Кров Олімпу

XXII Рейна

Відповідь прийшла до Рейни, перш ніж вона повністю отямилася.

Ініціали на вивісці в «Баррачіні»: «Г.П.В.»

— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Ані трохи не смішно.

Багато років тому Лупа навчила її, як спати неміцно, швидко прокидатися та бути готовою до бою. Тепер, коли до неї повернулися відчуття, вона скористалась становищем.

Мішок досі вкривав її голову, але не стискав шию. Її прив’язали до дерев’яного стільця. Мотузки міцно стискали ребра. Її руки були скутими позаду, але ноги на щиколотках — вільними.

Викрадачі або недбалі, або не очікували, що вона так швидко оговтається.

Рейна засмикала пальцями рук та ніг. Яким би не був транквілізатор, його дія минула.

Десь попереду залунали крізь коридор кроки. Звук наближався. Рейна розслабила м’язи й опустила підборіддя на груди.

Клацнув замок. Заскрипіли двері. Судячи зі звуків, Рейна була замкнена в маленькій кімнаті з цегляними або бетонними стінами — підвалі або коморі. У кімнату ввійшла одна людина.

Рейна визначила відстань. Не більше п’яти футів.

Вона кинулась уперед і розвернулась так, щоб ніжки стільця обрушились на викрадача. Стілець зламався від удару. Викрадач впав з болісним крекотом.

Крики з коридору. Ще кроки.

Рейна скинула мішок з голови. Вона впала на спину, просунула ноги над мотузкою на руках, і знову вскочила на ноги. Її викрадач — дівчина у сірому камуфляжі — напівпритомно лежала на підлозі; на поясі висів ніж.

Рейна схопила ніж, придавила дівчину коліном до підлоги та притиснула ніж до її шиї.

У дверях стовпились ще три дівчини. Дві оголили ножі. Третя вклала стрілу в лук.

На мить усі застигли.

Сонна артерія заручниці Рейни пульсувала під лезом ножа. Дівчина не ворушилась, що було розважливо з її боку.

Рейна подумки розглянула можливі варіанти того, як здолати трьох дівчат у дверях. Усі вони носили сірі камуфляжні футболки, вицвілі джинси, чорні кросівки та пояси з кишенями, наче зібрались у похід або... на полювання.

— Ви мисливиці Артеміди, — збагнула Рейна.

— Обережно, — промовила дівчина з луком. Її скроні були виголені, але маківку вкривало довге руде волосся. — Поки що ти справляєш не найкраще враження.

Дівчина на підлозі видихнула, але Рейна знала цей трюк — спроба послабити хватку супротивника. Рейна ще ближче притиснула ніж до шиї заручниці.

— Це ви справляєте не найкраще враження, — промовила вона, — якщо гадаєте, що на мене можна напасти та взяти в полон. Де мої друзі?

— Цілі й неушкоджені. Там, де ти їх залишила, — запевнила руда. — Слухай, ти одна проти трьох, і в тебе зв’язані руки.

— Саме так, — огризнулась Рейна. — Покличте сюди ще шістьох ваших — і тоді буде чесний бій. Я вимагаю, щоб ви відвели мене до вашого ватажка, Талії Грейс.

Руда закліпала очима. Її товаришки стурбовано стиснули ножі.

Заручниця на підлозі затряслась. Рейна подумала, що у дівчини припадок, але потім усвідомила, що та сміється.

— Що смішного? — поцікавилася Рейна.

Дівчина відповіла сиплим шепотом:

— Джейсон розповідав мені, що ти вправна. Але не зазначив наскільки.

Рейна уважніше придивилась до заручниці. Їй було приблизно шістнадцять. Недбало підстрижене, коротке темне волосся та сліпучі блакитні очі. На чолі поблискувала срібна діадема.

— Ти Талія?

— І я з радістю все поясню, — промовила Талія, — якщо ти не переріжеш мені горлянку.

Мисливиці провели її крізь лабіринт коридорів. Стіни були з бетонних блоків, пофарбовані в колір хакі та позбавлені вікон. Освітлювали катакомби тільки тьмяні флуоресцентні лампи, розташовані за двадцять футів одна від одної. Коридори звивалися, повертали та вигинались у протилежний бік, але руда мисливиця, Фібі, упевнено вела всіх уперед. Вона, здавалось, знала, куди йде.

Талія Грейс ледве пленталась позаду, тримаючись за ребра у місці, куди Рейна вдарила її стільцем. Їй напевно було боляче, але очі весело блищали.

— Ще раз перепрошую, що викрали тебе, — промовила вона, хоч зовсім не здавалось, що вона шкодує. — Це таємне сховище. В амазонок свої правила...

— Амазонки. Ти працюєш на них?

— З ними, — виправила Талія. — Ми співпрацюємо. Іноді амазонки відправляють до нас новобранців. Іноді, якщо нам потрапляють дівчата, які не хочуть вічно дівувати, ми відправляємо їх амазонкам. В амазонок немає такої обітниці.

Одна з мисливиць фиркнула з відразою.

— Тримають рабів у нашийниках та помаранчевих комбінезонах. Я радше зграю собак собі заведу.

— Їхні чоловіки не раби, Селін, — докорила їй Талія. — Всього лише підлеглі. — Вона глянула на Рейну. — Амазонки та мисливиці не в усьому збігаються думками, та оскільки Гея заворушилась, ми почали тісно співпрацювати. З усіма цими чварами між таборами... ну, комусь же треба давати раду чудовиськам. Наші сили розсіяні континентом.

Рейна потерла сліди від мотузок на зап’ястках.

