Кров Олімпу

XIII Ніко

Останнім, що почув Ніко, було бубоніння Хеджа:

— Ну, це недобре.

Якої помилки він припустився цього разу? Переніс їх у лігво циклопів чи у черговий вулкан? Він ніяк не міг цьому зарадити. Перед очима була темрява. Інші відчуття теж зникали. Коліна підігнулись — і він знепритомнів.

Ніко намагався обернути ситуацію собі на користь.

Сни та смерть були його давніми товаришами. Він знав, як подорожувати їхніми темними прикордонними землями, тож спрямував думки на пошуки Талії Грейс.

Він пронісся крізь звичні уривки болісних спогадів. От до нього всміхається матір; сонячні промені відблискують від Великого каналу у Венеції, огортаючи сяйвом її обличчя. От сестра Б'янка, сміючись, волочить Ніко крізь торговий центр у Вашингтоні; м’які криси зеленого капелюха відкидають тінь на її очі та бризки ластовиння на носі. От він знову із сестрою, на засніженій скелі біля Вестовер-Голл, стискає фігурку з «Міфів і Магії» та бурмоче, як йому страшно, у той час як Персі Джексон закриває його від мантікори. І нарешті Мінос, колишній примарний наставник Ніко, веде його крізь Лабіринт. Міносова усмішка холодна та лиха: «Не хвилюйся, сине Аїда. Ти здійсниш свою помсту».

Ніко не міг зупинити спогади. Вони наводнили його сон, наче привиди на Асфоделевих луках — скорботна зграя, що блукає без мети і благає про увагу. «Врятуй мене, — немов шепотіли вони. — Не забувай про мене. Допоможи мені. Втіш мене».

Він не наважувався затримуватися на жодному з них. Розумів, що вони пригнічують його своїми бажаннями та жалем. Усе, що він міг — зосереджено просуватись далі.

«Я син Аїда, — подумав Ніко. — Я йду, куди хочу. Темрява — моя спадщина за правом».

Він рушив крізь чорно-сіре поле в пошуках снів Зевсової дочки, Талії Грейс. Натомість, у нього під ногами розтанула земля. Він упав у знайому заводь — у будиночок Гіпноса в Таборі Напівкровок.

На двоярусних ліжках, умостившись під купами стьобаних ковдр, хропіли напівбоги. Над камінною полицею висіла темна гілка, з якої капала в миску молочно-біла вода Лети. У самому каміні жваво тріскотів вогонь. Поруч, у шкіряному кріслі, клював носом ватажок п’ятнадцятого будиночка — пузатий хлопчина з неслухняним світлим волоссям та добрим, млявим обличчям.

— Кловісе! — заричав Ніко. — Заради богів, тримай свої сни в шорах!

Очі Кловіса різко розплющилися. Він повернувся і витріщився на гостя, хоча Ніко розумів, що це також тільки частина Кловісового сну. Справжній син Гіпноса, певно, досі хропів у кріслі у таборі.

— О, привіт... — Кловіс так широко позіхнув, що міг би проковтнути маленького бога. — Вибач. Я знову збив тебе зі шляху?

Ніко стиснув щелепи. Безглуздо засмучуватись. Будиночок Гіпноса те саме, що Центральний вокзал для сновидінь. Куди б ти не хотів потрапити, час від часу доведеться проходити тут.

— Коли я вже тут, — промовив Ніко, — перекажи повідомлення. Скажи Хірону, що я разом з друзями на шляху до табору. Ми веземо Афіну Парфенос.

Кловіс протер очі.

— То це правда? Як везете? Ви взяли фургон на прокат чи що?

Ніко пояснив настільки стисло, наскільки це можливо. У повідомленнях, надісланих через сни, деякі подробиці втрачаються, особливо, коли маєш справу з Кловісом. Чим простіше, тим краще.

— Нас переслідує мисливець, — промовив Ніко. — Гадаю, один з Геїних велетнів. Перекажеш це Талії Грейс? Ти краще за мене шукаєш людей уві снах. Мені потрібна її порада.

— Я спробую. — Кловіс почав незграбно мацати столик у пошуках чашки з гарячим шоколадом. — Поки ти не пішов, є в тебе хвилинка?

— Кловісе, це сон, — нагадав йому Ніко. — Плин часу тут мінливий.

Навіть промовляючи ці слова, Ніко хвилювався про те, що відбувається у справжньому світі. Можливо, його тіло от-от розіб’ється об скелі або його оточили чудовиська. І все ж, він не міг змусити себе прокинутись. Тіньовий стрибок забрав у нього забагато сил.

