Кров Олімпу

VI Рейна

Зазвичай Рейна мала владу над своїми кошмарами.

Вона навчила розум починати всі сни в улюбленому місці — у Саду Бахуса на найвищому пагорбі Нового Рима. Там їй було безпечно та спокійно. Коли видіння втручалися в сон — як завжди буває у напівбогів, — вона стримувала їх, уявляючи, що це всього лише віддзеркалення у фонтані. Так Рейна могла спати спокійно, а вранці не прокидалась у холодному поту.

Але цієї ночі їй так не пощастило.

Сон почався нормально. Вона пополудні стояла в садку, у повитій квітучою жимолостю альтанці. Було тепло. У центральному фонтані з маленької статуї Бахуса дзюрчала вода.

Знизу простягались золотаві бані та червоні черепичні дахи Нового Рима. У півмилі на захід здіймались укріплення Табору Юпітера. За ними плавно звивався Малий Тибр, окреслюючи гребні пагорбів Берклі, затягнутих серпанком та золотавих під літнім сонцем.

Рейна тримала чашку свого улюбленого напою гарячого шоколаду.

Вона із задоволенням зітхнула. Це місце варто захищати — заради себе, заради друзів, заради усіх напівбогів. Чотири роки в Таборі Юпітера не були легкими, але це був найкращий час у її житті.

Раптом обрій потемнішав. «Гроза», — подумала Рейна, але потім усвідомила, що пагорби накриває лавина темного суглинку, вивертаючи навиворіт поверхню землі і не залишаючи нічого за собою.

Рейна з жахом дивилась, як земляний вал наближається до долини. Термін намагався захистити табір чарівним бар’єром, але той тільки на мить затримав руйнівну силу. Пурпурові часточки світла злетіли в небо, наче розбите скло, і лавина прорвалась усередину. Вона трощила дерева, знищувала дороги, стерла з лиця землі Малий Тибр.

«Це видіння, — подумала Рейна. — Я можу ним управляти».

Вона намагалася змінити сон. Уявила, що руйнування є лише віддзеркаленням у фонтані, незагрозливим зображенням у телевізорі, Але кошмар продовжив бушувати, стаючи дедалі реальнішим.

Земля поглинула Марсові Поля і не залишила й сліду від укріплень та траншей для військових навчань. Міський акведук розвалився, наче дитячий конструктор. Табір Юпітера пав — сторожові вежі розтрощило, мури та бараки розсипались. Крики напівбогів ущухнули, а земля рушила далі.

До Рейниного горла підступив клубок. Блискучі вівтарі та пам’ятники на Священному Пагорбі розкришились. Амфітеатр та іподром було знищено за лічені секунди. Земляна лавина дісталась Померійської межі та з ревом ринула в місто. Родини бігли через форум. Діти закричали від жаху.

Будівля Сенату обрушилась. Вілли та сади зникли, наче бур’ян під газонокосаркою. Лавина, вируючи, підіймалась до Саду Бахуса — останньої частки Рейниного світу.

— Ти залишила їх без захисту, Рейно Рамірез-Ареллано. — Пролунав з чорного рельєфу жіночий голос. — Твій табір знищать. Твій похід — безглузда авантюра. Мій мисливець прийде за тобою.

Рейна насилу відірвала руки від поручнів альтанки і кинулась до фонтана з Бахусом. Вхопившись за обід чаші, вона відчайдушно вп’ялась очима у воду і наказала кошмару стати безпечним віддзеркаленням.

СТУК.

Чашу розкололо навпіл стрілою розміром з граблі. Рейна ошелешено витріщилась на вороняче перо і ратище, розмальоване червоним, жовтим та чорним, наче коралова змія. Потім її погляд дістався наконечника зі стигійського заліза, що стирчав з її живота.

