Нефритове місто

РОЗДІЛ 4
СВІТОЧ КЕКОНЮ

Лань увійшов до дідової кімнати, гарно вмебльованої та прикрашеної предметами мистецтва: палісандрові столики зі Степенланду, шовкові завіси Доби п’яти монархів імперії Тунь, скляні лампи з півдня Їґутану. На стінах майже весь вільний простір вкривали фотографії й пам’ятні дрібнички. Каул Сенінтунь був національним героєм, одним із очільників затятого повстання під проводом Зеленокостих, яке понад чверть століття тому поклало край володарюванню Шотарської імперії над островом Кеконь. Після завершення війни Каул Сень скромно продемонстрував незацікавленість у політиці та небажання бути при владі й перетворився на успішного бізнесмена і впливового громадського діяча. На стіні світлини, де він потискав руки на всіляких офіційних зустрічах державного масштабу та благодійних подіях, змагалися з почесними грамотами.

Не схоже, що старого, якого колись називали Світочем Кеконю, якось особливо вабили нагадування про його досягнення або колекція дорогоцінних предметів. Чи не весь час він споглядав далекі зелені гори, вкриті джунглями й оповиті туманом, що простягалися за краєм міста. Лань замислився, чи не туди линуло серце його діда в цей присмерковий період життя. Не до міста, яке він допоміг перетворити з повоєнного попелища на нинішній галасливий мегаполіс, а до глибин острова, до місць, які давні кеконьці вважали священними, а чужоземці — проклятими, де Каул Сень, повстанець та воїн, провів разом з товаришами ті славетні дні.

Лань обережно спинився неподалік від дідового крісла. Останнім часом передбачити настрій старого було дуже складно. Каул Сень завжди був людиною суворою й безупинно енергійною: він щедро хвалив, але й щедро критикував — і не знав стриму ні в тому, ні в іншому. Він завжди висловлювався прямо й ніколи не спокушався дрібницями, коли міг ризикнути та здобути справжню перемогу. І навіть зараз, у вісімдесят один рік, він досі пашів щільною й потужною нефритовою аурою.

А все ж він був не таким, як колись. Дружина його — нехай боги її признáють — померла три роки тому, а чотири місяці опісля від раптового удару у віці шістдесяти п’яти років помер і Айт Юґоньтінь. І відтоді Світоч поволі втрачав життєву силу своєї незламної волі. Він порівняно тихо передав керівництво кланом Ланю і тепер усе частіше впадав у меланхолію й апатію, а то й мінливу жорстокість. Сидів він, не ворушачись, і з пліч, попри літню спеку, звисала ковдра.

— Дідусю, — промовив Лань, хоча й знав, що немає потреби сповіщати про свою присутність.

Вік не притлумив Чуття патріарха — помітити іншого Зеленокостого той міг і за квартал.

Каул Сень вдивлявся кудись уперед. Важко було сказати, чи звертав він бодай якусь увагу на передачу, яку показував нещодавно встановлений у кутку кімнати кольоровий телевізор. Звук був стишений, та коли Лань кинув погляд на телевізор, то побачив, що там іде документалка про Війну багатьох народів, однією (та й то не дуже значущою) складовою якої була боротьба Кеконю за незалежність. На екрані спалахнув вибух, і світло замерехтіло на численних скельцях рамок, розвішаних на стінах.

— Шотарці скидали бомби на гори, — промовив Каул Сень повільно, але доволі гучно, немов звертався до захоплених глядачів, а не до темної шибки. — Та вони боялися, що це спричинить забагато зсувів ґрунту. Ті «шоті» просувалися джунглями, тримаючи стрій. З вигляду всі однакові були — як мурахи. Незграбні. А ми були як пантери. Хапали їх по одному.

Каул Сень потицяв пальцем у повітря, немов указував на невидимих шотарських солдатів, що заповнювали кімнату.

