Кров Олімпу

XLII Пайпер

Тато часто казав, що перебування в аеропорті не вважається візитом до міста. Пайпер була такої самої думки щодо каналізації.

За весь шлях з порту до Акрополя вона не побачила в Афінах нічого, окрім огидних темних тунелів. Крізь залізний дощоприймач на пристані змієлюди провели їх просто до свого підземного лігва, що смерділо гнилою рибою, пліснявою та зміїною шкірою.

У такому затишку було важко співати про літо, бавовну та безтурботне життя, але Пайпер не спинялась. Якщо вона замовкала довше, ніж на одну-дві хвилини, Кекропс з його вартою починали шипіти та супити брови.

— Не подобається мені тут, — пробурмотіла Аннабет. — Нагадує римські підземелля.

Кекропс чи то зашипів, чи то всміхнувся.

— Наші володіння значно давніші.

Аннабет узяла Персі за руку, через що Пайпер трошки занепала духом. Якби ж Джейсон був з нею. Біса, та навіть Лео було б достатньо... хоч вона, напевно, не взяла б його за руку. Долоні Лео мали схильність спалахувати, коли він нервував.

Її голос лунав крізь тунелі. Що далі вони просувалися у зміїне лігво, то більше його мешканців збирались послухати пісню. Незабаром за напівбогами утворилась ціла процесія — десятки гемінів, погойдуючись, повзли за ними.

Пайпер справдила дідусеве пророцтво. Вона вивчила зміїну пісню, що виявилась хітом Джорджа Ґершвіна 1935-го року. Поки що зміїний цар навіть не вкусив її, точнісінько як у давній черокійській розповіді. От тільки у цієї легенди був один недолік: воїн, який навчився зміїної пісні, мусив пожертвувати дружиною заради сили. Пайпер ніким жертвувати не хотіла.

Пляшка з цілющим зіллям, загорнута у замшу, досі ховалась у її сумці на поясі. Пайпер не встигла порадитись з Джейсоном та Лео перед уходом. Залишалось тільки сподіватись, що всі вони возз’єднаються на вершині пагорба, перш ніж комусь знадобиться зілля. Якщо хтось із них помре, а вона не встигне до нього дістатись...

«Просто співай», — наказала вона собі.

Вони пройшли крізь неотесані кам’яні кімнати, усипані кістками. Подолали настільки крутий та підступний схил, що майже неможливо було втриматись на ногах. Якоїсь миті вони опинились у теплій печері розміром зі спортивну залу. Усюди лежали зміїні яйця, верхівки яких укривав шар слизьких, сріблястих волокон, схожих на різдвяну мішуру.

Більше і більше змієлюдей приєднувалось до процесії. Вони шаркали позаду, видаючи такі звуки, наче були армією футболістів зі шмерґельованим папером на бутсах.

Скільки їх тут живе? Сотні? Тисячі?

Пайпер почала чути власне серцебиття. Воно лунало крізь тунелі та ставало дедалі гучнішим, що глибше вони просувались. Тоді вона збагнула, що цей сталий стукіт усюди навколо них, він струшує стіни та повітря.

— Я прокидаюсь, — промовив жіночий голос, чистий, як спів Пайпер.

Аннабет застигла.

— О, це недобре.

— Як у Тартарі, — знервовано промовив Персі. — Пам'ятаєш... його серцебиття. Коли він з’явився...

— Припини, — промовила Аннабет. — Не згадуй про це.

— Вибач. — У світлі бронзового меча обличчя Персі скидалось на величезного світляка — яскраву пляму світла, що плавала у темряві.

Голос Геі пролунав знову, вже гучніше:

— Нарешті.

Спів Пайпер затремтів.

Її охопив страх, так само як у храмі в Спарті. Але Фобос та Деймос стали її хорошими друзями. Вона дозволила страху перегоріти всередині неї, наче паливу. Її голос став навіть сильнішим. Вона співала для змієнароду, для друзів. Чому б не співати і для Геї також?

Зрештою вони дістались вершини крутого схилу, де шлях закінчувався завісою зеленого слизу.

Кекропс повернувся до напівбогів.

— За завісою — Акрополь. Ви повинні залишитись тут. Я перевірю, чи там безпечно.

— Почекай. — Пайпер звернулась до натовпу гемінів. — Нагорі на вас чекає лише смерть. У тунелях безпечніше. Покваптесь назад. Забудьте, що бачили нас. Захищайтесь самі.

