Кров Олімпу

XV Ніко

— Вовки? — поцікавилася Рейна.

Вони розправлялись з вечерею, замовленою у сусідній кав’ярні.

Попри попередження Аїда, у їхньому тимчасовому таборі майже нічого не змінилось. Рейна щойно прокинулась. Афіна Парфенос так само лежала боком на вершині храму. Тренер Хедж розважав кількох місцевих чечіткою та бойовими мистецтвами, час від часу співаючи у мегафон, хоч ніхто, здається, і не розумів ані слова.

Ну от треба ж йому було взяти цей мегафон. Мало того, що ця штука була нестерпно гучною, так іще, з невідомих для Ніко причин, час від часу випалювала слова Дарт-Вейдера із «Зоряних війн» або щодуху верещала: «КОРОВА МУКАЄ “МУ-У”!»

Коли вони сіли на галявину їсти, Ніко помітив, ще Рейна збадьорилася. Ніко розповів товаришам про свій сон, а потім про зустріч з Аїдом у Кістяній Каплиці Він вирішив не згадувати про деякі делікатні подробиці розмови з батьком, але відчув, що не зміг приховати від Рейни своїх почуттів.

Коли зайшлося про Оріона та вовків, які начебто наступали їм на п’яти, Рейна нахмурилась.

— Вовки, зазвичай, допомагають римлянам, — промовила вона. — Уперше чую, щоб Оріон полював зі зграєю вовків.

Ніко доїв свій сандвіч із шинкою. Він поглянув на тарілку з булочками і здивувався тому, що досі має апетит.

— Може, це тільки фігура мовлення: «Майже не залишилось часу до прибуття вовків!» Може, Аїд виражався образно. Хай там що, треба вирушати, щойно достатньо стемніє.

Тренер Хедж запхав у рюкзак журнал «Гвинтівки та боєприпаси».

— От тільки Афіна Парфенос досі за тридцять футів над землею. Ох і розважусь я, коли волочитиму вас та все ваше добро на вершину храму.

Ніко скуштував булочку. Жіночка з кав’ярні назвала їх фартурами. Вони скидалися на завиті пончики і просто танули у роті — ідеальне поєднання хрусткої скоринки та солодкого вершкового смаку. Але коли Ніко вперше почув назву, то подумав про Персі, який безперечно пожартував би з цього приводу.

«В Америці — пончики, — сказав би Персі, — а в Португалії — пердунчики[12]».

Що старшим ставав Ніко, то більш незрілим йому здавався Персі, хоч той і був на три роки старший. Почуття гумору сина Посейдона однаковою мірою приваблювало і дратувало. Ніко вирішив зосередитися на «дратувало».

Та водночас були часи, коли Персі здавався до смерті серйозним. Наприклад, коли дивився на Ніко з прірви в Римі: «Інша сторона, Ніко! Відведи їх туди. Пообіцяй мені!»

І він пообіцяв. Як би Ніко не злився на Персі Джексона, він однаково був ладний на все заради нього. І за це ненавидів себе.

— То... — голос Рейни відірвав його від думок. — Табір Напівкровок чекатиме першого серпня чи нападе?

— Треба вірити, що дочекаються, — відповів Ніко. — Ми не... Я не зможу доставити статую швидше.

«Навіть мій батько припускає, що я помру від цього», — додав Ніко вже подумки.

Якби ж з ним була Хейзел! Разом вони перенесли з Дому Аїда всю команду «Арго II». Коли їхні сили об’єднались, Ніко відчув, що для них немає нічого неможливого. На подорож до Табору Напівкровок знадобилося б удвічі менше часу.

До того ж, Аїдові слова про смерть когось з команди досі навіювали на нього жах. Він не може втратити Хейзел. Не може втратити ще одну сестру.

Тренер Хедж підвів очі від монет у бейсболці.

— І ти впевнений, що з Кларисою та Меллі все гаразд?

— Так, тренере. Клариса добре про неї дбає.

— Це втішає. Не подобається мені, що Гровер сказав про вплив Геї на німф і дріад. Якщо духи природи стануть лихими... весело не буде.

Ніко ніколи не чув, щоб ставалось дещо подібне. Але, коли подумати, то Гея не прокидалась аж від самого народження людства.

Рейна відкусила шматок булочки. Її кольчуга блиснула в сонячному світлі.

— Я досі розмірковую про цих вовків... Може, ми неправильно усе зрозуміли? Від Лупи давно нічого не чути. Може, вона відрядила вовків нам на допомогу. Вони... захищатимуть нас від Оріона та його зграї.

Надія в її голосі була слабкою, наче вітерець у повітрі. Ніко вирішив не засмучувати подругу.

— Можливо, — промовив він. — Але хіба Лупа не зайнята війною між таборами? Я гадав, вона відрядить вовків на допомогу легіону.

Рейна похитала головою.

— Вовки не передові бійці. Тим паче, сумніваюся, що Лупа захоче допомагати Октавіану. Її вовки, напевно, стережуть Табір Юпітера, поки легіон відсутній, але я... я не знаю...

Рейна схрестила ноги, і залізні передки її бойових черевиків блиснули на сонці. Ніко подумки зробив нотатку не встрявати у змагання з копняків з римськими легіонерами.

