Кров Олімпу

X Лео

— Розумно придумав, — промовив Персі, — коли обрав нам кондиціонер.

Вони вдвох щойно обшукали музей. Тепер сиділи на мосту, що з’єднував береги ріки Кладеос, махали ногами над водою та чекали, поки Френк та Хейзел закінчать розвідку руїн.

Ліворуч від них мерехтіла в полуденній спеці долина Олімпії. Праворуч тіснились на автостоянці туристичні автобуси. Добре, що «Арго II» пришвартували за сотні футів над землею, бо тут йому точно не знайшлося би місця.

Лео жбурнув у ріку камінець, так що той поскакав по воді. Скоріш би повернулись Френк та Хейзел. Наодинці з Персі було ніяково.

От розкажіть, про що балакати з хлопцем, який щойно повернувся з Тартару? «Бачив останню серію “Доктора Хто”? О, і справді. Ти ж тоді пробирався крізь Безодню Вічних Страждань!»

Персі й раніше здавався загрозливим — усі ці виклики ураганів, дуелі з піратами, вбивство велетнів у Колізеї... А тепер, після подій у Тартарі, Персі наче перейшов у ще вищу лігу крутизни.

Лео насилу вірилось, що цей хлопець з того самого табору, що й він. Коли Лео прибув у Табір Напівкровок, Персі вже давно там не було. На шкіряному шнурку сина Посейдона висіло чотири намистини, що означали чотири проведені там літа. На шнурку Лео — рівно на чотири менше.

Їх поєднувала тільки Каліпсо. Щоразу, коли Лео думав про це, йому кортіло стукнути Персі в обличчя.

Він усе думав, що треба про це поговорити, просто аби позбутися недомовок, але ніяк не міг знайти слушну мить. І що більше минало часу, то важче ставало зібратися з духом.

— Що? — запитав Персі.

Лео сіпнувся.

— Що «що»?

— Ти на мене витріщався, наче я тобі чимось насолив.

— Справді? — Лео намагався видавити із себе жарт або принаймні всміхнутися, але марно. — Е... вибач.

Персі втупив очі в ріку.

— Гадаю, нам варто поговорити. — Персі розкрив долоню, і камінець, що Лео жбурнув у ріку, вискочив з води та опинився в його руці.

«О, — подумав Лео, — час хизуватися?»

Він хотів було підняти стовп вогню біля найближчого автобуса і підірвати бензиновий бак, але потім вирішив, що це надмірне хлоп’яцтво.

— Може, і треба. Але не...

— Агов!

На дальньому краю стоянки стояв Френк і махав їм рукою. Біля нього верхи на Аріоні сиділа Хейзел. Чарівний кінь з’явився без попередження, щойно вони спустилися з корабля.

«Урятований Чжаном», — подумав Лео.

Вони з Персі підтюпцем побігли до друзів.

— Це місце величезне, — повідомив Френк. — Руїни простягаються з ріки до підніжжя аж он тієї гори — за півкілометра звідси.

— Наскільки це далеко в нормальній системі величин? — поцікавився Персі.

Френк пустив очі під лоба.

— Це і є нормальна система величин для Канади та решти світу. Тільки ви, американці...

— Приблизно п’ять-шість футбольних полів, — перервала Хейзел, годуючи Аріона золотою брилою.

Персі розкинув руки.

— Це все, що тобі треба було сказати.

— Хай там що, — продовжив Френк, — коли я був угорі, то не побачив нічого підозрілого.

— Я теж, — промовила Хейзел. — Аріон провіз мене по всьому периметру. Купа туристів, але жодних скажених богинь.

Великий жеребець заіржав і закинув голову. Його шия заграла м язами під шкірою кольору іриски.

— Ну й нечемний у тебе кінь. — Похитав головою Персі. — Він не у захваті від Олімпії.

Цього разу Лео погоджувався з конем. Йому не дуже кортіло блукати безмежними руїнами під пекучим сонцем та, проштовхуючись крізь орди спітнілих туристів, шукати богиню з роздвоєнням особистості. До того ж, Френк вже пролетів над усією долиною в подобі орла. Якщо він нічого не побачив зі своїм гострим зором, можливо, не було на що й дивитись.

