Кров Олімпу

XVI Ніко

— Ти не Оріон, — вирвалось у Ніко.

Дурне зауваження, але це було першим, що спало йому на думку.

Чоловік перед ним вочевидь не був велетнем=мисливцем. Він був занизьким. Не мав драконячих ніг. Не носив луку чи сагайдаку і не світив очима, наче прожекторами, як у Рейниному сні.

Чоловік у сірому розсміявся.

— Авжеж, ні. Оріон найняв мене допомогти в полюванні. я...

— Лікаон, — перервала Рейна. — Перший вовкулака.

Чоловік глузливо вклонився перед нею.

— Рейна Рамірез-Ареллано, претор Риму. Одне з Лупиних щенят! Мені лестить, що ти мене впізнала. Напевно, часто бачиш мене у кошмарах.

— Не так часто як на дні унітазу. — Рейна дістала з кишені на поясі складаний ніж. Лезо дзвінко розкрилось, і вовки загарчали та позадкували. — Ніколи не подорожую без срібної зброї.

Лікаон вищирився.

— Збираєшся відбиватись від дюжини вовків та їхнього царя кишеньковим ножичком? Я чув, що ти хоробра, filia Romana[13]. Виявляється, ти просто безрозсудна.

Рейнині собаки присіли, готуючись до стрибка. Тренер стиснув бейсбольну битку, хоча вперше на пам’яті Ніко, здавалось, не палав бажанням нею розмахувати.

Ніко потягнувся до піхов меча.

— Можеш не діставати, — пробурмотів тренер. — Цих недомірків ранять тільки срібло та вогонь. Пам’ятаю їх із Пайкс-Пік. Дуже набридливі.

— І я тебе пам’ятаю, Глісоне Хедж. — Очі вовкулаки спалахнули червоним. — Моя зграя дуже зрадіє козлятині на вечерю.

Хедж фиркнув.

— Ну вперед, шолудивчику! Мисливиці Артеміди вже мчать сюди, точно як минулого разу! Це храм Діани, телепню. Ти на їхній землі!

Вовки знову загарчали і розширили своє коло. Деякі стривожено оглядали дахи.

Лікаон тільки блиснув на тренера лютими очима.

— Гарна спроба, але, боюсь, цей храм має неправильну назву. Я був тут у римські часи. Насправді він присвячений імператору Августу. Типове напівбоже марнославство. Та нехай би і так, я став значно обережнішим після нашої минулої сутички. Якби мисливиці були десь поблизу, я знав би.

Ніко намагався придумати план втечі. Вони були оточені. Ворог значно перевищував їх кількісно. Єдина їхня зброя, здатна допомогти, — кишеньковий ніж. Скіпетра Діоклетіана більше немає. Афіна Парфенос за тридцять футів над землею, на вершині храму. Навіть якщо вдасться до неї дістатись, для тіньової подорожі потрібна тінь. До заходу сонця залишалися години.

Хоробрість залишала Ніко, але він все ж таки вийшов уперед.

— Ну, піймали ви нас. Чого чекаєте?

Лікаон розглядав його, як новий вид м’яса на вітрині м’ясної крамниці.

— Ніко ді Анжело... син Аїда. Чув про тебе. Хотілось би вбити тебе негайно, але я пообіцяв Оріону, що повартую тебе до його прибуття. Не хвилюйся. Він от-от з’явиться. Коли він покінчить з тобою, я окроплю твоєю кров’ю це місце і навіки позначу цю територію!

Ніко стиснув зуби.

— Кров напівбога. Кров Олімпу.

— Саме так! Якщо пролити її на землю, особливо священну, може вийти багато користі. З належними заклинаннями вона пробуджує чудовиськ і навіть богів. Може дати життя або позбавити землю родючості на багато десятиліть. На жаль, твоя кров Гею не пробудить. Ця честь випала твоїм приятелям на борті «Арго II». Але не бійся. Твоя смерть буде не менш болісною.

Трава навколо ніг Ніко почала вмирати. Чорнобривці зав’яли. «Позбавлена родючості, — подумав він. — Священна земля».

Він пригадав тисячі скелетів у Кістяній Каплиці, а потім слова Аїда про цей майдан, що на ньому Інквізиція спалила заживо сотні людей.

Це стародавнє місто. Скільки мерців лежить у землі під його ногами?

— Тренере, — промовив він, — залізете нагору?

Хедж фиркнув.

— Я напівкозел. Авжеж залізу!

— Підніміться до статуї та закріпіть ремені. Зробіть канатну драбину та спустіть її нам.

— Але зграя вовків...

— Рейно, — продовжив Ніко, — тобі із собаками доведеться прикривати наш відступ.

Претор рішуче кивнула.

— Зрозуміла.

Лікаон чи то завив, чи то розсміявся.

— Відступ куди, сину Аїда? Тікати нікуди. Ви нас не вб’єте!

— Може, й ні, — відповів Ніко. — Але затримати я вас можу.

Він розпростер руки — і земля розверзнулась.

Ніко не очікував, що справи підуть настільки добре. Він багато разів здіймав кістки з ґрунту. Він керував скелетами пацюків, а одного разу вирив дивний людський череп. І все ж, ніщо не могло приготувати його до кістяної стіни, що вирвалась у небо: сотні стегон, ребер та гомілок обвили вовків зазубреним сплетінням людських останків.

