Кров Олімпу

XLIX Джейсон

Джейсон чув розповіді про те, як проноситься перед очима все життя напередодні смерті.

Але він не думав, що це буде саме так.

Пліч-о-пліч з друзями в оборонному колі, оточений велетнями, Джейсон побачив у небі неможливе видіння — він ясно побачив себе п’ятдесятирічного.

Він сидів у кріслі-гойдалці, на веранді біля Каліфорнійського узбережжя. Пайпер принесла йому лимонад. Її волосся було сивим. Біля куточків очей врізалися у шкіру глибокі зморшки, але вона була не менш вродливою, ніж завжди. Джейсонові онуки сиділи біля його ніг, а він намагався пояснити їм, що сталося цього дня в Афінах.

— Ні, я серйозно, — мовив він. — Усього лише шість напівбогів на землі, і ще один у палаючому кораблі над Акрополем. Нас оточили тридцятифутові велетні й от-от мали вбити. А тоді небо розверзнулося, і спустилися боги!

— Діду, — мовили малі, — ви такий брехун.

Та не брешу я! — заперечив він. — Олімпійці виринули з небес на своїх бойових колісницях, їхні сурми гули, а мечі палали. І на чолі був ваш прадід, цар богів, з електричним списом, що тріскотів у його руці!

Онуки розсміялись, а Пайпер з посмішкою поглянула на нього, мовляв: «А ти повірив би, якби не був там сам?»

Але Джейсон був там. Він побачив, як розійшлися хмари над Акрополем, і засумнівався в нових окулярах, що їх подарував йому Асклепій. Замість Небесної блакиті він побачив чорний космос, усіяний зірками, та олімпійські палаци, сяючі золотом і сріблом на задньому плані.

Цю картину занадто важко було осягнути. І, мабуть, було на краще, що він не побачив усього. Тільки після битви Джейсон зміг зібрати спогади по частинах.

Там був надзвичайних розмірів Юпітер — ні, Зевс, його первісна подоба, — у золотій колісниці та з блискавкою розміром з телефонний стовп, що тріскотіла в одній руці. Тягнули колісницю чотири вітряні коні, кожний з яких перетворювався то на тварину, то на людину, і намагався звільнитись. На мить Джейсон побачив крижане обличчя Борея, потім вируючу корону Нота з пари та вогню, а потім миттєву ліниву посмішку Зефіра. Зевс приборкав та запряг у колісницю самих богів вітрів.

У нижній частині фюзеляжу «Арго II» розчинилися скляні двері. Назовні вискочила Ніка, звільнена від золотої сітки. Вона розкрила блискучі крила і понеслась до Зевса, а потім зайняла своє законне місце за кермом колісниці.

— МІЙ РОЗУМ СЦІЛЕНИЙ! — заревіла вона. — ПЕРЕМОГА БОГАМ!

Ліворуч від Зевса летіла Гера. Її колісницю тягнули величезні павичі, з настільки яскравим різнобарвним оперенням, що у Джейсона запаморочилась голова.

З радісним ревом нісся Apec, верхи на вогнедишному коні. Навколо його списа спалахували іскри.

Останньої миті, перш ніж дістатись Парфенона, боги наче перенесли себе стрибком крізь гіперпростір. Колісниці зникли. Несподівано Олімпійці вже оточили Джейсона та друзів — людського розміру, але повиті потужною аурою.

Джейсон з криком кинувся на Порфіріона.

Друзі приєднались до бойні.

Битва охопила весь Парфенон і наповнила Акрополь. Джейсон краєм ока побачив Аннабет, яка билась з Енцеладом. Біля неї стояла жінка з довгим темним волоссям та золотою бронею зверх білих одіянь. Богиня вколола велетня списом, а потім змахнула щитом із зображенням страшного обличчя Медузи. Разом, Афіна та Аннабет відтиснули Енцелада до найближчої стіни і обрушили на нього металеві риштування.

На протилежному боці храму пробивались крізь цілу фалангу велетнів Френк і Apec: батько — списом та щитом, а син, у подобі африканського слона — хоботом та ногами. Бог війни сміявся, колов і потрошив ворогів, наче малий, який трощить піньяту.

Хейзел гасала полем битви верхи на Аріоні. Зникала в Тумані, коли наближався якийсь велетень, а потім з являлась позаду і колола супротивника у спину. Геката не відставала від учениці та підпалювала ворогів смолоскипами. Джейсон не бачив Аїда, але щойно якийсь велетень спотикався і падав, земля розколювалася, хапала його та поглинала.

Персі бився проти велетнів-близнюків, Ота й Ефіальта. Пліч-о-пліч з ним розмахував тризубцем бородатий чоловік у строкатій гавайській сорочці.

Близнята оступилися. Тризубець Посейдона перетворився на пожежний шланг. Бог викинув їх з Парфенона потужним струменем води у формі диких коней.

Пайпер вражала навіть більше за інших. Вона фехтувала з Перібоєю, меч проти меча. Попри те, що супротивниця була вп’ятеро більша, Пайпер чудово давала собі раду. Афродіта ширяла навколо них на білій хмаринці, жбурляла трояндові пелюстки велетці в очі та підбадьорювала Пайпер вигуками:

— Чарівно, люба. Так, гарно. Лусни її ще раз!

Щоразу, коли Перібоя намагалась ударити, бозна-звідки з’являлись голуби і били крилами велетку по обличчю.

Щодо Лео, то він гасав по палубі «Арго II», стріляв з балісти, кидав молотки велетням на голови і підпалював їхні пов’язки на стегнах. Позаду нього, кремезний бородатий хлопчина в уніформі механіка несамовито порався біля штурвала, намагаючись утримати корабель у повітрі.

