Кров Олімпу

XLI Пайпер

Пайпер не здивувалась, коли прийшли змієлюди.

Вона весь тиждень згадувала про їхню сутичку з бандитом Скіроном. Як, стоячи на палубі «Арго II» після втечі від велетенської кровожерливої черепахи, вона по-дурості промовила: «Ми в безпеці!» Тієї самої миті у грот-щоглу влучила стріла, пролетівши лише за дюйм від її носа.

Пайпер тоді засвоїла цінний урок: ніколи не думати, що ти в безпеці, і ніколи-ніколи в житті не спокушати Мойр заявою, що ти в безпеці.

Тому, коли корабель пришвартувався у пірейській гавані, у передмісті Афін, Пайпер придушила порив зітхнути з полегшенням. Так, вони нарешті дістались мети. Десь неподалік — за цією низкою круїзних лайнерів та забудованими пагорбами — вони знайдуть Акрополь. Сьогодні, так чи інакше, їхня подорож завершиться.

Але це не означало, що можна розслаблятися. Будь-якої миті який-небудь кепський сюрприз може звалитись на них як сніг на голову.

Цим сюрпризом виявились три субчики зі зміїними хвостами замість ніг.

Пайпер стояла на варті, тоді як її друзі вбирались до бою: перевіряли зброю та обладунки, заряджали балісти та катапульти. Вона помітила змієчуваків, коли ті повзли по пристані, петляючи крізь натовпи смертних туристів, які зовсім не звертали на них уваги.

— Е-е... Аннабет? — покликала Пайпер.

Аннабет і Персі підійшли до неї.

— О, приголомшливо, — промовив Персі. — Драцени.

Аннабет примружила очі.

— Це не вони. Принаймні не ті, яких бачила я. У драцен два зміїних тулуби замість ніг. У цих субчиків тільки один.

— І справді, — погодився Персі. — А ще вище пояса ці більш схожі на людей. Не такі лускаті та зелені... То поговоримо чи нападемо?

Пайпер кортіло сказати «нападемо». З голови не йшла байка, що вона розповіла Джейсону, — про черокійського мисливця, який порушив табу та перетворився на змію. Ці троє здавались палкими шанувальниками білчатини.

Той, що повз попереду, на диво скидався на її тата, коли той відростив бороду для ролі у «Царі Спарти». Змієчоловік високо здіймав голову. У нього було засмагле, точене обличчя, чорні, наче базальт, очі та кучеряве темне волосся, що блищало бріоліном. М’язисті груди вкривала тільки грецька хламида — біла вовняна накидка, недбало закріплена шпилькою на плечі. Нижче пояса його тіло було велетенським зміїним тулубом — восьмифутовий зелений хвіст, що звивався під час руху.

В одній руці гість тримав жезл, увінчаний блискучим зеленим самоцвітом. В іншій — тацю, накриту срібною банеподібною кришкою, наче то була головна страва шикарного бенкету.

Двоє позаду, вочевидь, були охоронцями. Вони носили бронзові нагрудники та вітіюваті шоломи з гребнями з кінського волосся. На списах виблискували наконечники із зеленого каменю. На обох овальних щитах різко виділялась величезна грецька літера «К» — каппа.

Вони зупинились за кілька ярдів від «Арго II». Ватажок підвів очі та оглянув напівбогів. Вираз його обличчя був напруженим, але «нечитабельним». Злився він, хвилювався чи страшенно хотів у вбиральню — збагнути було неможливо.

— Прошу дозволу піднятись на борт. — Його ріжучий голос нагадав Пайпер звук, коли дідусь правив лезо об ремені у своїй оклагомській перукарні.

— Хто ви? — поцікавилася вона.

Змієчувак вп’явся у неї темними очима.

— Я — Кекропс, перший та незмінний цар Афін. Вітаю вас у моєму місті. — Він здійняв накриту тацю. А ще я приніс бабку.

Пайпер глянула на друзів.

— Пастка?

— Напевно, — промовила Аннабет.

— Ну хоч десерт приніс. — Персі усміхнувся до змієлюдей. — Ласкаво просимо на борт!

Кекропс погодився залишити своїх охоронців на палубі разом зі столом Буфордом, який одразу наказав їм упасти та двадцять разів віджатися. Охоронці сприйняли це як виклик.

Тим часом афінського царя запросили до їдальні для ознайомчої бесіди.

— Прошу, сідайте, — запропонував Джейсон.

Кекропс зморщив носа.

— Змієлюди не сидять.

— Прошу, не сідайте, — промовив Лео, а потім відрізав шматок пирога і запхав його у рота, перш ніж Пайпер устигла попередити, що десерт може бути отруєним, або неїстівним для смертних, або просто несмачним.

— Трясця! — Лео ошкірився. — А змієлюди вміють пекти бабку. Апельсинова, з присмаком меду. Сюди б ще склянку молока.

— Змієлюди не п’ють молоко, — промовив Кекропс. — Ми — рептилії з непереносимістю лактози.

