Кров Олімпу

XX Пайпер

Пайпер був знайомий страх, але зовсім не такий. Лавина жаху обрушилася на неї. Суглоби застигли. Серце відмовилось битись.

У свідомості зринули найненависніші спогади: побитий та зв’язаний батько на горі Діабло; Персі з Джейсоном, які б'ються на смерть у Канзасі; чорна вода в римському німфеумі; вона сама проти Хіони та Бореадів. І найгірше — розмова з матір’ю про майбутнє.

Заціпенівши, Пайпер дивилась, як велетень здіймає молот, щоб розчавити їх. Але останньої миті таки схопила Аннабет і відскочила геть.

Молот розтрощив підлогу, осипавши спину Пайпер кам’яною шрапнеллю.

Велетень фиркнув:

— О, це було нечесно! — і знову здійняв молот.

— Аннабет, підводься! — Пайпер допомогла їй встати.

Вона потягнула подругу до іншого кінця кімнати, але та ледве волочила ноги. У її вирячених очах, здавалося, зовсім не залишилося життя.

Пайпер знала причину. Храм підсилював їхні страхи. Донька Афродіти бачила чимало жахливих речей за своє життя, але все це було нічим проти того, що знесла її подруга. Якщо Аннабет поглинули спогади про Тартар, посилені та об’єднані з іншими жахами минулого, її розум може з цим не впоратись. Вона буквально втратить глузд.

— Я з тобою, — запевнила її Пайпер, вкладаючи у голос усю свою впевненість. — Ми впораємось.

Велетень розсміявся.

— Дитя Афродіти командує дитям Афіни! Тепер я бачив усе. Як ти мене переможеш, дівча? Косметикою та модними таємничками?

Кілька місяців тому ці слова зачепили б Пайпер, але вона давно це переросла, тож пропустила повз вуха. Велетень погрюкав до них. На щастя, він був повільним та тягнув важкий молот.

— Аннабет, довірся мені, — промовила Пайпер.

— П-план, — затинаючись пробурмотіла подруга. — Я ліворуч. Ти праворуч. Якщо...

— Жодних планів, Аннабет.

— Щ-що?

— Жодних планів. Просто тримайся мене!

Велетень змахнув молотом, але вони легко ухилились. Пайпер ринула вперед і рубанула мечем по внутрішньому боку велетневого коліна. Той заревів від люті, а Пайпер потягнула Аннабет у найближчий тунель. Тієї самої миті дівчат поглинув цілковитий морок.

— Дурепи! — заволав велетень десь позаду. — Ви не туди пішли!

— Не зупиняйся. — Пайпер міцно стиснула руку Аннабет. — Усе гаразд. Тримайся.

Вона нічого не бачила. Навіть світло її меча ущухнуло. Та однаково мчала вперед, довірившись своїм почуттям. Судячи з луни їхніх кроків, вони бігли величезною печерою, але запевнятись у цьому не було часу. Пайпер просто рухалась туди, де було страшніше.

— Пайпер, тут як у палаці Нікти, — промовила Аннабет. — Треба заплющити очі.

— Ні! Не заплющуй очей. Не намагайся сховатись.

Десь попереду пролунав голос велетня:

— Навіки загублені. Поглинуті мороком.

Аннабет застигла на місці, змусивши Пайпер теж зупинитись.

— Навіщо ми так бездумно сюди кинулись? — докірливо випалила Аннабет. — Ми загубились. Зробили так, як хотів він! Треба було дочекатися слушної миті, говорити з ворогом, придумати план. Це завжди діє!

— Аннабет, я ніколи не нехтую твоїми порадами, — Пайпер намагалася говорити втішливо. — Але цього разу довіритись мусиш ти. Це місце не перемогти здоровим глуздом. Почуттям не зарадиш розумом.

Велетнів сміх, наче вибух бомби, озвався луною.

— Віддайся розпачу, Аннабет Чейз! Я — Мімас, народжений вбити Гефеста. Я руйную плани, виводжу з ладу безвідмовні машини. Ніщо не йде за задумом y моїй присутності. Мапи збивають зі шляху. Пристрої ламаються. Відомості зникають. Найбільші розумники стають дурнями!

— Я... я перемагала і сильніших! — крикнула Аннабет.

— О, я бачу! — Голос велетня вчувався ближче. — Ти не боїшся?

— Ніколи!

— Авжеж ми боїмось, — виправила Пайпер. — Ми налякані до смерті!

У повітрі щось зарухалось. Саме вчасно Пайпер відштовхнула Аннабет убік.

БАХ!

Раптом вони знову опинились у круглій кімнаті, слабке світло тепер сліпило очі. Велетень стояв поряд і намагався витягнути застряглий у підлозі молот. Пайпер метнулась уперед й увігнала меч у велетневе стегно.

— А-р-у-у! — Мімас відпустив молот і вигнув спину.

