Нефритове місто

РОЗДІЛ 14
ЗОЛОТО Й НЕФРИТ

Лань як Стовп мав кількох безпосередніх підлеглих, очолюваних його давнім другом за академією Вунем Папідоньвою. Вони не мали стосунку ні до бойового крила клану, ні до ділового й не підпорядковувались ні Рогу, ні Синоптику. Вони стежили за розкладом Ланя, а на додачу займалися адміністративними та домашніми справами — скажімо, безпекою й доглядом за маєтком Каулів та іншою нерухомістю клану, зокрема пляжним будиночком у Маренії. Їхній формальний авторитет у клані був невисоким, але цих людей не варто було недооцінювати. Ключові Стовпові були повірниками Стовпа і згодом незрідка посідали впливовіші пости.

Усупереч впертому небажанню діда з цим допомогти Лань іще більше ствердився в намірі впродовж року відправити Юня Дожу на пенсію і призначити свого Синоптика. Та, враховуючи нещодавні події й напружені стосунки між кланами, було б немудро позбуватися нинішнього Синоптика, доки Лань не знайшов нового — такого, кому зміг би цілковито довіряти й хто був би готовий перейняти посаду. Серед основних кандидатур, що він потайки розглядав, був і Вунь, проте Лань сумнівався, чи не забракне його завжди відданому помічникові спритності розуму, щоб узятися за настільки важливу для клану роль. Він вирішив, що протягом кількох наступних місяців доручатиме Вуню вагоміші завдання й подивиться, як той із ними впорається. А тим часом не виключено, що Каул Сень пом’якшить своє ставлення.

Саме тому Лань узяв Вуня з собою до Зали мудрості, на зустріч із головою Ради Сонем. У Залі мудрості, широкій і показній будівлі з темної цегли під червоною черепицею, розмістились законодавчі палати Князівської Ради Кеконю — офіційного уряду держави. Залу було розташовано неподалік від Тріумфального палацу, де у спонсорованих державою церемоніальних лінощах жили князь Йоан ІІІ та його родина. Обидві будівлі стояли в Монументальному кварталі, який хоч і розташовувався менш ніж за п’ятнадцять хвилин ходу від маєтку Каулів, але був найнетральнішою з точки зору кланового розподілу територією в Дзаньлуні, як не рахувати Храмовий квартал. Водій зупинив сріблястий спортивний «ройвольф» Ланя якраз поруч із довгим дзеркальним басейном попід вражаючими маршами мармурових сходів. Лань і його Стовповий вийшли з автівки та попрямували кам’яною доріжкою, що розтинала навпіл спокійні, як дзеркало, води. І щойно пройшли весь шлях — обидва зупинилися, щоб віддати традиційну шану перед Меморіалом воїну.

Меморіал складався із двох бронзових статуй. Менша зображала хлопчика, що тримає ліхтар, який немов освітлює обличчя іншої статуї — безіменного воїна Зеленої Кістки, що стоїть перед дитиною на колінах. Здавалося, чоловік підійшов до самотньої дитини і став навколішки, щоб узяти малого на руки й віднести до безпечного місця. Або, можливо, це дитина підійшла до воїна, що загубився в темряві, з ліхтарем, який освітив би його шлях. Кожна з двох інтерпретацій доречно пасувала національній ідеї. Напис на п’єдесталі проголошував:

ВИЙТИ З ТЕМРЯВИ

ПАМ’ЯТІ ГОРЯН, ЩО БОРОЛИСЯ

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КЕКОНЮ,

ТА ХОРОБРИХ ГРОМАДЯН, ЯКІ ЇМ ДОПОМАГАЛИ

Лань спробував уявити свого дратівливого старого дідуся отаким юним воїном, втіленим у бронзі, одним із борців-патріотів, які впродовж п’ятдесяти років протистояли шотарському правлінню і зрештою змусили могутню імперію (хай навіть ослаблену Війною багатьох народів), що й далі володіла перевагою як у військах, так і в зброї, поступитися Кеконем і віддати його народу. Ланя брав подив від того, що лише одне покоління тому Зеленокостих переслідували як бандитів та злочинців, а їх потайки підтримувало місцеве населення, що з повагою ставилося до їхніх надприродних звитяг. А тепер він отак просто йде до Зали мудрості, щоб поговорити з найвисокопоставленішим політиком у країні. Лань чудувався тому, що бути Зеленокостим тоді, в дідові часи, було, напевне, простіше — небезпечніше, зате героїзму більше. Бо тоді їхнім ворогом була жорстока чужоземна влада.

