Кров Олімпу

XIV Ніко

Ніко так швидко підвівся, що гепнувся головою об сатирів ніс.

— Ай! Трясця, малий, тверда ж у тебе макітра!

— В-вибачте, тренере. — Ніко закліпав очима, намагаючись привести себе до тями. — Що відбувається?

Він не бачив загрози. Вони отаборилися на зігрітій сонцем галявині посеред міського майдану. Усюди навколо квітнули грядки помаранчевих чорнобривців. Рейна спала, згорнувшись клубком, металеві хорти лежали біля її ніг. Неподалік, навколо білого мармурового фонтана, ганяла одне одного малеча. У вуличній кав’ярні, сховавшись у тіні великих парасольок, пили каву люди. Уздовж майдану стояли кілька фургонів, але окрім цього дороги були порожніми. Єдиними пішоходами були кілька родин — напевно, місцеві, які просто насолоджувались теплим днем.

Майдан майже повністю вкривала бруківка. Білі будівлі, оздоблені ліпниною, та лимонні дерева оточували його зусібіч. У центрі стояв майже неушкоджений часом давньоримський храм. Його прямокутний фундамент розкинувся футів на п’ятдесят завширшки і футів на десять здіймався в небо. Фасад з корінфських колон, що чудово зберігся, додав споруді ще двадцять футів у висоту. А на верхівці колонади...

У Ніко пересохло в роті.

— О, Стіксе.

Афіна Парфенос лежала боком на верхівках колон, наче співачка нічного клубу, що розтяглася на піаніно. Її тіло вмістилось на новому ложі майже ідеально, і тільки Ніка у витягнутій руці звисала у повітрі. Здавалось, статуя щомиті може звалитись додолу.

— Що вона там робить? — поцікавився Ніко.

— От ти мені і скажи. — Хедж почухав синець на своєму носі. — Туди ти нас переніс. Ледве не розшиблися, але, на щастя, у мене спритні копита. Ти висів непритомний на своїх ремінцях, наче парашутист-невдаха, поки ми тебе не спустили.

Ніко спробував це уявити, але потім вирішив, що не варто.

— Це Іспанія?

— Португалія. Ти стрибнув далі, ніж треба. До речі, Рейна розмовляє іспанською, але не португальською. Хай там що, поки ти спав, ми з’ясували, що це Евора. Чудові новини: це спокійне містечко. Ніхто нас не турбував. Ніхто не помічає велетенську Афіну, яка спить на римському храмі, що, до речі, носить ім’я Діани, якщо тобі цікаво. А ще народ тут цінує вуличні вистави! Я заробив шістнадцять євро.

Сатир підняв свою бейсболку, і в ній задеренчали монети.

Ніко аж стало зле.

— Вуличні вистави?

— Трошки співу. Трошки бойових мистецтв. Вільний танок.

— Овва!

— Знаю! Мають смак ці португальці. Хай там що, я вирішив, що це непогане місце, аби ти перепочив кілька днів.

Ніко вирячив очі.

— Кілька днів?

— Слухай, малий, вибору не було. Якщо ти не помітив, усі ці тіньові стрибки ледве тебе не вбили. Ми намагались розбудити тебе минулого вечора. Але не вийшло пива з цього дива.

— Отже, я спав...

— Приблизно тридцять шість годин. Тобі це було потрібно.

Добре, що Ніко сидів. Інакше би вже впав. Він міг закластися, що проспав лише кілька хвилин. І все ж, коли сонливість його залишила, Ніко усвідомив, що таким тверезим та повним сил не почувався вже багато тижнів, можливо, відтоді, як вирушив на пошуки Брами Смерті.

Живіт забуркотів. Тренер Хедж здійняв брови.

— Ти певно зголоднів, — промовив сатир. — Або це, або твій живіт розмовляє мовою їжаків. А їжаковою — це серйозна заява.

— Я би не відмовився від їжі, — погодився Ніко. — Але спершу, які погані новини... ну, окрім перевернутої статуї? Ви сказали, що у нас неприємності.

— А, справді.

Тренер вказав на склепінчасту браму в кутку майдану. У тіні стояла сяюча неясна постать, окреслена сірими язиками полум’я. Розгледіти духа було важко, але він, здавалось, вабив Ніко до себе.

— Палаючий тип з’явився кілька хвилин тому, — промовив тренер. — Не наближається. Коли я спробував підійти до нього, він зник. Не знаю, ворог він чи ні, але, здається, хоче поговорити з тобою.

«Пастка», — подумав Ніко. Як і більшість речей на світі.

