Кров Олімпу

XIX Пайпер

Коли вона переказала Персі свій сон, на кораблі вибухнули всі унітази.

— Дідька лисого ви підете туди вдвох! — промовив Персі.

Лео побіг через коридор, розмахуючи гайковим ключем.

— Старий, ну от обов’язково було ламати сантехніку?

Персі не звернув на нього уваги. Вода текла по сходні. Корпус затрясся — десь знову прорвало трубу. Пайпер припускала, що Персі ненавмисно ламав усе навколо, але від його лютого погляду їй хотілось забратись з корабля якомога швидше.

— Усе буде гаразд, — сказала йому Аннабет. — У видінні ми йдемо туди удвох, отже, так і має бути.

Персі так зиркнув на Пайпер, наче вона була в усьому винною.

— А цей Мімас? Я так розумію, він велетень?

— Напевно, — промовила Пайпер. — Порфіріон назвав його братом.

— А бронзова статуя у вогні. І ці... як їх там. Махали?

— Махи, — виправила Пайпер. — Здається, це з грецької «битви», але я не знаю, який зв’язок.

— От про це я і кажу! Ми не знаємо, що там. Я йду з вами.

— Ні. — Аннабет поклала руку на його плече. — Якщо велетням потрібна наша кров, буде дурістю брати з собою і дівчину, і хлопця. Пам’ятаєш? Їм потрібна пара для жертвоприношення.

— Тоді я візьму Джейсона. А ви...

— Ти натякаєш, що двоє хлопців упораються краще, ніж дві дівчини, Риб’ячі Мізки?

— Ні. Я мав на увазі не... ні. Але...

Аннабет поцілувала його.

— Ти й оком не змигнеш, як ми вже повернемось.

Пайпер пішла за нею на верхню палубу, перш ніж увесь трюм не затопило водою.

За годину дівчата стояли на пагорбі, дивлячись на руїни античної Спарти. Вони вже обійшли сучасне місто, яке, подумати тільки, нагадувало Пайпер Альбукерке — скупчення низеньких, коробкоподібних, вибілених будівель, розкиданих на рівнині біля підніжжя пурпурових гір. Аннабет наполягла на тому, щоб перевірити археологічний музей, потім величезну металеву статую спартанського воїна на майдані, а за ним Національний Музей оливок та оливкової олії (і це не жарт!). Пайпер дізналась про оливкову олію більше, ніж хотіла, але жодного велетня на них не напало. Статуй закутих богів теж ніде видно не було.

Аннабет, здавалось, не хотіла перевіряти руїни на краю міста, але врешті-решт місця для пошуків скінчились.

Дивитись дійсно було на що. За словами Аннабет, пагорб, на якому вони стояли, колись був спартанським акрополем — найвищою точкою країни та її головним укріпленням, але це було ніщо проти масивного афінського Акрополя зі сну Пайпер.

Схил укривали мертва трава, каміння та хирляві оливкові дерева. Знизу десь на чверть милі простягались руїни: вапняні блоки, повалені стіни та обкладені камінням дірки у землі, схожі на колодязі.

Пайпер подумала про найвідоміший батьків фільм «Цар Спарти», а також про те, як спартанців зобразили непереможними надлюдьми. Їй стало сумно через те, що від спадщини цього народу залишились тільки купа каміння та маленьке містечко з музеєм оливкової олії.

Вона витерла піт з чола.

— Гадаю, якби десь тут був тридцятифутовий велетень, ми його вже побачили б.

Очі Аннабет були прикуті до далекого обрису «Арго II», що ширяв над центром Спарти. Дівчина смикала пальцями червоний кораловий кулон на своєму намисті — подарунок Персі з першого дня їхніх стосунків.

— Думаєш про Персі, — припустила Пайпер.

Аннабет кивнула.

Після повернення з Тартару Аннабет розповіла Пайпер про всі страшні речі, що там сталися. Перше місце у списку: Персі, який оволодів отрутою і душить богиню Ахліс.

