Кров Олімпу

LVI Ніко

На світанку він усе ще не спав, коли хтось легенько постукав у двері.

Він повернувся, помітив світле волосся і на мить подумав, що це Вілл Солас. Ніко розчарувався, коли зрозумів, що це просто Джейсон. А потім розізлився на себе через ці почуття.

Вілл говорив з Ніко востаннє на полі битви. Діти Аполлона були занадто зайняти пораненими. До того ж, Вілл, певно, звинувачував Ніко у тому, що сталося з Октавіаном. А чому б не звинувачувати? Ніко по суті дозволив статися цьому... чим би воно не було. Вбивство за спільною згодою? Жахливе самогубство? Тепер Вілл Солас, певно, зрозумів, який Ніко ді Анжело огидний покидьок. Авжеж, Ніко було байдуже. І все ж...

— Ти як? — поцікавився Джейсон. — Ти...

— Добре, — відрізав Ніко, але потім пом’якшив тон. — Якщо шукаєш Хейзел, вона ще спить.

Джейсон зобразив губами «О» і жестом покликав Ніко вийти.

Ніко вийшов на сонячне світло і спантеличено закліпав очима. Ох... Можливо, будівельники таки не помилялись щодо Аїдових дітей. Ніко безперечно не був прихильником ранку.

Джейсон мав такий вигляд, наче теж не дуже добре спав: волосся стирчало з одного боку, а нові окуляри криво сиділи на носі. Ніко придушив бажання потягнутися і поправити їх.

Джейсон вказав на полуничні поля, де римляни згортали табір.

— Дивно було бачити їх тут. А тепер буде дивно не бачити.

— Шкодуєш, що не йдеш з ними? — запитав Ніко.

Джейсон криво всміхнувся.

— Трошки. Але я часто ходитиму з одного табору в інший. Мені треба збудувати багато вівтарів.

— Чув. Сенат планує обрати тебе Великим Понтифіком.

Джейсон потиснув плечима.

— Мені байдуже на посаду. А от запевнитися, що всіх богів пам’ятають, — це важливо. Я не хочу, щоб вони ще колись бились через заздрощі або вивільняли своє обурення на напівбогів.

— Вони боги. Така їхня природа.

— Можливо, але я спробую її змінити. Гадаю, Лео назвав би це профілактичним ремонтом.

Ніко відчув Джейсонову скорботу, наче грозовий фронт.

— Ти ж розумієш, що не міг зупинити Лео. Ти нічого не міг би зробити інакше. Він знав, що мусить статися.

— М-мабуть. А ти не можеш сказати, чи він...

— Його більше немає. Мені шкода. Я хотів би сказати тобі протилежне, але я відчув його смерть.

Джейсон втупив очі вдалечину.

Ніко почувався винним за те, що розбив другові надії. Йому закортіло сказати про свої сумніви... Про те, які незвичні відчуття викликала у нього смерть Лео. Так наче його душа — за допомогою купи шестерень, важелів та парових поршнів — вигадала власний спосіб потрапити у Підземне царство.

Та попри все, Ніко був певен, що Лео Вальдез помер. Смерть є смерть. Нечесно давати Джейсонові марні сподівання.

Удалечині римляни збирали своє добро та несли його через пагорб. На іншому боці, принаймні так поговорювали, на легіон чекав ескадрон чорних позашляховиків, щоб відвезти римлян назад до Каліфорнії. Мабуть, цікава буде подорож. Ніко уявив цілий Дванадцятий Легіон, що заходить підживитися в «Бургер Кінг». Уявив чудовиськ-невдах у Канзасі, які раптом опиняться в оточенні кількох дюжин автівок, набитих важкоозброєними римлянами.

— Чув, гарпія Елла їде з ними, — промовив Джейсон. — Вона і Тайсон. І навіть Рейчел Елізабет Дер. Вони збираються спільними зусиллями відновити Сивілині книги.

— Буде цікаво.

— Можуть знадобитися роки. Але без голосу Дельфів...

— Рейчел досі не бачить майбутнього?

Джейсон похитав головою.

— Якби ж я знав, що сталося з Аполлоном в Афінах! Може, Артеміда вмовить Зевса його пощадити, і сила пророцтв запрацює знову. Але поки що Сивілині книги — наше єдине джерело завдань.

— Я, особисто, з радістю поживу якийсь час без пророцтв і завдань.

— Твоя правда. — Джейсон поправив окуляри. — Слухай, Ніко, причина, через яку я прийшов... я пам’ятаю, що ти сказав тоді у палаці Австера. Я знаю, що ти вже відмовився від місця у Таборі Юпітера. І я... я навряд чи переконаю тебе не залишати Табір Напівкровок, але я...

— Я залишаюсь.

Джейсон кліпнув очима.

— Що?

— У Таборі Напівкровок. Аїдовому будиночку потрібен ватажок. Ти бачив, як його прикрасили? Жах. Я мушу все переробити. І хтось має належним чином дбати про поховання, оскільки напівбоги не хочуть вмирати не по-геройськи.

— Це... це дивовижно! Чуваче! — Джейсон розкинув руки для обіймів, але потім застиг. — Так. Без дотиків. Вибач.

Ніко буркнув:

— Гадаю, ми можемо зробити виняток.

Джейсон так міцно його стиснув, що Ніко захвилювався, як би його ребра не тріснули.

