XXIX Ніко


Якби перед Ніко постав вибір: смерть або «Швидко-маркет» у Буфорді, — йому довелося б нелегко. У землях мертвих він принаймні орієнтувався. До того ж, їжа там була свіжішою.

— Досі не віриться, — буркнув тренер Хедж, поки вони блукали поміж полиць. — Вони назвали ціле місто на честь стола Лео?

— Гадаю, місто з’явилось тут раніше, тренере, — промовив Ніко.

— Га. — Тренер вхопив коробку пончиків у цукровій пудрі. — Може, й твоя правда. Цим штукам, наприклад, не менше сотні років. Сюди б португальські фартурас.

Для Ніко кожний спогад про Португалію відлунював болем у руках. Сліди від пазурів вовкулак на його біцепсах досі були червоними та набряклими. Працівник крамниці навіть поцікавився у Ніко, чи не напала на того рись.

Вони придбали набір швидкої допомоги, стос паперу (щоб тренер Хедж міг надсилати дружині літачки з повідомленнями), фаст-фуд і содову (оскільки бенкетний стіл у чарівному наметі Рейни подавав тільки здорову їжу та свіжу воду), а ще різноманітного туристичного приладдя для не дуже ефективних, але вражаюче вигадливих пасток на чудовиськ від тренера Хеджа.

Ніко сподівався знайти новий одяг. Після втечі з Сан-Хуана, він уже два дні ходив у тропічній сорочці з написом «ISLA DEL ENCANTO RICO[15]». І це йому добряче остогидло, особливо тому, що у тренера була майже така сама. На жаль, у «Швидко-маркеті» продавали тільки футболки з прапорами конфедератів або із заяложеними висловами на кшталт: «ЗБЕРІГАЙ СПОКІЙ ТА СЛУХАЙ СЕЛЮКА». Ніко вирішив, що краще залишить папуг та пальми.

Вони поверталися до табору вздовж дороги з двобічним рухом; сонце нещадно пекло. Ця частина Південної Кароліни, здавалось, складалася з одних лише зарослих полів, перемежованих телефонними стовпами та деревами, повитими ліанами кудзу. Саме місто являло собою скупчення шести чи семи пересувних металевих хатин, у яких, мабуть, і мешкало усе населення міста.

Ніко ніколи не був запеклим прихильником сонця, але зараз радів теплу. Він почувався якось упевненіше — прив’язаним до смертного світу. З кожним тіньовим стрибком повертатись ставало дедалі важче. Навіть серед білого дня його руки проходили крізь тверді предмети. Пояс і меч без причини спадали на щиколотки. Одного разу Ніко відволікся і пройшов просто крізь дерево.

Син Аїда пригадав слова Джейсона Грейса у палаці Нота: «Може, тобі час вийти з темряви».

Якби ж то він міг! Уперше за життя Ніко почав боятися темряви, тому що міг розчинитися в ній назавжди.

Ніко і Хедж легко знайшли шлях назад до свого табору: Афіна Парфенос стояла на найвиднішому місці в околиці. У новій камуфляжній сітці вона блищала сріблом, наче надзвичайно яскравий сорокафутовий привид.

Вочевидь, Афіна Парфенос хотіла, щоб вони подорожували з користю для загальної освіти. Бо статуя приземлилась просто перед меморіальною дошкою з написом «БУФОРДСЬКА БІЙНЯ», на посипаній гравієм ділянці в напрямку «ніде» і «нікуди».

Намет Рейни ховався посеред гайку приблизно за тридцять ярдів від дороги. Неподалік стояв пам’ятник — сотні каменів, викладених у формі величезної могили та увінчані гранітним обеліском. Навколо лежали зів’ялі вінки та роздавлені букети штучних квітів, через що місце. здавалось ще більш сумним.

Аурум та Арґентум грались у лісі з тренерським м’ячем для гандболу. Після ремонту від амазонок металеві собаки стали жвавими та грайливими... на відміну від їхньої власниці.

Рейна сиділа на вході до намету, схрестивши ноги та втупивши очі в обеліск. Вона майже не розмовляла після Сан-Хуана. А ще вони не зустріли жодного чудовиська за ці два дні, що бентежило Ніко. Від мисливиць чи амазонок не було жодних звісток. Друзі гадки не мали, що сталось з Гілою, Талією чи Оріоном.

Ніко не любив мисливиць Артеміди. Окрім собак та соколів, їхніми неодмінними супутниками були нещастя. Його сестра загинула після того, як приєдналася до мисливиць. А потім їхнім ватажком стала Талія Грейс і почала набирати до лав ще більше юних дівчат, що дратувало Ніко — таке враження, ніби загибель Б’янки можна так легко забути. Наче її можна замінити.