Пайпер та Аннабет сховалися за закуту статую Ареса, від якої досі лунало металеве серцебиття: «стук, стук, стук».

Мімас повернувся до них. Рана на його нозі вже майже затягнулася.

— Вам не перемогти, — заричав він. — У попередній війні знадобилось аж два боги, щоб перемогти мене. Я народився, аби вбити Гефеста, і зробив би це, якби не втрутився ще й Apec!

Кілька тижнів тому, опинившись віч-на-віч з Хіоною, Пайпер почала бездумно говорити, прислуховуючись до серця попри все, що підказував їй здоровий глузд. Цього разу вона мала намір вчинити так само. Дівчина вийшла з-за статуї та подивилась в обличчя велетню, хоч розум і кричав їй: «ТІКАЙ, ДУРЕПО!»

— Цей храм, — промовила Пайпер. — Спартанці закували Ареса не тому, що хотіли утримати в місті його дух.

— А чому ж тоді? — Велетневі очі весело блиснули. Він ухопився за молот і витягнув його з підлоги.

— Це храм моїх братів, Деймоса і Фобоса, — голос Пайпер тремтів, але вона не намагалась цього приховати. — Спартанці приходили сюди, щоб приготуватися до бою — подивитись в обличчя страхам. Закутий Apec нагадував їм, що війна має наслідки. Його сили — духи битви, махи, — вивільняються, тільки якщо ти збагнув їхній жах, тільки якщо ти відчув страх.

Мімас розсміявся.

— Дитя богині кохання навчає мене воювати. Ти нічого не знаєш про махів!

— От і подивимось.

Пайпер кинулась на велетня, чим аж сполошила його. Побачивши зазубрене лезо, що несеться до нього, велетень вирячив очі та відсахнувся, стукнувшись головою об стіну. Камінням поповзла тріщина. Зі стелі посипався пил.

— Пайпер, це місце розвалюється! — крикнула Аннабет. — Якщо ми не...

— Не думай про втечу! — Пайпер кинулась до мотузки, що звисала згори, стрибнула якомога вище і розрізала її.

— Пайпер, ти збожеволіла?

«Напевно», — подумала Пайпер. Але вона знала, що інакше їм не вижити. Вона повинна відмовитись від здорового глузду і натомість вірити почуттям, не даючи змоги велетню оговтатись.

— Боляче! — Мімас почухав потилицю. — Зрозумій, вам не вбити мене без божої допомоги, а Ареса тут немає! Наступної нашої зустрічі я розчавлю цього пихатого недоумка, як таргана. Мені взагалі не довелось би з ним битися, якби цей боягузливий бовдур Дамасен зробив свою справу...

Аннабет крикнула не своїм голосом:

— Не смій обливати брудом Дамасена!

Вона кинулась на Мімаса. Той ледь устиг відбити її меч руків’ям молота. Велетень спробував схопити Аннабет, але Пайпер зробила випад, рубанувши його по обличчю.

— ГРА-А! — Мімас захитався.

Відрізаний жмут дредлоків упав на підлогу разом із чимось іще — у калюжі золотавого іхору лежав величезний шмат плоті.

— Моє вухо! — завив Мімас.

Перш ніж велетень отямився, Пайпер схопила Аннабет за руку і пірнула в іншу арку.

— Я обрушу цю кімнату! — загримів велетень. — Земля-Матір урятує мене, але вас розчавить, як гнилі овочі!

Підлога затряслась. Усюди навколо залунав тріск каміння.

— Пайпер, годі, — заблагала Аннабет. — Як... як ти даєш собі раду? Страх, гнів...

Не намагайся їх пересклити. Роби те, чого хоче храм. Ти повинна прийняти страх, звикнути до нього, рухатись за його течією, як човен у ріці.

— Як ти взагалі додумалась до такого?

— Я не думала. Я просто відчула.

Десь зовсім близько обрушилась стіна, з таким звуком, наче по ній дали артилерійський залп.

— Ти відрізала мотузку, — пробурмотіла Аннабет. — Ми помремо тут!

Пайпер огорнула долонями обличчя подруги і притягнула до себе. Вони торкнулись чолами. Пайпер відчула кінчиками пальців шалений пульс Аннабет.

— Страх не збагнеш розумом. Так само як і ненависть. Вони наче любов. Це майже однакові почуття. Тому Apec і Афродіта так линуть одне до одного. Їхні сини-близнята — Страх і Жах — народились і від війни, і від любові.

— Але я не... в цьому немає сенсу.

— Так, немає, — погодилась Пайпер. — Припини думати. Просто відчувай.

— Я ненавиджу так робити.

— Знаю. Але почуття не коряться планам. Те саме з Персі та твоїм майбутнім — тобі не передбачити всього на світі. Прийми це. Дай страху оволодіти собою. Повір, що все налагодиться і без тебе.

Аннабет похитала головою.

— Я не можу.

— Тоді зосередься на помсті за Дамасена. На помсті за Боба.

