Кров Олімпу

XI Лео

Із золотими крилами хтось вочевидь передав куті меду. Лео в цілому подобалися колісниця та два білі коні.

Блискуча сукня без рукавів (Каліпсо теж полюбляла такий стиль, але це не стосувалось справи!) і зібрані чорні коси під позолоченим лавровим вінком теж були нічого.

Богиня несамовито вирячила очі, наче щойно проїхалася на американських гірках після двадцяти випитих чашок еспресо, але і це Лео більш-менш влаштовувало. Він навіть міг пробачити їй золотий наконечник списа, спрямований у його груди.

Але ці крила! Кожнісіньке перо з відполірованого золота. Безперечно майстерна робота, і все ж це було занадто — занадто яскраво, занадто кричуще. Якби ці крила були сонячними панелями, Ніка могла б забезпечити електроенергією все Маямі.

— Жіночко, — промовив Лео, — не могли б ви згорнути ваші махалки, будь ласка? А то я наче в солярії.

— Що? — Ніка смикнула головою у його напрямку, наче наполохана курка. — О... моє блискуче оперення. Добре. Гадаю, важко померти славетно, коли ти осліплений та обпечений.

Вона склала крила. Температура знизилася до нормальних для літнього полудня сорока дев’яти градусів.

Лео подивився на друзів. Френк не ворушився і лише оглядав богиню з ніг до голови. Його рюкзак не перетворився на лук із сагайдаком, що, мабуть, було розсудливо. Наляканим Френк не був, бо інакше вже став би величезною золотою рибкою.

Хейзел насилу давала раду Аріонові. Чалий жеребець іржав та брикався, уникаючи погляду білих коней, запряжених у колісницю Ніки.

Щодо Персі, то він тримав свою чарівну кулькову ручку так, наче не міг вирішити: помахати мечем чи залишити на колісниці Ніки автограф.

Ніхто не наважувався вийти вперед та заговорити. Сюди б Пайпер чи Аннабет. От вони розумілись у цих ваших перемовинах.

Лео вирішив, що хтось таки має щось сказати, поки вони всі разом не «померли славетно».

— Ну! — Він тицьнув вказівним пальцем у Ніку. — Мене не проінструктували перед вилазкою, тому я сумніваюсь, що потрібна інформація є в брошурі Френка. Не могли б ви розповісти мені, що тут коїться?

Вирячені очі Ніки не давали Лео спокою. У нього що ніс загорівся? Таке іноді траплялось, коли він нервував.

— Настав час тріумфу! — заволала богиня. — Час оголосити результати змагання! Ви ж прийшли визначити переможця?

Френк прокашлявся.

— Ви Ніка чи Вікторія?

— Гр-р-р! — Ніка вхопилась за скроню.

Білі коні встали дибки, і Аріон зробив те саме у відповідь.

Богиня затряслась і розділилась на дві постаті, що нагадало Лео — сміх та й годі, — як він у дитинстві лежав на підлозі й грався з дверною пружиною. Він натягував її та відпускав. Пружина дзижчала та здригалась так швидко, що, здавалося, роздвоювалась.

Такий самий вигляд мала Ніка: божественна дверна пружина, що двоїться в очах.

Ліворуч була перша її подоба: блискуча сукня без рукавів, увінчане лаврами темне волосся, згорнуті за спиною золотаві крила. Праворуч — друга, прибрана до битви у римські нагрудник та наголінники. Коротке руде волосся стирчало з країв високого шолома. Пір ясті крила були білими, сукня — пурпуровою, а ратище списа прикрашала римська емблема розміром з тарілку золоті літери SPQR у лавровому вінці.

— Я — Ніка! — крикнула постать ліворуч.

— Я — Вікторія! — крикнула постать праворуч.

Лео нарешті збагнув улюблений вислів свого абуело[9]: «Обоє рябоє». Богиня буквально стверджувала одне й інше водночас. Вона не припиняла трястись та двоїтись, через що у Лео голова йшла обертом. Йому так і кортіло дістати інструменти та відрегулювати холостий хід її карбюратора, бо від таких вібрацій двигун може вибухнути.

— Я вирішую, кому перемагати! — закричала Ніка. — Колись я стояла тут, перед храмом Зевса, шанована усіма смертними! Я наглядала за Олімпійськими іграми. Гори підношень від кожного полісу здіймалися біля моїх ніг!