— Мали гвинтівки та гранати проти наших мечів-місяців і ножів-кігтів. Десятеро їхніх проти одного нашого, але вони так і не змогли нас здолати, хай як старалися. Ох, а старалися вони незлецько.

«Ну знову. Ті самі давні військові байки», — Лань зібрався на силі й терпляче слухав.

— Тож вони приходили по Ліхтарників — звичайних людей, які вивішували для нас у вікнах зелені ліхтарі, ніч за ніччю. Чоловіки то були чи жінки, старі, молоді, багаті, бідні — нічого не мало значення. Якщо «шоті» запідозрили, що ти належав до Товариства одної гори, ніхто ні про що не попереджав. Ти просто зникав, — Каул Сень відкинувся у кріслі, тон його став похмуро-задумливим. — Була одна родина, що три ночі ховала мене та Ю в повітці. Чоловік, його дружина і донька. Завдяки їм ми змогли повернутись до табору живими. А кілька тижнів по тому я прийшов перевірити, як вони, але їх уже не було. Увесь посуд, усі меблі на своїх місцях, на пічці й досі стояла каструля, а люди зникли.

Лань відкашлявся.

— Це сталося дуже давно.

— Це ж тоді я навчив тебе, що робити, якщо виникне потреба… як перерізати собі горло ножем-кігтем. Швидко, як… — Каул Сень показав зловісний рух на своїй яремній вені. — Тобі тоді, мабуть, років дванадцять було, але ти все чудово зрозумів. Пам’ятаєш, Ду?

— Дідусю, — скривився Лань, — я не Ду. Це я, ваш онук Лань.

Каул Сень озирнувся через плече. На мить він розгубився. Лань уже не вперше ловив його на розмові з сином, якого той втратив двадцять шість років тому. А тоді туман у погляді Каула Сеня розвіявся. Старий розчаровано стиснув губи й зітхнув.

— У тебе навіть аура схожа, — пробуркотів він. І знову повернувся до вікна. — Тільки в нього вона була дужча.

Лань зчепив руки за спиною та глянув убік, аби приховати роздратування. Приходити сюди й бачити на стінах батькові світлини, що змагалися кількістю з грамотами, було й так боляче — і без того, щоб терпіти дідові дедалі частіші та безцеремонніші обрáзи.

У дитинстві Лань збирав батькові світлини, як ті скарби. Він вишукував їх годинами. На найбільшій чорно-білій фотографії Каул Ду стояв між Каулом Сенем та Айтом Юґоньтінем у військовому наметі. Усі троє розглядали розгорнуту мапу. На поясі у них виднілись ножі-кігті, з плечей звисали гнуті мечі-місяці. Каул Ду, одягнений у вільну зелену туніку генерала Товариства одної гори, дивився просто в камеру та аж пашів упевненістю й революційним завзяттям.

Однак тепер фотографії в рамочках перетворилися для Ланя на реліквії, що викликають лише роздратування. Дивитися на них — все одно, що дивитися на кадри з самим собою, яких просто не може бути, — немов він загубився в іншому часі, в іншому місці. Зовні Лань був викапаний батько — та сама лінія підборіддя, той самий ніс, навіть зосереджений вираз обличчя з трохи примруженим лівим оком у них був однаковісінький. Замолоду зауваження про їхню схожість сповнювали його гордістю. «З вигляду він геть-чисто як батько! Його доля — стати прославленим воїном Зеленої Кістки! — казали люди. — Боги повернули нам нашого героя в його синові».

А тепер Ланю муляли і фотографії, і такі порівняння. Він розвернувся до діда з твердим наміром повернути їх обох до теперішньості.

— Шае прибуває цього тижня. Вона приїде ввечері четверодня, щоб висловити свою повагу.

Каул Сень стрімко розвернувся разом із кріслом.

— Повагу? — він аж підвівся від обурення. — А де була її повага два роки тому? Де була її повага, коли вона стала спиною до свого клану, до своєї країни і продалась еспенцям, як та хвойда? Вона все ще з тим чоловіком, з тим шотарцем?