Коли Ніко прокинувся у «Баррачіні» та знайшов записку мисливиць про викрадення Рейни, він від люті розтрощив усе подвір’я. Мисливиці знову вкрали у нього когось важливого.

На щастя, він повернув Рейну, але йому не подобалось, якою похмурою вона стала. Щоразу, коли він намагався дізнатися у неї про випадок на Кальє Сан-Хосе — про тих привидів на балконі, що витріщались на неї та пошепки у чомусь звинувачували, — Рейна закривалась від нього.

Ніко дещо знав про привидів. Впускати їх у свою голову було небезпечно. Він хотів допомогти Рейні, але оскільки його власним підходом було давати труднощам раду самотужки, Ніко чудово розумів, чому претор робить так само.

Вона підвела очі на них.

— Я зрозуміла.

— Що це за пам’ятка? — запитав Хедж. — Чудово, бо це питання цілий день мене бентежить.

— Битва при Ваксхо, — промовила вона.

— А, справді... — Хедж кивнув зі знаючим видом. — Аюта була колотнеча.

Ніко намагався визначити, чи немає поблизу неспокійних духів, але нічого не відчув. Незвично для поля битви.

— Ти впевнена?

— 1780 рік, — промовила Рейна. — Американська революція. Більшість колоніальних лідерів були грецькими напівбогами. Британські генерали були римськими.

— Тому що Англія тих часів нагадувала Рим, — припустив Ніко. — Зростаюча імперія.

Рейна підняла зламаний букет.

— Гадаю, я знаю, чому ми приземлились тут. Це моя провина.

— Ой, та годі вже тобі, — докорив їй тренер, — ніхто не винний у виникненні буфордського «Швидко-маркету». Такі речі трапляються самі собою.

Рейна вщипнула вицвілу пластикову квітку.

— Під час революції чотириста американців потрапили в оточення британської кінноти. Колоніальні загони здались, але британці жадали крові, тому перебили американців навіть після того, як ті викинули зброю. Майже ніхто не вижив.

Напевно, це мусило шокувати Ніко. Та після подорожей підземним світом і стількох розповідей про зло та смерть бійня воєнних часів його навіть не дивувала.

— Але до чого тут ти, Рейно?

— Британським головнокомандувачем був Банастр Тарлетон.

Хедж фиркнув.

— Чув про такого. Ще той псих. Його називали М’ясником Бенні.

— Так... — Рейна з тремтінням зітхнула. — Він був сином Беллони.

— О. — Ніко витріщився на величезну могилу. Його досі бентежило, що він не відчуває жодних привидів. Сотні солдатів полягло на цьому місці... тут хоч трохи мало віяти смертю.

Він сів біля Рейни і вирішив ризикнути.

— Отже, ти гадаєш, нас затягнуло сюди, тому що ти якось поєднана з цими привидами. Як було у Сан-Хуані?

Він долічив до десяти, але вона так само мовчки крутила в руках пластиковий букет.

— Я не хочу говорити про Сан-Хуан.

— Але це необхідно. — Ніко почувався чужим у власному тілі. Чому він підштовхує Рейну ділитись почуттями? Це проти його звички і взагалі не його справа. Проте він продовжив говорити: — Головна відмінна риса привидів — втрачений голос. Мільйони таких блукають Асфоделевими луками, намагаючись пригадати, хто вони. Знаєш, чому вони стали такими? Тому що за життя ніколи не висловлювали своїх думок. Завжди обирали промовчати, так і залишившись непочутими. Твій голос — це твоя особистість. Якщо не користуєшся ним, — додав він, знизавши плечима, — ти вже на півшляху до Асфоделя.

Рейна насупила брови.

— Це так ти людям настрій поліпшуєш?

Тренер Хедж кахикнув.

— Ваші теревені стають занадто напруженими для мене. Піду листа напишу.

Він узяв нотатник і попрямував до лісу. За минулу добу Хедж написав цілу купу листів — вочевидь, не тільки до Меллі. Він відмовлявся ділитись подробицями, але натякнув, що якісь його давні друзі можуть допомогти їм із завданням. Ніко навіть не міг припустити, про кого йдеться. Тренер міг писати будь-кому, навіть Джекі Чану.

Ніко відкрив пакет з крамниці. Витягнув звідти коробку вівсяних кремових тістечок і запропонував Рейні.

Вона зморщила носа.

— На вигляд, наче зачерствіли ще у часи динозаврів.

— Може, й так. Але останнім часом у мене скажений апетит. Будь-яка їжа здається смачною... хіба що окрім гранатових зерен. Їх я на все життя наївся.

Рейна взяла одне тістечко і відкусила.

— Привиди з Сан-Хуана... це мої пращури.

Ніко чекав. Вітерець зашурхотів камуфляжною сіткою на Афіні Парфенос.

