Кров Олімпу

XVIII Пайпер

Пайпер побоювалась криків триногого стола.

Коли ввечері Джейсон зайшов до неї в каюту, вона якомога ширше відчинила двері, тому що Диво-стіл Буфорд дуже серйозно ставився до своїх наглядацьких обов’язків. Якщо у нього виникала бодай найменша підозра, що хлопець та дівчина залишились у кімнаті без нагляду дорослих, він здіймав пару та з гуркотом нісся через коридор, тоді як його голографічна проекція тренера Хеджа горланила: «ПРИПИНИТИ! ДВАДЦЯТЬ ВІДЖИМАНЬ НЕГАЙНО! А НУ ВДЯГНИСЬ!»

Джейсон сів на край ліжка.

— Я йшов на варту. Просто хотів поцікавитися, як ти. Пайпер легенько штурхнула його ногу своєю.

— Тебе пронизали мечем, а ти запитуєш, як справи у мене? Як сам почуваєшся?

Він криво всміхнувся до неї. Його обличчя стало таким засмаглим після перебування на африканському узбережжі, що шрам на губі походив на слід від крейди. А блакитні очі стали ще красивішими, ніж раніше. Золотаве волосся добряче відросло, але залишений Скіроновою кулею жолобок досі був помітний. Якщо такий дрібний поріз Небесною бронзою загоювався так довго, то скільки часу знадобиться, щоб оговтатися від поранення Імперським золотом у живіт?

— Бувало і гірше, — втішив її Джейсон. — Одного разу, в Ореґоні, драцена відгризла мені руки.

Пайпер закліпала очима. Але потім ляснула його по руці.

— Стули пельку.

— А ти ледь не повірила.

Вони взялись за руки. Було так тихо і затишно. Якоїсь миті Пайпер уявила, що вони звичайні підлітки, тішаться близькістю одне одного та навчаються бути парою. Авжеж, у них було кілька місяців у Таборі Напівкровок, але над ними завжди нависала війна з Геєю. Цікаво, якими були б їхні стосунки, якби не треба було хвилюватись за своє життя кілька разів на день.

— Я так і не подякував тобі. — Джейсонове обличчя стало серйозним. — В Ітаці, після того, як я побачив маму... Її фантома, манію... Коли мене поранили, ти не дала мені піти, Пайпс. Частина мене... — Його голос обірвався. — Частина мене хотіла заплющити очі та припинити боротись.

Серце Пайпер наче зав’язали на вузол. Вона відчула власний пульс у пальцях.

— Джейсоне... ти боєць. Ти ніколи б не здався. Тоді, перед духом своєї матері... сильним був ти. Не я.

— Можливо, — сухо відповів він. — Я не хотів так тебе обтяжувати, Пайпс. Просто... у мені мамині ДНК. Уся моя людська половина її. Що як я зроблю неправильний вибір? Що як скою невідворотну помилку у битві з Геєю? Я не хочу повторити мамину долю — перетворитись на манію, довіку картати себе за власні дії.

Пайпер огорнула його долоні своїми. Вона почувалась так, наче знову тримає крижану гранату Бореадів, що от-от мала вибухнути.

— Ти зробив правильний вибір, — промовила вона. — Я не знаю, що чекає на нас у майбутньому, але ти ніколи не станеш таким, як твоя мати.

— Чому ти так упевнена?

Пайпер поглянула на татуювання на його передпліччі — SPQR, орел Юпітера, позначки дванадцяти років служби легіону.

— У дитинстві тато часто розповідав мені одну історію... — Вона похитала головою. — Ні, не зважай. Щось я зовсім як дідусь Том.

— Продовжуй. Що за історія?

— Ну... двоє черокійських мисливців пішли до лісу.

У кожного з них було табу.

— Табу... щось заборонене.

— Так.

Пайпер ставало легше на душі. Чи не тому тато так любить розповідати історії. Навіть про найжахливіші речі стає легше говорити, якщо перефразувати їх так, наче вони стосуються двох черокі, які жили сотні років тому. Береш проблему — перетворюєш її на розвагу. Може, тому батько став актором.

