Кров Олімпу

XXXVI Лео

У кінці коридору були двері з червоного дерева і з бронзовою табличкою:

Асклепій

Головний лікар, акушер-гінеколог, алерголог, анестезіолог, бактеріолог, вірусолог, гастроентеролог, гематолог, генетик, геріатр, дієтолог...

Це був тільки початок списку, але мозок Лео вже був на межі вибуху.

Пайпер постукала.

— Лікарю Асклепію?

Двері розчинилися. Чоловік за ними мав лагідну усмішку, зморшки біля очей, коротке чорне волосся із сивиною й охайно підстрижену бороду. На ньому був білий халат зверх ділового костюма, на шиї висів стетоскоп — таке собі стереотипне лікарське вбрання, окрім одного: Асклепій тримав відполірований чорний жезл, обвитий живим зеленим пітоном.

Лео не дуже зрадів черговій змії. Пітон зміряв його блідо-жовтими очима, які точно не свідчили про «режим ідіота».

— Добридень! — промовив Асклепій.

— Лікарю! — Усмішка Пайпер була такою теплою, що розплавила б навіть Бореада. — Ми були б неймовірно вдячні допомозі. Нам потрібне цілюще зілля.

Пайпер навіть не зверталась до Лео, але її чаромовство цілковито оволоділо його розумом. Він був готовий на все, аби тільки допомогти їй здобути зілля. Пішов би навчатись на лікаря, здобув би дванадцять наукових ступенів і придбав би величезного зеленого пітона на паличці.

Асклепій приклав долоню до грудей.

— О, люба, залюбки допоможу.

Усмішка Пайпер поблякла.

— Справді? Тобто авжеж допоможете.

— Заходьте! Заходьте! — Асклепій провів їх у кабінет.

Чолов’яга був таким люб’язним, що Лео очікував побачити в його кабінеті купу катувальних знарядь, але кімната... ну, це був звичайний лікарський кабінет: великий кленовий стіл, уставлені медичними книгами полиці та пластикові моделі органів, якими Лео полюбляв гратись у дитинстві. Він пригадав, як одного разу зробив з поперечного зрізу нирки та гомілкових кісток ниркове чудовисько, чим налякав медсестру і заподіяв шкоди.

Яким легким життя було тоді!

Асклепій всівся у зручне лікарське крісло і поклав жезл з пітоном на стіл.

— Прошу, сідайте!

Джейсон і Пайпер сіли на стільці навпроти нього. Лео довелось стояти, що його цілком улаштовувало. Йому зовсім не кортіло сидіти просто перед пітоном.

— Отже. — Асклепій відкинувся на спинку крісла. — Не можу навіть висловити вам, як приємно нарешті поговорити з пацієнтами. Останні кілька тисяч років канцелярська робота просто таки вбивала мене. Поспіх, поспіх, поспіх... Заповнюй форми. Ладнай з бюрократизмом. А про велетенського алебастрового вартового годі й казати. Вбивала кожного, хто заходив у приймальню. І яка після цього може бути радість від медицини!

— Еге, — погодився Лео. — Ця Гігея ще та зануда.

Асклепій усміхнувся.

— Моя справжня дочка Гігея не така, запевняю. Вона дуже люб’язна. Хай там що, ти дуже вправно перепрограмував статую. У тебе руки хірурга.

Джейсон здригнувся.

— Лео зі скальпелем? Не заохочуйте його.

Бог медицини хихикнув.

— Так, на що скаржитесь? — Він нахилився вперед і вп’явся очима у Джейсона. — Гм... рана від Імперського золота, але її легко зцілити. Раку нема, з серцем все гаразд. Перевір родимку на лівій ступні, але я певен, що вона доброякісна.

Джейсон збліднув.

— Звідки ви?..

— О, авжеж! Ти трошки короткозорий! Це легко виправити.

Бог висунув шухляду і дістав звідти блокнот та окулярний футляр. Нашкрябав щось на папері та простягнув Джейсонові окуляри і рецепт.

— Залиш рецепт на майбутнє, але поки що цих окулярів буде достатньо. Приміряй.

— Стривайте, — промовив Лео. — Джейсон короткозорий?

Джейсон відкрив футляр.