— Він починає пристосовуватись, — промовила Пайпер. — Частіше усміхається. Ти ж знаєш, він просто дуже переймається за тебе.

Аннабет сіла, її обличчя раптом узялося крейдою.

— Не знаю, чому це так несподівано звалилось на мене. Ніяк не можу забути, як він дивився, стоячи на краю Хаосу.

Можливо, на Пайпер просто перекинулась тривога Аннабет, але вона теж почала бентежитись.

У пам’яті спалахнули Джейсонові слова: «Частина мене хотіла заплющити очі та припинити боротись».

Вона зробила все, щоб підбадьорити його, але продовжувала хвилюватися сама. Подібно до того черокійського мисливця, який перетворився на змію, усі напівбоги мали в собі якусь частку лихих духів. Згубні вади, що могли вириватися назовні у вирішальну мить. Деякі межі не слід перетинати.

Якщо це справедливо щодо Джейсона, то, мабуть, і щодо Персі. Хлопець буквально пройшов крізь пекло. Він мимохіть підривав вбиральні. А що буде, якщо Персі захоче когось налякати?

— Дай йому час. — Пайпер сіла біля Аннабет. — Цей хлопець шаленіє від тебе. Ви стільки всього пережили разом.

— Знаю... — У сірих очах Аннабет віддзеркалювався зелений колір оливкових дерев. — Боб, той титан, попередив мене, що в майбутньому будуть ще жертви. Я хочу вірити, що колись у нас буде звичайне життя... Але я дозволила собі сподіватися на це минулого літа, після війни з титанами, а потім Персі зник. На місяці. Потім ми впали в цю прірву... — Її щокою покотилася сльоза. — Пайпер, якби ти бачила обличчя Тартара, усю цю вируючу темряву, що пожирала чудовиськ та перетворювала їх на пару... Я ніколи ще не почувалась такою безпомічною. Я намагаюсь не думати про це...

Пайпер узяла її долоні та відчула, як несамовито ті тремтять. Вона пригадала перший день у таборі, коли Аннабет проводила їй екскурсію. Аннабет тоді не тямила себе через зникнення Персі. Пайпер і сама була розгублена та налякана. Але утішаючи доньку Афіни, вона почувалася потрібною, наче їй справді могло знайтися місце серед цих до сказу могутніх напівбогів.

Пайпер не знала людини, хоробрішої за Аннабет Чейз.

І якщо навіть їй час від часу треба спертись на чиєсь плече... що ж, Пайпер з радістю запропонує своє.

— Чуєш, — лагідно промовила вона. — Не тамуй своїх почуттів. Це марно. Хай нахлинуть і вщухнуть самі собою. Ти налякана.

— Так, чорт забирай, я налякана.

— Ти злишся.

— На Персі, який мене жахає. На маму, за те, що відрядила мене на муки в Рим. На... та на всіх. На Гею. На велетнів. На богів, за те, що мерзотники.

— На мене?

Аннабет спромоглась на тремтливий смішок.

— Так, за те, що така дратуюче спокійна.

— Не бреши.

— І за те, що хороша подруга.

— Га.

— І за те, що не втрачаєш голови через хлопців, стосунки і...

— Перепрошую. Ми взагалі знайомі?

Аннабет легенько вдарила її в руку.

— Що я за дурепа. Сиджу тут, теревеню про свої почуття, коли у нас невиконане завдання.

— Серцебиття закутого бога почекає.

Пайпер намагалася усміхнутись, але всередині неї вирували власні страхи — за Джейсона, за друзів на «Арго II», за себе. Що буде з ними всіма, якщо вона не зможе здійснити того, про що казала їй Афродіта: «Зрештою ти матимеш сили тільки на одне-єдине слово. Не помились, інакше втратиш усе».

— Що б не сталось, — сказала вона Аннабет, — я твій друг. Просто... пам’ятай це, гаразд?

І подумки закінчила: «Особливо якщо мене не буде поряд!»