— Старий, — промовив Джейсон. — Не дочекаюсь, коли розповім Пайпер. Слухай, оскільки я теж один з будиночку, ми з тобою можемо ділити столик у їдальні. Можемо об'єднувати сили у захваті прапору та співочих змаганнях, а ще...

— Ти мене злякати намагаєшся?

— Вибач. Вибач. Як скажеш, Ніко. Я просто радий.

Смішна річ, але Ніко йому вірив.

Син Аїда мимоволі поглянув на інші будиночки і побачив, що хтось махає йому рукою. У дверях будиночка Аполлона, з суворим поглядом в очах, стояв Вілл Солас. Він тицьнув у землю під ногами, мовляв: «Ти. Сюди. Зараз».

— Джейсоне, — промовив Ніко, — ти не проти, якщо я відійду?

— Ну й де ти був? — настирливо поцікавився Вілл. На ньому були зелена хірургічна сорочка, джинси та в'єтнамки — безперечно не нормативна шпитальна форма.

— Що ти верзеш? — запитав Ніко.

— Я стирчу у шпиталі, скільки — два дні. Ти не заходиш. Не пропонуєш допомогти.

— Я... що? Нащо тобі син Аїда у тій кімнаті, де ти намагаєшся вилікувати людей? Нащо хоч комусь це?

— А тобі важко другові допомогти? Нарізати бинтів? Принести мені содової чи щось перекусити? Чи просто поцікавитися: «Як справи, Віллє?» Не подумав, що мені хотілось би побачити дружнє обличчя?

— Що... моє обличчя?

Ніко не міг зв’язати слова «дружнє обличчя» зі своїм ім’ям.

— Ти такий дубоголовий, — зазначив Вілл. — Сподіваюсь, ти покінчив з тією дурнею щодо залишення табору.

— Я... так. Я так. Тобто я залишаюсь.

— Добре. Отже, ти не такий уже й дубоголовий.

— Якого ти взагалі так зі мною розмовляєш? Ти хіба не знаєш, що я можу викликати зомбі, скелетів і...

— Зараз ти не викличеш навіть собачої кістки, якщо не хочеш розплавитися на темну калюжку, ді Анжело. Я ж сказав тобі, жодних більше підземносвітних штучок. Лікар забороняє. Ти винний мені щонайменше три дні перебування у шпиталі, що почнуться зараз.

Ніко почувався так, наче в животі ожила сотня кістяних метеликів.

— Три дні? Я... ну гаразд.

— Добре. А тепер...

Гучний крик долинув звідкись неподалік.

Біля вогнища посеред центрального майданчика Персі шкірився до Аннабет у відповідь на якісь її слова. Аннабет розсміялася і грайливо ляснула його по плечу.

— Я зараз, — сказав Ніко Віллу. — Клянусь Стіксом і все таке.

Він підійшов до Персі з Аннабет, які досі шкірилися як навіжені.

— Привіт, старий! — промовив Персі. — Аннабет щойно розповіла мені гарні новини. Вибач, якщо завадив.

— Ми проведемо останній навчальний рік разом, — пояснила Аннабет, — тут, у Нью-Йорку. А після закінчення школи...

— Коледж у Новому Римі! — Персі скинув кулак угору і зобразив водія потягу, який тягне за клаксон. — Чотири роки без чудовиськ, битв і тупих пророцтв. Тільки ми з Аннабет, лекції, кав’ярні, Каліфорнія...

— А після цього... — Аннабет поцілувала Персі у щоку. — Ну, Рейна і Френк сказали, що ми можемо жити в Новому Римі скільки нам заманеться.

— Це круто, — промовив Ніко. Він навіть трохи здивувався щирості своїх слів. — Я теж залишаюсь, тут, у Таборі Напівкровок.

— Відпад! — випалив Персі.

Ніко придивився до його обличчя — ці очі кольору морської хвилі, ця усмішка, скуйовджене чорне волосся. Дивовижно, але тепер Персі Джексон здавався звичайним хлопцем, а не якоюсь міфічною особою. Ніко більше не боготворив його. Він більше не був закоханим.

— То, — промовив Ніко, — оскільки ми бачитимемось у таборі, гадаю, я повинен усе прояснити.

Усмішка Персі згасла.

— Ти про що?

— Я дуже довго, — промовив Ніко, — був закоханий у тебе. Просто хочу, щоб ти це знав.

Персі поглянув на Ніко. Потім на Аннабет, наче щоб запевнитися, що йому не почулося. Потім знову на Ніко.

— Ти...

— Так. Ти чудова людина. Але більше я тебе не кохаю. Я радий за вас.

— Ти... тобто ти...

— Так.

Сірі очі Аннабет заблищали. Вона ледь помітно всміхнулася до Ніко.

— Стривай, — промовив Персі. — Ти хочеш сказати...

— Так, — знову сказав Ніко. — Але все гаразд. Між нами усе гаразд. Тобто тепер я все зрозумів... ти милий, але не під мій смак.

— Не під твій смак... Стривай. Отже...

— Ще побачимось, Персі, — промовив Ніко. — Бувай, Аннабет.

Вона здійняла долоню, щоб дати йому п’ять.

Ніко відповів. І пішов назад через галявину до Вілла Соласа, який чекав на нього.