— Останнім часом мені й справді важкувато дивитись на відстань, — визнав він. — Гадав, що просто втомився. — Він приміряв окуляри з тонкою оправою з Імперського золота. — Оце так. Справді краще.

Пайпер усміхнулася.

— Маєш дуже поважний вигляд.

— Не знаю, старий, — промовив Лео. — Я взяв би контакті лінзи — помаранчеві з котячими зіницями, і щоб світилися. Ото було б круто.

— Окуляри теж непогано, — вирішив Джейсон. Дякую, е... лікарю Асклепію, але ми тут не за цим.

— Ні? — Асклепій схрестив пальці. — Ну, тоді подивимось... — Він повернувся до Пайпер. — з тобою ніби все добре, люба. Перелом руки у шість років. Впала з коня?

У Пайпер, здавалось, зараз відпаде щелепа.

— Як ви про це дізнались?

— Вегетаріанська дієта, — продовжив бог. — На здоров’я, головне — не забувай про залізо та білок. Гм... легка слабкість у лівому плечі. На нього впало щось важке десь місяць тому?

— Мішок з піском у Римі, — відповіла Пайпер. — Це дивовижно.

— Чергуй холодні та гарячі компреси, якщо слабкість тебе турбує, — порадив Асклепій. — А щодо тебе...

Він повернувся до Лео.

— Ох! — Бог спохмурнів. — А, бачу...

На обличчі лікаря наче було написано: «Мені так, так прикро».

Серце Лео стиснулось. Якщо раніше він і плекав бодай якусь надію, що зможе уникнути найгіршого, то зараз вона вичерпалась до останньої краплі.

— Що? — Джейсонові нові окуляри блиснули. — Що не так з Лео?

— Слухайте, лікарю! — Лео зиркнув на лікаря, мовляв: «Це не обговорюється!» Він сподівався, що у Стародавній Греції знали про лікарську таємницю. — Ми прийшли за зіллям. Ви нам допоможете? Я тут приніс пілоську м'яту і дуже гарну жовту стокротку.

Він виклав інгредієнти на стіл, обережно поглядаючи на рот пітона.

— Стривайте, — промовила Пайпер. — З Лео все гаразд чи ні?

Асклепій кахикнув.

— Я... не зважайте. Дурниці. Так, отже, вам потрібне цілюще зілля.

Пайпер насупилась.

— Але...

— Серйозно, народе, — перервав її Лео, — зі мною все добре, якщо не зважати на те, що завтра Гея знищить усесвіт. Зберіться.

Вони явно не вдовольнились такою відповіддю, але Асклепій не барився:

— То цю стокротку зірвав мій батько, Аполлон?

— Еге ж, — відповів Лео. — Він переказує палкі обійми.

Асклепій підняв квітку і понюхав її.

— Я щиро сподіваюсь, що тато переживе цю війну. Зевс буває... вельми нерозсудливим. Так, тепер бракує тільки серцебиття закутого бога.

— Воно у мене, — промовила Пайпер. — Ну... я можу викликати махів.

— Чудово. Дай хвильку, люба. — Він поглянув на пітона. — Колючко, ти готовий?

Лео пирснув.

— Вашу змію звати Колючкою?

Колючка злобно поглянув на нього, зашипів і здійняв вінець колючок навколо шиї, наче василіск.

Сміх Лео поповз назад у горло.

— Винуватий, — вимовив він. — Авжеж, тебе звуть Колючкою.

— Він трошки дратівливий, — повідомив Асклепій. — Мій жезл завжди плутали з Гермесовим, у якого взагалі-то дві змії. Жезл Гермеса впродовж століть називали символом медицини, хоча ця почесть, авжеж, має належати моєму жезлу. Колючка вважає це обурливим. Джорджу та Марті дістається вся слава. Словом... — Асклепій опустив стокротку та отруту перед Колючкою. — Пілоська м'ята — певна смерть. Прокляття Ділосу — якір, що неможливо підняти. Тепер останній інгредієнт: серцебиття закутого бога — хаос, насильство і страх смертності. — Він повернувся до Пайпер. — Люба, випускай махів.

Пайпер заплющила очі.

У кімнаті завирував вітер. Розлючено завили голоси. Лео відчув дивний порив луснути Колючку молотком. Йому хотілось голіруч удавити доброго лікаря.