Страх у її голосі бездоганно поєднався з чаромовством. Змієлюди, навіть охоронці, відвернулись і поповзли у темряву. Залишився тільки їхній цар.

— Кекропсе, — промовила Пайпер, — ти збираєшся зрадити нас, щойно пройдеш крізь цей слиз.

— Так, — погодився він. — Я попереджу велетнів. Вони вас знищать. — Він зашипів. — Навіщо я це сказав?

— Прислухайся до Геїного серцебиття, — наполегливо промовила Пайпер. — Ти ж відчуваєш її гнів?

Кекропс затремтів. Верхівка його посоху мляво засвітилась.

— Так, відчуваю. Вона гнівається.

— Вона знищить усе, — промовила Пайпер. — Перетворить Акрополь на обвуглений кратер. Спопелить Афіни — твоє місто — і твій народ разом із ними. Ти ж мені віриш?

— В-вірю.

— Яку б ненависть ти не плекав до людей, напівбогів та Афіни, ми — твоя єдина надія зупинити Гею. Тому ти не зрадиш нас. Заради себе, заради свого народу ти розвідаєш місцевість і запевнишся, що там безпечно. Ги нічого не скажеш велетням, а потім повернешся.

— Це... саме те, що я зроблю. — Кекропс зник за слизькою плівкою.

Аннабет вражено похитала головою.

— Пайпер, це було неймовірно.

— Подивимось, чи спрацює.

Пайпер сіла на холодну кам’яну підлогу. «Чому б не відпочити, поки можна», — подумала вона.

Друзі сіли навпочіпки біля неї. Персі передав їй флягу з водою.

Тільки тепер, коли Пайпер зробила ковток, вона зрозуміла, наскільки пересохло її горло.

— Дякую.

Персі кивнув.

— Гадаєш, чари протримаються?

— Не знаю, — зізналась вона. — Якщо Кекропс повернеться за дві хвилини з армією велетнів, то ні.

Геїне серцебиття відлунювало від землі. Дивно, але воно нагадало Пайпер море — ніби гупали хвилі об скелі рідної Санта-Моніки.

Цікаво, що робить зараз її тато? У Каліфорнії приблизно середина ночі. Може, він спить, може, дає нічне інтерв’ю на телебаченні. Пайпер сподівалась, що він у своєму улюбленому куточку — на веранді за вітальнею — милується місяцем над Тихим океаном, насолоджується короткочасним спокоєм. Пайпер хотілось вірити, що цієї миті тато щасливий та задоволений... адже вони з друзями могли зазнати поразки.

Вона подумала про своїх братів та сестер з будиночка Афродіти. Подумала про кузенів в Оклагомі, що було дивно, оскільки вона ніколи не проводила з ними багато часу. Навіть не дуже добре їх знала. І тепер шкодувала про це.

Треба було більше брати від життя, більше усе цінувати. Вона завжди буде вдячною долі за родину на борті «Арго II»... але у неї стільки інших друзів та родичів, яких вона більше не побачить.

— Ви коли-небудь згадуєте про свої родини? — запитала вона.

Безглузде запитання, особливо напередодні битви. Пайпер мала б зосередитись на завданні, а не відволікати друзів.

Та вони не докоряли їй.

Очі Персі стали збентеженими. Нижня губа затремтіла.

— Мама... я... я навіть не бачив її відтоді, як Гера мене викрала. Я телефонував мамі з Аляски. Дав тренеру Хеджу кілька листів, щоб він надіслав їх їй. Я... — Його голос обірвався. — Вона все, що в мене є. Вона і мій вітчим, Пол.

— І Тайсон, — нагадала йому Аннабет. — І Ґровер. І...

— Так, авжеж, — промовив Персі. — Дякую. Мені тепер значно краще.

Пайпер, напевно, не слід було сміятись, але її занадто переповнювали тривога та туга, щоб стриматися.

— А ти, Аннабет?

— Тато... мачуха та зведені брати. — Вона перевернула на колінах свій меч з кістки драгона. — Після усіх подій минулого року здається безглуздим, що я так довго на них сердилась. І татові родичі... я багато років про них не згадувала. У мене є дядько та кузен у Бостоні.

Персі здавався ошелешеним.

— У тебе, з твоєю бейсболкою «Янкіз»? У тебе є родичі на території «Ред Сокс»?

Аннабет слабко всміхнулась.

— Ми не бачимось. Тато не ладнає з дядьком. Посварились колись давно. Чому, не знаю. Яка дурня тільки не розлучує людей!