— Ну так от, одному мисливцю, — продовжила вона, — заборонялось їсти оленину. Інший не міг їсти білок.

— Чому?

— Та звідки мені знати. Деякі черокійські табу були постійними, наприклад вбивство орлів. — Вона тицьнула у символ на його руці. — Це було на лихо для усіх. Але іноді окремий черокієць приймав тимчасове табу — може, щоб очистити свій дух. А може, тому що почув від духів, ніби це табу важливе. Вони дослухались до своїх інстинктів.

— Гаразд, — Джейсон здавався заплутаним. — Повернімось до мисливців.

— Вони полювали в лісі цілий день, але зловили тільки білок. Увечері вони отаборилися. Той, хто міг їсти білок, почав готувати на багатті.

— Смакота.

— Ще одна причина мого вегетаріанства. Словом, інший мисливець, якому заборонялось їсти білок, помирав з голоду. Він сидів поряд, тримаючись за живіт, поки його друг їв. Перший мисливець почувався винуватим. «Ой, та годі тобі, — промовив він. — Поїж». Але другий мисливець відмовився. «Для мене це табу. Я потраплю у серйозні неприємності. Перетворюсь на змію чи щось таке». Перший мисливець розсміявся. «Де ти почув таку нісенітницю? Нічого з тобою не станеться. Завтра повернешся до свого табу». Другий мисливець знав, що йому не можна, але поїв.

Джейсон провів пальцем по долоні Пайпер, через що вона на мить забула, про що розповідала.

— Так що було потім? — запитав він.

— Посеред ночі другий мисливець прокинувся і почав кричати від болю. Перший мисливець прибіг подивитись, що трапилось. Він відкинув ковдру і побачив, що ноги друга зрослись у хвіст. Зміїна шкіра потроху вкривала людське тіло. Бідолаха ридав, просив у духів пробачення та кричав від страху, але все було марно. Перший мисливець залишався біля друга, намагаючись його втішити, поки той повністю не перетворився на велетенську змію і не поповз геть. Кінець.

— Подобаються мені ваші черокійські історії. Такі підбадьорливі.

— Ну, що є, то є.

— Отже, бідолаха перетворився на змію. Мораль: Френк їсть білок?

Вона полегшено розсміялась.

— Ні, дурню. Мораль у тому, що потрібно довіряти своїм внутрішнім відчуттям. Для когось м ясо білки — це добре, а для когось табу. Другий мисливець знав, що всередині нього сидить зміїний дух і чекає слушної миті, аби захопити тіло. Він знав, що не можна годувати лихого духа білячим м’ясо, але все одно це зробив.

— Отже... мені не слід їсти білок.

Пайпер заспокоїлась, побачивши блиск у його очах. Вона подумала про дещо, що сказала їй Хейзел, коли вони були на самоті: «Я гадаю, що Джейсон є основою Гериного задуму. Він був першим її ходом, і буде останнім».

— Я що хочу сказати, — Пайпер тицьнула його в груди, — ви, пане Грейс, чудово знаєте про своїх лихих духів і щосили намагаєтесь їх не живити. У тебе сильне внутрішнє чуття. Ти до нього дослухаєшся. Які б нестерпні риси в тебе не були, ти по-справжньому хороша людина і завжди намагаєшся зробити правильний вибір. Тому навіть не смій зневірюватися.

Джейсон насупив брови.

— Стривай. У мене є нестерпні риси?

Вона пустила очі під лоба.

— Ходи-но сюди.

Пайпер хотіла було його поцілувати, але у двері постукали.

Усередину сунув голову Лео.

— Вечірка? Мене запрошували?

Джейсон прокашлявся.

— Привіт, Лео! Щось трапилось?

— Та пусте. — Він вказав угору. — Звичайнісінькі докучливі вентуси намагаються розтрощити корабель. Готовий до варти?

— Так. — Джейсон нахилився і поцілував Пайпер. — Дякую. І не хвилюйся. Зі мною все добре.

— Цього, — сказала йому вона, — я й домагалася.