Кловіс кивнув.

— Так... я тут подумав, що тобі слід побачити, що сталося сьогодні на військовій нараді. Я її частково проспав, але...

— Покажи.

Оточення змінилось. Ніко опинився в кімнаті для дозвілля у Великому Будинку. Усі табірні ватажки сиділи навколо столика для пінг-понгу.

На одному кінці сидів Хірон. Його коняча частина ховалась в інвалідному візку, тож він на вигляд був як звичайний смертний. У кучерявому каштановому волоссі та бороді було більше сивини, ніж кілька місяців тому. Обличчя вкривали глибокі зморшки.

— ...нам непідвладні, — говорив він. — А тепер обговоримо наш захист. Як там справи?

Клариса, Аресова дочка, нахилилась уперед. Вона єдина повністю вбралась в обладунки. Це не дивувало. Дівчина, певно, навіть спала у спорядженні. Під час відповіді Клариса жестикулювала кинджалом, через що решта ватажків відсунулися від неї.

— Лінія оборони у більш-менш надійному стані, — промовила вона. — Таборяни як ніколи готові до бою. Узбережжя під нашим контролем. У затоці також панують наші триреми, але тупі велетенські орли захопили небо. Щодо кордонів на суші, то варвари відрізали нас від материка в усіх трьох напрямках.

— Вони римляни, — промовила Рейчел Дер, задумливо малюючи щось маркером на коліні джинсів. — Не варвари.

Клариса тикнула в Рейчел кинджалом.

— А що ти скажеш про їхніх союзників, га? Бачила плем’я двоголових, що прибуло вчора? Чи палаючих червоних типів із собачими головами та довжелезними списами? Як на мене, так справжнісінькі варвари. Якби ж ти передбачила усе це! От тільки твій дар Оракула зламався саме тієї миті, коли був потрібен нам найбільше!

Обличчя Рейчел так почервоніло, що майже злилося з кольором волосся.

— Це не моя провина. Щось сталося з Аполлоновими дарами пророцтва. Якби я знала, як це виправити...

— Вона має рацію. — Вілл Солас, ватажок будиночка Аполлона, лагідно поклав свою долоню Кларисі на зап'ясток. Якийсь інший таборянин отримав би за це ножа в живіт, але Вілл умів заспокоювати. Клариса опустила кинджал. — Це вплинуло на всіх з нашого будиночка. Справа не в Рейчел.

Густе світле волосся Вілла та його ясно-блакитні очі нагадували Ніко Джейсона, але на цьому схожість скінчувалась.

Джейсон був воїном. Його швидко виказували напружений погляд, постійна пильність та тверда постава. Вілл Солас більше походив на граційного кота, що потягувався на сонці. Його рухи були розслабленими та незагрозливими, погляд — м’яким та мрійливим. У своїй вицвілій футболці з написом «Серфінг на Барбадосі», обрізаних джинсових шортах та в’єтнамках він здавався настільки миролюбним, наскільки це можливо для напівбога. Але Ніко знав, що на Аполлонового сина можна покластися в бою. У Битві при Мангеттені, Ніко бачив його в дії — Вілл був найкращим польовим медиком табору, який ризикував усім заради порятунку поранених товаришів.

— Ми не знаємо, що відбувається у Дельфах, — продовжив Вілл. — Батько вже давно не відповідає на молитви і не з’являється вві снах... Я знаю, що всі боги мовчать, проте це не схоже на Аполлона. Щось пішло не так.

На протилежному кінці столу фиркнув Джейк Мейсон.

— Закладаюся, справа у цьому римському недомірку, що очолює напад... Октавіан, чи як його там. Якби я був Аполлоном, а мій нащадок так поводився, я б теж сховався від ганьби.

— Згоден, — промовив Вілл. — Шкода, що я не дуже вправний лучник... непогано було запустити стрілу в мого римського родича та скинути його з коня, а заразом збити з нього трохи пихи. Хоча, я б не відмовився від будь-якого батькового дару, аби зупинити цю війну. — Він з відразою поглянув на свої руки. — На жаль, я лише медик.

— Твої здібності незамінні, — промовив Хірон. — Боюсь, вони знадобляться нам незабаром. А щодо пророцтв... Як там наша гарпія Елла? Є якісь нові поради з Сивілиних книг?

Рейчел похитала головою.

— Бідолаха налякана до смерті. Гарпії ненавидять неволю. Після того як римляни нас оточили... Їй здається, що вона у пастці. Вона знає, що Октавіан хоче її ув'язнити. Нам з Тайсоном насилу вдається вмовляти її не летіти геть.