— Він напівшотарець, напівеспенець, — уточнив Лань.

— Та яка різниця, — відповів дід.

— Вони з Джеральдом розійшлися.

Каул Сень знову сів на крісло.

— Нарешті хороші новини, — пробуркотів він. — Однаково з того б ніколи нічого не вийшло. Забагато крові між нашими народами пролилось. А діти в неї видалися б слабаками.

Лань прикусив язика, бо в нього крутилася відповідь на захист Шае: краще вже хай старий висловить своє невдоволення, і на тому все. Він не сердився б так сильно, якби Шае не була поміж онуків його улюбленицею.

— Вона повертається, щоб залишитись тут, принаймні на якийсь час, — сказав Лань. — Дідусю, поводьтеся з нею люб’язно. Вона мені написала, переказувала вам свою любов і молитви з побажаннями здоров’я й довгого життя.

— Ха, — буркнув найстарший Каул, та, схоже, він трохи заспокоївся. — Довгого життя й здоров’я вона бажає. Син у мене помер. Дружина померла. І Айт Ю помер. А вони всі були молодші за мене.

На екрані телевізора лави солдатів, що бігли вперед, косив мовчазний вогонь противника.

— Як так вийшло, що я й досі живий, а всі вони — померли?

— Боги вас люблять, дідусю, — слабко всміхнувся Лань.

Каул Сень форкнув:

— Ми з Айт Ю все це неправильно довели до кінця. На війні билися пліч-о-пліч, а в мирний час дозволили діловим стосункам стати між нами. Бізнесу, — це слово Каул Сень аж сплюнув.

Він вказав на кімнату помахом вузлуватої руки, з презирством і зневагою окреслюючи все, чого досягнув.

— «Шоті» не вдалося зруйнувати Товариство одної гори, а ми впорались. Наші клани розсварилися. Я навіть не мав змоги поговорити з Ю перед його смертю. Ми обидва таки вперті були. А хай йому грець. Такого, як він, більше ніколи не буде. Він був істинним воїном Зеленої Кістки.

Приходити сюди було помилкою. Лань глипнув на двері, міркуючи, яку відмовку обрати. Дід надто вже занурився у спогади про часи, коли Зеленокості об’єдналися задля національної ідеї, він просто не захоче слухати припущення Хіло про те, що клан та спадкоємиця його давнього товариша перетворилися на ворогів.

— Дідусю, уже пізно, — сказав Лань. — Побачимося вранці.

Він підхопився йти, та Каул Сень підвищив голос:

— А чому ти взагалі о такій годині прийшов? Кажи вже.

Лань спинився, торкаючись рукою дверей.

— Це зачекає.

— Ти прийшов поговорити, ну то говори, — наказав дід. — Ти ж Стовп! Ти не маєш чекати.

Лань різко видихнув і розвернувся. Підійшов до телевізора, вимкнув його, а тоді зустрів погляд діда.

— Це стосується Дожу.

— І що з ним?

— Гадаю, настав йому час іти на пенсію. А мені — призначити нового Синоптика.

Каул Сень із зосередженим виразом обличчя нахилився вперед — тепер він присвятив онукові всю увагу.

— Він тебе в чомусь підвів?

— Ні, річ не в цьому. Я хочу, щоб хтось інший посів це місце. Хтось зі свіжим поглядом.

— І хто ж це може бути?

— Може, Вунь. Або Хамі.

Старий Каул спохмурнів, мапа зморщок на його лиці перетворилася на цілковито нове сузір’я невдоволення.

— І ти гадаєш, що хтось із них зможе стати таким здібним та відданим Синоптиком, як Юнь Дожупонь? Хто зробив для цього клану бодай стільки ж, скільки й він? Він ніколи не скеровував мене на хибний шлях, ніколи не підводив ні у війні, ні в мирних справах.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Дожу залишився зі мною. Він міг би піти до «горян». Айт у ту ж мить його радо привітав би. Але Дожу погодився, що нам потрібно відкритися світові. Ми й «шоті» колись програли саме тому, що надто довго були закритими. Дожу залишився зі мною й ніколи не вагався. Розумний чоловік. Розумний і завбачливий. Дуже розважливий.