Воїна на колінах зобразили з мечем-місяцем на поясі, а його нáручні всіювали численні гнізда для дрібних коштовностей. Та коли Лань проминув меморіал, він звернув увагу, що ті гнізда порожні. Вандали покрали нефрит воїна-пам’ятника, хоча то були всього лише інертні декоративні камінці зеленого кольору.

Вестибюль Зали мудрості був розкішно просторим приміщенням, викладеним світлою мармуровою плиткою. До вигадливо розписаної стелі тягнулися широкі зелені колони. Ланя й Вуня зустрів юний асистент, який шанобливо привітався і провів їх до кабінету голови.

— Сонь збирається про щось попросити, — тихо промовив Лань до Вуня, поки вони йшли. — Подумай, про що може йтися і що ми маємо йому пообіцяти.

Їх провели крізь подвійні двері з дерева. Коли вони зайшли, голова Ради обійшов масивний письмовий стіл, щоби ввічливо їх привітати. Сонь Томарьо був кремезним чоловіком років п’ятдесяти, з ямочками на щоках і густими бровами. Замолоду він, мабуть, був неабияким здорованем, та роки й роки приємного життя посередині життєвого шляху перетворили канати м’язів на клубки жиру. Голова просяяв до Ланя широкою усмішкою політика.

— Заходьте, заходьте, Кауле-дзень. Чи благоволять вам боги?

— Благоволять, і то непогано, пане голово, — відповів Лань.

Вони кілька хвилин обмінювались люб’язностями, а тоді Лань сів у крісло перед Соневим столом. Вунь поставив інше крісло ліворуч трохи позаду Ланя, як воно й належиться, і сів туди.

Голова Ради опустився на своє шкіряне крісло з високою спинкою, й те аж ніби невдоволено зітхнуло. Він сплів руки на чималенькому череві й винагородив Ланя уважним кивком:

— Що за гризоти має Стовп клану, що я з ними можу допомогти?

Лань зібрався з думками.

— Голово Соню, боюся, що мій візит пов’язаний із неабиякими турботами.

На відміну від брата й сестри, Лань пам’ятав їхнього батька. В останній рік Війни багатьох народів, за кілька місяців до того, як Каул Душужонь загинув в одній із фінальних битв з переважаючими силами шотарської армії, Лань запитав у батька:

— А хто правитиме Кеконем, коли шотарці підуть? Ти?

— Ні, — поблажливо відповів Каул Ду. — Не я.

— Тоді дідо? Чи Айт-дзень?

— Ніхто з нас. Ми — Зеленокості, — його батько робив по три копії списку імен, розкладу потягів та мапи й запечатував їх у конверти без позначок. — Золоту й нефриту разом не бувати.

— Чому таке кажуть?

Лань часто чув цю фразу в звичайних розмовах. «Золото й нефрит» — це кеконська ідіома на позначення жадібності й надмірності. Неприпустимих забаганок. Людину, яка надто вже сподівалася розбагатіти, застерігали: «Не проси про золото й нефрит». І Лань із власного досвіду знав, що дитину, яка забажає тістечко із заварним кремом, коли вже з’їла солодку булочку, скоріш за все, висварять: «Ти забажав золота разом з нефритом!».