Ледве щось тямлячи від болю, Рейна підвела очі. На краю саду з’явилась темна постать — силует чоловіка, чиї очі горіли, наче мініатюрні фари, осліплюючи Рейну. Почувся звук тертя заліза об шкіру. Незнайомець дістав із сагайдака ще одну стрілу.

Тоді сон змінився.

Сад та мисливець зникли, разом зі стрілою у Рейниному животі.

Вона опинилась у занедбаному винограднику. Незліченні зів'ялі виноградні лози висіли перед нею на дерев’яних решітках, наче маленькі скорчені кістяки. На дальньому краю поля стояв обшитий кедром будинок з відкритою верандою. Далі земля обривалась у море.

Рейна впізнала це місце — виноградний завод «Голдсміт» на північному узбережжі Лонг-Айленду. Її розвідувальні загони захопили його для того, аби зробити передовою оперативною базою для штурму Табору Напівкровок.

Вона наказала основній частині легіону залишатись у Мангеттені до подальших розпоряджень, але Октавіан, вочевидь, порушив її наказ.

Дванадцятий Легіон отаборився на найпівнічнішому полі. Вони взялись за справу з характерною римською старанністю — траншеї у десять футів завглибшки та земляні рви з частоколом уздовж периметра, по оснащеній балістами сторожовій вежі на кожному куті. Усередині акуратними рядками вишикувались червоні та білі намети. Прапори всіх п’яти когорт майоріли на вітру.

Вид легіону мав би підбадьорити Рейну. Це було невелике військо з двохсот напівбогів, але чудово підготованих та організованих. Якби Юлій Цезар повернувся зі світу мертвих, то відразу зрозумів би, що Рейнині загони варті називатися римськими.

Але їм було не місце поруч із Табором Напівкровок. Обурена непокорою Октавіана, Рейна стиснула кулаки. Він навмисне провокував греків, сподіваючись на битву.

Сон відніс її до веранди будинку, де у підозріло схожому на трон позолоченому кріслі сидів Октавіан. На додаток до сенаторської тоги з пурпуровою стрічкою, значка центуріона та авгурового кинджала він прийняв нову відзнаку — білу мантію, що вкривала його голову та відзначала Великим понтифіком, верховним жрецем.

Рейні закортіло придушити його. Жодний напівбог в історії не оголошував себе Великим понтифіком. Зробивши це, Октавіан підвищив себе ледве не до імператора.

Праворуч від нього, на низькому столику лежали звіти та мапи. Ліворуч стояв мармуровий вівтар, повний фруктів та золота. Він безсумнівно призначався богам, але Рейні здавалось, що самому Октавіану.

Біля авгура, виструнчившись та пітніючи в накидці з левової шкури, стояв хорунжий Джейкоб. У його руках була жердина із золотим орлом легіону.

Октавіан когось приймав. Біля підніжжя сходів стояв навколішки хлопець у джинсах та подертій кофті з каптуром. Збоку від незнайомця, схрестивши руки на грудях і з очевидним невдоволенням, хмурив брови інший центуріон Першої Когорти, Майкл Кагейл.

— Ну, що ж. — Октавіан оглянув пергамент. — Отже, ти далекий нащадок Орка.

Хлопець у кофті підвів очі. У Рейни перехопило подих. Брайс Лоуренс. Вона впізнала його копицю каштанового волосся, зламаний ніс, жорстокі зелені очі та самовдоволену криву посмішку.

— Так, повелителю, — промовив Брайс.

— О, я не повелитель. — Октавіанові очі блиснули. — Лише центуріон, авгур і скромний жрець, який щосили намагається служити богам. Я так розумію, тебе демобілізували за... гм, проблеми з дисципліною.

Рейна спробувала закричати, але не змогла вимовити ані слова. Октавіан чудово знав, за що вигнали Брайса. Подібно до свого батька, підземного бога кари, Брайс був цілковито безжалісним. Малолітній психопат легко пройшов Лупині випробовування, але в перші ж дні у таборі довів, що його неможливо чогось навчити. Він намагався підпалити кішку заради сміху. Вколов ножем коня, який після цього в паніці носився Форумом. Брайса навіть підозрювали в саботажі облогового знаряддя, що вбило його власного центуріона під час військових навчань.