Тоді Колючка розкрив пащу і поглинув розлючений вітер. Його шия роздулась, наче повітряна куля, коли духи битви зникли у горлянці. Пітон накинувся на стокротку та пляшку з пілоською отрутою, як на десерт.

— Отрута йому не нашкодить? — поцікавився Джейсон.

— Ні, ні, — відповів Асклепій. — Почекай і побачиш.

За мить Колючка відригнув нову пляшку — закупорену скляну трубку, не більшу за палець Лео. Усередині світилась темно-червона рідина.

— Цілюще зілля. — Асклепій підняв пляшку і покрутив її на світлі. Його обличчя стало серйозним, а потім збентеженим. — Стривайте... чому я погодився його зварити?

Пайпер поклала руку на стіл, долонею догори.

— Тому що воно потрібне нам для порятунку всесвіту. Це дуже важливо. Тільки ви можете нам допомогти.

Її чаромовство було настільки потужним, що навіть Колючка розслабився. Він скрутився навколо жезла і заснув. Вираз обличчя Асклепія пом’якшився, наче він грівся у гарячій ванні.

— Авжеж, — промовив бог. — Щось я забув. Але обережно з ним. Аїд ненавидить, коли я повертаю мертвих. Востаннє, коли я дав комусь це зілля, підземний цар поскаржився Зевсу. Тоді мене вбила блискавка. БАБАХ!

Лео сіпнувся.

— Вигляд у вас досить непоганий, як на мерця.

— О, я виправився. Це частина компромісу. Бачте, коли Зевс мене вбив, мій батько Аполлон дуже засмутився. Він не міг помститися самому Зевсу — цар богів занадто могутній. Але натомість Аполлон відігрався на творцях блискавок. Він убив кількох старших циклопів. За це Зевс покарав Аполлона... доволі суворо. А врешті-решт, щоб помиритися, Зевс погодився зробити мене богом медицини, за умови, що я нікого більше не поверну до життя. — В очах Асклепія з’явилися сумніви. — Але от я тут... даю вам це зілля.

— Тому що ви розумієте, наскільки це важливо, — промовила Пайпер, — ви згодні зробити виняток.

— Так... — Неохоче Асклепій поклав зілля у долоню Пайпер. — Хай там що, зілля треба використати одразу після смерті. Влити у рота або ввести у вену. І його вистачить тільки на одного. Зрозуміли? Він поглянув Лео в очі.

— Зрозуміли, — пообіцяла Пайпер. — Ви певні, що не хочете піти з нами, Асклепію? Ми подбали про варту. Ваша допомога буде дуже цінною на борті «Арго II».

Асклепій мрійливо усміхнувся.

— «Арго»... знаєте, коли я ще був напівбогом, то плавав на першому «Арго». Ех, знову стати безтурботним мандрівником!

— Еге... — буркнув Джейсон. — Безтурботним.

— Та, на жаль, не можу. Зевс і без цього дуже розгнівається через те, що я вам допоміг. До того ж, моя варта незабаром перепрограмується. Вам час. — Асклепій підвівся. — Щасти, напівбоги! І якщо знову побачите мого батька, будь ласка... передайте мої вибачення.

Лео не зрозумів, до чого це, але вони пішли.

Коли вони проходили крізь приймальну, статуя Гігеї сиділа на лаві, лила кислоту собі на обличчя і наспівувала: «Жили у бабусі два веселі гуси!», тоді як золота змія гризла її ногу. Ця мирна сцена майже підбадьорила Лео.

Коли вони повернулись на «Арго II», то зібрались з рештою команди у їдальні та розповіли про те, що сталось.

— Не подобається це мені, — промовив Джейсон. — Асклепій так подивився на Лео...

— Ой, просто відчув моє зажурене серце. — Лео видавив з себе усмішку. — Ти ж знаєш, як я побиваюся за Каліпсо.

— Це так мило, — промовила Пайпер. — Але щось мені здається, що не в цьому річ.

Персі, насупивши брови, розглядав сяючу червону пляшку, що лежала посеред столу.

— Будь-хто з нас може померти, так? Отже, треба просто тримати зілля попідруч.

— І сподіватись, що помре тільки один з нас, уточнив Джейсон. — Тут тільки одна доза.

Хейзел з Френком витріщились на Лео.

Він зиркнув на них, мовляв: «А ну припиніть».