Аннабет хотіла було щось промовити, але раптом у руїнах загуркотіло. Одна з кам’яних ям, що їх Пайпер помилково вважала колодязями, висадила в повітря вогняний гейзер заввишки з триповерхівку і так само швидко вщухнула.

— Що це у біса було? — запитала Пайпер.

Аннабет зітхнула.

— Не знаю, але щось мені підказує, що нам варто це з’ясувати.

Три ямки лежали одна за одною, наче отвори на флейті. Усі бездоганно круглої форми, два фути в діаметрі, та обкладені вапняком; усі обривались у непроглядний морок. Щокілька секунд одна з них здіймала в небо вогняний стовп. Щоразу колір та сила полум’я змінювалися.

— Раніше вони цього не робили. — Аннабет обійшла ямки широкою дугою. Її обличчя досі було збентеженим та блідим, але розум очевидно зосередився на негайній проблемі. — Закономірності наче немає. Проміжок часу, колір, висота вогню... Я не розумію.

— Цікаво, це ми їх пробудили? — промовила Пайпер. — Може, той напад страху, що ти відчула на нагорбі... ну, тобто який ми обидві відчули.

Аннабет, здавалось, її не чула.

— Має бути якийсь механізм... якась прихована кнопка, якийсь датчик руху.

З середньої ями вирвався вогонь. Аннабет почала лічити подумки. Наступного разу гейзер здійнявся ліворуч. Вона нахмурилась.

— Неправильно. Послідовність змінюється. Але ж має бути якийсь алгоритм.

У голові Пайпер наче дзвоники задзвеніли. Ці ями...

Щоразу, коли одна з них спалахувала, Пайпер охоплював шалений вир почуттів: страх, паніка, а разом із тим — нестримне бажання наблизитися до вогню.

— Алгоритму немає, — промовила вона. — Усе залежить від почуттів.

— Вогняні ями з почуттями?

Пайпер простягнула руку над правою ямою. Тієї самої миті вискочили язики полум’я. Пайпер ледве встигла забрати руку. Її нігті димились.

— Пайпер! — Аннабет підбігла до неї. — Чим ти думала?

— Я не думала. Я відчувала. Те, що нам потрібно, розміщується внизу. Ці ями наш вхід. Я мушу стрибнути.

— Ти збожеволіла? Навіть якщо ти не застрягнеш у тунелі, ти не знаєш, наскільки там глибоко.

— Не знаю.

— Ти згориш живцем!

— Можливо. — Пайпер відчепила свій меч і кинула його в яму праворуч. — Я дам тобі знати, якщо це безпечно. Чекай мого сигналу.

— Не смій, — погрозила Аннабет.

Пайпер стрибнула.

Якусь мить Пайпер була невагомою у темряві, гарячі стіни кам’яної ями обпікали її руки. Зненацька простір навколо неї розширився. Вона інстинктивно згрупувалась, аби перевернутись та пом’якшити удар від падіння.

Здійнялось полум’я й обпалило їй брови, але вона, ще навіть не закінчивши перекат, схопила меч, витягла його з піхов та вдарила. Акуратно відрубана бронзова голова дракона покотилась підлогою.

Пайпер встала, намагаючись отямитися. Вона опустила очі на драконячу голову і відчула укол провини, наче щойно вбила Фестуса. Але це був не Фестус.

Три бронзові статуї драконів стояли рядком, кожний просто під отвором у стелі. Пайпер відтяла голову середнього. Його непошкоджені товариші, кожний три фути заввишки, здіймали морди догори, видмухуючи пару з роззявлених пащ. Дракони, безсумнівно, були джерелом вогню, але не здавались роботами. Вони не нападали та й узагалі не рухались. Пайпер спокійно відрубала інші дві макітри.

Вона почекала. Вогонь більше не здіймався.

— Пайпер? — голос Аннабет протягнувся луною згори так, наче вона волала у димохід.

— Я тут! — крикнула Пайпер.

