Нефритове місто

РОЗДІЛ 35
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

От чого-чого, а грошви Беро не бракувало. Була в Кузні цілодобова клініка — одна з небагатьох у місті, де лікарі із сумнівним вишколом латали рани, не ставлячи питань, поки ти мав чим платити. Рано-вранці після тієї ночі на пірсі, десь приблизно в той самий час, коли знайшли тіло Каула Ланя, Беро сидів на сталевому столі під дзумкотливим світлом лампи денного світла, а зморщений чоловік з блискучими очима й пасмами волосся, що нагадували брудний пух, витягнув з його руки дві кулі, які неглибоко засіли, та взявся перев’язувати рани, замотуючи марлею так повільно й обережно, що Беро кортіло йому врізати. Він кілька годин ховався в кущах під естакадою шосе й тепер ледь стримувався.

Коли він вийшов із клініки, уже все місто гуділо від новин. Беро підслухав їх, поки стояв у черзі в першому-ліпшому гастрономчику, де купував булочку з м’ясом та газованку. Загинув Каул Лань, Стовп Безгірного клану, й підозрювали, що його замовили «горяни».

Пульс Беро шалено загупав. Він був розгубився, та його губи стрімко розтягнулись у посмішці, й довелося докласти зусиль, аби її приховати. Це була чиста удача, божа ласка, справжній талан, що він вижив, а тупорилий козел Щокань — ні, та тепер Беро мав певність, що його спіткала ще добріша доля. Було темно, і він з переляку втік. То й не встиг помітити, але, мабуть, злива куль Каула таки дістала — просто, щоб померти, йому треба було більше часу, ніж звичайній людині. І це означало, що він — Беро — вбив Стовпа Безгірного клану! Він знову вишкірився. Ніхто, геть ніхто, жоден Зеленокостий у цьому місті не міг такого про себе сказати. Він шпетив себе за те, що втік, що не повернувся на пірс, аби пересвідчитись.

Щоб здолати весь шлях до «Краму і хламу», розташованого на південному краю Сміттярні, в Беро пішов мало не весь день. Він купив новий одяг та капелюх, а все старе кинув до смітника. А тоді рушив пішки, не довіряючи нікому, зокрема таксистам і водіям автобусів, — на той випадок, якщо вчора вночі його хтось бачив і клан його розшукує. Це була беззаперечна територія «безгірників», й багато людей навколо ходили засмучені. Беро побачив чимало зажурених облич, люди юрмилися біля вітрин крамниць електротоварів і дивилися місцеві новини на телеекранах, деякі навіть плакали не ховаючись. Це видовище зігріло Беро ще більше, додало жвавості стомленій ході. Оті всі люди на вулиці його на гілляку відправили б, якби взнали, що він зробив. Повісили б його, розірвали б на шматки й спалили б у багатті те, що від нього залишилося.

Він постукав уже втретє, і Мудт прочинив задні двері. Він перелякано вибалушив очі на Беро, немов побачив привида, а тоді схопив його за руку, засмикнув досередини й захряснув двері.

— Іди до вітрини й вартуй, крикнеш, якщо хтось зайде, — через плече рявкнув Мудт до свого сина, а той відставив ящик, який ніс, і побіг виконувати наказ. Мудт розвернувся до Беро: — Шо, нахер, сталося?

— То я зробив, — сказав Беро. — Я вбив Каула.

На його подив, Мудт вжахнувся.

— А Щокань де?

— Вже труп.

Губи Мудта ворушилися, наче в карпа, якого викинуло на землю. Нарешті він спромігся на:

— О боги, просто охуїти. Охуїти, бля.

Він кілька разів пройшовся туди-сюди, запустивши тремтливі пальці в кучму жорсткого волосся. І раптом рвучко розвернувся до Беро:

— Забирайся звідси.

Беро знавіснів. Не на таку зустріч він очікував.

— Чого б це? Я сюди весь день тьопав. Ти собі не уявляєш, що за нічка в мене була. Я це зробив, я вбив Каула. То бери слухавку і дзвони йому — отому Зеленокостому. Я зробив те, про що він просив, і хочу, щоб мене вже прийняли. Я хочу отримати свій нефрит, я його заслужив — які ще питання?

— Їбаньку ти тупий, — сплюнув Мудт. — Тобі ніхто не казав вбивати Каула. Від тебе чекали, що ти влаштуєш стрілянину в «Райському бузку» і вшиєшся звідти. Налякати Каула на його власній території, зіпсувати йому машину й місце, де він любить бувати, вкурвити його, але ж не вбивати. Та сама думка, що два таких недоумки зможуть вбити Зеленокостого такого рангу, як Каул Лань… — Мудт глузливо форкнув. А потім отверезіло промовив: — Ми в лайні.

— Але ж «горяни» хотіли, щоб Каул помер, так? — вимогливо спитав Беро, відмовляючись вірити почутому. — Той Зеленокостий сказав, що ми маємо зробити щось гучне. А тепер ти мені кажеш, що ніколи й не думав, що в нас вийде?