— Рід Рамірез-Ареллано дуже давній, — продовжила Рейна. — Усіх подробиць я не знаю, але мої пращури жили в Іспанії, коли та була ще римською провінцією. Мій прапра... не знаю скільки ще там цих пра... прадід був конкістадором. Він прибув у Пуерто-Ріко разом з Понсе де Леоном.

— Один з привидів на балконі був у конкістадорських обладунках, — пригадав Ніко.

— Це він.

— Отже... уся твоя родина бере початок від Беллони? Я гадав, ви з Гілою її дочки, а не дальні нащадки.

Занадто пізно Ніко зрозумів, що не треба було згадувати про Гілу. На обличчі Рейни промайнув розпач, але вона швидко його приховала.

— Ми — її дочки. Перші кровні діти Беллони в родині Рамірез-Ареллано. Але Беллона завжди сприяла нашому роду. Вона ще кілька тисячоліть тому передбачила, що ми зіграємо вирішальні ролі у багатьох війнах.

— Що ти й робиш.

Рейна струсила крихти з підборіддя.

— Мабуть. Деякі мої пращури були героями. Деякі — злодіями. Ти бачив привида з дірками від куль у грудях?

Ніко кивнув.

— Пірат?

— Найвідоміший в історії Пуерто-Ріко. Його всі називали Пірат Кофресі, але справжнє прізвище в нього — Рамірез-Ареллано. Наш будинок, родинну віллу, збудовано на кошти від заритих ним скарбів.

На мить Ніко знову відчув себе малим хлоп ям. Йому закортіло бовкнути: «Оце круто!» Він був схиблений на піратах ще до того, як захопився «Міфами та Магією». Мабуть, це стало однією з причин, чому його так приваблював Персі — син морського бога.

— А інші привиди? — поцікавився він.

Рейна відкусила ще один шматочок тістечка.

— Хлопець у військово-морській уніформі... мій двоюрідний прадід з часів Другої світової, перший латиноамериканський капітан підводного човна. Суть ти зрозумів. Багато воїнів. Беллона була нашою покровителькою впродовж багатьох поколінь.

— Але ніколи не мала дітей-напівбогів у вашій родині... до тебе.

— Вона... вона закохалась у мого батька, Джуліана. Він служив в Іраці. Він... — голос Рейни обірвався. Вона жбурнула геть пластиковий букет. — Я не можу. Не можу про нього говорити.

У небі пропливла хмара і вкрила гай тінями.

Ніко не хотів тиснути на Рейну. Хіба він мав на це право?

Він опустив своє тістечко... і помітив, що кінчики його пальців перетворюються на дим. Сонячне світло повернулось. Долоні знову стали твердими, але тривога не зникла. Ніко наче щойно відтягнули від краю даху.

«Твій голос — твоя особистість, — сказав він Рейні. — Якщо не користуєшся ним, ти вже на півшляху до Асфоделя».

Ніко ненавидів, коли його власну пораду можна було застосувати до нього самого.

— Тато одного разу зробив мені подарунок, — промовив Ніко. — Зомбі.

Рейна витріщилася на нього.

— Що?

— Його звати Жуль-Альберт. Він француз.

— Е-е... французький зомбі?

— Аїд — не найкращий татко, але час від часу на нього находить, і він типу хоче краще знати свого сина. Гадаю, він подумав, що зомбі допоможе нам поладнати. Сказав, що Жуль-Альберт може бути моїм шофером.

Кутик роту Рейни смикнувся.

— Французький зомбі-шофер.

Ніко тільки тепер усвідомив, наскільки безглуздо це звучить. Він нікому не розповідав про Жуля-Альберта... навіть Хейзел. Але продовжив говорити:

— В Аїда є нав’язлива думка, ніби я мушу, ну, намагатися поводитися як сучасний підліток. Завести друзів. Призвичаїтися до двадцять першого століття. Він мав якесь туманне уявлення про те, що смертні батьки часто возять своїх дітей у різні місця. Сам він цього робити не міг, отже, його розв’язанням проблеми став зомбі.

— Який возив би тебе у торговельний центр. Або по забігайлівках.

— Еге. — Ніко починав заспокоюватися. — Бо ніщо не допоможе тобі знайти друзів швидше за зогнилий труп з французьким акцентом.

Рейна розсміялась.

— Вибач... не слід було з цього сміятись.

— Усе гаразд. Я це до чого... я теж не люблю говорити про батька. Та іноді, — промовив він, дивлячись їй в очі, — це потрібно.

Вираз обличчя Рейни став серйозним.

— Я не знала батька у його кращі часи. Тіла говорила, що він був добрішим, коли вона була дуже маленькою, до мого народження. Він був хорошим солдатом: безстрашним, дисциплінованим, розважливим у бою. Ще був вродливим. І міг бути дуже милим. Беллона благословила його, так само як багатьох моїх пращурів, але йому цього було недостатньо. Він хотів, аби вона стала його дружиною.