Батько Ланя підвів на нього примружений погляд. Лань злякався на мить, що його наполегливі запитання роздратували батька й зараз його відправлять до своєї кімнати, щоб Каул Ду міг спокійно завершити роботу. Батько в цьому будинку був гостем нечастим, вони з Ланевим дідусем надовго зникали, виконуючи таємні місії, а коли поверталися — бабуся й мати Ланя так до цього ставилися, наче їх персонально навідали боги: то була велика честь, злам звичного трибу життя, щось таке, що треба вшанувати, але краще, щоб минуло воно якнайшвидше. Каул Ду цілував своїх дітей, але не знав, як із ними поводитися. З Ланем він розмовляв як з дорослою людиною. А в сусідній кімнаті репетував Ланів крихітний братик Хіло, й мати намагалася його вгамувати.

— У прадавні часи, за багато століть до того, як прийшли шотарці, на Кеконі було три царства, — заговорив Каул Ду, знову почасти повертаючись до своїх списків і мап. — Уздовж північного узбережжя, там, де зараз ми, розташувалося царство Дзань, у центральній улоговині — царство Хуньто, а на південному півострові — царство Тєдо. Найсильнішим поміж них було Хуньто, але тамтешній цар мав рідку кров і був одержимий нефритом. Одної ночі свербець геть звів його з глузду, й цар промчав палацом, вбиваючи свою родину разом із власними дітьми.

Лань ковзнув поглядом по чималій кількості нефриту, що його батько носив на зап’ястках та довкруж шиї. Каул Ду помітив це, підсміхнувся, спіймав Ланя за руку і пригорнув до себе з грубуватою любов’ю.

— Злякався, синку?

Каул Ду витягнув ніж-кіготь з піхов на поясі й підняв його так, щоб той опинився між ним та сином. Лань бачив, наскільки добре той заточений і як помітно руків’я стерлося під батьковою рукою.

— Тобі лячно за татка? Бо з ним може щось статися? — спитав Каул Ду.

— Ні, — спокійно відповів Лань.

Йому було вже вісім, і він знав, що всі чоловіки в його родині були зеленокостими воїнами, а це значить, що вони носили нефрит та присягнули у відданості потаємному клану, який боровся проти несправедливої влади чужоземців.

— Добре, — промовив його батько, досі міцно обіймаючи Ланя за плечі. — Бо й не треба. Деяким людям судилося носити нефрит, а іншим — ні. І ти, і твій малюк-братик — такі самі, як ваші татко й дідо. Ось, тримай ножа. У тебе власного ще нема? О боги, уже слід мати, треба було про це подбати. Не бійся, це ж лише кілька камінців, вони не завдадуть тобі шкоди.

Лань узяв ніж і крутнув його в руці, як він тренувався з іграшковим. Шматочки нефриту, що вкривали руків’я, були гладенькими на дотик і викликали у його грудях тепле й приємне дзижчання, наче він глибоко-глибоко вдихнув після того, як надовго затамував подих. Батько схвально подивився на нього. Лань спитав:

— То що сталося після того, як цар убив свою родину?

Каул Ду забрав у нього ніж та сховав у піхви.

— Коли загинула вся царська родина Хуньто, Дзань та Тєдо напали на нього й поділили центральне царство між собою, а тоді почали воювати одне з одним. Урешті-решт Кеконь об’єднався. І відтоді ухвалили рішення, що задля безпеки держави той, хто править, ніколи не носитиме нефриту, а той, хто носить нефрит, ніколи не правитиме.

Із сусідньої кімнати, після благословенного затишшя, знову, зі ще більшою силою, залунали крики Хіло, якого мучили кольки.

— А щоб йому! Не немовля, а якийсь репетливий демон, — прогарчав Ланів батько, але крізь його роздратування прокралась самовдоволена посмішка.

Популярна поміж кеконськими бабцями казочка стверджувала: що нестерпніше дитя змалечку, то кращий воїн з нього виросте. Віддалік повітря прохромив новий звук — рев сирени повітряної тривоги над Дзаньлунем, що перекричав лемент Хіло.

