Нефритове місто

РОЗДІЛ 6
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Каул Шаеліньсань прибула до Міжнародного аеропорту Дзаньлуня з отим похмільним відчуттям вати в голові, до якого призводить тринадцятигодинний переліт. Перетинаючи океан і вдивляючись у нескінченну блакить, що проминала внизу, вона почувалася так, немов повертається назад у часі: залишає позаду людину, якою стала в чужій країні, й перетворюється на ту, якою була змалку. Її бентежила круговерть емоцій, що здіймалася всередині, — щемка гіркувато-солодка суміш піднесення та відчуття поразки.

Шае підхопила свій багаж з оберталки — його там було небагато. Два прожиті в Еспенії роки, несусвітньо дорога університетська освіта — і все її рухоме майно вмістилося в одну-єдину валізу з червоної шкіри. Вона надто втомилась, щоб підсміхнутися цьому іронічно-жалюгідному результату.

Зняла слухавку таксофона й почала була пхати монетку в проріз, але спинилася, пригадуючи, про що сама із собою домовилась. Так, вона повертається до Дзаньлуня, але на своїх умовах. Вона житиме тут як звичайна містянка, а не як онука Світоча Кеконю. І це означає, що вона не телефонуватиме брату, щоб той послав по неї в аеропорт машину з шофером.

Шае поклала слухавку на важіль. Її збентежило те, наскільки легко вона повернулася до давніх звичок, варто було кілька хвилин як ступити на землю Кеконю. Вона присіла ненадовго на лаву в багажній зоні, бо раптом розгубила бажання зробити кілька останніх кроків до обертових дверей на вихід. Щось їй підказувало, що коли вони підхоплять і виштовхають її назовні, то вороття вже не буде.

Та, врешті-решт, довше зволікати вже не можна було. Вона підвелася й попрямувала разом з потоком пасажирів до вервечки таксі.

Коли два роки тому Шае поїхала, вона навіть не думала повертатися. Тоді вона повнилася злістю й оптимізмом, твердо намірилась викувати нове життя й нове «я», що пасуватиме до широчезного сучасного світу за межами Кеконю, подалі від архаїчних кланових порядків та непомірно великих чоловічих его представників її родини. Та коли вона опинилася в Еспенії — зрозуміла, наскільки складніше, ніж їй здавалось, уникнути тієї стигми — походження з маленької острівної країни, знаної переважно завдяки нефриту. Отак Шае дізналась, що сама назва «Дзаньлунь» часто викликає порожні погляди. Іноземці називали його інакше — «Нефритове місто».

Люди з інших країн, дізнаючись, що вона кеконька, реагували до комізму передбачувано. Спочатку здивування. В уяві більшості еспенців Кеконь був екзотично-казковою країною. Повоєнний бум у міжнародній торгівлі майже компенсував століття ізоляції, але ще не повністю. З таким само успіхом Шае могла казати, що прибула з відкритого космосу.

Друга реакція — завзяті жарти. «А літати ти вмієш? А пробити стіну? Ну ж бо, покажи щось дивовижне. Ось, стіл оцей зламай!»

Вона навчилась реагувати на таке доброзичливо. Спочатку намагалася пояснити. Що радо залишила нефрит на Кеконі. Що тепер нічим не відрізняється від них самих. Що будь-які переваги в силі, швидкості та рефлексах пояснюються тим, що вона й досі прокидається вдосвіта й кожного ранку тренується у внутрішньому дворику своєї квартири. Звички тривалістю в усе життя — доволі вперта штука.

Перші два тижні були майже нестерпні: здавалося, що Шае опинилась у камері сенсорної депривації, яку створила для себе сама. Усе навколо було таким меншим порівняно з попереднім досвідом — менше кольорів, менше звуків, менше відчуттів, така собі блякла реальність, наче уві сні. Тіло її було повільним, важким, зболеним. Її переслідувало набридливе відчуття, немов вона втратила щось життєво необхідне, наче глянеш униз і зрозумієш, що тобі бракує ноги. Нічні панічні атаки, а ще оте враження, ніби задрімала, а навколо — нереальний світ.

Це було б важко витерпіти навіть не в оточенні шаленої еспенської молоді з її здатністю до зосередження, що дорівнювала мавпячій, та постійними балачками про шмотки, автівки, популярну музику й химерні варіації поверхових, але складних стосунків. Шае ледь не здалась, після першого семестру навіть забронювала квиток назад до Кеконю. Та гордість усе ж здолала виснажливе жахіття нефритової ломки. На щастя, за квиток можна повернути гроші.

Їй було надто складно пояснити тим небагатьом друзям за коледжем, як це — носити нефрит, походити із зеленокостої родини, а тоді від усього цього відмовитись. Тому Шае просто невинно всміхалася й чекала, доки їхня цікавість розвіється. Джеральд її постійно дражнив: «Отак ходиш собі, поводишся цілком нормально, але одного дня як вибухнеш якоюсь сранню несусвітньою, правда ж?».

