Кров Олімпу

XXXIV Лео

— Поторгуємось. — Пальці Лео сіпнулись. — Так. Залюбки.

Руки почали працювати раніше, ніж мозок збагнув, що вони роблять. Лео діставав речі з кишень чарівного пояса: мідні дроти, болти, латунну лійку. Він місяцями збирав різноманітні деталі, бо ніколи не вгадаєш, що може стати в пригоді. І що довше Лео користувався поясом, то краще вони розуміли один одного. Варто було тільки опустити руку — і з’являлась потрібна річ.

— Отже, — промовив Лео, закручуючи дріт, — Зевс вже сердиться на тебе, так? Якщо ти допоможеш нам перемогти Гею, то, можливо, повернеш його прихильність.

Аполлон зморщив носа.

— Можливо. Але легше було б просто вбити тебе.

— І що за балада з цього вийде? — Руки Лео несамовито працювали. Він з’єднав важелі та закріпив металеву лійку на валі-шестерні. — Ти ж бог музики, так?

Захотів би ти слухати пісню «Аполлон убиває напівбога-коротуна»? Я б ні. А от: «Аполлон перемагає Матір-Землю і рятує триклятий Всесвіт»... Оце вже схоже на лідера хіт-параду!

Аполлон утупив очі вгору, наче уявляючи своє ім’я на плакатах.

— Чого саме ти хочеш? Який зиск я з цього отримаю?

— По-перше, пораду. — Лео протягнув кілька дротів крізь отвір лійки. — Я хочу знати, чи спрацює мій задум.

Лео пояснив, що мав на думці. Він обмірковував ідею вже кілька днів, ще відтоді, як Джейсон повернувся з морського дна, а сам він заговорив з Нікою.

«Первісного бога вже перемагали, — сказала Джейсону Кімополея. — Ти знаєш, про кого йдеться».

Розмови з Нікою допомогли Лео доопрацювати план, але він однаково хотів почути думку ще одного бога. Адже, щойно його задум почне здійснюватися, вороття не буде.

Частково він навіть сподівався, що Аполлон розсміється і скаже йому забути цю ідею.

Натомість бог задумливо кивнув.

— Я дам тобі цю пораду задарма. Ти можеш перемогти Гею цим способом, подібно до того, як перемогли Урана багато тисячоліть тому. Однак усі смертні поблизу без... — Аполлон запнувся. — Що це ти змайстрував?

Лео подивився на пристрій у своїх руках. Усередині лійки перехрещувались витки мідних дротів, схожі на численні набори гітарних струн. Важелі назовні конуса керували низкою молоточків. Сама лійка кріпилася до прямокутної металевої коробки з купою заводних ручок.

— О, це?.. — У голові Лео зароїлись думки. Штукенція водночас походила і на музичну скриньку, і на старомодний фонограф. Але що воно таке?

Прихований козир.

Артеміда сказала йому поторгуватись з Аполлоном.

Лео пригадав розповідь, якою любили вихвалятись таборяни з Одинадцятого будиночка — як їхній батько, Гермес, уникнув покарання за викрадення Аполлонових священних корів. Коли Гермеса впіймали, він змайстрував музичний інструмент — першу ліру — і подарував винахід Аполлону, який одразу його пробачив.

Кілька днів тому Пайпер згадала про те, що бачила в Пілосі печеру, де Гермес ховав тих корів. Це напевно запалило першу іскру в підсвідомості Лео. Навіть мимохіть він змайстрував музичний інструмент (що доволі дивувало, оскільки в музиці він зовсім не тямив!).

— Е-е, ну, — промовив Лео, — це безсумнівно найдивовижніший музичний інструмент усіх часів!

— Як він працює? — поцікавився бог.

«Слушне питання», — подумав Лео.

Він повернув ручки, сподіваючись, що винахід не вибухне просто перед його обличчям. Пролунало кілька чистих нот — металічних, але приємних. Лео помудрував над важелями та шестернями. Він упізнав пісню, що вирвалась з інструмента — ту саму мелодію наспівувала йому Каліпсо в Огігії... про тугу за домівкою та нездійсненні мрії. Але струни в латунній лійці робили мелодію ще більш сумною, наче то був романс машини з розбитим серцем — так само співав би Фестус, якби міг.

Лео забув про Аполлона поруч. Він дограв пісню до кінця. В очах саднило. Лео майже відчував запах свіжоспеченого хліба з кухні Каліпсо. А єдиний поцілунок, що вона йому подарувала, наче й не сходив з губ.

Аполлон вражено вип яв очі на інструмент.

— Я мушу його отримати. Як він називається? Що ти за нього хочеш?

На мить Лео захотілось сховати інструмент і залишити його собі. Але він проковтнув свою тугу. Йому треба було виконати завдання. Каліпсо... він мусив досягти мети заради Каліпсо.

