Кров Олімпу

LV Ніко

Тієї ночі Ніко спав в Аїдовому будиночку.

Він не мав жодного бажання користуватись цим місцем раніше, але тепер поділяв його з Хейзел, а це все змінювало.

Було так приємно знову жити із сестрою — навіть попри те, що лише на кілька днів, і навіть попри те, що Хейзел наполягла на тому, щоб відгородити свою частину кімнати завісами для особистого простору, і тепер приміщення скидалося на ізолятор.

Перед самим сном завітав Френк і кілька хвилин прошепотів із Хейзел.

Ніко намагався не зважати на них. Він витягнувся у ліжку, що походило на труну — відполірована рама з червоного дерева, латунні спинки, криваво-червоні оксамитові подушки та простирадла. Ніко не був у таборі, коли будували цей будиночок. Він безперечно не запропонував би такі ліжка. Вочевидь, хтось у таборі вирішив, що Аїдові діти вампіри, а не напівбоги.

Зрештою Френк постукав по стіні біля ліжка Ніко.

Ніко визирнув. Чжан став таким високим. Він здавався таким... римлянином.

— Привіт! — промовив Френк. — Ми залишаємо табір вранці. Просто хотів подякувати тобі.

Ніко сів на ліжку.

— Ти теж молодець, Френку! Була честь подорожувати з тобою.

Френк усміхнувся.

— Якщо чесно, я дещо здивований, що вцілів. Уся ця історія з чарівною скіпкою...

Ніко кивнув. Хейзел розповіла йому про дерев’яний шматочок, від якого залежало Френкове життя. Мабуть, гарний знак, що Френк тепер може говорити про це відкрито.

— Я не бачу майбутнього, — сказав йому Ніко, — але майже завжди відчуваю, коли хтось близький до смерті. Завтра ти не помреш. Не знаю, коли ця скіпка догорить. Врешті-решт, усі ми догораємо. Але з тобою це станеться нескоро, преторе Чжане. Ви з Хейзел... на вас ще чекає багато спільних пригод. У вас усе тільки почалось. Будь ласкавим до моєї сестри, гаразд?

Хейзел підійшла до Френка й обвила його руку.

— Ніко, ти ж не погрожуєш моєму хлопцеві?

Цим двом, здавалось, було так затишно разом. Ніко мовчазно радів. Та водночас його серце стиснулось від болю — фантомного, наче від давньої бойової рани у погану погоду.

— Нащо мені погрожувати, — промовив Ніко. — Френк — гарний хлопець. І гарний ведмідь. І гарний бульдог. І...

— Ой, годі вже. — Хейзел розсміялась, а потім поцілувала Френка. — Побачимось вранці.

— Угу, — відповів Френк. — Ніко... ти впевнений, що не хочеш піти з нами? Тобі завжди є місце у Новому Римі.

— Дякую, преторе. Рейна сказала те саме. Але... ні.

— Ми ще побачимось?

— О, авжеж, — пообіцяв Ніко. — Прийду жбурляти пелюстки на твоє весілля.

— Е-е... — Френк зашарівся, кахикнув і почовгав геть, а на самому виході вдарився об дверний косяк.

Хейзел схрестила руки.

— От треба було тобі його дражнити.

Вона сіла на ліжко Ніко. Кілька митей вони просто сиділи у затишній тиші... брат і сестра, діти минулого, діти підземного світу.

— Я сумуватиму, — промовив Ніко.

Хейзел нахилилась і поклала голову на його плече.

— Я теж, братику. Не смій зникати з мого життя.

Він стукнув по новому офіцерському значку, що блищав на її футболці.

— Центуріон П’ятої Когорти. Вітаю. А є правила, що забороняють романтичні стосунки між центуріонами і преторами?

— Ш-ш-ш, — зашипіла Хейзел. — Потрібно докласти чимало зусиль, щоб відновити сили легіону, виправити усе, що накоїв Октавіан. Якісь правила щодо стосунків турбують мене найменше.

— Ти стала такою дорослою. Ти більше не та дівчинка, яку я привів до Табору Юпітера. Твоя сила над Туманом, твоя впевненість...

— Усе це завдяки тобі.

— Ні. Отримати друге життя — це одна річ. Та зробити це життя кращим, оце вже досягнення.

Щойно він це промовив, то збагнув, що частково говорив і про себе. Але вирішив промовчати.

Хейзел зітхнула.

— Друге життя. Якби ж тільки...

Їй не треба було договорювати. Минулі два дні зникнення Лео нависало над усім табором, наче хмара. Хейзел і Ніко неохоче долучалися до обговорень того, що з ним сталось.

— Ти відчув його смерть, так? — очі Хейзел наповнилися слізьми. Голос був таким тихим.

— Так, — визнав Ніко. — Але я не певен, Хейзел. Щось... щось було не так.

— Він не міг випити зілля. Ніщо б не вціліло у тому вибусі. Я гадала... я гадала, що допомагаю йому. Це я винна.

— Ні. Це не твоя провина. — Але себе Ніко не був готовий пробачити. Усі минулі сорок вісім годин він перегравав у голові сцену з Октавіаном біля катапульти, питав себе, чи правильно зробив. Може, вибухова сила снаряда допомогла знищити Гею. А може, коштувала Лео життя, хоч на це і не було потреби.

— Просто, якби ж він хоча б помер не на самоті, — пробурмотіла Хейзел. — Поруч з ним не було нікого, ніхто не міг дати йому зілля. Немає навіть тіла, щоб поховати...

Голос Хейзел обірвався. Ніко обійняв її рукою.

Він тримав її, поки вона плакала. Врешті-решт, вона заснула від втоми. Ніко укрив її ковдрою і поцілував у чоло, а потім підійшов до вівтаря Аїда у кутку — до маленького столика, прикрашеного кістками та смарагдами.

— Що ж, — промовив він, — усе буває вперше.

Він опустився навколішки і безмовно попросив у батька поради.