Героєм найдивнішого видовища став старий велетень Тун, якого лупцювали латунними дрюками три бабці — Мойри, прибрані до війни. Джейсон вирішив, що у світі не існує нічого страшнішого за банду бабусь з битками.

Джейсон помітив усі ці речі мимохіть, краєм ока, бо більшість його уваги була зосереджена на ворогові навпроти — Порфіріоні, царі велетнів — і на Зевсі, який бився поруч із ним.

«Батько», — не йняв віри очам Джейсон.

Порфіріон не дав йому змоги насолодитися моментом. Велетень схопив свій спис і почав ним розмахувати та колоти. Джейсон насилу залишався живим.

І все ж... від Зевсової присутності стало затишно по-домашньому. І хоч Джейсон уперше бачив батька, йому пригадалися найщасливіші миті життя: пікнік на день народження разом із Пайпер у Римі; день, коли Лупа вперше показала йому Табір Юпітера; хованки з Талією у їхній квартирі, коли він був зовсім малим; вечір на пляжі, коли мама підняла його, поцілувала і показала, як насувається шторм. «Не бійся бурі, Джейсоне. Це твій батько говорить, що любить тебе».

Від Зевса пахнуло дощем та свіжим вітром. Повітря навколо нього палало енергією. Зблизу його блискавка виявилась метровим бронзовим жезлом, загостреним з обох кінців, з лезами енергії, що тягнулись обабіч, утворюючи електричний спис. Бог змахнув списом перед Порфіріоном — і той рухнув у свій саморобний трон, що розвалився під велетневою вагою.

— Не буде в тебе трону, — заревів Зевс. — Не сьогодні. Не завтра. Ніколи.

— Ти спізнився! — заволав велетень. — Ми пробудили її! Земля-Матір прокинулась!

У відповідь Зевс розірвав блискавкою трон. Царя велетнів викинуло з храму. Джейсон з батьком побігли за ним.

Вони відтиснули Порфіріона до краю скель. Знизу розкинулись у всій своїй величі сучасні Афіни. Блискавка розплавила усю зброю у велетневому волоссі. Розплавлена Небесна бронза текла косами, наче карамель. Шкіра димилась, вкрита пухирями.

Порфіріон гаркнув і здійняв спис.

— Ти програв, Зевсе. Навіть якщо переможеш, Земля-Матір просто відродить мене знову!

— Тоді, — промовив Зевс, — тебе не слід вбивати в Геїних обіймах. Джейсоне, сину мій...

Джейсон ніколи не почувався так добре. Батько лише промовив його ім’я, але для нього це було найкращим схваленням. Він наче знову був у Таборі Напівкровок, і до нього щойно повернулись стерті спогади. Він раптом усвідомив новий бік свого життя — частину своєї сутності, яка залишалась туманною до цієї миті.

Тепер він не мав сумнівів — він син Юпітера, бога небес. Він — батьків син.

Джейсон рушив уперед.

Порфіріон з усієї сили метнув спис, але Джейсон розрубив його навпіл своїм гладіусом. Хлопець зробив ривок, проколов велетнів нагрудник, а потім викликав вітри і скинув Порфіріона з краю скелі.

Коли велетень з криком падав, Зевс спрямував у нього блискавку. Дуга сліпучо-білого жару перетворила Порфіріона на пару у повітрі. Його прах хмаринкою полетів униз і вкрив верхівки оливкових дерев на схилах Акрополю.

Зевс повернувся до Джейсона. Його блискавка ущухнула. Він причепив жезл з Небесної бронзи до пояса. Очі бога були сірими, наче небо напередодні грози. Чорне з сивиною волосся на голові та на обличчі походило на шаруваті хмари. Джейсонові здавалось дивним, що бог всесвіту, цар Олімпу, лише на кілька дюймів вищий за нього.

— Сину. — Зевс потиснув Джейсонове плече. — Я стільки усього хочу тобі сказати... — Бог важко зітхнув, від чого повітря заіскрилось, а Джейсонові окуляри спітніли. — Та, на жаль, як цар богів я не можу надавати перевагу комусь зі своїх дітей. Коли ми повернемося до решти олімпійців, я не зможу похвалити тебе так, як хотів би, і не зможу віддячити належним чином.

— Мені не потрібна похвала, — голос Джейсона затремтів. — Тільки трохи часу разом. Ну, я тебе навіть не знаю.

Зевсів погляд був не менш недосяжним, ніж озоновий шар.

— Я завжди з тобою, Джейсоне. Я з гордістю спостерігав за твоїми досягненнями, але ми ніколи не зможемо бути... — Він скрутив пальці, наче намагався висмикнути доречні слова з повітря. Близькими. Нормальними. Справжніми батьком та сином. — Ти від самого народження був призначений Гері... щоб стримати її гнів. Навіть твоє ім’я, Джейсон — її вибір. Ти не просив цього. І я цього не хотів. Та, коли я віддав тебе їй... я й гадки не мав, яким гідним чоловіком ти станеш. Твоя подорож викувала тебе таким, яким ти є — добрим та могутнім. Що б не сталося, коли ми повернемося до Парфенона, знай, що я тебе не звинувачую. Ти довів, що справжній герой.

Джейсонові почуття заплутаним клубком сиділи у грудях.

— Що ти маєш на увазі під «що б не сталося»?

— Найгірше досі попереду, — застеріг Зевс. — І хтось повинен відповісти за те, що сталось. Ходімо.