Кров Олімпу

LIII Ніко

Ніко бачив багато різних смертей. Він сумнівався, що його ще може щось здивувати.

Він помилявся.

Посеред битви до нього підбіг Вілл Солас і промовив на вухо одне слово: «Октавіан».

Це захопило усю його увагу. Він завагався, коли мав нагоду вбити Октавіана, але не збирався дозволити цьому паскудному авгуру уникнути справедливості.

— Де?

— Ходімо. Поквапся.

Ніко повернувся до Джейсона, який бився біля нього.

— Джейсоне, я мушу йти.

І він пірнув за Віллом у хаос. Вони промчались повз Тайсона і його циклопів, які ревіли: «Поганий собака! Поганий собака!» — і трощили голови кінокефалів. Гровер Ундервуд та команда сатирів танцювали з сопілками і грали настільки неблагозвучно, що земляні шкаралупи привидів розтріскувалися навпіл. Тревіс Стоул проймався повз них, сперечаючись зі своїм братом: «Отже, ми встановили міни не там?!»

Ніко і Вілл були на півшляху до підніжжя пагорба, коли земля затремтіла під ногами. Як і всі інші — чудовиська та напівбоги, — вони оціпеніли від жаху перед вируючим стовпом землі, що виринув на верхівці сусіднього пагорба і перетворився на Гею у всій своїй величі.

ВЖУ-У-УХ!

Фестус, бронзовий дракон, підхопив Землю-Матір і полетів з нею геть.

— Що... як?.. — запинався Ніко.

— Не знаю, — промовив Вілл. — Але сумніваюсь, що ми можемо щось із цим удіяти. У нас інші біди.

Вілл помчав до найближчого онагра. Коли вони наблизилися, Ніко помітив Октавіана, який несамовито обертав важелі на машині. Праща вже була заряджена величезною купою Імперського золота та вибухівки. Авгур метушився, спотикався об механізми і перебирав мотузки. Час від часу він поглядав на Фестуса.

— Октавіане! — крикнув Ніко.

Авгур повернувся, а потім позадкував до велетенської боєголовки. Його розкішна пурпурова мантія зачепилась за пусковий канат, але він нічого не помітив. Дим кружляв навколо нього, наче притягуючись до прикрас з Імперського золота на руках і шиї, до золотого вінка у волоссі.

— О, я зрозумів! — Октавіанів сміх був гарячковим, навіть божевільним — Хочеш поцупити мою славу, га? Е ні, Плутонів сину. Я рятівник Риму. Так було передвіщено.

Вілл здійняв руки у миротворчому жесті.

— Октавіане, відійди від онагра. Це небезпечно.

— Авжеж небезпечно! Я зіб’ю Гею цією машиною!

Ніко помітив краєм ока Джейсона, який ринув у небо з Пайпер на руках. Він летів просто до Фестуса.

Навколо сина Юпітера зібрались грозові хмари і закружляли смерчі. Зарокотав грім.

— Бачите? крикнув Октавіан. Золото на його тілі безперечно диміло і тягнулось до заряду катапульти, наче залізо до велетенського магніту. — Боги схвалюють мої дії!

— Цю бурю викликав Джейсон, — промовив Ніко — Якщо ти вистрілиш з онагра, то вб’єш і його, і Пайпер, і...

— Чудово! заволав Октавіан. — Вони зрадники! Усі зрадники!

— Послухай, — знову спробував Вілл. — Аполлон не хоче цього. А ще твоя мантія...

— Ти нічого не знаєш, грекусе! — Октавіан стиснув пальці навколо пускового важеля. — Я мушу діяти, поки вони не піднялись вище. Тільки онагр здатен на такий постріл. Я самотужки...

— Центуріоне, — промовив голос позаду.

З-за облогової машини вийшов Майкл Кагейл. На його чолі була величезна червона гуля — слід від Тайсонового ляпасу. Він ледве пересував ноги, але якимсь чином дістався сюди з узбережжя і десь знайшов собі меч та щит.

— Майкле! — Октавіан радісно завищав. — Чудово! Охороняй мене, поки я стрілятиму. А потім вб’ємо цих грекусів разом!

Майкл Кагейл оглянув сцену — мантія його командувача заплуталася у спусковій мотузці, прикраси димляться біля снаряду з Імперського золота. Майкл подивився на дракона, що тепер був високо в небі, оточений кільцями грозових хмар, наче мішень на стрільбищі, а потім похмуро поглянув на Ніко.

Ніко приготував свій меч.

Майкл Кагейл, безперечно, порадить командиру відійти від онагра. І, безперечно, нападе.

— Ти впевнений, Октавіане? — запитав син Венери.

— Так!

— Цілковито?

— Так, йолопе! Мене запам’ятають рятівником Риму.

А тепер віджени їх, щоб я знищив Гею!

— Не роби цього, Октавіане, — заблагав Вілл. — Ми не можемо дозволити...

— Вілле, — промовив Ніко, — нам його не спинити.

Соліс ошелешено витріщився на нього, але Ніко пам’ятав батькові слова у Кістяній Каплиці: «Деякі смерті не відвернути».

Октавіанові очі заблищали.

— Саме так, сину Плутона. Ви мені не завадите! Це моя доля! Кагейле, охороняй мене!

— Як побажаєте. — Майкл став перед машиною, вклинившись між Октавіаном та двома грецькими напівбогами. — Робіть, що вважаєте за потрібне, центуріоне.

Октавіан повернувся, щоб відпустити пращу.

— Ти завжди був чудовим другом, Майкле.

Ніко ледве не увірвався терпець. Якщо онагр влучить... якщо вразить Фестуса, поранить або вб’є друзів... І все ж Ніко залишився на місці. Вперше за життя він вирішив довіритися батьківській мудрості. Деякі смерті не відвернути.

— Бувай, Геє! — заволав Октавіан. — Бувай, зраднику Джейсоне Грейс!

Октавіан розрізав пусковий канат авгурським кинджалом.

І зник.

Важіль катапульти зметнувся швидше, ніж могли встежити очі, та запустив Октавіана в небо разом зі снарядом. Вереск авгура було чутно, поки він повністю не злився з вогняною кометою.

— Прощавай, Октавіане! — промовив Майкл Кагейл.

Він зиркнув востаннє на Ніко і Вілла, мовляв: «Ані слова». Відвернувся і пошкандибав геть.

Ніко міг змиритися з Октавіановою смертю.

Міг би навіть сказати: «Щасливої дороги».

Але його серце завмерло, поки він дивився, як комета набирає висоту. Вона зникла у грозових хмарах. Небо накрило вогняним куполом.