Якусь мить панувала мовчанка.

— Добре.

— Чудово, бо мені потрібна твоя допомога. Зараз ми вибіжемо туди разом.

— А потім?

— Гадки не маю.

— Боги, ненавиджу, коли головна ти.

Пайпер розсміялась, що здивувало навіть її саму. Страх і любов справді споріднені. Цієї миті дівчина трималась за любов до своєї подруги.

— Уперед!

Вони побігли навмання, але за мить вже знову опинилися в кімнаті з вівтарем, просто за Мімасовою спиною. Обидві дівчини вдарили мечами по велетневих ногах — і той впав навколішки.

Мімас заревів. Зі стелі знову посипалося каміння.

— Жалюгідні смертні! — Мімас насилу підвівся. — Жодний план вас не врятує!

— Чудово, — промовила Пайпер. — Бо в мене немає жодних планів. — Вона кинулась до статуї Ареса. — Аннабет, розваж нашого друга!

— О, залюбки!

— ГРА-А-А!

Пайпер вп’яла очі в люте бронзове обличчя бога війни.

Статуя тремтіла від металевого пульсу.

«Духи битв, — подумала дівчина. — Вони всередині, чекають звільнення».

Але вони не підкоряться їй... поки вона не доведе, що гідна ними управляти.

Кімната знову здригнулася. Ще більше тріщин з’явилось на стінах. Пайпер глянула на кам’яні гравіювання над арками: гнівні обличчя Страху та Жаху.

— Брати, — промовила вона, — сини Афродіти... прийміть мою жертву.

Вона поставила під Аресові ноги ріг достатку. Чарівний артефакт настільки звик до її почуттів, що помножував її злість, любов чи скорботу. Вона сподівалась, що богам страху таке сподобається. Або, можливо, вони просто будуть вдячні за свіжі фрукти та овочі на додачу до звичного раціону.

— Я налякана до смерті, — промовила вона. — Я ненавиджу зізнаватись у цьому. Але приймаю, що це необхідно.

Пайпер змахнула мечем та відтяла бронзову голову Ареса.

— Ні! — заволав Мімас.

Язики полум’я вирвались з шиї статуї. Вони завирували навколо Пайпер, наповнюючи кімнату вогняною бурею почуттів: ненавистю, страхом, але і любов’ю — тому що ніхто не йде на війну без турботи про найцінніше: товаришів, родину, дім.

Пайпер розкинула руки і махи зробили її серцем виру.

«Ми відгукнемось на твій заклик, — прошепотіли вони в її голові. — Лише раз, коли тобі знадобляться біль, розруха і смерть. Ми довершимо твоє зілля».

Полум’я зникло разом з рогом достатку. Закута статуя Ареса розсипалась на пил.

— Дурне дівчисько! — Мімас ринув на неї, забувши про Аннабет. — Махи залишили тебе!

— Або залишили тебе, — промовила Пайпер.

Мімас здійняв молот, але Аннабет не вагалась. Вона встромила меч у велетневе стегно. Той, утративши рівновагу, похитнувся вперед. Пайпер спокійно підійшла і встромила меч у його живіт.

Мімас звалився долілиць під найближчою аркою. Щойно він підвів голову, від стіни відпало кам’яне обличчя Жаху і подарувало велетню тисячокілограмовий поцілунок.

Велетнів крик раптово ущухнув. Його тіло завмерло і вже за мить перетворилося на двадцятифутову купку попелу.

Аннабет витріщилась на Пайпер.

— Що це щойно сталось?

— Точно не знаю.

— Пайпер, це було дивовижно, але ті вогняні духи, яких ти випустила...

— Махи.

— Як вони допоможуть нам із зіллям, яке ми шукаємо?

— Не знаю. Вони сказали, що я зможу викликати їх, коли настане час. Може, Артеміда та Аполлон пояснять...

Частина стіни відламалась, наче уламок криги від айсберга.

— Треба забиратись, — сказала Аннабет.

— Я вже працюю над цим, — відповіла Пайпер.

— І, ну, гадаю, це вухо — твій трофей.

— Гидота.

— Вийде чудовий щит.

— Ой, замовкни, Чейз. — Пайпер звернула очі до іншої арки, над якою досі висіло обличчя Страху. — Дякую, брати, що допомогли вбити велетня. Мені потрібна ще одна послуга — вихід. І не сумнівайтесь, я добряче налякана. Я пропоную вам... гм... це миле вухо як жертву.

Кам’яне обличчя не відповіло. Відламався ще один шматок стіни. Стеля вкрилася візерунком з тріщин.

Пайпер схопила Аннабет за руку.

— Ми пройдемо крізь цю арку. Якщо спрацює, опинимось угорі.

— А якщо ні?

Пайпер подивилась в обличчя Страху.

— От і з’ясуємо.

Кімната обвалилась, але дівчата вже пірнули в темряву.