Батько Ланя на той галас не зважав і спокійно продовжив:

— Чоловік, що носить царську корону, не може носити нефрит воїна. Золоту й нефриту разом не бувати. Ми, Зеленокості, живемо за принципами айшо. Ми захищаємо країну від ворогів, а слабких — від сильних.

Тепер Каул Ду тримав сина за плечі витягнутими руками. Ліве око в нього примружилось, а вираз обличчя став задумливим:

— Коли скінчиться ця війна, коли ми переможемо «шоті», клан має відбудувати країну й захистити народ від розбрату. Ех, Ланю-се, не думаю, що я доживу, аби це побачити, але ти мусиш стати Зеленокостим іншого ґатунку, ніж я.

— Я хочу, щоб ви запровадили закон, — сказав Лань голові Соню, — який запобігатиме перетворенню одного клану на мажоритарного акціонера в Нефритовому альянсі Кеконю.

Голова стиснув товсті губи.

— Це цікаво, — повільно промовив він, — враховуючи, що структура власності в НАК за останні п’ятнадцять років практично не мінялася і два найбільші клани країни володіють приблизно однаковими частками.

— У Гірського клану тридцять дев’ять відсотків, у Безгірного — тридцять п’ять, решту поділено між меншими кланами, — уточнив Лань. — Але я мушу виправити вас, пане голово, адже останні зміни сталися минулого року, коли «горяни» збільшили свою частку на два з половиною відсотки, поглинувши клан «Троє Жунів». А досягли вони цього, убивши всіх носіїв нефриту в родині Жунь.

Голова Сонь скривився, й Лань приховав посмішку. Ніколи не зайве нагадати політикам, що Зеленокості послуговуються іншими уявленнями про темп подій і жорстокість.

— Кауле-дзень, оцей закон, що ви пропонуєте… потрібен для захисту?

Тепер голова заговорив прохолодно-допитливим тоном. Його густі сиві брови зустрілися на чолі, й між ними утворилася глибока западина. Лань здогадувався, про що той думає: невже є причини боятися, що «горяни» можуть спробувати завоювати менші клани чи, хай боги боронять, захопити Безгірний клан?

— Це потрібно для захисту країни, — твердо промовив Лань. — НАК створили після війни, керуючись логічним припущенням, що саме Зеленокості мають відповідати за експорт нефриту. Тоді вважалося природним, що всі клани будуть зацікавлені у співробітництві, коли йдеться про обмеження та захист поставок нефриту. Та це було до того, як винайшли СВ-1, до того, як збільшилися прибутки від експорту, та до… певних змін у керівництві основних кланів.

Сонь спитав прямо:

— Ви вважаєте, що «горяни» хочуть перебрати владу над НАК?

— Я вважаю, що в інтересах держави позбавити їх цієї спокуси.

— В інтересах держави чи Безгірного клану?

У відповіді Ланя вчувався докір:

— Я не шукаю переваг для Безгірного клану. Будь-який закон Ради стосовно НАК поширюватиметься на мій клан так само, як і на клан Айт Мадаші.

Він нахилився вперед і сперся ліктями на стіл Соня. Від цього руху короткі рукави Ланевої сорочки підсмикнулися вгору, й голова кинув короткий погляд на інкрустовані нефритом браслети, що зблиснули на передпліччях Ланя.

— Нефрит — національне надбання, його не може контролювати одна людина чи й група людей. Ідеться про потребу в балансі сил.

Голова Ради Сонь почухав щоку й задумливо промовив:

— Ухвалити закон, що завадив би будь-яким хитрощам, непросто. Зацікавлена сторона зможе обійти його через дочірні компанії або за допомогою посередників і так отримати контрольний пакет.

— Я певен, що в уряді не бракує розумних людей, які зможуть вирішити цю проблему.

Лань промовив це не таким напруженим тоном, бо збагнув, що вони перейшли від «якщо» до «як саме».