Більшість вовків намертво стиснуло у кістяних тенетах. Деякі звивались та клацали іклами, намагаючись звільнитися зі своїх несподіваних кліток. Лікаон опинився в коконі з ребер, але це не заважало йому викрикувати прокляття.

— Жалюгідне хлопчисько! — ревів він. — Я вирву плоть з твоїх кінцівок!

— Тренере! — випалив Ніко.

Сатир помчав до храму. Він одним стрибком дістався підніжжя лівої колони і подерся угору.

Два вовки вирвались із кістяних пасток. Рейна метнула свій ніж і проколола шию одному з них. Її собаки накинулись на іншого. Ікла та кігті Аурума зісковзнули з вовчої шкури, але Арґентуму вдалося повалити звіра.

«Хвала срібним собакам», — подумав Ніко.

Рейна оголила меч. Вона зачерпнула жменю срібних монет з Хеджевої бейсболки, витягнула скотч з тренерського рюкзака і почала замотувати монети на клинку. Винахідливості цій дівчині вочевидь не бракувало.

— Іди! — наказала вона Ніко. — Я прикрию!

Вовки борсались, від чого кістяні тенета здригалися та тріскалися. Лікаон звільнив праву руку і почав ламати кулаком свою в’язницю з ребер.

— Я заживо здеру з тебе шкіру! — пообіцяв він. — Я пришию її до свого плаща!

Ніко затримався на мить, щоб підняти із землі складаний ніж Рейни, і побіг.

Він не був гірським козлом, але знайшов сходи позаду храму та понісся вгору. Діставшись підніжжя колон, Ніко помітив тренера, який набув вельми ризикованої пози на ногах Афіни Парфенос. Сатир розмотував мотузки та майстрував драбину.

— Покваптесь! — крикнув Ніко.

— Та ти що? — відгукнувся тренер. — Я гадав, у нас купа часу!

Саме сатирського сарказму Ніко зараз і бракувало. Знизу на майдані ще більше вовків вирвалось зі своїх кістяних кліток. Рейна відкидала їх важкими ударами свого видозміненого скотчемонетного меча, але жменя дрібних грошей не могла затримати зграю вовкулак надовго. Аурум гарчав і клацав зубами у відчаї від своїх марних атак. Арґентум бився з останніх сил. Він уп’явся срібними кігтями в шию вовка, але вже був серйозно поранений. Вороги от-от мали здолати їх кількісно.

Лікаон звільнив обидві руки і почав витягувати ноги з кістяних кайданів. Ще кілька секунд — і він вибереться назовні.

У Ніко не залишилось козирів у рукаві. Виклик кістяної стіни його виснажив. Усі сили, що в нього залишились, були потрібні для тіньового стрибка... якщо він узагалі знайде для цього тінь.

Тінь.

Він поглянув на срібний ніж у руці. У нього з’явився план — можливо, найбільш божевільний та безглуздий відтоді, як йому спало на думку: «О, чом би не зводити Персі поплавати у Стіксі! Він покохає мене за це!»

— Рейно, біжи сюди! — крикнув він.

Рейна грюкнула ще одного вовка по голові й побігла. Під час одного з кроків вона тряхнула ефесом і, перетворивши меч на спис, наче стрибун із жердиною, підкинула себе у повітря. Ніко не встиг і оком змигнути, як вона вже приземлилась біля нього.

— Який план? — навіть не запихавшись поцікавилася Рейна.

— Позерка, — буркнув він.

Згори звалилась мотузка у вузлах.

— Піднімайтесь, дурні недокозенята! — заволав Хедж.

— Іди, — сказав їй Ніко. — Коли піднімешся, міцно тримайся за мотузку.

— Ніко...

— Роби!

Її спис втягнувся у меч. Рейна вклала його у піхви і почала підніматись уздовж колони. Попри обладунки та припаси вона рухалась дуже спритно.

Знизу на майдані не було видно ані Аурума, ані Арґентума. Вони або відступили, або їх знищили.

Лікаон з переможним виттям звільнився з кістяної клітки.

— Ти помреш у муках, сину Аїда!

«Вигадав би щось нове», — подумав Ніко.

Він сховав складаний ніж у долоні.

— Ходи сюди, дворняжко! Чи ти мусиш чекати, як хороший собака, поки не з’явиться господар?

Витягнувши пазурі та оголивши ікла, Лікаон стрибнув угору. Ніко огорнув вільною долонею мотузку і зосередився; його шиєю покотилась униз краплина поту.

Коли Лікаон почав опускатися, Ніко встромив срібний ніж у його груди. Вовки навколо храму завили в унісон.

Вовчий цар, у свою чергу, впився кігтями в руки Ніко. Гострі ікла зупинились менш ніж за дюйм від його обличчя. Хлопець придушив свій біль і заштовхнув ніж глибше Лікаонові між ребра, аж до самого руків’я.

— Зроби користь, собако, — проричав Ніко. — Повертайся у морок.

Очі Аікаона закотились під лоба — і вовчий цар розтікся калюжею чорнильної темряви.

Усе, що було потім, сталося в одну мить. Розгнівана зграя вовків ринула вперед. Із сусіднього даху прогримів незнайомий голос:

— ЗУПИНІТЬ ЇХ!

Ніко почув, як хтось натягнув тятиву величезного лука.

І тоді калюжа Аікаонової тіні затягнула його разом з друзями та Афіною Парфенос у себе. Ніко поринув у холодний ефір без жодного уявлення, де вийде на поверхню.