— Я теж! — випалив Френк. — Ну... з непереносимістю. Не рептилія. Хоча я можу бути рептилією, іноді...

— Хай там що, — перервала Хейзел, — чому ви тут, царю Кекропсе? Як ви дізнались про наше прибуття?

— Я знаю про все, що відбувається в Афінах. Я — засновник міста, його перший цар, народжений землею. Я той, хто судив змагання між Афіною та Посейдоном та обрав Афіну покровителькою міста.

— Я зовсім не ображаюсь, — буркнув Персі.

Аннабет пхнула його ліктем.

— Я чула про вас, Кекропсе. Ви були першим, хто приніс підношення Афіні. Ви збудували її перший вівтар в Акрополі.

— Так. — Гірко промовив Кекропс, наче шкодував про своє рішення. — Мої люди були першими афінянами — гемінами.

— Це ж латиною сузір’я Близнюки. То ви Близнюки? — поцікавився Персі. — А я Лев.

— Ні, телепню, — промовив Лео, вочевидь, не розчувши. — Це я Лео. Ти — Персі.

— Вгамуйтесь, ви двоє, — докорила Хейзел. — Гадаю, в цьому випадку геміни означає роздвоєний — напівлюдина, напівзмія. Це назва його народу. Він — гемін.

— Так... — Кекропс відсунувся від Хейзел, так наче вона його образила. — Тисячі років тому нас витіснили під землю двоногі люди, але я знаю міські дороги краще за будь-кого. Я прийшов попередити вас: якщо спробуєте наблизитися до Акрополя наземним шляхом, вас знищать.

Джейсон припинив споживати свій шматок пирога.

— Тобто... ви нас знищите?

— Ні, війська Порфіріона, — промовив зміїний цар. — Акрополь оточений потужними облоговими машинами — онаграми.

— Знову онагри? — випалив Френк. — Десь розпродаж на них чи що?

— Циклопи, — припустила Хейзел. — Вони постачають зброю Октавіанові і велетням.

Персі фиркнув.

— Наче нам і без цього не вистачало доказів, що Октавіан на боці ворога.

— Це не єдина загроза, — застеріг Кекропс. — У небі над храмом панують грозові духи та грифони, а усі дороги патрулюють земленароджені.

Френк потарабанив пальцями по скоринці пирога.

— То що, нам просто здатись? Ми здолали дуже довгий шлях.

— Я пропоную вам альтернативу, — промовив Кекропс. — Підземний шлях до Акрополя. Заради Афіни та заради богів я допоможу вам.

У Пайпер защипало за шиєю. Вона пригадала, що сказала велетка Перібоя в її сні: що напівбоги знайдуть в Афінах не тільки ворогів, але й друзів. Можливо, велетка мала на увазі Кекропса та його змієнарод. Але щось таке у голосі Кекропса не подобалось Пайпер — цей різкий тон, наче він керувався зовсім не добрими намірами.

— У чому каверза? — запитала вона.

Кекропс звернув до неї свої незбагненні темні очі.

— Тільки маленька групка напівбогів — не більше трьох — зможе пройти повз велетнів непоміченою. Інакше запах вас викаже. Але наші підземні шляхи приведуть вас просто до руїн Акрополя. Там ви зможете непомітно знешкодити облогові машини та впустити решту команди. Якщо пощастить, застанете велетнів зненацька і зірвете їхню церемонію.

— Церемонія? — перепитав Лео. — А... пробудження Геї.

— Вона вже почалась, — попередив Кекропс. — Відчуваєте, як тремтить земля? Ми, геміни, — це ваш найкращий вибір.

Пайпер відчула нетерплячість у його голосі — царя наче мучила спрага.

Персі оглянув усіх навколо столу.

— Є заперечення?

— Так, декілька, — промовив Джейсон. — Ми на порозі битви з ворогом. Нам пропонують розділитися. Хіба не так помирають у фільмах жахів?

— А ще, — додав Персі, — Гея хоче, щоб ми дістались Парфенона. Їй потрібна наша кров, щоб окропити каміння та... хтозна ще чого хоче ця навіжена. Хіба ми не зіграємо їй на руку?

Пайпер уловила погляд Аннабет — одне безмовне питання: «Якої ти думки?»

Пайпер ніяк не могла звикнути до того, як Аннабет зверталась до неї за порадою. Після Спарти вони збагнули, що можуть розглядати проблеми з двох різних боків. Аннабет бачила логіку, тактичні ходи. Пайпер мала внутрішнє чуття, цілковито позбавлене логіки. Разом вони або розв’язували проблему вдвічі швидше, або безнадійно заплутували одна одну.

Кекропсова пропозиція мала сенс. Принаймні, вона здавалась найменш самогубним рішенням. Але Пайпер була певна, що зміїний цар приховує справжні наміри. От тільки як це довести...

Тоді вона пригадала те, що сказав їй батько багато років тому: «Тебе назвали Пайпер, тому що дідусь Том вірив, що ти народишся з могутнім голосом і вивчиш усі черокійські пісні, навіть пісню змій».

Це міф з цілковито несхожої культури, але от вона тут, дивиться на царя змієлюдей.