«Ну й досі ваша людина вздовж і впоперек».

— Він добре служив вам понад двадцять років, — промовив Лань. — Настав йому час відпочити. Я волів би, щоб він поступився місцем елегантно, шанобливо. Щоб не лишилося зла на серці. Тому прошу вас поговорити з ним як з другом.

Дід тицьнув у нього пальцем.

— Дожу тобі потрібен. Потрібен його досвід. Не прагни змін лише заради самих змін! Дожу — вірний, надійний, не такий, як той Хіло. У тебе і так чимало клопоту, бо за Рога маєш того, кому бракує гвинтиків у голові. Поки Ду бився за свою країну, хтозна, який там демон-болотник заліз до ліжка твоєї матері, щоб породити отого хлопчиська.

Лань розумів, що дід поводиться отак жорстоко, щоб збити його з пантелику, відволікти від того, з чим він прийшов. Йому завжди прекрасно вдавалося звести противників на манівці, спочатку на полі бою, потім — у залах для переговорів. Та Лань не в змозі був стриматися.

— Ну ви просто самі себе перевершили, зневаживши отак половину своєї родини однією-єдиною фразою, — сказав він жорстко. — Якщо ви такої поганої думки про Хіло, чому схвалили, коли я призначив його Рогом?

Каул Сень гучно пирхнув:

— Бо він запальний та безжальний. Цього не відбереш. Це Синоптика мусять поважати, а Рога мають боятися. Хлопчині варто було народитися п’ятдесят років тому — він вселяв би жах у серця шотарців. З нього вийшов би страхітливий воїн, як Ду.

Патріарх примружився, погляд його знову став задумливим.

— Ду було тридцять, коли він загинув. Він був командиром, загартованим у битвах. Мав дружину, двійко синів, і ще одне дитя визрівало в жінчиній утробі. Нефрит свій носив так легко, наче бог. Ти, може, на нього і схожий, але й наполовину не є таким чоловіком, як він. І саме тому інші клани вважають, що можуть тебе зневажати. Саме тому Ейні від тебе пішла.

На якусь мить Ланю відібрало мову. А тоді притлумлена лють вибухнула й запульсувала у голові.

— Про Ейні в цій розмові не йдеться, — сказав він.

— Ти мусив убити того чоловіка! — Каул Сень скинув руки вгору й потрусив ними, немов не ймучи віри онуковій дурості. — Ти просто дозволив, щоб якийсь там іноземець-безнефритник забрав твою дружину. Ти втратив обличчя перед усім кланом!

У голові Ланя стрімко промайнуло жахливе бажання виштовхнути діда з вікна другого поверху. Зрештою, хіба не цього старий хотів? Отакого кричущого прояву егоїстичної жорстокості. Так, міркував собі Лань, він міг би кинути виклик коханцеві Ейні — побороти його, вбити. Кожен кеконець, який поважає себе, впевнений, що має на це право. Може, це навіть на краще було б, адже він Стовп. Але це не мало б сенсу. Порожній жест. Він не зміг би у такий спосіб втримати Ейні, бо вона вже твердо вирішила піти. Усе, чого б він досягнув, — знищив би її щастя та змусив би себе зненавидіти. А коли ти когось кохаєш по-справжньому, хіба щастя цієї людини не має важити більше навіть за твою честь?

— І як те, що я не вбив чоловіка через любовні чвари, робить мене гіршим Стовпом? — трохи задихано, але вимогливо спитав Лань. — Ви призначили мене своїм наступником, але досі не підтримуєте, не поважаєте. Я прийшов попросити про допомогу з Дожу, а отримав тільки балачки й образи.

Каул Сень підвівся з крісла. Рух був несподіваним і напрочуд стрімким. Ковдра, що огортала його плечі, впала на підлогу.