Інші не бачили всієї картини. «У бурі чи полум’ї світ гине знову!» — це означає Джейсон або Лео. В Олімпії Ніка попередила їх, що помре один з присутніх напівбогів: Персі, Хейзел, Френк або Лео. Тільки одне ім’я збігалось у цих списках: Лео. І якщо задум Лео спрацює, у вирішальну мить нікого не має бути поряд.

Друзі нізащо не погодяться з його рішенням. Заперечуватимуть. Спробують його врятувати. Наполягатимуть на іншому виході.

Але цього разу Лео був переконаний, що іншого виходу немає. Як завжди казала Аннабет, боротись з пророцтвом марно. Зробиш тільки гірше. Він мусить запевнитись, що війна скінчиться, раз і назавжди.

— Ми повинні передбачити усі можливості, — запропонувала Пайпер. — Треба, не знаю, обрати когось, хто завжди носитиме зілля із собою — когось, хто швидко відреагує і поверне того, хто помре.

— Чудова думка, Королево Краси, — збрехав Лео. — Я пропоную обрати тебе.

Пайпер закліпала очима.

— Але... Аннабет розважливіша. Хейзел може швидко примчати на Аріоні. Френк перетворюється на тварин...

— Але у тебе золоте серце. — Аннабет стиснула її долоню. — Лео має рацію. Коли настане час, ти знатимеш, що робити.

— Угу, — погодився Джейсон. — Мені здається, ти — найкращий вибір, Пайпс. Що б не сталось, буря чи полум'я, ти знайдеш спосіб допомогти.

Лео підняв пляшку.

— Усі згодні?

Ніхто не заперечив.

Лео зустрівся очима з Хейзел: «Ти знаєш, що має статись».

Він дістав з пояса клапоть замшу, показово огорнув зілля і вручив Пайпер згорток.

— Ну, гаразд, — промовив він. — Афіни завтра вранці, бандо. Готуйтесь битись з велетнями.

— Еге... — пробурмотів Френк. — Не сумніваюсь, що чудово спатиму.

Коли з обідом було покінчено, Джейсон і Пайпер влаштували Лео засідку. Вони хотіли поговорити про те, що сталось у кабінеті Асклепія, але Лео від них вислизнув.

— Мені треба працювати над двигуном, — сказав він, що було правдою.

Опинившись у машинному відділенні, у товаристві одного тільки Буфорда, Лео глибоко зітхнув. Він сунув руки в пояс і дістав пляшку зі справжнім зіллям, а не ту підробку з Туману, яку вручив Пайпер.

Буфорд дмухнув на нього парою.

— Ну не міг я інакше, старий, — промовив Лео.

Диво-стіл увімкнув голографічного Хеджа.

— А НУ ВДЯГНИСЬ!

— Слухай, це єдиний вихід. Інакше ми усі помремо.

Буфорд жалібно пискнув, а потім з ображеним гуркотом поїхав у куток.

Лео втупив очі у двигун. Він стільки часу його будував. Місяцями зносив утому, біль та самотність.

Тепер «Арго II» наближався до кінця своєї подорожі. Усе життя Лео — дитинство з Тією Каллідою, мамина загибель у палаючому складі, роки сирітства, місяці у таборі з Джейсоном та Пайпер, — усе це дійде кульмінації завтра вранці, в одній останній битві.

Він відкрив кришку.

Крізь колонки заскрипів голос Фестуса.

— Так, друзяко, — погодився Лео. — Час.

Знову скрип.

— Знаю. Разом до самого кінця?

Фестус згодливо скрипнув.

Лео оглянув старовинну бронзову астролябію, до якої тепер був приєднаний кристал з Огігії. Хоч би вона спрацювала.

— Я повернусь, Каліпсо, — пробурмотів він. — Я присягнувся Стіксом.

Він клацнув перемикач і ввімкнув навігаційний пристрій, потім виставив таймер на двадцять чотири години.

Зрештою, Лео відчинив вентиляційний люк двигуна і запхав усередину пляшку з цілющим зіллям. Вона зникла поміж дротів з виразним глухим гуркотом.

— Тепер відступати пізно.

Лео згорнувся клубком на підлозі та заплющив очі, він був сповнений рішучості насолодитись рідним гудінням двигуна востаннє.