Ні, це в неї вже позаду. Несусвітньою сранню був він.

Через серпанок і майже згасле світло небо зробилося дивним. Бетон вкрився вологою «північного поту» — прибережна долина навколо Дзаньлуня в сезон мусонів постійно просякала мжичкою і туманами. Уже було пізно, час вечері минув. Шае стояла в черзі й чекала на таксі. Інші люди в тій черзі не звертали на неї жодної уваги. Вона була вбрана в коротку та яскраву літню сукню, модну в Еспенії, але надто крикливу й обтислу для Кеконю. Та якщо не зважати на одяг, вона зливалася з натовпом, з вигляду була така сама, як і всі інші подорожні. Не мала на собі нефриту. І коли вона зрозуміла, наскільки малі шанси, що її хтось упізнає, відчула і полегшу, і укол жалощів до себе.

Під’їхало наступне таксі. Водій поклав її валізу до багажника, а Шае вмостилася на задньому сидінні й опустила вікно.

— Куди ідемо, панночко? — спитав він.

Шае поміркувала, чи не поїхати до готелю. Вона хотіла прийняти душ, відновитися після довгого перельоту, бодай трішки побути на самоті. Та вирішила, що не варто виказувати аж таку неповагу.

— Додому, — промовила вона і назвала водієві адресу.

Той від’їхав від брівки й пірнув у тісний потік автівок та автобусів.

Коли таксі перетнуло Дальший міст і перед очима розгорнувся сталево-бетонний міський краєвид, Шае відчула такий різкий напад ностальгії, що аж подих перехопило. Крізь вікно точилося вологе повітря, по радіо говорили її рідною мовою, навіть цей жахливий вуличний рух… Вона сковтнула й ледь не розплакалась. Мала дуже приблизне уявлення, чим їй тепер займатися в Дзаньлуні, але нема де правди діти: вона опинилася вдома.

Щойно вони заїхали до району Палацового пагорба, таксист став зиркати на неї у дзеркало заднього виду — його очі поблискували. А коли таксі спинилось перед високими залізними воротами маєтку Каулів, Шае опустила вікно й висунулася поговорити з охоронцем.

— Вітаємо вдома, Шае-дзень, — промовив вартовий, дивуючи її як неактуальним тепер суфіксом, так і фамільярністю, з якою він почепив цей суфікс до її імені.

Вартовий належав до Пальців Хіло. Обличчя його Шае впізнала, але імені не пригадувала, тому просто кивнула на знак привітання.

Таксі проїхало крізь ворота до круглого майданчика перед центральною будівлею. Шае потягнулась по гаманець, щоб розплатитися з таксистом, але той сказав:

— Це безплатно, Каул-дзень. Перепрошую, що не впізнав вас одразу, — то все іноземний одяг, — він озирнувся й усміхнувся зі щирою надією. — Мій тесть — відданий Ліхтарник. Останнім часом у нього виникли деякі проблеми у справах. Якщо ви чимось могли б…

Шае сунула водієві гроші.

— Візьміть платню, — наполягла вона. — Тепер я просто панна Каул. Для клану моє слово нічого не важить. Скажіть своєму тестю, щоб він звернувся до Синоптика в належний спосіб.

Вона приборкала почуття провини, яке відчула, коли побачила розчарований вираз чоловікового обличчя, вийшла з таксі й потягнула валізу сходами.

Біля дверей її зустріла Кяньла — економка-абукейка.

— Ой, Шае-дзень, ви так змінилися! — вона обійняла Шае й роздивилася з відстані витягнутих рук. — І пахнете по-еспенському.

Жінка радісно засміялася.

— Але чому тут дивуватися, ви ж бо тепер поважна еспенська ділова пані.

Шае невиразно всміхнулася.

— Та що ти таке кажеш, Кяньло.

Завдяки щирій та старанній праці вона завершила навчання у верхній третині рейтингу — попри те, що вчилася іноземною мовою, а після Академії Каула Ду еспенське навчальне середовище геть збивало з пантелику. Оте постійне сидіння у великих приміщеннях та балаканина, немов кожен студент хоче тебе чогось навчити. Навесні Шае пройшла кілька співбесід, що їх проводили в кампусі рекрутери великих компаній. Від однієї з тих компаній отримала запрошення посісти низову позицію. Але ж вона бачила, як рекрутери на неї дивилися.

