Нефритове місто

ЕПІЛОГ
МОЖЛИВОСТІ Є ЗАВЖДИ

Коли Беро вперше прийшов на кладовище, там був якийсь юнак (і то ще надовго застряг), а от коли він прослизнув на цвинтар удруге, тепер із Мудтом, запала ніч, і на моторошному схилі вже нікого не лишилося. Потрібне місце він знайшов доволі легко. Обмежений простір вимагав, щоб більшість кеконьців кремували й ховали попіл. Мало яка родина могла собі дозволити повнорозмірні ділянки під могили й величезні мармурові пам’ятники.

Каул Ланьшиньвань спочивав поруч зі своїм батьком — героєм війни. Попід його надгробком вірні клану залишали букети весняних квітів, миски яскравих фруктів, зроблених з воску, та обгорілі палички пахощів, що стирчали з невеличких чаш, наповнених піском. Під викарбуваними у мармурі іменем та датами розмістились тільки два рядки:

ЛЮБИЙ СИН ТА БРАТ

СТОВП СВОГО КЛАНУ

Мудт різко смикнувся, плюнув на могилу й націлився копнути підношення, що стояли на землі. Беро смикнув його назад і просичав:

— Ти шо, дурний? Хочеш, щоб вони поставили тут охорону?

Хлопчина викрутився із хвату Беро, та шкодити припинив. Він запхав руки в кишені і з тривогою роззирнувся залитим місячним світлом цвинтарем. Зрештою, покаранням за пограбування могил була смерть.

Беро нахилився і провів руками навколо підніжжя пам’ятника. Він притиснув долоні до зарослого травою ґрунту й так притулився до землі щокою, що розчув гострий запах вологої землі під шаром дерну. За кілька метрів завглибшки лежало тіло вбитого Беро чоловіка, й він мав цілковиту певність, що поховали його з нефритом. З тим нефритом, що за правом належав Беро. Тепер, коли він переховав до безпечного місця весь запас «сяйва», а війна між кланами згасла, Дзаньлунь, здається, майже повернувся до нормального життя, й хлопець міг помізкувати, як повернути собі свій талан.

Можливості в цьому місті є завжди.