Кров Олімпу

IX Лео

Лео не хотів виходити зі стіни.

Йому залишалось закріпити ще три скоби, а ніхто окрім нього не був достатньо худим, аби пролізти в потрібне місце. (Одна з багатьох переваг кощавості!) Втиснувшись між шарами корабельного корпусу, серед труб та дротів, Лео міг побути наодинці з думками. Коли його долав розпач, тобто що п’ять секунд, він міг гамселити молотком все, що заманеться, і решта команди вважала, ніби чує звуки роботи, а не істерики.

Його притулок мав лише одну ваду: Лео поміщався у нього тільки наполовину. Сідниці та ноги залишались на огляд громадськості, через що ховатись було не зовсім легко.

— Лео! — пролунав звідкись позаду голос Пайпер. — Ти нам потрібен.

Кільцевий защільник з Небесної бронзи вислизнув із щипців Лео та покотився у глибини корабельного корпусу.

Лео зітхнув.

— Говори зі штанами, Пайпер! Бо руки зайняті!

— Я не говоритиму зі штанами. Нарада в обідній залі. Ми майже в Олімпії.

— Так, добре. Дай хвилину.

— А що ти, власне, робиш? Ти вже кілька днів колупаєшся у корпусі.

Лео посвітив ліхтариком на бронзові пластини та поршні, що протягом усього часу він потроху встановлював на свої місця.

— Повсякденний ремонт.

Мовчання. Пайпер занадто добре розуміла, коли він брехав.

— Лео...

— Слухай, поки ти тут, зроби послугу. Свербить щось у мене отут прямо під...

— Добре, я йду!

Лео затримався ще на кілька хвилин, аби закріпити скоби. До завершення роботи було ще далеко. І все ж справа просувалася.

Авжеж, фундамент його таємного проекту був закладений ще на початку будівництва «Арго II», але Лео нікому про нього не розповідав. Він навіть собі не до кінця зізнавався, що саме робить.

«Ніщо не вічне, — сказав йому колись тато. — Навіть найкращі машини».

Так, гаразд, може, це і правда. Але Гефест також сказав: «Усе можна використати удруге!» Лео саме збирався перевірити цю теорію.

Він сильно ризикував. Невдача його знищить. Не тільки морально. Вона знищить його фізично.

Від цієї думки у Лео розпочалася клаустрофобія.

Він виліз зі схованки і повернувся до своєї каюти.

Ну... формально, це була його каюта, але він тут не ночував. Матрац був завалений дротами, цвяхами та нутрощами кількох розібраних бронзових машин. Три його масивні шафи для інструментів — Чіко, Гарпо і Ґраучо — займали більшу частину кімнати. На стінах висіло безліч електроінструментів. Робочий стіл укривали копії креслень із забутої наукової праці Архімеда «Про сфери», яку Лео виніс з підземної майстерні у Римі.

Навіть якби він хотів переночувати у своїй каюті, тут було б занадто тісно та небезпечно. У машинному відділенні йому подобалося значно більше. Постійний гул двигунів заколисував. До того ж, після життя в Огігії Лео полюбив бівачну ночівлю. Матраца на підлозі йому було більш ніж достатньо.

Каюта була тільки для зберігання речей... і для роботи над найскладнішими проектами.

Лео витягнув з пояса ключі. У нього бракувало на це часу, але він відімкнув середню шухляду Ґраучо і вп’явся очима в дорогоцінні речі всередині: бронзову астролябію, яку взяв у Болоньї, та уламок кристалу з Огігії, розміром з кулак. Лео досі не з’ясував, як їх поєднати. Це його дратувало.

Він сподівався отримати відповіді в Ітаці. Зрештою, це домівка Одіссея — чувака, який змайстрував астролябію. Але, судячи з Джейсонових слів, у руїнах не було для Лео жодних відповідей — лише купка сварливих ґулів та привидів.

Хай там що, Одіссей так ніколи і не змусив астролябію працювати. Він не мав кристалу, що привів би його до мети. У Лео був. Він мав досягти успіху там, де найрозумніший напівбог усіх часів зазнав невдачі.

Доля як завжди посміхалась йому. Надзвичайно вродлива безсмертна дівчина чекає на нього в Огігії, але він навіть не може з’ясувати, як приєднати дурнуватий шмат каміння до навігаційного пристрою, якому три тисячі років. Деякі проблеми не може розв’язати навіть скотч.