Якби Рейні вдалось це довести, покаранням для Брайса була б смерть. Але через те, що докази були опосередкованими, а Брайсова родина — заможною та впливовою, він відбувся вигнанням.

— Так, понтифіку, — повільно промовив Брайс. — Але, дозвольте зауважити, що обвинувачення не були доведені. Я вірний римлянин.

Кагейл мав такий вигляд, наче щосили боровся з нудотою.

Октавіан усміхнувся.

— Я вірю в реабілітацію. Ти відгукнувся на мій заклик. Маєш належні документи та рекомендаційні листи. Ти обіцяєш коритись моїм наказам та служити легіону?

— Беззаперечно, — відповів Брайс.

— Тоді тебе відновлено до статусу пробатіо, — промовив Октавіан, — поки не пройдеш випробовування мечем.

Він подав знак Майку. Той сунув руку у свою сумку, витягнув звідти свинцеву табличку на шкіряному шнурку і повісив її на Брайсову шию.

— Рушай у П’яту Когорту, — продовжив Октавіан. — Їм не завадить свіжа кров, нова точка зору. Якщо твоєму центуріону Дакоті щось буде не до вподоби, скажи йому, щоб ішов до мене.

Брайс посміхнувся так, наче йому щойно дали гострий ніж.

— Із задоволенням.

— І, Брайсе. — Під білою мантією Октавіанове обличчя нагадувало обличчя гуля: очі занадто пронизливі, щоки неприродньо запалі, губи тонкі та мертвенно бліді. — Якими б заможними, впливовими та престижними не були Лоуренси, це ніщо проти моєї родини. Я особисто протегую тобі, так само як усім новобранцям. Корись моїм наказам, тоді швидко просунешся по службі. Незабаром я доручу тобі деяку справу — можливість проявити себе. Але якщо спробуєш чинити мені супротив, я не буду таким милостивим, як Рейна. Ти мене зрозумів?

Брайсова усмішка розтанула. Він розкрив було рота, аби щось відповісти, але передумав і кивнув.

— Чудово, — промовив Октавіан. — А ще зміни зачіску. Маєш вигляд, як один із цих пропащих греку сів. Вільний.

Коли Брайс пішов, Майкл Кагейл похитав головою.

— З ним — це вже дві дюжини.

— Так, це чудові новини, друже мій, — запевнив його Октавіан. — Нам потрібні люди.

— Вбивці. Крадії. Зрадники.

— Вірні напівбоги, — промовив Октавіан, — які зобов'язані своїм положенням мені.

Майкл нахмурився. До зустрічі з ним Рейна й гадки не мала, що в когось можуть бути настільки величезні біцепси. Майклові руки були завтовшки з гарматні стволи. Він мав грубі риси обличчя, шкіру кольору смаженого мигдалю, чорне, наче онікс, волосся та гордовиті темні очі, як у стародавніх гавайських царів. Смішно подумати, що мамою цього велетня з Гіло[3] була Венера, але ніхто у таборі не жартував з цього приводу — особливо після того, як побачили, що він здатен трощити каміння голіруч.

Рейні завжди подобався Кагейл. На жаль, він був дуже вірним своєму покровителеві. І цим покровителем був Октавіан.

Понтифік підвівся і випростався.

— Не хвилюйся, давній мій друже. Облогові загони оточили грецький табір. Орли захопили повітряний простір. Греки нікуди не втечуть до нашої атаки. За одинадцять днів збереться все моє військо. Будуть готові мої маленькі сюрпризи. Першого серпня, на Святі Спеси, грецький табір паде.

— Але Рейна сказала...