З іншого боку, Лео набив кишені небезпечними іграшками. Було б прикро повертатись додому, нічого не висадивши у повітря.

— Ну, гайда тоді блукати разом, — промовив він, — і чекати, поки неприємності самі нас знайдуть. Це завжди спрацьовує.

Вони тинялись деякий час, уникаючи туристичних груп та пірнаючи з однієї тіні під іншу. Лео не вперше був вражений тим, наскільки Греція нагадувала йому рідний Техас — невисокі пагорби, низькорослі дерева, дзижчання цикад і нещадна літня спека. Замінити б тільки античні колони та зруйновані храми на корів та колючий дріт, і Лео почувався б як удома.

Френк знайшов туристичну брошуру (без жартів, хлопчина охоче прочитав би навіть склад на бляшанці з консервованим супом) і стисло розповів їм, що є що.

— Це Пропілеї. — Він махнув на кам’яний прохід, уставлений напівзруйнованими колонами. — Одна з головних брам до Олімпійської долини.

— Руїни! — вигукнув Лео.

— А там, — Френк вказав на прямокутний фундамент, схожий на патіо[7] мексиканського ресторану, — храм Гери, одна з найстаріших тут будівель.

— Ще руїни! — вигукнув Лео.

— А ця кругла штука, що нагадує сцену, — це Філіппеон, названий на честь Філіппа Македонського.

— Ще більше руїн! Першокласні руїни!

Хейзел, яка досі була верхи на Аріоні, хвицнула Лео у плече.

— Тебе що зовсім ніщо не вражає?

Лео поглянув угору. Її хвилясте золотаво-каштанове волосся та золотаві очі так добре пасували до шолома й меча, що їх наче викували з Імперського золота. Лео сумнівався, що Хейзел сприйме це за комплімент, але він вважав її найкращим витвором серед людей.

Він пригадав їхню спільну подорож у Домі Аїда. Хейзел провела його крізь той моторошний ілюзорний лабіринт. Вона змусила чаклунку Пасіфаю провалитись в уявний отвір у підлозі. Билась з велетнем Клітієм, поки Лео задихався у велетневій хмарі з темряви. Розрубила ланцюги, що утримували Браму Смерті. Тим часом Лео... ну, не зробив нічого.

Він більше не шаленів від Хейзел. Його серце залишилося на далекому острові Огігії. І все ж, Хейзел Левек його вражала — навіть коли не сиділа верхи на погрозливому, безсмертному, надзвуковому коні, який лаявся, наче матрос.

Лео не промовив нічого з цього, але Хейзел наче прочитала його думки. Вона зашарілась і відвернулась.

Безтурботно, нічого навіть не підозрюючи, Френк продовжив екскурсію.

— А там... О! — Він глянув на Персі. — Е-е, та напівкругла лощина у пагорбі, з нішами... це німфеум, збудований у римські часи.

Обличчя Персі аж пожовкло.

— Пропоную не йти туди.

Лео в подробицях чув історію про те, як Персі з Джейсоном та Пайпер ледве не померли в німфеумі у Римі.

— Цілком підтримую.

Вони пішли далі.

Час від часу руки Лео мимоволі торкалися пояса з інструментами. Після того як його обікрали Керкопи в Болоньї, він ніяк не міг позбутися страху, що це станеться знову. Хоча навряд якесь чудовисько могло зрівнятись з карликами у мистецтві крадіжки. Цікаво, як ці маленькі мавпоподібні паскудники облаштувалися у Нью-Йорку? Він сподівався, що вони досі розважаються знущаннями з римлян — цуплять блискучі застібки та змушують легіонерів триматися за штани, аби ті не спадали.

— Це Пелопіон, — повідомив Френк, вказуючи на ще одну «захопливу» купу каміння.

— Та не бреши, Чжане, — промовив Лео. — Такого слова навість не існує. Що це таке — місце для священного «лопання»?

Френк здавався ображеним.

— Це місце поховання Пелопа. Весь цей край, Пелопоннес, названий на його честь.

Лео ледве не жбурнув у Френка гранатою.

— А я повинен знати, хто це?

— Він виграв престол і дружину в колісничних перегонах. Уважається, що на честь цього він започаткував Олімпійські ігри.

Хейзел фиркнула.