Коли хлопці пішли, Пайпер лягла на подушку і поглянула на сузір’я, що її на стелю проектувала лампа. Вона не думала, що зможе заснути, але довгий день, насичений бійками з чудовиськами, взяв своє. Врешті-решт очі заплющилися. Її затягнуло у кошмар.

Акрополь.

Пайпер ніколи тут не була, але колись бачила його на світлинах — цю стародавню твердиню, що нависала над пагорбом, не менш вражаючим, ніж Гібралтарська скеля. Високі кручі, увінчані короною вапняних стін, здіймались на чотириста футів над нічними Афінами. На самій вершині у місячному сяйві виблискувало скупчення зруйнованих храмів та сучасних підйомних кранів.

Пайпер летіла над Парфеноном — стародавнім храмом Афіни, ліва частина якого була скута металевим риштованням.

В Акрополі здавалось зовсім не було смертних, можливо, через фінансові проблеми Греції. Або, можливо, Геїни посіпаки за допомогою якогось фальшивого приводу тримали туристів та будівельників подалі.

Картинка вві сні наблизилась до центру храму. Усередині зібралось стільки велетнів, що це походило на коктейльну вечірку для секвой. Кількох з них Пайпер упізнала: тих жахливих близнюків з Рима, Ота й Ефіальта, одягнених в однакові роби будівельників; Полібота, який на вигляд був точнісінько таким, як його описав Персі — з цівками отрути, що стікали з дредлоків, та з нагрудником у вигляді голодних ротів; і найгіршого з них — Енцелада, що викрав тата Пайпер. Нагрудник з витравленими вогняними візерунками та кістки, вплетені у волосся. Його спис, не менший за флагшток, горів пурпуровим полум’ям.

Пайпер чула, що кожний велетень був народжений на противагу певному богу, але в Парфеноні їх зібралось значно більше ніж дванадцять. Вона нарахувала щонайменше двадцять. Ніби лише цього було недостатньо, щоб когось налякати, навколо ніг велетнів роїлися ще й орди менших чудовиськ: циклопи, огри, шестирукі земленароджені та змієногі драцени.

У центрі натовпу стояв порожній трон, змайстрований нашвидкуруч із риштувань та кам’яних блоків, вочевидь висмикнутих навмання з руїн.

У Пайпер на очах ще один велетень погрюкав нагору сходами на дальньому кінці Акрополя. Він був одягнений у широченний велюровий спортивний костюм, на шиї висіли золоті ланцюги, а лискуче волосся було зачесане назад, через що велетень походив на тридцятифутового гангстера, тільки з драконячими ногами та палено-помаранчевою шкірою. Велетень-мафіозі добіг до Парфенона і, розчавивши дорогою кількох земленароджених, увірвався всередину. Він зупинився біля підніжжя трону, хапаючи ротом повітря.

— Де Порфіріон? — випалив він. — У мене новини!

Давній ворог Пайпер, Енцелад, вийшов уперед.

— Ти як завжди спізнився, Іпполіте. Сподіваюсь, твої новини варті очікування. Цар Порфіріон...

Земля між ними тріснула. Ще більший велетень вистрибнув із розколини, наче кит з води.

— Цар Порфіріон тут, — оголосив цар.

Він мав точнісінько такий вигляд, як у Будинку Вовка у Сономі. Зріст у сорок футів робив його вищим за братів. Ба більше, Пайпер усвідомила, що він був одного розміру з Афіною Парфенос, що колись підносилась над цим храмом. У волоссі кольору морських водоростей блищала зброя вбитих напівбогів. Люте обличчя було блідо-зеленим, а очі білими, як Туман. У його тіла ніби була власна сила тяжіння, що змушувала решту чудовиськ хилитись до нього. Бруд та камінці неслися по землі, притягуючись до його масивних драконячих ніг.

Велетень-мафіозі Іпполіт схилив коліна.

— Царю, я приніс звістку про ворогів!

Порфіріон опустився на трон.

— Говори.

— Напівбожий корабель обпливає Пелопоннес. Вони знищили привидів в Ітаці та захопили Ніку в Олімпії!

Натовп чудовиськ збентежено заворушився. Один циклоп почав гризти нігті. Дві драцени обмінялись монетами, наче приймали ставки на кінець світу.