— Кому є діло до ігор! — загорланила Вікторія. — Я — богиня успіху в битві! Мені вклонялись римські генерали! Сам Август збудував мій вівтар у Будівлі Сенату!

— А-а-а! — завищали у муках обидва голоси. — Ми повинні вирішити! Повинні обрати переможця!

Аріон так несамовито забрикався, що Хейзел довелося зісковзнути з його спини, поки він сам не скинув її. Вона не встигла навіть спробувати заспокоїти коня, як той зник. Від нього залишилась тільки смуга пари, що протягнулась крізь усі руїни.

— Ніко, — Хейзел повільно вийшла вперед, — ви заплутались, як і всі боги. Греки та римляни на межі війни. От чому дві сторони вашої особистості не ладнають.

— Знаю! — Богиня так труснула списом, що наконечник роздвоївся. — Ненавиджу нерозв’язані конфлікти! Хто сильніший? Хто переможець?

— Жіночко, переможця не буде, — промовив Лео. — Якщо ця війна почнеться, усі програють.

— Не буде переможця? — обличчя Ніки було настільки ошелешеним, що у Лео зникли останні сумніви: у нього точно горить ніс. — Переможець є завжди! Один! Решта програє! Інакше перемога нічого не варта. Чи хочете, щоб я нагородила всіх? Маленький пластиковий трофей кожному спортсменові чи солдатові за участь. Може, нам усім вишикуватися в рядок, потиснути одне одному руки та сказати: «Чудова гра»? Ні! Перемога мусить бути справжньою. Заслуженою. Даватись рідко та дорогою ціною, попри важкі випробовування. І поразка повинна бути єдиною альтернативою.

Коні Ніки вщипнули одне одного, наче надихнувшись промовою.

— Ну... гаразд, — промовив Лео. — Я бачу, що для вас це делікатна тема. Але справжня війна проти Геї.

— Він має рацію, — підтримала його Хейзел. — Ніко, ви ж вели Зевсову колісницю у війні проти велетнів, так?

— Атож!

— Тоді ви знаєте, що справжній ворог — Гея. Ви потрібні нам, аби перемогти її. Війна не між греками та римлянами.

Вікторія заревіла:

— Греки згинуть!

— Перемога або смерть! — завила Ніка. — Лише одна сторона візьме гору!

— Мені достатньо і батькових криків у голові, — пробурчав Френк.

Вікторія вп’ялась у нього лютими очима.

— Ти — дитя Марса? Римський претор? Жодний римлянин не пощадив би греків. Ненавиджу роздвоюватись. Ненавиджу, коли плутаються думки... я не можу тверезо міркувати! Вбий їх! Здобудь перемогу!

— Ні, дякую, — промовив Френк, хоча Лео помітив, що праве око друга смикнулось.

Лео теж було невесело. Ніка скидала на нього лавини напруження, доводячи нерви до межі. Він наче стояв на низькому старті та чекав, поки крикнуть: «Руш!» У нього було якесь нездорове, але нестримне бажання стиснути в руках Френкову шию. Що за дурість! Його пальці навіть не обхоплять Френкову шию.

— Слухайте, пані Вікторіє... — Персі скорчив подобу усмішки. — Ми, напевно, не заважатимемо вашому сеансу божевілля. Може, ви закінчите цю розмову із собою, а ми повернемося пізніше, зі зброєю побільше і, можливо, чимось заспокійливим?

Богиня змахнула списом.

— Ви розв’яжете проблему раз і назавжди! Сьогодні, зараз, ви оберете переможця! Вас тільки четверо? Чудово! Об’єднаймо в команди. Дівчата проти хлопців!

— Е-е... ні, — промовила Хейзел.

— «Футболки» проти «безфутболок»!

— Безперечно ні, — відмовила Хейзел.

— Греки проти римлян! — крикнула Ніка. — О, так! Двоє проти двох. Останній з живих перемагає. Решта славетно помре.

Дух суперництва пронизав тіло Лео. Знадобилась уся його сила волі, щоб перебороти бажання потягнутись до пояса, вихопити молоток та накинутись на Френка і Хейзел.

Він усвідомив, наскільки мала рацію Аннабет, запропонувавши не відправляти тих, чиї батьки здавна ворогували. Якби Джейсон був тут, то напевно б уже катався із Персі по землі, намагаючись вибити з того дух.