— Коли то людина, яка носить стільки нефриту, як Стовп? Та такого не завалиш чергою з «фуллі» у руках двох дітлахів, які ледь поперед себе стрільнути можуть! Ми собі думали, що ви спричините паніку, може, підстрелите кількох випадкових перехожих, і вам пощастить, якщо живими звідти втечете. Я поняття зеленого не маю, як таке взагалі можливо, що вам це вдалося, як ти взагалі сюди… — Мудт зневірено урвав промову, схопив Беро за передпліччя й потягнув крізь задню кімнату, напхану коробками, документами та побутовою хімією.

Беро висмикнув руку.

— Що ти робиш?

Мудт прочинив двері до комори. Відштовхнув убік стелаж на коліщатках і відгорнув килим, з-під якого визирнула ляда в підлозі.

— Він уже раз дзвонив, питав, чи ти сюди не повернувся, — промовив Мудт, тягнучи за велике латунне кільце, щоб підняти ляду. — Він сьогодні ще зайде, це може статися будь-якої хвилини. Кеке, якщо він тебе знайде — тобі гайки. Пощастить, якщо просто тебе вб’ють за те, як ти облажався. А якщо ні — тебе віддадуть «безгірникам» на знак примирення. Хоча, може, для цього й запізно — кажуть, Ріг Безгірного клану вже вийшов на стежку війни…

— То ти кажеш, що мені треба втікати?

— О боги, а тобі й справді клепки бракує? — пробурмотів Мудт. Він вказав на отвір у підлозі: — Не думаю, що хтось бачив, як ти прийшов, і краще не ризикувати, що хтось побачить, як ти йдеш. Тунель проминає Літній парк і виходить назовні побіля берега. Страшенно помічна штука, коли про контрабанду йдеться, і в цій порі року там сухо. Якщо ти такий везунчик, що досі живий, може, тобі не забракне талану вшитися із Дзаньлуня.

— Вшитися із Дзаньлуня? — вигукнув Беро. — Але як?

— А тут я тобі, кеке, не помічник, — сказав Мудт. — Більшого я для тебе не зроблю. Якщо «горяни» взнають, що я навіть це зробив, почнуть з того, що виріжуть мені язика, — він пополотнів. — Прощавай, нефрите, прощавай, «сяйво», прощавай, тверде їдлечко.

Беро глянув на Мудта примруженими очима:

— Тоді чому ти це робиш?

Чоловік зупинився і подивився на Беро так, наче ставить собі те саме запитання. А тоді скривився, немов власна відповідь йому не подобалася.

— Ти заробив мені дохріна грошей, і тебе так і не спіймали, хоча решта майже всі попалися, а ще якимсь чином, з якогось дурного дива, яке я навіть осягнути не можу, ти вбив Каула Ланя й заявився сюди з самою лише пов’язкою на руці. Не знаю, кеке, що ти за один, але боги наділили тебе якимсь незбагненним таланом, і я проти цього не піду. Нє-нє, — він вказав на сходи, що вели донизу: — Нічого там не чіпай. А тепер вали — доки я не передумав.

Беро не йняв віри тому, що відбувалося. Він зробив усе правильно, скористався з кожного шансу, що майнув у нього перед носом, насмілився на те, для чого іншим забракло сміливості, — й дістав у відповідь отаке? Ще нещодавно він почувався майже невразливим, був переконаний, що ось-ось дістане свою винагороду. Та тепер бачив, що це просто кепський жарт. Він був подумав, чи не відмовитись піти. Почекає просто тут, на задвірках крамниці, на того цапобородого зеленокостого мудака і стребує з нього своє.

А втім, Мудт правду казав. Він мав якийсь незбагненний талан, і краще з цим не жартувати. А те, що вчора спонукало його йти назирці за Каулом, зараз підказувало: якщо він лишиться, то може й не дожити до тієї миті, коли йому знову всміхнеться удача.

Беро поліз до тунелю.

— Там темно, — обурився він.

Мудт простягнув йому ліхтарика. Коли хлопець здолав останні сходинки, Мудт гепнув лядою, й Беро аж підстрибнув. Він почув, як Мудт котить стелаж, аби встановити його в нього над головою, і хлопця схопив за горло нудотний переляк. А що, як це не шлях до втечі, а пастка? Що, як Мудт зачинив його тут, аби віддати потім котромусь із кланів, або просто залишив на смерть?

Беро рвучко обвів навколо променем ліхтарика. Його переляк змусив промінь смикатись, світло падало на коробки та ящики без позначок. Мабуть, саме тут Мудт тримав найцінніше з контрабанди. За інших обставин Беро би з радістю покопирсався й поглянув, що там є, та коли жовте коло ліхтарика ковзнуло повз найближчі стоси і зникло у заманливо-довгому тунелі, жили Беро заполонила полегша, й він поквапом рушив уперед, подалі від неприємного відчуття, що з ним знову повелися не по-людськи.