Порфіріон тільки розсміявся.

— Іпполіте, хочеш убити нашого ворога Гермеса та стати посланцем велетнів?

— Так, царю!

— Тоді приноси свіжіші новини. Усе це вже мені відомо. До того ж не варте моєї уваги! Я очікував, що боги оберуть цей шлях. Вони були б дурнями, якби вчинили інакше.

— Але, ваше величносте, вранці вони вже будуть у Спарті! Якщо їм удасться звільнити махів...

— Ідіот! — голос Порфіріона струснув руїни. — У Спарті на них чекає наш брат Мімас. Нема потреби хвилюватись. Напівбоги не змінять своєї долі. У будь-якому разі їхня кров проллється на це каміння й пробудить Землю-Матір!

Натовп схвально заревів і затрусив зброєю. Іпполіт уклонився і відійшов, але до трону наблизився інший велетень.

Пайпер з подивом збагнула, що це жінка. Хоча одразу і не скажеш. Велетка мала такі самі драконячі ноги і довге заплетене волосся. Вона була такою ж високою та огрядною, як чоловіки, але її нагрудник безперечно призначався для жінки. І голос у неї був вищим, навіть трохи пронизливим.

— Батьку! — крикнула вона. — Я запитаю знову: чому тут, у цьому місці? Чому не на схилах самого Олімпу? Безперечно...

— Перібоя, — заревів цар, — рішення ухвалено. На першому Олімпі тепер немає нічого, окрім пустиря. Там на нас не чекає слава. Тут, у центрі грецького світу, боги пустили по-справжньому глибоке коріння. Існують і давніші храми, але Парфенон зберіг пам’ять про богів найкраще. Для смертних це найвеличніший символ Олімпійців. Коли проллється кров останніх героїв, Акрополь зникне з лиця землі. Цей пагорб розвалиться. Матір-Земля поглине все місто. Ми станемо творцями нового світу!

Натовп схвально заволав та завив, але Перібоя не здавалась переконаною.

— Ти спокушаєш долю, батьку, — промовила вона. — У напівбогів тут є не тільки вороги, а й друзі. Мудріше...

— МУДРІСТЬ? — Порфіріон підвівся з трону. Усі велетні позадкували. — Енцеладе, мій раднику, поясни моїй дочці, що таке мудрість!

Вогняний велетень вийшов уперед. Очі блиснули, наче смарагди. Пайпер ледве не знудило від цього обличчя — вона занадто часто бачила його уві снах, коли батько був у полоні.

— Не хвилюйтесь, царівно, — промовив велетень. — Ми захопили Дельфи. Аполлона з ганьбою вигнано з Олімпу. Майбутнє для богів закрите. Вони блукають у темряві. А щодо спокушання долі...

Енцелад вказав ліворуч. Уперед, волочачи ноги, вийшов менший велетень. У низькорослика було ріденьке сиве волосся, зморшкувата шкіра та молочні від катаракти очі. Замість обладунків він носив подерту туніку з мішковини. Лускаті драконячі ноги були білими як крига.

Велетень не справляв сильного враження, але Пайпер помітила, що інші чудовиська тримаються від нього подалі. Навіть Порфіріон відхилився від старого.

— Це Тун, — промовив Енцелад. — Подібно до багатьох з нас, народжених убити певних богів, Туну призначено вбити трьох Мойр. Він голіруч вдавить цих старих відьом. Розірве їхню пряжу та розтрощить верстат. Він знищить саму долю!

Цар Порфіріон піднявся та переможно розпростер руки.

— Кінець пророцтвам, друзі! Кінець передбачуваному майбутньому! Геїни часи стануть нашою епохою, тоді ми самі вирішуватимемо свою долю!

Натовп так заволав, що Пайпер здалось, ніби вона розпадається на частини. А потім вона збагнула, що хтось її трясе, намагаючись розбудити.

— Привіт! — промовила Аннабет. — Ми у Спарті. Готуйся.

Пайпер мляво підвелась, серце досі калатало.

— Гаразд... — Вона стиснула руку Аннабет. — Але спочатку тобі треба дещо почути.