— Це ж Вальдезінатор! — Лео випнув груди. — Працює він так, що, гм, переводить почуття в музику, поки обертаєш ручки. Чесно сказати, він призначений для мене, для Гефестового сина. Не знаю, чи...

— Я — бог музики! — крикнув Аполлон. — Я безперечно можу опанувати Вальдезінатор. Навіть мушу! Це мій обов’язок!

— Ну тоді поторгуємось, музико. Я дам тобі інструмент, а ти мені зілля.

— О... — Аполлон прикусив губу. — Ну, у мене немає самого зілля.

— Я гадав, ти бог медицини.

— Так, але я бог багатьох речей! Поезії, музики, Дельфійських оракулів... — Він раптом розридався і затулив рота кулаком. — Вибач. Усе гаразд, усе гаразд. Як я казав, я впливаю на численні сфери життя. До того ж, мені ще треба дбати про цю дурню з «богом сонця», успадковану від Геліоса. Я це до чого: я радше лікар широкого профілю. А за цим твоїм зіллям треба звернутись до фахівця — єдиного, хто зміг вилікувати смерть: мого сина Асклепія, бога цілителів.

Серце Лео наче впало у шкарпетки. Авжеж, їм доведеться шукати ще одного бога, який, майже напевно, захоче собі пам’ятну футболку або власний Вальдезінатор.

— Шкода, Аполлоне. Я сподівався, що ми домовимося. — Лео закрутив ручки Вальдезінатора, витягуючи ще більш сумну мелодію.

— Припини! — завив Аполлон. — Це занадто прекрасно! Я розповім тобі, як знайти Асклепія. Він дуже близько!

— А звідки нам знати, що він допоможе? У нас тільки два дні до пробудження Геї.

— Допоможе! — пообіцяв Аполлон. — Мій син дуже любить допомагати. Просто згадайте моє ім’я. Ви знайдете його у старому храмі в Епідаврі.

— А в чому каверза?

— А... ну, та ні в чому. Окрім того, що його охороняють.

— Хто?

— Не знаю! — Аполлон безпомічно скинув руки. — Мені відомо тільки, що Зевс тримає Асклепія під охороною, щоб той не бігав світом і не відроджував усіх поспіль. Коли Асклепій уперше воскресив померлого... ну, стільки галасу зчинилося. Довго пояснювати. Але я впевнений, що ти переконаєш його допомогти.

— Підозріла якась угода. А як щодо останнього інгредієнта — прокляття Ділосу. Що це таке?

Аполлон жадібно свердлив очима Вальдезінатор. Лео почав хвилюватися, чи не вирішить бог просто забрати інструмент. Як його зупиниш? Кидатись вогнем у бога сонця навряд чи ефективно.

— Я дам тобі останній інгредієнт, — промовив Аполлон. — Тоді ти матимеш усе потрібне, щоб Асклепій міг приготувати зілля.

Лео знову закрутив ручку.

— Не знаю. Віддавати цей прекрасний Вальдезінатор в обмін на прокляття Ділосу...

— Насправді це не прокляття! Почекай-но... — Аполлон помчався до найближчого дикого кущика і вирвав жовту квітку з тріщини у камінні. — Це — прокляття Ділосу.

Лео вип’яв очі.

— Проклята стокротка?

Аполлон роздратовано зітхнув.

— Це просто назва така. Коли моя мати Лето от-от мала народити мене й Артеміду, Гера розгнівалась на Зевса за те, що той знову їй зрадив. Тому вона обійшла кожний куточок землі та змусила всіх природних духів пообіцяти, що вони проженуть мою мати, аби та ніде не могла народити.

— Дуже схоже на Геру.

— І не кажи. Словом, Гера домоглась обіцянок від кожної нерухомої частки суші — але не від Ділосу, бо тоді цей острів був плавучим. Природні духи Ділосу прийняли мою матір. Вона народила нас із сестрою, а острів на радощах, що став нашою священною домівкою, вкрився маленькими жовтими квіточками. Квіти — це благословення, тому що ми з Артемідою неперевершені. Але вони також символізують прокляття, тому що після нашого народження Ділос став прикутим до одного місця і більше не може плавати морем. От чому жовті квітки називаються прокляттям Ділосу.

— Отже, я міг просто зірвати стокротку і піти собі.

— Ні, ні! Не для того зілля, що в тебе на думці. Квітку мусимо зірвати я або моя сестра. То що скажеш, напівбоже? Координати Асклепія та останній чарівний інгредієнт в обмін на цей новий музичний інструмент — домовились?

Лео зовсім не хотілось віддавати цілковито справний Вальдезінатор в обмін на дику квітку, але він не бачив іншого виходу.

— Вмієш ти торгуватись, музико.

Вони обмінялись.

— Чудово! — Аполлон закрутив ручки Вальдезінатора, але той видав такі звуки, наче автомобільний двигун холодного ранку. — Гм... мабуть, потрібна практика, але я навчусь! А зараз ходімо шукати твоїх друзів. Що швидше ви підете, то краще!