— Дякувати богам! Усе гаразд?

— Так. Почекай хвилинку.

Очі звикли до темряви. Дівчина подивилась навколо. Меч був єдиним джерелом світла в кімнаті, якщо не брати до уваги отвори угорі. Стеля здіймалася на футів тридцять над підлогою. Пайпер повірити не могла, що не зламала обидві ноги, але скаржитись не збиралася.

Сама кімната була округлою, розміром десь як майданчик для гелікоптерів. На стінах з грубо витесаних кам’яних блоків хтось викарбував тисячі грецьких написів.

У протилежному кінці кімнати, на кам’яному підвищенні, стояла бронзова статуя воїна у людський зріст. «Apec», — здогадалась Пайпер. Важкі бронзові кайдани обвивали його тіло та приковували до підлоги.

Обабіч статуї нависали дві темні арки, кожна у десять футів заввишки. Над кожною аркою було витесане жахливе кам’яне обличчя. Вони нагадували Пайпер горгон, от тільки замість змій на головах були левові гриви.

Пайпер раптом охопило почуття самотності.

— Аннабет! — покликала вона. — Дно глибоко, але можна спускатись. І ще... можеш закріпити там яку-небудь мотузку, аби ми потім по ній піднялись?

— Слухаюсь!

За кілька хвилин із середнього отвору звалилась мотузка. Аннабет спустилась нею донизу.

— Пайпер МакЛін, — забурчала вона, — я сумніваюсь, що колись бачила настільки безглузду авантюру, а у мене стосунки з безглуздим авантюристом.

— Дякую. — Пайпер штовхнула ногою найближчу драконячу голову. — Гадаю, це Аресові дракони. Це ж одна з його священних тварин, так?

— А от і сам закутий бог. Куди, гадаєш, ведуть ці...

Пайпер підняла руку.

— Чуєш?

Звук походив на барабанний бій... і наче відлунювався від металу.

— Воно всередині статуї, — збагнула Пайпер. — Серцебиття закутого бога.

Аннабет оголила свій меч з кістки драгона. У слабкому світлі її обличчя здавалося блідим, як у привида, а очі — безбарвними.

— Н-не подобається це мені, Пайпер. Треба забиратися звідси.

Розсудлива половина Пайпер була з цим згодна. Шкірою повзли мурашки. Коліна тремтіли, підбиваючи пуститися навтьоки. Але було у цій кімнаті щось таке знайоме...

— Вівтар підсилює наші почуття, — промовила вона. — Це як стояти біля моєї мами, от тільки це місце випромінює страх, а не любов. От чому на пагорбі тебе так переповнили почуття. Тут, унизу, дія в тисячу разів сильніша.

Аннабет оглянула стіни.

— Гаразд... треба придумати, як забрати звідси статую. Можна витягнути її мотузкою, або...

— Постривай-но. — Пайпер поглянула на розгнівані обличчя над арками. — Вівтар, що виділяє страх. В Ареса було двоє безсмертних синів, так?

— Ф-фобос та Деймос. — Аннабет здригнулась. — Страх і Жах. Персі якось з ними зустрівся на Стейтен-Айленд.

Пайпер вирішила не запитувати, що двійнята-боги робили на Стейтен-Айленд.

— Гадаю, над арками їхні обличчя. Це місце є не просто вівтарем Аресу. Це храм страху.

Басистий сміх відбився луною від стін.

Праворуч від Пайпер з’явився велетень. Він не виходив з жодної арки, а просто виник із темряви, наче до цього ховався у тіні.

Як на велетня він був невеличким — десь двадцять п’ять футів заввишки, що давало йому достатньо простору, аби розмахувати масивним молотом. Броня, шкіра та лускаті ноги були вугільного кольору. У чорних, наче нафта, косах блищали мідні дроти та розбиті друковані плати.

— Дуже похвально, дитя Афродіти, — посміхнувся велетень. — Це справді храм Страху. І я тут для того, щоб обернути вас у нашу віру.