Лео заштовхнув назад шухляду і зачинив шафу.

Його погляд мимоволі перемістився на дошку над робочим столом, де поряд висіли два малюнки. Перший Лео намалював пастеллю, коли йому виповнилося сім років, — це була схема летючого корабля, побаченого вві сні. Інший — ескіз вуглем, що для нього нещодавно зробила Хейзел.

Хейзел Левек... дівчина була просто винятковою. Коли Лео возз’єднався з командою в Мальті, вона миттєво зрозуміла, що його щось мучить. Тільки-но з’явилась можливість (після усього того божевілля у Домі Аїда), вона увірвалась до Лео в каюту та промовила: «Розповідай».

Хейзел уміла слухати. Лео розповів їй усе. Пізніше, цього ж вечора, вона повернулась зі скетчбуком та вугільними олівцями.

— Опиши її, — наполягла вона. — Кожну деталь.

Було трошки незручно допомагати Хейзел малювати портрет Каліпсо... вони наче складали фоторобот: «Так, пане поліцейський, це та дівчина, яка вкрала моє серце!» Просто якась пісенька у стилі кантрі.

Та водночас описувати Каліпсо було легко. Не минало й дня, щоб, заплющивши очі, Лео не бачив її перед собою.

Тепер її образ споглядав на нього з дошки: її мигдалевидні очі, її повні губи, її довге пряме волосся, перекинуте за оголене плече. Він майже відчував аромат кориці, що линув від неї. Насуплені брови та опущений кутик рота, наче промовляли: «Лео Вальдезе, як ти мене дратуєш».

Трясця, як же він кохає цю жінку!

Лео причепив її портрет біля малюнка «Арго II», щоб нагадувати собі, що іноді мрії справджуються. Коли він був малим, то мріяв про летючий корабель. І зрештою знайшов спосіб збудувати його. Тепер він знайде спосіб повернутись до Каліпсо.

Іудіння корабельних двигунів стало тихішим. Крізь динамік у каюті заскрипів і запищав голос Фестуса.

— Так, дякую, друзяко, — промовив Лео. — Уже йду.

Корабель опускався. Це означало, що проектам Лео доведеться почекати.

— Тримайся, сонечко, — сказав він зображенню Каліпсо. — Я повернусь до тебе, як обіцяв.

Лео майже чув її відповідь: «Я не чекаю на тебе, Лео Вальдезе. Я не закохана у тебе. І я, безперечно, не вірю твоїм дурнуватим обіцянкам!»

Через цю думку він посміхався. Він сунув ключі назад до кишені пояса і пішов до обідньої зали.

Решта напівбогів уже снідала.

Колись Лео сполошився би, побачивши їх усіх у трюмі, адже це означало б, що ніхто не стоїть за штурвалом. Але після того як Пайпер остаточно пробудила Фестуса чаромовством — явище, якого Лео досі не розумів, — драконова голова чудово давала раду «Арго II» без сторонньої допомоги. Фестус керував судном, стежив за радаром, готував чорничне смузі та обливав ворогів пекельними струменями полум’я. Усе водночас, і навіть оком не змигне.

До того ж, у них був диво-стіл Буфорд за страховку.

Відтоді, як тренер Хедж вирушив у похід світом тіней, Лео вирішив, що триногий стіл не гірше за сатира впорається з роллю «дорослого наглядача». Він вкрив поверхню Буфорда чарівним сувоєм, що проектував голографічну модель тренера розміром з пивний кухоль. Міні-Хедж тупцював на столі та час від часу викрикував такі фрази, як: «ПРИПИНИТИ, Я СКАЗАВ!», «Я ТЕБЕ ВБ’Ю!» і, усіма обожнюване, «А НУ ВДЯГНИСЬ!».

Сьогодні Буфорд порався біля штурвала. Якщо Фестусове полум’я і не відлякне чудовиськ, то голографічний Хедж Буфорда з цією справою безперечно впорається.

Лео стояв у дверях, оглядаючи картину навколо стола. Не щодня щастить побачити всіх друзів разом.

Персі їв величезний стіс блакитних млинців (чого в нього така манія до блакитної їжі?), тоді як Аннабет сварила його за зловживання сиропом.

— Ти їх топиш! — поскаржилась вона.

— Слухай, я син Посейдона, — відповів Персі. — Я не можу втопитись. І мої млинці не можуть втопитися.