— Можна закласти механізм автоматичного перерозподілу акцій між основними акціонерами, якщо один клан та афілійовані акціонери сягнуть порога в сорок п’ять відсотків. Або додати пункт про те, що НАК підлягатиме націоналізації, якщо опиниться під контролем одного клану. Не думаю, що доведеться вдаватися до таких екстремальних кроків, — додав Лань, коли побачив недовірливий вираз обличчя Соня. — Але це віднадить будь-який клан від ідеї захопити контроль над національним видобутком нефриту, знищивши своїх суперників.

Сонь гучно видихнув крізь ніс і потарабанив пальцями-сосисками по столу.

— Закони не пишуть і не запроваджують одним чарівним словом чи за моїм власним побажанням, ясна річ, — посміхнувся він. — Закон має пройти через Князівську Раду, для цього нам знадобиться підтримка всіх її членів, що мають стосунок до Безгірного клану, і майже всіх незалежних представників.

— Тоді добре, — промовив Лань із такою ж багатозначною посмішкою, — що я прийшов одразу до людини, чиї дружні стосунки з кланом такі давні й міцні. До чоловіка, якому не бракує впливу, щоби втілити ці плани в життя.

Голова гмикнув та відмахнувся, але видно було, що його це потішило. Перед тим як зайнятися політикою, Сонь Томарьо був доволі багатим Ліхтарником Безгірного клану. Нині текстильним виробництвом, яким володіла його родина, керували його дочки, й вони досі платили кланові внески — вчасно й чималенькі. Сонь займав найвище положення в уряді з усіх «безгірників», і всі про це знали.

У Залі мудрості майже всі радники та їхнє оточення мали стосунок до одного із зеленокостих кланів — наприклад, скарбник, кабінет якого розміщувався далі за коридором від Соневого, був знаним прихильником «горян».

«Золоту й нефриту разом не бувати», — сказав Ланю батько більш як двадцять п’ять років тому. Тепер з цією аксіомою все було дуже непросто. Коли скінчилась війна, Зеленокості, слідом за Каулом Сенем та Айтом Ю, справді діяли у повній відповідності до принципів айшо. Вони сторонилися політичної влади й повернулися до приватного життя. Проте з тіні вони вийшли назавжди. Більше не ховалися, не тренувалися в горах, а відкрито жили в містах, що їх допомогли звільнити. В роки повоєнного хаосу та стрімкого розвитку звичайні люди продовжили шукати в них підтримки й допомоги — так само, як упродовж десятиліть правління іноземних пригноблювачів, — і Зеленокості їм допомагали. Таємна мережа підтримки — Ліхтарники — стала рушієм розвитку бізнесу, а не воєнного спротиву. Авторитет кланів зростав, вони забезпечували своїм товаришам та відданим союзникам з часів окупації вигідні умови й контракти. І ті, кого шотарці таврували як злочинців, перетворилися на панівний клас острова. І хай навіть формально вони до уряду не входили, вплив кланів так міцно сплівся з діяльністю офіційної влади, що з багатьох точок зору розрізняти їх уже не вдавалося.

Саме тому, прийшовши на цю зустріч, Лань не сумнівався, чим вона зрештою закінчиться: Сонь Томарьо зробить так, як його просить Лань. Питання в тому, наскільки швидко, наскільки охоче і яку ціну заправить. Голова сів зручніше і з відточеною привітністю високопоставленого урядовця промовив:

— Кауле-дзень, ви ж мене знаєте. Я бажаю нашій країні найкращого й погоджуюся з вами на всі сто відсотків. Розходжень щодо цього питання між нами немає. Проте припускаю, що зібрати всі потрібні голоси буде непросто. Деякі представники Ради, навіть віддані клану, можуть побоятися відкрито підтримати рішення, яке здаватиметься явно спрямованим проти дій Гірського клану. Знайти підтримку для вашої пропозиції було б набагато простіше, якби клан продемонстрував, що готовий і на інші суттєві кроки заради суспільних інтересів.

— А хіба ми не погодились, що вже сам цей закон є важливим кроком на користь суспільних інтересів?

