Кров Олімпу

XXXI Ніко

Потім йому розповіли, що сталося. Сам він пам’ятав тільки крики.

За словами Рейни повітря навколо нього раптом стало крижаним. Земля почорніла. Із жахливим криком він вивільнив лавину болю та злості на всіх на галявині. Рейна і тренер пережили його подорож крізь Тартар та полон у велетнів, ті дні, коли він марнів усередині бронзового глека. Вони відчули страждання, що зносив Ніко на «Арго II» і під час зустрічі з Купідоном серед руїн Салони.

Вони чітко почули його безмовний виклик Брайсу Лоуренсу: «Хочеш таємниць? Тримай».

Спарти розсипались на попіл. Каміння пам’ятника вкрилось інієм. Брайс Лоуренс захитався, стискаючи голову, з носа потекла кров.

Ніко покрокував до нього. Схопив табличку пробатіо і зірвав з шиї.

— Ти не гідний її носити! — проревів Ніко.

Під ногами Брайса розкололась земля — і він потонув у ній до пояса.

— Припини! — Брайс хапався за бруд і штучні квіти, але тіло продовжувало занурюватися.

— Ти дав присягу легіону. — З рота Ніко йшла пара. — Але порушив закон. Заподіяв страждань. Вбив власного центуріона.

— Я... я не робив цього! Я...

— Ти мусив померти за свої злочини, — продовжив Ніко. — На таку кару ти заслуговував. Але натомість отримав заслання. Не варто було повертатись. Твій батько, Орк, може, й не схвалює порушених обітниць. Але мій батько, Аїд, по-справжньому не схвалює тих, хто уникає покарання.

— Благаю!

Це слово було несуттєвим для Ніко. У Підземному світі немає прощення. Тільки справедливість.

— Ти вже мертвий, — відповів Ніко. — Ти привид без голосу та спогадів. Ніхто не почує від тебе жодних таємниць.

— Ні! — тіло Брайса стало темним та димним. Він занурився у землю до грудей. — Ні, я — Брайс Лоуренс! Я живий!

— Хто ти?

Наступним звуком з Брайсового рота долинув нерозбірливий шепіт. Його обличчя стало туманним. Він міг бути будь-ким — просто черговий безіменний дух серед мільйонів інших.

— Геть, — промовив Ніко.

Дух розчинився. Земля зімкнулась.

Ніко обернувся і побачив, що друзі у безпеці.

Рейна та тренер нажахано витріщались на нього. На обличчі Рейни була кров. Аурум і Арґентум ходили колами, наче їхні механічні мізки закоротило.

Ніко звалився без сил.

Йому наснилась цілковита нісенітниця, що було майже розрадою.

У темному небі кружляла зграя воронів. Потім вони перетворились на коней, які галопом неслись по прибою.

Він побачив свою сестру Б’янку разом з мисливицями Артеміди в обідньому павільйоні Табору Напівкровок. Вона весело сміялась разом з новими друзями. Потім Б’янка перетворилась на Хейзел, яка поцілувала Ніко у щоку та промовила: «Я хочу, щоб ти став винятком».

Він побачив гарпію Еллу з її кудлатим рудим волоссям, червоним пір’ям і очима кольору темної кави. Вона вмостилася на дивані у вітальні Великого Будинку. Біля неї лежала чарівна голова Сеймура — леопарда-опудала. Елла гойдалася на одному місці та годувала Сеймура сирними паличками.

— Сир — не добре для гарпій, — пробурмотіла вона, а потім зморщила обличчя і продекламувала рядок із заучених напам’ять пророцтв: — Сонце паде, останній рядок. — Вона згодувала Сеймуру ще одну паличку. — Сир добре для леопардових голів.

Сеймур гаркнув на знак згоди.

Елла перетворилась на вагітну темноволосу хмарну німфу, яка корчилась від болю у табірній койці. Клариса Ла Ру сиділа поруч, прикладаючи їй до чола холодний рушник.

— Меллі, все буде добре, — промовила Клариса, хоча сама здавалась збентеженою.

— Ні, нічого не добре! — завила Меллі. — Гея прокидається!

Картина змінилась. Ніко стояв біля Аїда на пагорбах Берклі у день, коли той вперше привів його до Табору Юпітера.

— Йди до них, — промовив бог. — Скажи, що ти — син Плутона. Ти мусиш з ними поладнати.

— Навіщо? — спитав Ніко.

Аїд розчинився. Ніко опинився у Тартарі, віч-на-віч з Ахліс, богинею нещастя. З її щік сочилась кров. З очей лилися сльози, що капали на щит Геркулеса в її обіймах.

— Хіба я можу ще щось дати тобі, дитя Аїда? Ти бездоганний! Стільки горя та болю!

Ніко перехопило дихання.

Очі різко розплющилися.

Він лежав на спині, витріщаючись на сонячне світло, що проходило крізь гілки дерев.

— Дякувати богам. — Рейна схилилась над ним, її прохолодна долоня торкнулась його чола. Від кривавого порізу на обличчі не залишилось і сліду.

Поруч із нею з’явилось насуплене обличчя тренера. На жаль, перед Ніко відкрився занадто чудовий вид на сатирові ніздрі.

— Добре, — промовив тренер. — Ще кілька компресів, і годі.

Він узяв величезну прямокутну пов’язку, вкриту якоюсь липкою коричневою гидотою, і приклеїв її до носа Ніко.

— Що? Фе!

Невідома субстанція пахла як земля з квіткового горщика, кедрові тріски, виноградини сік і все це з легкою ноткою добрива. У Ніко не було сил зняти її.

Відчуття повернулися. Він усвідомив, що лежить на спальному мішку біля намету. На ньому майже не було одягу — тільки труси-боксери і тисяча огидних коричневих пов’язок, розклеєних по всьому тілу. Руки, ноги, груди свербіли від бруду, що потроху засихав.

— Ви... ви що хочете врожай з мене отримати? — пробурмотів він.

— Спортивна медицина і трошки природних чарів, — відповів тренер. — Моє маленьке хобі.

Ніко намагався зосередитися на Рейниному обличчі.

— І ти це схвалила?

Вона мала такий вигляд, наче от-от знепритомніє від втоми, але насилу усміхнулась.

— Тренер повернув тебе з того світу. Єдинорожа настоянка, амброзія, нектар... нічим цим ми не могли скористатись. Ти так швидко згасав.

— Згасав?

— Тепер вже не треба цим перейматись, малий. — Хедж підсунув до рота Ніко коктейльну соломинку. — Попий «Ґаторейду».

— Я-я не хочу...

— Пий, кажу тобі, — наполіг тренер.

Ніко випив «Ґаторейд». Він здивувався своїй спразі.

— Що зі мною сталося? — запитав він. — Що з Брайсом... з тими скелетами?

Рейна з тренером обмінялись збентеженими поглядами.

— Є гарні новини і погані, — промовила Рейна. — Але спочатку поїси. Тобі знадобляться сили, щоб почути погані новини.