Ліворуч від них Френк та Хейзел намагалися розгладити мапу Греції своїми мисками з пластівцями. Вони роздивлялись її, схилившись одне до одного головами. Час від часу Френкова долоня вкривала долоню Хейзел, отак от мило і невимушено, наче вони були старою подружньою парою. І Хейзел навіть не червоніла, що було справжнім досягненням для дівчини із сорокових років минулого століття. Адже нещодавно вона ледь не непритомніла, коли хтось казав «трясця» або «чорт забирай».

На чолі столу ніяковіючи сидів із задертою до грудей футболкою Джейсон, тоді як медсестра Пайпер міняла його бинти.

— Не смикайся, — промовила вона. Я знаю, що болить.

— Просто холодно, — відповів Джейсон.

Лео відчував у його голосі біль. Той дурнуватий гладіус наскрізь пронизав Джейсонів живіт. Вхідна рана на його спині була відразливого пурпурового відтінку і димилась. Безперечно — це не добрий знак.

Пайпер намагалась не виявляти збентеження, але потай розповіла Лео, наскільки хвилюється. Амброзія, нектар і медицина смертних допомагали тільки певною мірою. Глибокий поріз від Небесної бронзи чи Імперського золота буквально розщепляв напівбога зсередини. Джейсон міг одужати. Він стверджував, що одужує. Але Пайпер не була така впевнена.

Шкода, що Джейсон не робот. Тоді Лео хоч приблизно знав би, як допомогти найкращому другові. Але з людьми... Лео почувався безпомічним. Вони ламались занадто легко.

Він любив друзів. Зробив би заради них будь-що. Але поглянувши на них шістьох — три пари, усі зосереджені на своїй половинці, — він подумав про попередження Немезиди, богині помсти: «Ти не знайдеш місця з-поміж своїх побратимів. Ти завжди будеш сьомим колесом».

Він починав думати, що Немезида мала рацію. Якщо Лео проживе достатньо довго, якщо божевільний таємний план спрацює, його доля однаково з кимось іншим — на острові, що не знаходять двічі.

Але поки що, усе що він міг — дотримувати свого давнього правила: «Рухатися далі». Не занепадати духом. Не думати про погане. Усміхатись та жартувати, навіть коли зовсім того не хочеться. Особливо, коли не хочеться.

— Як справи, народе? — Він неквапливо зайшов до зали. — О, шоколадному печиву — так!

Він ухопив останнє. Це було особливе печиво — з пучкою морської солі, приготоване за рецептом кентавра Афроса, що жив на дні Атлантичного океану.

Затріщали динаміки. З них заволав Міні-Хедж: «А НУ ВДЯГНИСЬ!»

Усі підскочили. Хейзел відскочила від Френка на п’ять футів. Персі вилив сироп у склянку апельсинового соку. Джейсон незграбно натягнув на себе футболку, а Френк перетворився на бульдога.

Пайпер блиснула гнівними очима на Лео.

— Ти збирався позбутися цієї дурнуватої голограми.

— Слухай, Буфорд просто бажає всім чудового ранку. Він обожнює свою голограму! До того ж, усі ми сумуємо за тренером. І з Френка вийшов гарненький бульдог.

Френк перетворився назад на огрядного, сварливого канадця китайського походження.

— Та сідай вже, Лео. Треба поговорити.

Лео втиснувся між Джейсоном та Хейзел — подумав, що вони з найменшою імовірністю дадуть йому ляпаса за невдалий жарт. Він відкусив шматочок печива, а потім вхопив пакет італійських кукурудзяних паличок «Фонзіс», щоб довершити свій збалансований сніданок. Після Болоньї він серйозно до них приохотився. Вони були їдкими та ніжними водночас — зовсім як його кохана.

— Що ж... — Джейсон нахилився вперед і зморщився від болю. — Ми залишимось у повітрі та скинемо якір якомога ближче до Олімпії. Це досить далеко від моря — приблизно п’ять миль, — але іншого вибору немає. Якщо вірити Юноні, ми повинні знайти богиню перемоги і... гм, приборкати її.

За столом запанувало незручне мовчання.

З новими фіранками на голографічних стінах їдальня стала занадто темною та похмурою, але цьому ніяк не можна було зарадити. Після короткого замикання, яке спричинили карлики-близнюки Керкопи, зображення Табору Напівкровок часто псувалося, а потім поступилося місцем жахливим кадрам карликів крупним планом: червоні вуса, ніздрі та жалюгідного стану зуби. Це не дуже тішило під час їжі або серйозної розмови щодо долі всесвіту.