Лань, ясна річ, очікував, що Сонь запрагне більшого, але у глибині душі його це однаково роздратувало. Голова мусить зрозуміти, що захист НАК від однокланового правління — його громадянський обов’язок, незалежно від того, чи забезпечить Безгірний клан виконання інших його запитів про підтримку. Але ліхтарницькі звички невмирущі.

— Так-так, звісно, — люб’язно погодився Сонь, — але ж звичайні громадяни мають нагальніші, більш матеріальні потреби. Скажімо, безперебійне функціонування нашого порту. Ви ж, напевне, знаєте, що кілька місяців тому в Доках відбувся страйк, який завдав місту шкоди. Моя родина та деякі інші попросили тоді про підтримку в Рога Безгірного клану, але, на жаль, її не отримали.

— Рішення Рога ухвалює Ріг, — сказав Лань, — і в цьому конкретному випадку я з ним погоджуюся.

Родина Сонь та інші прохачі з Ліхтарників хотіли, щоб Хіло відправив своїх людей, аби залякати профспілкових керівників та розігнати їхні зібрання, якщо треба — побити людей і змусити їх повернутися до роботи. Хіло тоді гмикнув: «Він за кого нас має — за громил за викликом?». Робітники з Доків теж були підданцями Безгірного клану. Голови профспілок платили клану внески. Того разу Ланя приємно вразило братове рішення. Хіло ніколи не вагався, коли треба було продемонструвати силу, але він принаймні ставився до цього розважливо і знав: не можна дозволити Ліхтарникам вважати, що вони вийдуть сухими з води, якщо проситимуть забагато.

Та зараз Лань потребував Соневої підтримки, тому сказав:

— Я поважаю ваші побоювання й розумію, яким тягарем для бізнесу стали такі втрати. Я певен, що ми знайдемо шлях до подолання наслідків того випадку. Синоптик нині має багато клопотів, тому я попрошу Вуня-дзень простежити, щоб цю проблему вирішили якнайшвидше.

У такий спосіб Лань дав зрозуміти, що дозволяє Вуневі вступити в розмову. Як і належить будь-якому підлеглому членові клану в такій ситуації, поки говорив сам Стовп, Вунь не промовив ні слова, не виказав жодного почуття, натомість уважно спостерігав за опонентом, щоб згодом або підтвердити, або поставити під сумнів враження свого боса. А тепер Стовповий нахилився вперед, і Лань дещо знервовано чекав, як мине його випробування.

— Пане голово, я розумію, що деякі виробництва — наприклад, текстилю та одягу — змушені жорстко конкурувати з імпортними товарами, — промовив Вунь. — Можливо, підтримане кланом мито на імпорт допоможе вирівняти шанси наших, кеконських, виробників?

Лань зрадів. Це хороша пропозиція: збільшення ввізного мита на імпортний текстиль посприяє більшим прибуткам клану, ці норми нескладно ввести та застосувати, й вони обернуться неабиякою вигодою саме для сімейної справи родини Сонь, тоді як інші Ліхтарники не дістануть переваг на рівному місці. Голова вдав, що зважує слова Вуня, та Лань бачив, що той ледь стримує задоволену посмішку.

— Так, це дійсно посприяє виробникам.

Лань підвівся й поправив манжети.

— То ми дійшли згоди?

Голова Ради важко піднявся і провів їх до дверей.

— Ваш дідусь — хай живе триста літ, — Каул-дзень, як він останнім часом почувається?

— На жаль, вік позначається на кожному з нас, навіть на Зеленокостих, — лагідно відповів Лань.

Він зрозумів, що ховається за цим на позір дбайливим запитанням: намагання з’ясувати, наскільки Каул Сень ще може керувати кланом з-за спини онука. Сонь забажав дізнатися, чи може покластися на те, що його угода з Ланем перетвориться на остаточне рішення клану.

— Дідусь уже не той, але почувається непогано й насолоджується давно заслуженим відпочинком.

Сонь шанобливо торкнувся чола м’ясистими руками.