— Ми це вже обговорювали. — Октавіан висмикнув залізний кинджал з-за пояса і кинув його в стіл. Клинок пронизав мапу Табору Напівкровок. — Рейна втратила свою посаду. Вона вирушила до античних земель, а це протизаконно.

— Але Матір-Земля...

— ...ворушиться через війну між грецьким та римським таборами? Боги позбавлені дієздатності? І як нам розв’язати цю проблему, Майкле? Треба усунути розбіжність поглядів. Стерти греків з лиця землі. Повернути богам належну їм подобу — римську. Коли боги відновлять сили, Гея не наважиться повстати. Вона знову порине у свій сон. Ми, напівбоги, будемо сильними та єдиними, як у давні часи імперії. До того ж, перший день серпня найбільш сприятлива дата. Augustus[4] — місяць, названий на честь мого пращура Августа. А ти знаєш, як він об’єднав римлян?

— Захопив владу та став імператором, — буркнув Майкл.

Октавіан відмахнувся від цих слів.

— Нісенітниці. Він урятував Рим, ставши Першим Громадянином. Він прагнув миру та процвітання, а не влади! Повір мені, Майкле, я хочу піти за його прикладом. Я врятую Новий Рим, а коли зроблю це, не забуду про друзів.

Майк незграбно тупцювався.

— У твоїх словах немає ані краплі сумнівів. Твій дар пророцтва?..

Октавіан застережливо підняв руку. Він зиркнув на хорунжого Джейкоба, який досі стояв струнко позаду.

— Ти вільний, Джейкобе. Чому б тоді не піти відполірувати орла чи ще щось таке?

Джейкоб із полегшенням розслабив плечі.

— Так, авгуре. Тобто центуріоне! Тобто понтифіку! Тобто...

— Йди.

— Йду.

Джейкоб пошкандибав геть. Щойно він пішов, Октавіан нахмурився.

— Майкле, я наказував тобі не говорити про мою, ну, проблему. Але я відповім на твоє запитання: ні, щось досі перешкоджає мені користатись Аполлоновим даром. — Він обурено зиркнув на купу скалічених плюшевих тваринок у кутку веранди. — Я не бачу майбутнього. Можливо, цей фальшивий оракул у Таборі Напівкровок використовує якусь чорну магію. Але як я вже тобі говорив, винятково конфіденційно, Аполлон говорив зі мною минулого року в нашому таборі! Він особисто благословив мої наміри, пообіцявши, що мене пам’ятатимуть як рятівника римлян.

Октавіан простягнув руки і показав своє татуювання у вигляді арфи — символ свого батька. Сім смужок позначали роки його служби — більше ніж у будь-кого з вищих офіцерів, включно з Рейною.

— Прожени свій страх, Майкле! Ми розіб’ємо греків. Зупинимо Гею та її посіпак. А після цього заберемо ту гарпію, яку переховують у себе греки, — ту що запам’ятала текст Сивілиних Книг, — і змусимо її повернути нам знання предків. Щойно це станеться, я певен, Аполлон відновить мій дар пророкування. Табір Юпітера стане могутнішим, ніж будь-коли. Ми керуватимемо майбутнім.

Майкл не припинив хмуритися, але здійняв кулак, віддаючи честь.

— Ти тут головний.

— Так, головний. — Октавіан витягнув кинджал зі столу. — А тепер іди подивись, як там почуваються ці двоє карликів, яких ти спіймав. Я хочу, щоб їх добряче залякали перед тим, як я допитаю їх ще раз і відправлю у Тартар.

Сон розтанув.

— Агов, прокидайся. — Очі Рейни різко розплющилися. Глісон Хедж, нахилившись, трусив її за плечі. — У нас неприємності.

Його могильний тон сполошив її.

— Що трапилося? — Ошелешена, вона ніяк не могла підвестись. — Привиди? Чудовиська?

Хедж насупив брови.

— Гірше. Туристи.