Кров Олімпу

XLVIII Ніко

Ніко хотілось крикнути: «Стоп. Стривайте. Заспокойтесь!»

Але він знав, що користі від цього не буде. Після довгих тижнів очікування, сповнені злості та образи греки і римляни жадали крові. Намагатись зупинити бій зараз — усе одно що намагатись зупинити повінь після того, як загату вже прорвало.

Вілл Солас урятував усіх від біди.

Він приклав пальці до рота і свиснув. Вийшло навіть гірше, ніж попереднього разу. Кілька греків опустили мечі. Римський стрій похитнувся, наче здригнулася уся Перша Когорта.

— ОТЯМТЕСЬ, ДУРНІ! — заволав Вілл. — ПОДИВІТЬСЯ!

Він вказав на північ. Ніко ошкірився від вуха до вуха. Він вирішив, що таки є дещо прекрасніше за снаряд, що летить не туди, куди треба. Це була блискуча у ранковій заграві Афіна Парфенос, яку здіймали над узбережжям шість крилатих коней. Римські орли кружляли біля неї, але не нападали. Кілька навіть підлетіли та вхопились за канати, щоб допомогти нести статую.

Ніко збентежило, що він не бачив Пірата. Рейна Рамірез-Ареллано летіла верхи на Ґвідо. Її меч здіймався до неба. Пурпуровий плащ дивно відблискував у сонячному промінні.

Обидві армії ошелешено вирячили очі, коли сорокафутова статуя із золота та слонової кістки почала знижуватися над ними.

— ГРЕЦЬКІ НАПІВБОГИ! — голос Рейни рокотів так, наче виходив із самої статуї, наче Афіна Парфенос слугувала концертними динаміками. — Прийміть свою священну статую, Афіну Парфенос, викрадену римлянами, Я повертаю її на знак примирення!

Статуя опустилась на хребті пагорба, приблизно за двадцять футів від сосни Талії. Тієї самої миті по землі пронеслось золотаве світло: у долину Табору Напівкровок і в протилежному напрямку — крізь римські шеренги. Кістки Ніко пронизало тепло — втішливе, мирне почуття, яке він востаннє відчував... він навіть не пам’ятав коли. Його внутрішній голос наче шепотів: «Ти не один. Ти — частина олімпійської родини. Боги не залишили тебе».

— Римляни! — крикнула Рейна. — Я роблю це заради легіону, заради Риму. Ми повинні об’єднатися з нашими грецькими сестрами та братами.

— Прислухайтесь до неї! — Ніко вийшов уперед.

Він навіть не розумів, чому це робить. Чому б хтось став його слухати? Він жахливий оратор і найгірший у світі посланець.

І все ж, він рушив крізь шеренги з чорним мечем у руці.

Рейна ризикувала власним життям заради всіх вас! Ми пронесли цю статую крізь півсвіту, римлянка та грек пліч-о-пліч, тому що ми повинні об’єднати сили. Гея прокидається. Якщо ми не припинемо чвари...

«ТО ПОМРЕТЕ».

Голос струсив землю. Почуття миру та безпеки миттєво залишили Ніко. Схилом пронісся вітер. Земля стала рідкою та липкою, трава потягнула Ніко за черевики.

«МАРНА СПРОБА».

Ніко почувався так, наче стояв на шиї богині — наче весь Лонг-Айленд вібрував через її голосові зв'язки.

«АЛЕ, ЯКЩО ЦЕ ВАС ОБРАДУЄ, МОЖЕТЕ ПОМЕРТИ РАЗОМ».

— Ні... — Октавіан наспіх позадкував. — Ні, ні... — Він зірвався з місця і побіг, проштовхуючись крізь власні війська.

— ЗІМКНУТИ ШЕРЕНГИ! — крикнула Рейна.

Греки та римляни зарухались разом і встали пліч-о-пліч, тоді як навколо них здригалася земля.

«Союзники» Октавіана ринули вперед і оточили напівбогів. Спільні сили обох таборів були крихітним острівцем посеред океану ворогів. Пагорб Напівкровок був їхнім останнім оплотом, а Афіна Парфенос — спільним знаменем.

Та навіть тут вони стояли на ворожій території. Тому що Гея була землею, а земля прокинулась.