— Що було б самогубством. — Бутч Вокер, Іридин син, схрестив на грудях свої кремезні руки. — Поки в небі римські орли, літати небезпечно. Я вже втратив двох пегасів.

— Принаймні, Тайсон привів кількох своїх приятелів-циклопів на допомогу, — промовила Рейчел. — Бодай якісь гарні новини.

Біля столика із закусками розсміявся Коннор Стоул. Він тримав в одній долоні жменю крекерів, а в іншій — пляшку сирного соусу.

— Дюжина дорослих циклопів? Це дуже гарні новини! До того ж, Лу Еллен та Гекатина банда наздіймали чарівних бар’єрів, а будиночок Гермеса усипав пагорби пастками, сільцями та найрізноманітнішими несподіванками для римлян!

Джейк Мейсон насупив брови.

— Більшість з яких ви поцупили з Дев’ятого Бункера та будиночка Гефеста.

Клариса пирхнула на знак згоди.

— Вони вкрали навіть наземні міни, що були навколо будиночка Ареса. Як вам узагалі вдалось поцупити контактну міну?

— Ми конфіскували їх для фронтових потреб. — Коннор вичавив грудку соусу собі в рот. — До того ж, у вас купа іграшок. Можете й поділитися!

Хірон повернувся ліворуч до Гровера Ундервуда. Сатир сидів мочки та перебирав сопілки.

— Гровере? Які новини від духів природи?

Гровер важко зітхнув.

— Навіть у мирні дні важко чогось домогтись від німф та дріад. А через ворушіння Геї вони розгублені не менш, ніж боги. Кейті та Міранда з будиночка Деметри зараз із ними, намагаються допомогти, але якщо Земля-Матір прокинеться... — Він знервовано оглянув усіх за столом. — Ну, я не можу обіцяти, що в лісі буде безпечно. Або на пагорбах. Або на суничних полях. Або...

— Приголомшливо. — Джейк Мейсон штурхнув ліктем Кловіса, який почав куняти. — То що робитимемо?

— Нападемо. — Клариса грюкнула кулаком по столику і змусила всіх здригнутись. — Римлян щодня стає більше. Ми знаємо, що вони збираються напасти першими, вони чекають ще підкріплення. Їх уже більше, ніж нас. Треба напасти зараз, поки вони не стали ще сильнішими! Перенесемо бій на їхню територію!

Малкольм, виконувач обов’язків ватажка будиночка Афіни, кашлянув у кулак.

— Кларисо, у чомусь ти маєш рацію. Але ти вивчала римську інженерію? їхній тимчасовий табір захищений краще за Табір Напівкровок. Нападемо на їхню базу — і нас розгромлять.

— То краще просто чекати? — випалила Клариса. — Хай їхні війська готуються, поки Гея дедалі ближче до пробудження? Під моїм захистом вагітна дружина тренера Хеджа. Я не дозволю, щоб з нею щось сталося. Я зобов’язана Хеджу життям. До того ж, я тренувала таборян довше за тебе, Малкольме. Їхній бойовий дух занепадає. Усі налякані. Ще дев’ять днів в облозі...

— Не слід відхилятись від плану Аннабет. — Коннор Стоул навряд чи колись мав більш серйозний вигляд, незважаючи на сирний соус довкола рота. — Треба триматись, поки вона не доставить ту чарівну статую Афіни.

Клариса пустила очі під лоба.

— Ти хотів сказати, поки римський претор не доправить статую. Не розумію, чим думала Аннабет, коли вирішила побрататися з ворогом. Навіть якщо римлянка привезе статую, що неможливо, ви справді вірите, що це принесе мир? Статуя прибуде, і раптом римляни опустять зброю та кинуться в танок, почнуть кидати квіти в небо?

Рейчел опустила маркер на стіл.

— Аннабет знає, що робить. Ми повинні сподіватися на мир. Якщо не об’єднаємо римлян та греків, боги не зціляться. А якщо вони не зціляться, ми нізащо не вб’ємо велетнів. А якщо не вб’ємо велетнів...

— Гея прокинеться, — закінчив за неї Коннор. — Грі кінець. Ну от подумай, Кларисо, Аннабет надіслала мені повідомлення з Тартару. З бісового Тартару. Якщо хтось на таке здатен... ну, до нього слід прислухатись.

Клариса відкрила рота, аби відповісти, але коли заговорила, це був голос Хеджа:

— Ніко, прокинься! У нас неприємності.