— Яка романтика! «Гарна у вас дружина, ваше високосте!» — «Дякую. Виграв її у колісничних перегонах!»

Лео не розумів, як усе це може допомогти їм у пошуках богині перемоги, тим паче — приборкати її. Зараз єдине, що йому хотілось приборкати, — це який-небудь прохолодний напій та, може, пару-трійку начос.

Проте... що далі вони заходили в руїни, то тривожніше йому ставало. У голові сплинув один з перших спогадів дитинства — його нянька Тія Калліда, також відома як Гера, підбурює його, чотирирічного малого, тикнути палкою отруйну змію. Ця богиня-психопатка казала, що це чудова підготовка до геройського майбутнього, і, мабуть, мала рацію. Останнім часом Лео тільки те й робив, що тикав усюди свого носа, поки не наражався на неприємності.

Він пробіг очима по натовпу туристів. Звичайні це смертні чи замасковані чудовиська, як ті ейдолони, що переслідували його з друзями в Римі? Час від часу йому здавалось, що він бачить знайоме обличчя: кузена-задираку Рафаеля; злого вчителя з третього класу, пана Боркіна; його жорстоку прийомну матір Терезу, — найрізноманітніші люди з минулого, які ставились до нього як до сміття.

Лео розумів, що все це лише його уява, і все ж не міг себе опанувати. Він пригадав, як Немезида з’явилась перед ним у подобі тітки Рози — людини, яку Лео ненавидів і якій хотів помститись більше, ніж будь-кому у світі. Може, Немезида і зараз спостерігає за ним десь неподалік? Чекає його дій? Лео досі не знав, чи від. платив богині повною мірою. Він підозрював, що вона хоче від нього більше страждань. Можливо, сьогодні саме той день.

Вони зупинились біля широких сходів, що вели до чергової зруйнованої будівлі — храму Зевса, якщо вірити Френкові.

— Усередині колись була величезна статуя Зевса із золота та слонової кістки, — повідомив Чжан. — Одне з сімох чудес античного світу. Створена тим самим чуваком, що й Афіна Парфенос.

— Прошу, скажи мені, що нам не треба її шукати, — промовив Персі. — Мені в цій подорожі вистачило й однієї величезної чарівної статуї.

— Згодна. — Хейзел погладила Аріонів бік. Жеребець помітно нервував.

Лео теж кортіло іржати та стукати копитами. Він починав божеволіти від спеки, голоду та тривоги. Йому здавалось, що вони вже більш ніж достатньо роздразнили отруйну змію і та от-от дасть відсіч. Хотілось облишити все і повернутись на корабель, поки не пізно.

На жаль, коли Френк згадав про храм Зевса та статую, мозок Лео встановив зв’язок. Мимохіть він поділився своїм висновком.

— Слухай, Персі, пам’ятаєш ту статую Ніки в музеї? Ту, що була в кепському стані? Ну.

— Хіба вона раніше не стояла тут, у Храмі Зевса? Я не ображусь, якщо ти скажеш, що я помиляюсь. Я буду тільки радий помилятись.

Персі опустив руку в кишеню і дістав звідти свою ручку, Анаклузмос.

— Ти не помиляєшся. Отже, якщо Ніка в Олімпії... то десь тут.

Френк подивився навколо.

— Нічого не бачу.

— А що, коли ми почнемо вихваляти взуття від «Адідас»? — задумливо промовив Персі. — Це розізлить Ніку[8] настільки, щоб показатися?

Лео знервовано усміхнувся. Можливо, у них із Персі таки було дещо спільне — любов до тупих жартів.

— Закладаюсь, що це порушення її спонсорської угоди. «ЦЕ НЕ ОФІЦІЙНЕ ВЗУТТЯ ОЛІМПІАДИ! ВАМ КІНЕЦЬ!»

Хейзел пустила очі під лоба.

— Ви обидва неможливі.

У руїнах позаду Лео прогримів оглушливий голос:

— ВАМ КІНЕЦЬ!

Лео ледве не вистрибнув зі свого пояса. Він озирнувся... і подумки дав собі копняка. От треба йому було згадати Адідас — богиню взуття конкурентів.

Просто над ним, у золотій колісниці, націливши списа в його серце, височіла богиня Ніка.