Але тренер Хедж пообіцяв доглянути за Рейною. Зважаючи на те, що дух може розповісти щось корисне, Ніко вирішив ризикнути.

Він оголив свій меч зі Стигійської сталі та рушив до брами.

Зазвичай привиди його не лякали. (Якщо, звісно, Гея не вкривала їх кам’яними оболонками та не перетворювала на машини для вбивства. Таке в нього траплялося вперше.)

Після випадку з Міносом Ніко зрозумів, що більшість фантомів мають рівно стільки сил, скільки дозволяєш їм мати. Вони вторгаються у мозок та за допомогою страху, гніву чи бажань впливають на тебе. Ніко навчився захищатися від цього. Іноді йому навіть вдавалось обернути проти привидів їхню власну зброю та підкорити своїй волі.

Наближаючись до сіро-вогняної мари, він був певен, що це звичайнісінький привид — загублена душа, померла в стражданнях. Важко не буде.

І все ж, Ніко не втрачав пильності. Він досі занадто добре пам’ятав Хорватію. Надмірна самовпевненість тоді призвела до того, що в нього вибили ґрунт з-під ніг, буквально та переносно. Спочатку Джейсон Грейс схопив його та перелетів з ним через стіну. Потім бог Фавоній розчинив у вітрі. А щодо цього зарозумілого пройдисвіта Купідона...

Ніко стиснув свій меч. Те, що йому довелося розкрити свою таємницю, було не найгіршим. Врешті-решт він зробив би це — свого часу, у свій спосіб. Але його змусили розповісти про Персі... Мучили, ображали та залякували просто на втіху Купідону.

Під його ногами з’явилися щупальці темряви, що вбивали весь бур’ян між камінням. Ніко намагався приборкати свій гнів.

Коли він дійшов до привида, то побачив, що той одягнений як чернець: сандалі, вовняна роба і дерев’яний хрест на шиї. Сірі язики полум’я вирували навколо нього, спалюючи рукава, вкриваючи обличчя пухирями та перетворюючи брови на попіл. Здавалося, він застиг у своїй передсмертній миті, немов чорно-біле відео на нескінченному повторі.

— Ти згорів заживо, — відчув Ніко. — Напевно, у середньовіччі.

Примарне обличчя скривилось у беззвучному криці агонії, але очі здавались нудьгуючими, навіть трохи роздратованими, так ніби цей крик був лише непідвладним волі рефлексом.

— Чого ти хочеш від мене? — поцікавився Ніко.

Привид повабив його за собою, а потім повернувся і вийшов крізь арку. Ніко озирнувся до тренера Хеджа. Сатир тільки відмахнувся від нього, мовляв: «Іди. Роби собі, що там роблять у вас у Підземному царстві».

Ніко рушив за привидом у глиб вулиць Евори.

Вони петляли вузькими брукованими доріжками, минаючи білі, оздоблені стукко будівлі, подвір’я з гібіскусами та вигадливі залізні балкони. Місцеві не помічали привида, але з підозрою поглядали на Ніко. Дівчинка з фокстер’єром перейшла вулицю, щоб обійти його. Її собака загарчав, а шерсть на його спині стала сторч, наче плавець.

Привид привів Ніко до іншого майдану, на краю якого височіла величезна прямокутна церква з побіленими стінами та вапняними арками. Привид пройшов крізь портик і зник усередині.

Ніко завагався. Він нічого не мав проти церков, але від цієї віяло смертю. Усередині, напевно, містилися склепи, а може, щось навіть менш приємне...

Він пірнув туди. Його очі затримались на боковій каплиці, освітленій зсередини моторошним золотавим сяйвом. Над дверима був вигравіюваний напис португальською. Ніко не розумів місцевої мови, але з дитинства достатньо добре пам’ятав італійську, щоб більш-менш зрозуміти значення: «Ми — кістки, що тут, чекаємо на ваші».

— Привітно, — буркнув він.

Ніко зайшов у каплицю. У дальньому кінці стояв вівтар, біля якого, схилившись, молився палаючий фантом, але Ніко більше зацікавило саме приміщення. Стіни складалися з кісток та черепів — тисяч і тисяч, скріплених між собою цементом. Склепінчаста стеля, прикрашена зображеннями смерті, спиралась на колони з кісток. На одній стіні, наче одяг на вішалці, звисали висушені останки двох людей — дорослого та маленької дитини.

— Чудове приміщення, еге ж?

Ніко обернувся. Рік тому він вистрибнув би з власних штанів, якби батько так несподівано з’явився перед ним. Тепер Ніко вмів стримувати свої емоції, як і палке бажання заїхати батькові коліном проміж ніг та накивати п’ятами.