З лісу долинуло буркотіння тренера Хеджа, який писав листа. Три паперові літачки вже ширяли в повітрі, прямуючи лише богам відомо куди.

— Батько повністю присвятив себе Беллоні, — продовжила Рейна. — Одна справа — поважати силу війни. Зовсім інша — закохатись у неї. Не знаю, як це йому вдалось, але він завоював серце Беллони. Моя сестра народилась саме перед його останнім строком служби в Іраці. Він залишив армію з почестями, повернувся героєм. Якби... якби він зміг пристосуватися до цивільного життя, усе, можливо, було б гаразд.

— Але він не зміг.

Рейна похитала головою.

— Незабаром після повернення він востаннє зустрівся з богинею... це, е-е, причина мого народження. Беллона дала йому змогу зазирнути в майбутнє. Пояснила, чому наша родина така важлива для неї. Сказала, що Рим ніколи не згине, поки бодай хтось із нас живий і б’ється за рідну землю. Ці слова... гадаю, вона хотіла, щоб вони підбадьорили батька, але він став одержимим ними.

— Війну важко забути, — промовив Ніко, пригадавши П’єтро, сусіда з дитинства в Італії.

П’єтро повернувся з африканської кампанії Муссоліні живим і здоровим, але бомбардування ефіопських поселень гірчичним газом залишило невитравний відбиток на його душі.

Попри спеку, Рейна накинула на плечі плащ.

— Частиною біди став військовий невроз. Батько не припиняв думати про війну. А ще цей постійний біль — саморобна бомба залишила шрапнель у його плечі та грудях. Але це не все. За роки, поки я зростала... він змінився.

Ніко не відповідав. Ніхто ніколи не говорив з ним так відверто, хіба що Хейзел. Він наче спостерігав за зграєю птахів, які опустились на поле, і будь-який звук міг їх налякати.

— Він став параноїком, — промовила Рейна. — Гадав, що слова Беллони були попередженням про кінець нашої родини та римського спадку. Він усюди бачив ворогів. Збирав зброю. Перетворив дім на фортецю. Вечорами він зачиняв нас з Гілою в кімнатах. Якщо ми вислизали, кричав та кидався меблями... словом, ми до смерті його боялись. Іноді він навіть нас уважав за ворогів. Переконав себе, що ми шпигуємо за ним, хочемо зрадити. Потім почали з’являтися привиди. Мабуть, вони завжди там були, але батькове сум’яття пробудило їх і надало сил. Вони шепотіли до нього, живили його підозри. Зрештою, одного дня... не можу сказати напевне коли, але я усвідомила, що втратила батька. Він став одним з привидів.

Крижана хвиля здійнялась у грудях Ніко.

— Манія, — здогадався він. — Я вже бачив таке. Людина марніє, поки в ній не залишається нічого людського — тільки найгірші риси. Його божевілля...

З обличчя Рейни було видно, що від його пояснень жодної користі.

— Ким би він не став, — промовила вона, — з ним було неможливо жити. Ми з Гілою тікали з дому за першої нагоди, але зрештою... повертались... і зустрічалися з його гнівом. Ми не знали, як зарадити справі. Окрім нього у нас не було нікого. Коли ми повернулись востаннє, він... він був таким злим, що буквально палав. Він більше не міг торкатись речей фізично, але міг пересувати їх... як полтергейст. Він вирвав усю плитку з підлоги. Роздер диван. Зрештою жбурнув стілець і влучив ним у Гілу. Вона впала. Просто знепритомніла, але я подумала, що втратила її. Гіла стільки років захищала мене... тож я... я просто втратила голову. Схопила, що було попідруч — родову цінність, шаблю Пірата Конфресі. Я... я не знала, що вона з Імперського золота. Я кинулась на батькового духа і...

— Розчинила його.

Очі Рейни наповнились слізьми.

— Я вбила власного батька.

— Ні, Рейно, ні. Це був не він. Тільки привид. Навіть гірше — манія. Ти захищала сестру.

Вона покрутила срібну каблучку на пальці.

— Ти не розумієш. Батьковбивство — найгірший злочин для римлянина. Таке не пробачають.

— Ти не вбивала свого батька. Він вже був мертвим, — наполіг Ніко. — Ти розвіяла привида.

— Байдуже! — Рейна схлипнула. — Якщо про це дізнаються у Таборі Юпітера...

— Тебе стратять, — промовив незнайомий голос.

На краю лісу стояв римський легіонер у повній амуніції та з пілумом у руці. Пасмо брунатного волосся звисало на очі. Вочевидь, хлопцю ламали ніс, принаймні один раз, що робило його посмішку навіть більш зловісною.

— Дякую за зізнання, колишній преторе. Ви значно полегшили моє завдання.

Загрузка...