Пайпер кивнула. Якби ж у неї були цілющі здібності Асклепія. Якби ж вона могла подивитись на людину і побачити, що її мучить, а потім дістати лікарський блокнот і все виправити. Та, мабуть, Зевс не без причини утримував Асклепія в підземному храмі.

Іноді біль не слід отак просто проганяти. Його треба перебороти, навіть прийняти. Без страждань минулих місяців Пайпер ніколи б не знайшла своїх кращих подруг — Хейзел та Аннабет. Ніколи б не відкрила в собі хоробрість. І безперечно, не знайшла б мужності співати змієнароду під Афінами пісні.

Зелена плівка в кінці тунелю вкрилася брижами.

Пайпер схопила меч і підвелась, готова до навали чудовиськ.

Але Кекропс з’явився один.

— Шлях безпечний, — промовив він. — Але покваптесь. Церемонія майже скінчилась.

Проштовхуватись крізь слизьку завісу виявилось жахливо весело.

Пайпер вибралась назовні з таким відчуттям, наче щойно в ніздрі велетня побувала. На щастя, до неї нічого не прилипнуло, але шкіру пощипувало від огиди.

Вона, Персі та Аннабет опинились у холодній, вологій ямі, схожій на підвал храму. Усюди нерівна земля під низькою кам’яною стелею простягалась у темряву. Просто над їхніми головами у прямокутному отворі виднілось небо. Пайпер розгледіла краї стін та верхівки колон, але чудовиськ не було... поки що.

Плівчаста завіса за ними зімкнулась і злилась із землею. Пайпер приклала до неї долоню. Твердий камінь. Тим самим шляхом вони не зможуть повернутися.

Аннабет провела долонею по слідах на землі — зазубрені, схожі на відбитки пташиних ніг, завдовжки не менші за тіло людини. Сліди були шорсткуватими та білими, наче шрам на кам’яній шкірі.

— Це те саме місце, — промовила вона, — це сліди Посейдонового тризубця.

Персі, вагаючись, доторкнувся до шрамів.

— Він певно взяв дуже, дуже великий тризубець.

— Тут він ударив землю і створив джерело солоної води, змагаючись з моєю мамою за право стати покровителем Афін.

— Отже, тут почалось суперництво.

— Так.

Персі притягнув Аннабет до себе і поцілував її... і цілував настільки довго, що Пайпер зніяковіла, але нічого не сказала. Вона подумала про давнє правило будиночка Афродіти: щоб отримати схвалення богині кохання, треба розбити комусь серце. Пайпер давно вирішила змінити це правило. Персі та Аннабет як ніхто підкріплювали її намір. Наділити чиєсь серце теплом — таке випробовування підходило значно краще.

Коли Персі відпустив Аннабет, та почала хапати ротом повітря, наче риба, яку викинуло на сушу.

— Кінець суперництву! — промовив Персі. — Я кохаю тебе, розумнице.

Аннабет тихо зітхнула, так наче щось розтануло у її грудях.

Персі глянув на Пайпер.

— Вибач, я мусив це зробити.

Пайпер всміхнулась.

— Хіба дочка Афродіти може таке не схвалювати? Ти — чудовий хлопець.

Аннабет знову зітхнула — чи то розчулено, чи то невдоволено.

— Е-е... на чому я зупинилась? А, ми під Ерехтейоном. Це спільний храм Афіни та Посейдона. Парфенон поряд, на південному сході. Нам треба непомітно обійти периметр та знешкодити якомога більше облогових машин, щоб забезпечити «Арго II» шлях усередину.

— Серед білого дня, — зазначила Пайпер. — Як ми пройдемо непоміченими?

Аннабет поглянула на небо.

— Про це подбають Френк та Хейзел. Сподіваюсь... Дивіться.

Угорі задзижчала бджола. За нею прилетіли інші, не менше сотні. Вони зароїлись навколо колони, а потім зависнули над отвором у стелі.

— Привітайтесь з Френком, — промовила Аннабет.

Пайпер помахала рукою. Бджолиний рій понісся геть.

— Як це взагалі працює? — промовив Персі. — Одна бджола це... типу палець? Дві інші бджоли — очі?

— Не знаю, — зізналась Аннабет. — Але він — наш зв'язківець. Щойно він сповістить Хейзел, вона...

— А! — скрикнув Персі.

Аннабет стулила його рот долонею.

Це мало дивний вигляд, оскільки вони обидва раптом перетворилися на вайлуватих шестируких земленароджених.