Подібно фантому, Аїд прибрався, наче францисканський чернець, від чого було дещо моторошно. Чорну рясу оперізувала проста біла мотузка. Каптур звисав за спиною, відкриваючи темне волосся з лисиною на маківці та очі, що блищали, наче захолола смола. Вираз обличчя бога був спокійним та задоволеним, наче він щойно повернувся додому після приємної вечірньої прогулянки Карними Полями, де насолоджувався криками проклятих душ.

— Розмірковуєш, як змінити інтер’єр? — поцікавився Ніко. — Можеш прикрасити їдальню черепами середньовічних ченців.

Аїд здійняв брову.

— Я так і не навчився розрізняти, коли ти жартуєш.

— Чому ти тут, батьку? Як ти можеш тут бути?

Аїд провів пальцями по найближчій колоні та залишив білі сліди на старих кістках.

— Як на смертного, тебе важко знайти, сину. Я шукав тебе кілька днів. Коли вибухнув скіпетр Діоклетіана... що ж, це привернуло мою увагу.

Ніко на мить відчув сором, але потім розлютився на себе.

— Скіпетр зламався не з моєї провині. Нас оточили...

— О, скіпетр неважливий. Я навіть здивований, що тобі вдалося скористатись такою старою реліквією двічі. Вибух просто дещо прояснив для мене. Він допоміг мені визначити, де ти перебуваєш. Я сподівався поговорити з тобою у Помпеї, але це місто таке... гм, римське. Ця каплиця — перше місце, де моя сутність виявилась достатньо сильною, аби я зміг з’явитися перед тобою у власній подобі — я маю на увазі Аіда, бога померлих, без домішку інших уособлень. — Аїд вдихнув затхле, вологе повітря. — Це місце мене неймовірно вабить. Останки п’яти тисяч ченців використали для будови Кістяної Каплиці. Вона є нагадуванням, що життя коротке, а смерть вічна. Тут я почуваюся цілим. І все ж, наш час спливає.

«Просто історія наших стосунків, — подумав Ніко. — Завжди наш час спливає».

— То розповіси мені, батьку. Чого ти хочеш?

Аїд зімкнув долоні у рукавах своєї ряси.

— Ти можеш принаймні припустити, що я прийшов допомогти тобі, а не тільки тому, що чогось хочу?

Ніко ледве не розсміявся, але в грудях було занадто порожньо для цього.

— Я можу припустити, що ти тут з декількох причин. Бог нахмурився.

— Що ж, справедливо. Ти шукаєш відомостей про Геїного мисливця. Його ім’я Оріон.

Ніко завагався. Він не звик до безпосередніх відповідей, без ігор, загадок чи пошуків.

— Оріон? Як сузір’я. Хіба він... не друг Артеміди?

— Був. Велетень, народжений кинути виклик двійнятам, Аполлону та Артеміді, але, як і Артеміда, він відмовився від власної долі. Оріон прагнув сам управляти своїм життям. Спочатку намагався жити поміж смертних і служив мисливцем у царя Хіоса. Але... вплутався у деякі неприємності з царською дочкою, тож Хіос наказав його осліпити та вигнати.

Ніко пригадав слова Рейни.

— Моїй подрузі наснився мисливець з сяючими очима. Якщо Оріон сліпий...

— Був сліпим, — виправив Аїд. — Незабаром після вигнання Оріон зустрів Гефеста, який пожалів велетня та змайстрував йому нові механічні очі, навіть кращі за старі. Оріон потоваришував з Артемідою. Йому першому з чоловіків дозволили долучитися до її полювань. Але... щось між ними не склалось. Що саме, не знаю. Оріона вбили. Тепер він повернувся відданим сином Геї та з готовністю виконує її накази. Ним керують злість та образа. Тобі знайомі його почуття.

Ніко закортіло крикнути: «А тобі нібито відомо, що я відчуваю?»

Натомість він запитав:

— Як нам його зупинити?

— Ніяк. Ваша єдина надія — тікати від нього, закінчити похід, перш ніж він вас наздожене. Аполлон та Артеміда могли б його вбити стрілами проти стріл, але не в тому стані, у якому вони зараз. Навіть цієї миті Оріон йде за вашим слідом. Його мисливська зграя наступає вам на п’яти. У вас більше не буде такої розкоші як відпочинок аж до самого Табору Напівкровок.

На ребрах Ніко наче затягнули ремінь. Він залишив тренера охороняти Рейну, яка спала.

— Мені час повертатись до товаришів.