Лео змусив себе розслабити кулаки.

— Слухайте, жіночко, ми не збираємось повторювати сюжет «Голодних ігор[10]». Цього не буде.

— Але ти заживеш слави! — Ніка потягнулась до кошика біля себе і дістала звідти лавровий вінок. — Цей вінець може стати твоїм! Ти зможеш носити його на голові! Подумай про почесті!

— Лео має рацію, — промовив Френк, хоч і не спускав з вінця очей. На думку Лео, його погляд був дещо занадто жадібним. — Ми не б’ємось між собою. Ми б’ємось з велетнями. Допоможіть нам.

— Дуже добре! — Богиня здійняла однією рукою лавровий вінок, а іншою — спис.

Персі з Лео обмінялись поглядами.

— Е-е... тобто ви приєднаєтесь до нас? — запитав Персі. — Допоможете перемогти велетнів?

— Це буде частиною нагороди, — відповіла Ніка. — Переможець стане моїм товаришем. Ми разом дамо бій велетням та здобудемо перемогу. Але переможець може бути тільки один. Решта програє, помре, кане в небуття. То яким буде ваше рішення, напівбоги? Оберете долю свого походу чи продовжите чіплятись за свої сентиментальні бажання, аби перемогла дружба?

Персі зняв з ручки ковпачок. Анаклузмос витягнувся у меч з Небесної бронзи. Лео захвилювався, чи не застосують цей меч проти нього. Нікиному впливові було настільки важко протистояти.

Натомість Персі спрямував клинок на Ніку.

— Що як ми самі оберемо суперника?

— Га! — очі Ніки заблищали. — Якщо не хочете битись одне з одним, то я вас переконаю!

Ніка розкрила свої золоті крила. Чотири металевих пера полетіли додолу, по два з кожного боку колісниці. Вони закружляли, наче гімнасти, збільшуючись та відрощуючи руки і ноги, поки не торкнулись землі в подобі чотирьох металевих копій богині в натуральну величину. Кожна була озброєна золотим списом та лавровим вінком з Небесної бронзи, що підозріло нагадував метальний диск з колючого дроту.

— На стадіон! — Крикнула богиня. — У вас п’ять хвилин на підготовку, а потім проллється кров!

Лео хотів було поцікавитися: «Якщо ми відмовимось іти до стадіону?»

Але він отримав відповідь, перш ніж відкрив рота.

— Біжіть! — заревіла Ніка. — Мерщій до стадіону, або мої Нікаї вб’ють вас на місці!

Металеві жіночки роззявили свої пащі та видали оглушливий звук, схожий на ревіння натовпу на стадіоні крізь зламані динаміки. Вони струснули списами і кинулись на напівбогів.

Це була не найславетніша мить у житті Лео. Його охопила паніка — і він кинувся навтіки. Втішало тільки те, що друзі зробили так само, а вони були не з лякливих.

Чотири металеві жінки, утворивши нещільне півколо, гнали напівбогів на північний схід. Від туристів і сліду не лишилося. Можливо, кинулись у затишні обійми кондиціонера в музеї, а може, це Ніка якимсь чином змусила їх піти.

Напівбоги бігли, спотикаючись об каміння, перестрибуючи напівзруйновані стіни та ухиляючись від інформаційних стендів і колон. Позаду гриміли колеса колісниці та іржали коні.

Варто було Лео тільки подумати про те, щоб трохи зменшити темп, металеві жіночки — як їх там назвала Ніка? Нікаї? Нікетки? — знову здіймали вереск, що переповнював його жахом.

Лео ненавидів, коли його переповнював жах. Це було принизливо.

— Сюди! — Френк ринувся до рову між двома земляними валами та кам’яною аркою вгорі. Лео ця споруда нагадала тунель, крізь який вибігають на поле футбольні команди. — Це вхід до старого олімпійського стадіону. Римляни називали його Криптою[11].

— Погана назва! — крикнув Лео.

— Нащо нам сюди? — Персі ледве не задихався. — Якщо вона хоче, аби ми...

Нікаї знову заверещали — і весь здоровий глузд залишив Лео. Він понісся до тунелю.

Коли вони дістались арки, Хейзел заволала:

— Стривайте!

Вони зупинились. Персі зігнувся в три погибелі, захрипівши. Лео помітив, що останнім часом Персі втомлювався значно швидше — напевно, дається в знаки згубне повітря, яким йому довелось дихати у Тартарі.