— Туман Хейзел, — голос Пайпер був низьким та сиплим.

Вона опустила очі й побачила, що теж тепер має гарненьке неандертальське тіло: волосся на животі, пов'язку на стегнах, кремезні ноги та величезні ступні. Якщо вона зосереджувалась, то бачила свої справжні руки. Та варто їй було поворухнути ними, і вони починали мерехтіти як міраж, розділяючись на три пари м’язистих рук.

Персі скорчив гримасу, що ще більше спотворила його обличчя.

— Боги, Аннабет... я дуже радий, що поцілував тебе до того, як ти перетворилась.

— Дуже дякую, — відповіла Аннабет. — Нам час. Я піду за годинниковою стрілкою навколо периметра. Ти, Пайпер, проти. Тобі, Персі, середина...

— Постривай, — перервав Персі. — Ми ліземо у пастку, про яку нас попередили, і ти хочеш, щоб ми знову розділилися?

— Так швидше, — відповіла Аннабет. — Треба поспішати. Цей спів...

Пайпер тільки тепер його помітила — лиховісний гул, наче від сотні двигунів у режимі холостого ходу. Вона опустила очі вниз і побачила тремтячий гравій, що котився на південний схід, наче щось тягнуло його до Парфенона.

— Так, — промовила Пайпер. — Зустрінемось біля трону.

Спочатку було легко.

Чудовиська були всюди. Сотні огрів, земленароджених та циклопів вештались без діла руїнами, але більшість зібралась у Парфеноні та спостерігала за перебігом церемонії. Пайпер пройшлась уздовж скель Акрополя без жодних ускладнень.

Біля першого онагра засмагали на валунах три земленароджені. Пайпер підійшла до них і усміхнулась.

— Привіт!

Вони не встигли навіть пискнути, перш ніж вона перебила їх мечем. Усі троє розплавились на купки металевого шлаку. Пайпер розрубала канат онагра, щоб позбавити його боєздатності, та пішла далі.

Тепер відступати було нікуди. Вона збиралась заподіяти якомога більше шкоди, перш ніж саботаж розкриється.

Вона обійшла патруль циклопів. Другий онагр був оточений табором татуйованих лестригонійських огрів, але Пайпер удалось дістатись до машини, не викликаючи підозри. Вона опустила пляшку з грецьким вогнем у пращу. Щойно огри спробують зарядити катапульту, та вибухне їм просто в обличчя.

Пайпер пішла далі. На колонаді стародавнього храму сиділи грифони. У тіні арки дрімала група емпус: полум’яне волосся слабко жевріло, латунні ноги блищали. Пайпер дуже сподівалась, що вампіриці будуть неповороткими через сонячне світло, якщо доведеться з ними битись.

Вона намагалася вбивати всіх чудовиськ, відірваних від натовпу, й оминала великі скупчення. Тим часом кількість чудовиськ у Парфеноні зростала. Спів гучнішав. Пайпер не бачила, що відбувалось у руїнах, — тільки голови двадцятьох-тридцятьох велетнів, які утворили коло, бурмотіли та хиталися, мабуть, виконуючи власну лиху версію «Кумбаї».

Вона знешкодила третю облогову машину, розпиливши торсійні канати. Це мало забезпечити «Арго II» безпечний вхід з півночі.

Вона сподівалась, що Френк стежить за нею. Скільки часу треба, аби прибув корабель?

Раптом спів припинився. З вершини почувся рокіт. Велетні у Парфеноні тріумфально заревіли. Чудовиська навколо Пайпер помчали на звуки святкування.

Не добре. Пайпер змішалась з натовпом смердючих земленароджених. Пробігла головними сходами храму, а потім видерлась на металеві риштування, щоб голови огрів та циклопів не заважали дивитися.

Через побачену в руїнах сцену вона ледь не скрикнула.

Перед троном Порфіріона стояли нещільним кільцем десятки велетнів. Вони волали та трусили зброєю, тоді як двоє їхніх побратимів ходжали по колу та хвалились трофеями. Царівна Перібоя тримала за шию Аннабет, наче дику кішку. Велетень Енцелад стискав у масивному кулаку Персі.

Друзі безпорадно борсалися. Велетні показали їх ошалілому натовпу чудовиськ, а потім повернулись до царя Порфіріона, який сидів на саморобному троні, зловісно блискаючи білими очима.

— Саме вчасно! — заревів цар велетнів. — Хай пробудить Землю-Матір кров Олімпу!