— Час. Але я мушу сказати ще дещо. Твоя сестра... — Аїд замовк. Як завжди, тема Б’янки висіла між ними, наче заряджена гвинтівка — смертоносна, легкодоступна, яку неможливо проігнорувати. — Я маю на увазі іншу твою сестру, Хейзел... вона дізналась, що один із Семи помре. Вона спробує цьому завадити. І в запалі може забути свої пріоритети.

Ніко не наважувався заговорити.

На диво, думки не одразу метнулись до Персі. Спочатку Ніко злякався за Хейзел, потім за Джейсона, а вже після цього за Персі та решту. Вони врятували його в Римі. Прихистили на своєму кораблі. Ніко ніколи не дозволяв собі розкоші мати друзів, але команда «Арго II» найбільше підходила на цю роль. Від думки про смерть бодай когось із них він почувався спустошеним — наче знову опинився у бронзовому глеку, сам на сам із темрявою, виживав на одних тільки кислих гранатових зернах.

Зрештою він запитав:

— З Хейзел усе гаразд?

— Зараз, так.

— А решта? Хто помре?

Аїд похитав головою.

— Навіть якби я знав напевно, то не зміг би сказати. Я розповів тобі, тому що ти мій син. Ти розумієш, що деякі смерті не відвернути. Деякі смерті не варто відвертати. Коли настане час, тобі доведеться втрутитись.

Ніко не зрозумів, що це означає. Він не хотів розуміти.

— Сину. — Аїдів голос був майже лагідним. — Хай там як, ти заслужив на мою повагу. Ти повернув честь нашому дому, коли разом зі мною дав бій Кроносу в Мангеттені. Ти не побоявся мого гніву, допомігши цьому хлопчині Джексону — привівши його до Стіксу, звільнивши з моєї в’язниці та благаючи підняти війська Еребору, щоб допомогти йому в бою. Жодний із синів не дошкуляв мені настільки. Персі це, Персі те. Ще трохи, і я б тебе спопелив.

Ніко злегка зітхнув. Стіни кімнати затряслись. Із тріщин між кістками посипався пил.

— Я зробив усе це не тільки заради нього. Я робив це тому, що всесвіт опинився у небезпеці.

Аїд ледве помітно усміхнувся, але в його очах не було і тіні злості.

— Я припускаю, що ти робив це з декількох причин. Хай там що, я відгукнувся на заклик Олімпу тому, що ти переконав мене відпустити свій гнів. Я раджу тобі вчинити так само. Мої діти зрідка щасливі. Я... я хотів би, щоб ти став винятком.

Ніко витріщився на батька. І що йому робити з цим зізнанням? Він міг змиритись з безліччю фантастичних речей: ордами привидів, чарівними лабіринтами, тіньовими подорожами та каплицями з кісток. Але лагідні слова від Владики Підземного Царства? Ні. Це нісенітниця.

Палаючий привид біля вівтаря підвівся. Він рушив до них з роззявленим у беззвучному криці ротом та передаючи очима якесь термінове повідомлення.

— А, це брат Палоан, — промовив Аїд. — Один з багатьох, хто згорів живцем на площі біля стародавнього римського храму. Колись там розташовувалась Інквізиція. Словом, він радить тобі поквапитись. У тебе майже не залишилось часу до прибуття вовків.

— Вовків? Ти маєш на увазі Оріонову зграю?

Аїд змахнув рукою. Привид брата Палоана зник.

— Сину, твій відчайдушний план — перенести Афіну крізь тіні на інший край світу — може тебе вбити.

— Дякую, що підбадьорив.

Аїд на коротку мить поклав руки на плечі Ніко.

Ніко не любив, коли його торкались, але, на диво, короткочасний батьків дотик утішав — так само як утішала Кістяна Каплиця. Подібно смерті, батькова аура була холодною та грубою, але справжньою — до болю щирою, непохитно надійною. Ніко наче позбавився якогось тягаря. Тепер він знав, що врешті-решт, що б не сталось, на нього завжди чекає місце біля підніжжя батькового трону.

— Ми ще побачимось, — пообіцяв Аїд. — Я приготую для тебе кімнату в палаці на випадок, якщо ти не вцілієш. Можливо, твоїм покоям не завадить кілька чернечих черепів.

— Тепер уже я не розумію, коли ти жартуєш.

Аїдові очі блиснули. Його постать почала танути.

— Тоді ми, можливо, не такі вже й різні.

Бог зник.

Раптом каплиця почала давити на Ніко — тисячі безоких черепів витріщились на нього. Ми, кістки, що тут, чекаємо на твої.

Він поквапився назовні, сподіваючись, що не забув шляху назад до друзів.