Персі скуштував свій апельсиновий сік з сиропом. Смак, здається, його влаштував.

— Я не проти час від часу битися з богинями, але хіба Ніка не одна з хороших? Тобто мені особисто подобаються перемоги. Та я у захваті від них.

Аннабет постукала пальцями по столу.

— І справді, дивно. Я розумію, чому Ніка в Олімпії — усе ж таки, це батьківщина Олімпійських ігор. Учасники змагань приносили жертви на її честь. Греки і римляни молились їй там скільки, дванадцять століть, так?

— Майже до заходу Римської імперії, — погодився Френк. — Римляни називали її Вікторією, але не суть. Її обожнювали всі. Кому не подобається перемагати? Не розумію, чому нам треба з нею битися.

Джейсон нахмурився. З-під його футболки виповзла цівка диму.

— Хай там що... Антиной сказав: «Перемога шаленіє в Олімпії!» А Юнона попередила нас, що ми не припинимо ворожнечу між римлянами та греками, поки не переможемо перемогу.

— Знову загадки, — задумливо промовила Пайпер. — Як перемогти перемогу?

— Так само, як змусити каміння літати, — відповів Лео, — або змусити себе з’їсти тільки одну паличку «Фонзіс».

Він закинув у рота цілу жменю «Фонзіс».

Хейзел зморщила носа.

— Вони тебе вб’ють.

— Жартуєш? Тут стільки консервантів, що я житиму вічно. Але, слухайте, щодо цієї богині перемоги — так, вона популярна і чудова... але хіба ви не пам’ятаєте, які в неї діти у Таборі Напівкровок?

Хейзел і Френк не були в грецькому таборі, але решта кивнули.

— Він має рацію, — промовив Персі. — Ці дітлахи з Сімнадцятого. Вони одержимі суперництвом. Під час захвату прапора вони скаженіють ледве не більше за дітей Ареса. Ой... без образ, Френку!

Френк знизав плечима.

— Хочете сказати, у Ніки є темний бік?

— У її дітей точно є, — відповіла Аннабет. — Вони завжди приймають виклики. Вони просто повинні бути першими в усьому. Якщо їхня мама така ж завзята...

— Стривайте. — Пайпер поклала руки на стіл, так наче корабель захитало. — Усі боги розриваються між своїми двома особистостями, так? Якщо з Нікою те саме, і вона богиня перемоги...

— То вона у ще більшій суперечці із собою, ніж решта богів, — закінчила Аннабет. — Вона хоче, щоб перемогла одна або інша сторона, і можна було оголосити переможця. Вона буквально бореться сама із собою.

Хейзел проштовхнула свою миску з пластівцями через мапу Греції.

— Але ми не хочемо, щоб перемогла певна сторона. Ми повинні зробити так, щоб греки та римляни об’єднались.

— Може, в цьому і біда, — промовив Джейсон. — Якщо внутрішні протиріччя позбавили богиню здорового глузду, вона може завадити нам об’єднати табори.

— Як? — поцікавився Лео. — Нацькує всіх одне на одного у Твіттері?

Персі наколов собі млинців.

— Може, вона як Apec. Цьому типу, щоб бійку затіяти достатньо лише зайти в переповнену кімнату. Якщо Ніка випромінює дух змагання чи щось таке, то може не на жарт посилити ворожнечу між римлянами та греками.

Френк поглянув на Персі.

— Пам’ятаєш того підстаркуватого морського бога з Атланти — Форкія? Він сказав, що Геїні плани завжди мають багато рівнів. Можливо, це частина стратегії велетнів — розділити табори; розділити богів. І якщо це так, то не можна, щоб Ніка обернула нас одне проти одного. Треба відрядити загін з чотирьох: двоє греків, двоє римлян. Рівновага наших сил допоможе повернути рівновагу їй.

Лео ледве не роззявив рота, поки слухав Френка. Важко було повірити, що хлопчина так змінився за останні кілька тижнів.

Френк став не просто вищим та кремезнішим. Він став упевненішим і охоче приймав на себе роль ватажка. Можливо, справа була в тому, що чарівний шматочок дерева тепер безпечно покоївся у вогнестійкому мішечку, а може, у тому, що Френка підвищили до претора і в бою за ним пішов цілий легіон мерців. Якою б не була причина, Лео насилу вірив, що перед ним той самий незграба, який колись перетворився на ігуану, аби звільнитись від китайських кайданків.