Френк, прищурившись, вгледівся туди, звідки вони прийшли.

— Я більше їх не бачу. Вони зникли.

— Здались? — з надією в голосі запитав Персі.

Лео обвів очима руїни.

— Сумніваюсь. Просто загнали нас, куди хотіли. Що вони взагалі таке? Ну, ці Нікетки.

— Нікетки? — Френк почухав потилицю. — Мабуть, ти хотів сказати «Нікаї». Це Ніка у множині, латиною. На зразок «перемоги».

— Так. — Хейзел, наче вся у своїх роздумах, проводила руками по кам’яній арці. — У деяких легендах Ніка мала військо маленьких перемог. Вона відряджала їх по всьому світу виконувати свої доручення.

— Як ельфи Санти, — промовив Персі. — Тільки лихі. І металеві. І дуже галасливі.

Хейзел натиснула пальцями на арку, наче перевіряючи її пульс. У глибині вузького тунелю розійшлись земляні стіни і відкрили вид на величезне поле зі спадистими трибунами обабіч.

Лео припустив, що колись, у далекому минулому, місце було відкритим стадіоном — достатньо великим для метання дисків та списів, штовхання ядра в чому мати народила та... чим ще там займались божевільні греки, аби здобути пару гілочок із листям.

— Душі померлих чіпляються за це місце, — пробурмотіла Хейзел. — Це каміння ввібрало в себе багато болю.

— Прошу, скажи мені, що маєш план, — промовив Лео. — Бажано такий, щоб без каміння і болю.

Очі Хейзел стали лютими та холодними, такими саме як у Домі Аїда — наче вона вдивлялася в інший шар дійсності.

— Звідси виходили учасники. Ніка сказала, що у нас є п’ять хвилин на приготування. Потім вона очікує, що ми пройдемо крізь цю арку і почнемо ігри. Нам не дозволять залишити поле, поки не зостанеться живий тільки один.

Персі сперся на свій меч.

— Щось я не пам’ятаю, аби бої на смерть були олімпійською дисципліною.

— Ну, сьогодні стали, — пробурмотіла Хейзел. — Але я забезпечу нам перевагу. Коли вийдемо, я утворю із землі перешкоди — ми зможемо сховатись та виграти собі трохи часу.

Френк нахмурився.

— Тобто як на Марсових полях? Рви, тунелі й таке інше? Ти можеш таке з Туманом?

— Так, — відповіла Хейзел. — Гадаю, Ніка захоче побачити біг з перешкодами. Я оберну її очікування проти неї самої. Але це не все. Я можу скористатись будь-яким підземним проходом, навіть цією аркою, аби отримати доступ до Лабіринту. Я можу підняти на поверхню будь-яку частину Лабіринту.

— Тихо-тихо! — Персі здійняв обидві долоні. — Лабіринт — це погано. Ми вже це обговорювали.

— Він має рацію, Хейзел. — Лео занадто добре пам’ятав, як вона провела його крізь ілюзорні катакомби в Домі Аїда. Їх на кожному кроці чекала смерть. — Тобто я знаю, що ти вправна у чаклунстві. Але у нас і без цього достатньо клопоту. Чотири галасливі Нікетки...

— Довіртеся мені, — промовила вона. — У нас залишилось не більше двох хвилин. Коли пройдемо крізь арку, я зможу надати нам бодай якусь перевагу.

Персі видихнув носом.

— Мене вже двічі змушували битись на стадіоні — одного разу в Римі, а перед тим — у Лабіринті. Ненавиджу битися на радість глядачам.

— Як і всі ми, — промовила Хейзел. — Але ми повинні послабити пильність Ніки. Удаватимемо, що б’ємося, а коли позбудемося Нікеток... яка жахлива назва... тоді приборкаємо Ніку, як хотіла Юнона.

— Розумно, — погодився Френк. — Ви відчули, наскільки могутня Ніка, коли вона намагалась нацькувати нас одне на одного. Якщо вона впливає так на всіх римлян та греків, нам нізащо не перешкодити війні. Потрібно її приборкати.

— І як це зробити? — поцікавився Персі. — Дзенькнути по голові та запхати в мішок?

У голові Лео закрутились шестерні.

— Узагалі, — промовив він, — ти маєш рацію. Дядечко Лео приніс усім вам подарунки, слухняні напів-божики.