— Якщо ти вартий бути Стовпом, то доведи це, — очі старого були як той обсидіан, обличчя — сувора й випалена сонцем пустеля. — Покажи мені, скільки в тобі «зелені».

Лань витріщився на діда:

— Що за дурниці?

Невеличку відстань між ними Каул Сень здолав водномить. Усе його тіло вигнулось по-зміїному, коли він ляснув обома долонями по грудях Ланя. Від різкого, як батогом, удару Лань заточився й позадкував. Він ледь встиг загартуватися, шок промайнув усім його тілом услід за натиском потужнішої завдяки нефриту сили. Лань упав на одне коліно й хапнув ротом повітря.

— Що це таке?

Дід у відповідь замахнувся перед його обличчям кощавим кулаком.

Лань підвівся і цього разу з легкістю відхилив удар. Як і три наступні, що ринули зливою. Він відчував, як повітря стугоніло від зіткнення потоків їхніх нефритових енергій.

— Діду, — різко промовив Лань, — припиніть!

Він задкував, доки не врізався у стіл, не перестаючи відбиватися від ударів. Лань кривився — старий рухався зі швидкістю, яку майже неможливо було контролювати. «Давно вже час, щоб він припинив носити стільки нефриту». Нефрит як автівки чи вогнепальна зброя — це не те, чим мають володіти кволі старенькі. Хоча Каул Сень навряд чи поступиться бодай одним камінчиком із браслетів чи з важкого паска, який носив не знімаючи.

— Ти навіть старця побити не можеш.

Старший Каул чимось нагадував борсука: суцільні жили, кістки й дошкульна вдача. Губи його розтулилися, додаючи ядучості виразу обличчя, він і далі замахувався й вихляв. Лань рухався так, щоб його уникати, й зачепив старовинну керамічну миску. Та з гучним стукотом приземлилась на паркетну підлогу й покотилась убік.

— Ну ж бо, хлопче, — похрипів дід. — Де твоя гордість?

Він скерував удар Ланеві попід руку і врізав йому кісточкою середнього пальця під нижні ребра.

Лань зболено та здивовано рохнув. І вже не роздумуючи, ляснув діда долонею по маківці.

Каул Сень похитнувся. Очі його закотилися, й він зі щирим дитячим здивуванням осів на підлогу.

Лань аж помертвів. Він підхопив діда за плечі.

— З вами все гаразд? Дідусю, пробачте…

А дід тицьнув двома витягнутими і твердими, як цвяхи, пальцями йому просто в сонячне сплетіння. Лань, шалено закашлявшись, упав, а Каул Сень перекотився вбік, підвівся на ноги і став над онуком.

— Щоб бути Стовпом, завжди треба діяти з твердим наміром.

На якусь мить Каула Сеня полишили роки і він знову перетворився на нестримного Світоча Кеконю. Спина випросталась, обличчя набуло кам’яного виразу. Кожен шматочок нефриту в його тілі свідчив про міць та вимагав поваги. І крізь імлу гніву та приниження Лань раптом побачив того героя війни, яким його дід був колись.

— Тільки твердий намір! — рявкнув Каул Сень. — Нефрит підсилює те, що маєш усередині. Те, що ти прагнеш зробити, — він вдарив себе у груди. Звук був глухий, наче по гарбузу постукали. — Якщо наміру не маєш, хай там скільки нефриту на себе начепиш, а сили від нього не набудеш.

Він повернувся до свого крісла й сів.

— Дожу залишиться.

Лань, не кажучи ні слова, підвівся на рівні. Підібрав миску, що впала на підлогу, поставив її назад на стіл, а тоді торкнувся важкою рукою стіни. Це була мить сумного прозріння. Лише зараз, отаким чином, дід по-справжньому перетворив його на Стовпа — бо довів, розвіявши будь-які сумніви, що Лань лишився сам-один.

Він мовчки вийшов з кімнати й зачинив за собою двері.