— Гадаю, Френк має рацію, — промовила Аннабет. — Загін з чотирьох. Треба обережно обрати, хто піде. Не хотілось би, щоб богиня стала, ну, ще більш неврівноваженою.

— Я піду, — викликалась Пайпер. — Спробую чаромовство.

Аннабет серйозно нахмурила брови.

— Ні, Пайпер. Ніка уособлює суперництво. Афродіта... ну, теж, свого роду. Гадаю, Ніка побачить у тобі загрозу.

Колись Лео міг би пожартувати з цього приводу. Загрозу у Пайпер? Він любив Пайпер як сестру, але якби йому треба було дати раду банді головорізів або приборкати богиню перемоги, то звернувся би до когось іншого. Але тепер... що ж, зміни Пайпер може й Не були такими помітними, як у Френка, але вони були. Вона заколола сніжну богиню. Перемогла Бореад. Самотужки відбила напад зграї диких гарпій. Щодо чаромовства, то вона стала у ньому настільки вправною, що це навіть бентежило. Колись вона накаже Лео з’їсти овочі, а він справді це зробить.

Слова Аннабет, здавалось, зовсім не засмутили Пайпер. Вона тільки кивнула й обвела групу очима.

— Кого тоді відрядимо?

— Джейсонові та Персі не варто йти разом, — промовила Аннабет. — Юпітер і Посейдон — погане поєднання. Ніка легко нацькує вас одне на одного.

Персі косо посміхнувся.

— Еге, не хотілось би повторення канзаського інциденту. Ще вб’ю ненароком друзяку Джейсона.

— Або я ненароком вб’ю друзяку Персі, — люб’язно відізвався Джейсон.

— Що підтверджує мою думку, — промовила Аннабет. — Так само не варто відряджати разом мене і Френка. Марс та Афіна — це нічим не краще.

— Гаразд, — вклинився Лео. — Отже, я та Персі з грецької сторони. Френк і Хейзел із римської. Хіба не команда мрії для будь-якого змагання?

Аннабет з Френком обмінялись поглядами полководців.

— Може спрацювати, — вирішив Френк. — Тобто будь-яке поєднання матиме свої вади, але Посейдон, Гефест, Плутон, Марс... не бачу тут значних протиріч.

Хейзел провела пальцем по мапі.

— І все одно шкода, що не можна пройти крізь Коринфську затоку. Я сподівалась відвідати Дельфи, можливо, отримати якусь пораду. До того ж, обпливати Пелопоннес так довго.

— Еге. — Серце Лео застигло, коли він побачив, скільки моря їм залишалось здолати. — Уже двадцять друге липня. Залишається десять днів до...

— Знаю, — перервав його Джейсон. — Але Юнона чітко висловилась. Коротший шлях — самогубство.

— Щодо Дельфів... — Пайпер нахилилась до мапи. Блакитне перо в її волоссі хитнулось, наче маятник. — Що там відбувається? Якщо Аполлон більше не має Оракула...

Персі фиркнув.

— Закладаюсь, справа у цьому плазуні Октавіані. Мабуть, він настільки кепсько пророкував, що позбавив Аполлона сил.

Джейсон не втримався від усмішки, але його очі засльозились від болю.

— Сподіваюсь, ми знайдемо Аполлона та Артеміду. От тоді й поцікавишся в нього особисто. Юнона сказала, що близнюки нам допоможуть.

— Купа запитань і жодної відповіді, — буркнув Френк. — Нескоро ми дістанемось до Афін.

— Усе згодом, — промовила Аннабет. — Зараз вам треба знайти Ніку і придумати, як її приборкати... що б Юнона не мала на увазі під цими словами. Я досі не розумію, як можна перемогти богиню, яка сама є перемогою. Це здається неможливим.

Лео відчув, як його рот розпливається в усмішці. Він не міг нічого з цим поробити. Так, у них залишилось десять днів, щоб перешкодити велетням пробудити Гею. Так, він може не дожити навіть до вечері. Але як же йому подобалось чути, що щось неможливе. Йому наче вклали в долоні лимонне безе і наказали ні в кого ним не жбурляти. Ну як тут втримаєшся!

— Ми ще подивимося. — Він підвівся. — Зараз збігаю за своєю колекцією гранат. Згодом зустрінемось на палубі!