Пайпер почала співати «Літню пору», одну з батькових улюблених пісень.

Кекропс здивовано витріщився на неї, а потім почав гойдатися.

Спочатку Пайпер було ніяково співати перед усіма друзями та змієчоловіком. Тато завжди казав, що у неї гарний голос, але вона не любила привертати до себе увагу. Вона навіть не брала участь у табірних співах біля багаття. А зараз її голос заливав усю залу. Присутні оціпеніло слухали.

Вона закінчила перший куплет. Не менше п’яти секунд усі мовчали.

— Пайпс, — промовив Джейсон, — я й гадки не мав.

— Це було прекрасно, — погодився Лео. — Може, не... ну, не так як у Каліпсо, але...

Пайпер не відводила очей від зміїного царя.

— Які ваші справжні наміри?

— Обманути вас, — промовив він у трансі, досі гойдаючись. — Ми сподіваємось завести вас у тунелі та знищити.

— Чому? — поцікавилася Пайпер.

— Земля-Матір пообіцяла нам значну винагороду. Якщо ми проллємо вашу кров під Парфеноном, цього вистачить для її пробудження.

— Але ви служите Афіні. Ви заснували її місто.

Кекропс тихо зашипів.

— І на знак подяки богиня залишила мене. Афіна замінила мене на двоногого людського царя. Наслала сказ на моїх дочок, змусила їх стрибнути на скелі Акрополя. Справжніх афінян, гемінів, загнали під землю та забули. Афіна, богиня мудрості, відвернулась від нас, але мудрість йде і від землі. Ми не забули про нашу справжню матір. Гея поверне нам місце під сонцем.

— Гея бреше. Вона збирається знищити цей світ, а не повертати його комусь.

Кекропс оголив ікла.

— Тоді це не гірше за життя під віроломними богами!

Він здійняв посох, але Пайпер затягнула другий куплет пісні.

Руки зміїного короля обм’якнули. Очі заскляніли.

Пайпер проспівала кілька рядків, а потім ризикнула запитати знову:

— Оборона велетнів, підземні шляхи до Акрополя — що зі сказаного було правдою?

— Усе. Акрополь справді міцно укріплений, як я й казав. Наблизитись землею неможливо.

— Отже, ти можеш провести нас крізь тунелі, — промовила Пайпер. — Це теж правда?

Кекропс насупив брови.

— Так...

— І якщо ти накажеш своїм людям не нападати на нас, вони послухаються?

— Так, але... — Кекропс здригнувся. — Так, послухаються. І не більше трьох з вас зможуть пройти, щоб не привернути уваги велетнів.

Аннабет нахмурилась.

— Пайпер, це божевілля. Він уб’є нас за першої нагоди.

— Так, — погодився зміїний цар. — Мною керує тільки пісня цього дівчиська. Ненавиджу її. Будь ласка, заспівай ще.

Пайпер обдарувала його ще одним куплетом.

Лео теж узявся за діло. Він підняв дві ложки та почав підігравати, стукаючи ними по столу, поки Хейзел не ляснула його в плече.

— Я піду, — промовила вона, — якщо це під землею.

— Ні, — відповів Кекропс. — Дитя Підземного світу? Мій народ повстане проти твоєї присутності. Жодна чарівна музика не спинить їхню жагу вбити тебе.

Хейзел важко глитнула.

— Або я можу залишитись тут.

— Ми з Персі, — запропонувала Аннабет.

— Е-е... — Персі здійняв руку. — Це так, до речі. Гея саме цього і хоче — нас із тобою, нашої крові на камінні й таке інше.

— Знаю. — Обличчя Аннабет було непохитним. — Але це найрозважливіший вибір. Найдавніші вівтарі в Акрополі присвячені Посейдонові та Афіні. Кекропсе, це приховає нас?

— Так, — визнав зміїний цар. — Ваш... ваш запах буде важко розрізнити. У руїнах завжди віє силою цих двох богів.

— І я, — промовила Пайпер наприкінці пісні. — Я знадоблюсь вам, щоб тримати нашого нового приятеля в шорах.

Джейсон потиснув її долоню.

— Мені досі не подобається рішення розділятись.

— Але кращого варіанта немає, — промовив Френк. — Вони втрьох прослизнуть всередину і знешкодять онагри, здіймуть сум’яття. А потім прилетить решта, у повному озброєнні.

— Так, — погодився Кекропс, — це може спрацювати. Якщо я не вб’ю вас раніше.

— Є ідея, — промовила Аннабет. — Френку, Хейзел, Лео... ходімо поговоримо. Пайпер, розважиш нашого приятеля музикою?

Пайпер почала нову пісню, «Щасливі стежки», дурнувату мелодію, яку любив співати тато щоразу, коли вони вирушали з Оклагоми додому в Лос-Анджелес. Лео, Френк та Хейзел пішли обговорювати стратегію.

— Ну. — Персі підвівся і простягнув Джейсонові руку. — До зустрічі в Акрополі, старий. Цього разу я вбиватиму велетнів.