Хейзел з Френком чекали біля ділоської пристані. Артеміди ніде не було видно.

Коли Лео озирнувся, щоб попрощатись з Аполлоном, той теж кудись зник.

— Оце так, — пробурмотів Лео, — йому, певно, дуже кортіло пограти на своєму новенькому Вальдезінаторі.

— На новенькому чому? — перепитала Хейзел.

Лео розповів їм про своє нове захоплення з винаходу геніальних музичних інструментів.

Френк почухав голову.

— І в обмін ти отримав стокротку?

— Це останній інгредієнт для зілля проти смерті, Чжане. Це суперстокротка! А що у вас? Дізнались що-небудь від Артеміди?

— На жаль, так. — Хейзел подивилась у бік моря, де похитувався на якорі «Арго II». — Артеміда багато знає про метальну зброю. Вона розповіла, що Октавіан замовив деякі... сюрпризи для Табору Напівкровок. Він майже повністю спустошив скарбницю легіону, щоб придбати циклопські онагри.

— О, ні, тільки не онагри! — випалив Лео. — І що це, власне, таке?

Френк нахмурився.

— Ти будуєш машини. Як ти можеш не знати, що таке онагр? Це найбільша, найзагрозливіша катапульта з-поміж усіх, що коли-небудь використовувала римська армія.

— Зрозуміло, — промовив Лео. — Але онагр — тупа назва. Треба було назвати їх Вальдезапультами.

Хейзел пустила очі під лоба.

— Лео, це серйозно. Якщо Артеміда не помиляється, шість таких машин прибудуть на Лонг-Айленд завтра ввечері. От чого чекав Октавіан. На світанку першого серпня він матиме достатньо вогневої міці, аби зрівняти Табір Напівкровок із землею без жодної римської жертви. Він уважає, що це зробить його героєм.

Френк лайнувся латиною собі під ніс.

— От тільки він ще закликав «на допомогу» стільки чудовиськ, що легіон зусібіч оточений дикими кентаврами, племенами кінокефалів і біс його знає ще ким. Щойно легіон знищить Табір Напівкровок, чудовиська обернуться проти Октавіапа і переб’ють усіх римлян.

— І тоді Гея прокинеться, — промовив Лео. — І буде халепа. — У його голові клацнули шестерні, наче усе нарешті стало на свої місця. — Гаразд... це робить мій план навіть важливішим. Щойно ми отримаємо цілюще зілля, мені знадобиться ваша допомога.

Френк занепокоєно глянув на стокротку.

— Яка саме допомога?

Лео розповів їм про свій задум. Що більше він розповідав, то більш ошелешеними ставали їхні обличчя. Але коли Лео закінчив, жодний з друзів не сказав йому, що він збожеволів. На щоці Хейзел блиснула сльоза.

— Іншого виходу немає, — промовив Лео. — Ніка це підтвердила. Аполлон теж. Інші нізащо не погодяться, але ви... ви справжні римляни. Тому я хотів, щоб ви пішли зі мною до Ділосу. Ви розумієте всі ці штуки з самопожертвою — моральний обов'язок, відданість спільній страві.

Френк хлюпнув носом.

— Ти, напевно, хотів сказати «справі».

— Та яка різниця, — промовив Лео. — Ви знаєте, що це єдиний варіант.

— Лео... — Френк запнувся.

Лео і самому захотілось заскиглити, як Вальдезінатор, але він зібрався.

— Гей, здорованю, я розраховую на тебе. Пам’ятаєш, як розповів мені про свою розмову з Марсом? Твій татко сказав, що тобі доведеться узяти все під контроль, так? Гобі доведеться ухвалити правильне рішення, коли ніхто інший не зможе.

— Або ми програємо у війні, — пригадав Френк. — І все ж таки...

— І Хейзел, — перервав Лео. — Шалена чаклунка Хейзел, Тобі треба буде мене прикрити. Тільки ти на це здатна. Мій прадід Семі бачив, яка ти особлива. Гадаю, він благословив мене, коли я народився, тому що якимсь дивовижним чином знав — ти повернешся і допоможеш мені. Наші життя, ті amiga[17], від самого початку вели до цієї миті.

— Лео... — Вона розридалась, схопила його і стиснула в обіймах, що було дуже зворушливо, поки Френк теж не розплакався і не огорнув їх обох своїми руками.

Тоді стало трохи дивно.

— Ну все, все... — Лео обережно звільнився. — Отже, домовились?

— Жахливий план, — промовив Френк.

— Гірше й не придумаєш, — промовила Хейзел.

— Згоден, — відповів Лео. — Але ви знаєте, що кращого немає.

Ніхто не заперечив. Частинка Лео навіть шкодувала, що вони згодні.

— Гайда повертатись на корабель, — промовив він. — Нам треба знайти одного цілителя.