— Здається, Джейсон казав, що тобі нічого не відомо про Табір Юпітера.

— Це було правдою. Але завдяки Гериним інтригам ті часи минули. — Обличчя Талії стало серйозним. — Як мій брат?

— Коли я залишала його в Епірі, був добре. — Рейна сказала їй, що знала.

Очі Талії заважали дівчині зосередитись: яскраво-блакитні, напружені та насторожені, так схожі на Джейсонові. Крім цього між братом і сестрою не було нічого спільного. Волосся Талії було темним та неслухняним. Її подерті джинси тримались разом на одних тільки шпильках. На руках та на шиї висіли металеві ланцюжки, а на сірій камуфляжній футболці хизувався значок зі словами: «ПАНК ЖИВ. ПОМЕРТИ».

Джейсон Грейс завжди здавався Рейні типовим американським хлопцем з порядної родини. Талія більше нагадувала дівчину, яка з ножем обкрадає таких хлопців у провулках.

— Сподіваюся, що з ним досі все гаразд, — задумливо промовила Талія. — Кілька ночей тому мені наснилась мама. Це... не було приємно. А потім я отримала повідомлення Ніко — про Оріона, який женеться за вами. Це було ще менш приємно.

— Тому ти тут. Ти отримала повідомлення Ніко.

— Ну, так, ми не на відпустку до Пуерто-Ріко гайнули. Це одна з найбільш укріплених твердинь амазонок. Ми ризикнули, з надією перехопити вас.

— Перехопити... як? І навіщо?

Фібі перед ними зупинилась. Коридор закінчувався металевими дверима. Фібі постукала по них руків’ям ножа — це була складна послідовність звуків, схожа на код Морзе.

Талія потерла свої побиті ребра.

— Тут я мушу тебе залишити. Мисливиці патрулюють старе місто, пильнуючи Оріона. Мені час повертатись у перші ряди. — Вона прохально простягнула долоню. — Кинджал, будь ласка?

Рейна повернула ніж.

— А моя зброя?

— Її повернуть тобі пізніше. Я знаю, що усе це здається безглуздям — викрадення, зав’язування очей і таке інше — але амазонки серйозно ставляться до безпеки. Минулого місяця стався інцидент у головному штабі в Сієтлі. Може, ти чула. Дівчина на ім’я Хейзел Левек украла коня.

Селін посміхнулась.

— Ми з Наомі бачили записи камер безпеки. Легендарно.

— Епічно, — погодилась третя мисливиця.

— Одне слово, — продовжила Талія, — ми спостерігаємо за Ніко і сатиром. Позаштатних чоловіків сюди не підпускають, але ми залишили їм роз’яснювальну записку.

Талія дістала з-за пояса папірець і розгорнула його, а потім передала Рейні. Це була ксерокопія рукописної записки:

«Ми позичили вашого римського претора.

Її повернуть живою і неушкодженою.

Сидіть тихо.

Інакше вас вб'ють.

З любов'ю, мисливиці Артеміди.»

Рейна повернула папірець.

— Так. Дуже добре все пояснює.

Фібі ошкірилась.

— Та не переймайся. Я вкрила вашу Афіну камуфляжною сіткою, яку нещодавно винайшла. Завдяки їй статую не знайдуть чудовиська, навіть Аріон. До того ж, якщо мої здогадки правильні, Оріон вистежує не статую, а тебе.

Рейну наче стукнули поміж очей.

— Звідки ти це знаєш?

— Фібі найкраще вистежує здобич, — промовила Талія. — І лікує. І... ну, вона взагалі майже в усьому тямить.

— Майже? — невдоволено поцікавилася Фібі.

Талія скинула руки догори, мовляв «Я здаюсь».

— А щодо того, чому ми перехопили тебе, це пояснять амазонки. Фібі, Селін, Наомі, проведіть Рейну всередину. Мені треба подбати про оборону.

— Ви очікуєте на бій, — зазначила Рейна. — Але ти сказала, що це місце таємне та безпечне.

Талія вклала ніж у піхви.

— Ти не знаєш Оріона. Шкода, що у нас так обмаль часу, преторе. Я залюбки послухала б про твій табір і про твою подорож сюди. Ти так схожа на свою сестру і водночас...

— Ти знаєш Гілу? — запитала Рейна. — Вона у безпеці?

Талія похитала головою.

— Ніхто не в безпеці у ці часи, преторе, тому я мушу йти. Чудового полювання!

Талія зникла в глибинах катакомб.

Металеві двері зі скрипом відчинились. Три мисливиці повели Рейну всередину.

Після тунелів, що спричиняли клаустрофобію, від розміру сховища у Рейни перехопило дух. Під безмежною стелею могли б вільно ширяти кілька велетенських орлів. Триповерховим стендам не було видно кінця і краю. Автонавантажувачі гасали поміж них, переміщуючи коробки. Неподалік стояла дюжина молодих жінок у чорних брючних костюмах, які звірялись із записами на своїх планшетах. Перед ними стояли ящики з наліпками: «ВИБУХОВІ СТРІЛИ І ГРЕЦЬКИЙ ВОГОНЬ (16 УНЦІЙ, УПАКОВКА НА БЛИСКАВЦІ)» і «ФІЛЕ ГРИФОНА (ОРГАНІЧНЕ, ВІЛЬНИЙ ВИПАС)».

Просто перед Рейною, за довгим столом, заваленим звітами та холодною зброєю, сиділа знайома постать.

— Сестричко. — Гіла підвелась. — От ми й повернулися додому. І знову перед обличчям смерті. Треба зав’язувати з такими зустрічами.