— Є ще дещо, — промовила вона. — Мені так і не вдалося зв’язатись із сестрою. Якось підозріло, що нічого не чути ані від вовків, ані від амазонок. Якщо щось трапилось на західному узбережжі... боюсь, ми єдина надія для обох таборів. Ми повинні повернути статую якомога швидше. Це означає, що найбільший тягар на тобі, сину Аїда.

Ніко намагався проковтнути свою жовч. Він не злився на Рейну. Вона, можна сказати, йому подобалась. Але від нього стільки разів вимагали нездійсненного. І зазвичай, щойно він досягав мети, про нього забували.

Він пригадав, якими добрими були до нього таборяни після війни з Кроносом. «Молодець, Ніко! Дякуємо, що привів армію Підземного царства на допомогу!»

Усі усміхались. Кожний запрошував його до свого столика.

Десь за тиждень йому вже не були такі раді. Таборяни аж підстрибували, коли він підходив. Коли Ніко з’являвся з тіней біля вогнища, обов’язково хтось лякався. Він бачив зніяковілі погляди: «Ти досі тут? Чому ти тут?»

Становище погіршувало ще й те, що одразу після війни з Кроносом Аннабет і Персі почали зустрічатись...

Ніко опустив фартуру. Вона вже не здавалась такою смачною.

Він пригадав розмову з Аннабет на Епірі, саме перед тим, як вирушив у дорогу з Афіною Парфенос. Вона відвела його вбік і промовила:

— Слухай, треба поговорити.

Ніко охопила паніка. Вона знає.

— Я хочу подякувати тобі, — продовжила Аннабет. — Боб... титан... він допоміг нам у Тартарі тільки тому, що ти був добрим до нього. Ти сказав йому, що нас варто врятувати. Тільки завдяки тобі ми живі.

Вона так легко промовила ми, наче вони з Персі були одним цілим.

Ніко колись читав оповідання Платона, згідно з яким у стародавні часи люди поєднували в собі чоловіка і жінку. У кожного було по дві голови, чотири руки та чотири ноги. Ці істоти були настільки могутніми, що бентежили богів, тож Зевс розділив їх навпіл — на чоловіків та жінок. Відтоді люди вже не почувалися цілими і все життя шукали свої половинки.

«І хто ж тоді я?» — запитав себе Ніко.

Він не дуже любив цю історію.

Ніко хотів ненавидіти Аннабет, але просто не міг. Вона пересилила себе, щоб подякувати йому на Епірі, зробивши це щиро. Вона ніколи не ставилась до нього зневажливо і не уникала, як більшість. Ну чому ж вона не може бути поганою людиною? Так було б значно легше.

У Хорватії вітряний бог Фавоній застеріг його: «Якщо дозволиш гніву взяти гору над собою... твоя доля буде навіть сумнішою за мою».

Але хіба це вже не так? Навіть якщо Ніко переживе цей похід, то назавжди залишить обидва табори. Тільки так він знайде спокій. Якби ж був інший шлях — варіант, що не спопеляв серце, як води Флегетону.

Рейна пильно дивилась на нього, напевно, намагаючись відгадати думки. Вона опустила очі на його руки. Він усвідомив, що обертає свою срібну каблучку з черепом — останній подарунок Б’янки.

— Ніко, як нам тобі допомогти? — поцікавилася Рейна.

Ще одне запитання, якого він не звик чути.

— Не знаю, — зізнався Ніко. — Достатньо того, що ви дали мені стільки часу на відпочинок. Це було важливо. Не завадить, якщо ти знову поділишся зі мною силою. Наступний стрибок буде найдовшим. Мені доведеться докласти всіх зусиль, щоб перенести нас через Атлантичний океан.

— Тобі вдасться, — запевнила його Рейна. — Коли повернемось до Штатів, чудовиськ буде менше. Можливо, навіть знайдемо когось з відставних легіонерів на східному узбережжі. Вони зобов’язані допомагати всім римським напівбогам, які звертаються до них.

Хедж пирхнув.

— Якщо Октавіан ще не перетягнув їх на свій бік. Тебе можуть і заарештувати за зраду.

— Тренере, ви не допомагаєте.

— Ну а що, просто висловлюю свою думку. Мені, особисто, шкода, що ми не можемо ще трошки затриматися в Еворі. Чудова їжа, чудовий заробіток і поки що жодних ознак цих ваших образних вовків...

Собаки Рейни вскочили на ноги.

Десь вдалечині пролунало пронизливе виття. Перш ніж Ніко встиг підвестись, зусібіч з’явились вовки. Величезні чорні звірі зістрибували з дахів та оточили табір.

Найбільший з них вийшов уперед, став на задні лапи і почав змінюватися. Його передні лапи витягнулись у руки. Морда стиснулась у гострий ніс. Сіре хутро перетворилося на накидку зі зшитих звірячих шкур. За мить це вже був високий, жилястий чоловік зі змученим обличчям та палаючо-червоними очима. Засалене чорне волосся увінчувала корона з фаланг людських пальців.

— Сатирчику... — Чоловік ошкірився й оголив гострі ікла. — Я виконаю твоє бажання! Ти залишишся в Еворі назавжди, бо, на твій жаль, мої вовки не образні.