Щойно вона заходила до кімнати, чоловіки, які сиділи за столом, — а то завжди були чоловіки, — припускали, що вона тунійка чи шотарка, і в їхніх поглядах зблискував перший натяк на упередження. Тоді вони зазирали до її резюме й бачили, що вона з Кеконю, що її виховали як Зеленокосту, і їхні обличчя затуманював неприхований скепсис. Еспенці пишалися своєю військовою потугою, але до освіти Шае, де в основі лежали бойові мистецтва, ставилися без особливої поваги. Яка від того користь у цивілізованому місці, що повниться професіоналами, як-от в еспенській корпорації? Це ж не Кеконь, де ім’я Каул цінувалось на вагу золота, — тут слівце від діда їй нічого не дасть. В отакі миті романтичні наміри досягти всього своєю працею здавалися бздурами. Ще й бздурами самотньої людини. І ось вона тут — повернулась до домівки, з якої ледь утекла два роки тому.

Біля підніжжя сходів стояв Лань. Він усміхнувся:

— Вітаємо вдома.

Шае підійшла й міцно обійняла старшого брата. Вони не бачились кілька років, і зараз її геть охопив спалах любові до нього. Лань був старшим за неї на дев’ять років, вони ніколи не гралися разом, але він завжди ставився до неї по-доброму. Захищав від Хіло, не засуджував, коли вона поїхала, і був тим єдиним членом родини, хто писав до неї листи, поки вона вчилася в Еспенії. Часом ті його листи, списані акуратним та впевненим почерком, здавалися єдиною ланкою ланцюжка, який пов’язував її з Кеконем, єдиним доказом того, що вона мала родину й минуле.

«Дідусеві ведеться не дуже, — написав Лань по-простому наприкінці останнього листа. — Більше підупав його дух, аніж фізичне здоров’я. Я знаю, що він за тобою сумує. Було б добре, якби ти приїхала навідати його, та й ма також, коли завершиш навчання». Біль від розставання із Джеральдом і досі був свіжим, як повний рідини пухир від опіку, тож Шае перечитала братів лист, відхилила ту єдину пропозицію роботи й забронювала квиток до Дзаньлуня.

Лань обійняв її навзаєм і поцілував у чоло.

Шае промовила: «Як дідусь почувається?» — тієї ж миті, коли брат сказав: «У тебе нова зачіска». Вони засміялися, й Шае відчула себе так, наче нарешті видихнула, після того як затамувала подих два роки тому.

— Він чекає на тебе, — сказав Лань. — Хочеш піднятись нагору?

Шае глибоко вдихнула й кивнула.

— Не думаю, що як зачекати, то все легше мине.

Вони піднялися сходами разом, Лань поклав руку їй на плече. З такої близької відстані вона відчувала наполегливий гомін його нефриту, ледь помітні зміни в атмосфері, на які її тіло реагувало жадібним стисканням у животі, варто було тільки нахилитися до брата ближче. Вона так давно не відчувала впливу нефриту, що зараз у неї паморочилось у голові. Змусила себе випростатись, відійти від Ланя й опинилася перед подвійними дверима.

— Останнім часом йому гірше, — сказав Лань. — Але сьогодні в нього хороший день.

Шае постукала у двері. Крізь них з неочікуваною жвавістю пролунав голос Каула Сеня:

— Ти ж знаєш, що я можу тебе чути навіть без твого нефриту, то й почув, як ти пройшла крізь двері й марнувала час, поки сюди піднімалася. Ну то заходь.

Шае відчинила двері й опинилася перед дідусем. Варто було спочатку перевдягнутися й прийняти душ. Пронизливий погляд Каула Сеня торкнувся її чужоземного вбрання, й куточки очей старого вкрилися павутинням зморщок. Він скривив носа і відкинувся на спинку крісла, наче його образив сам її запах.

— О боги, — пробурмотів він, — кілька останніх років були до тебе такими ж безжальними, як і до мене.

Шае нагадала собі, що, попри тиранічну поведінку, її дідусь належав до найгероїчніших та найшанованіших людей у цій країні, що тепер він старий, самотній та погано почувається і що два роки тому вона розбила йому серце.

— Дідусю, я приїхала просто з аеропорту.

Шае торкнулася чола зімкненими руками у традиційному жесті пошани і стала перед кріслом Каула Сеня навколішки, опустивши голову.

— Я повернулась додому. Чи приймете ви мене знов за онучку?

Вона підвела погляд і побачила, що вираз очей старого пом’якшав. Жорстка лінія рота розпружилась, і губи легенько затремтіли.

— Ой, Шае-се, звісно, я тобі пробачаю, — сказав він, хоча вона, власне, вибачення й не просила.

Каул Сень простягнув до неї вузлуваті руки, й Шае узялася за них, підводячись на ноги. Його дотик відчувався як удар струму, навіть у такому поважному віці він мав потужну нефритову ауру, й кістки її рук закололо від спогадів та потягу.

— Без тебе родина не була повною, — сказав Каул Сень. — Твоє місце тут.

— Так, дідусю.

— Це цілковито нормально — мати справи з чужоземцями. Я не раз це повторював. Боги правду відають, я це всім казав: ми мусимо відкрити Кеконь і змиритися з впливом зовнішнього світу. Через це я розірвав братерські стосунки з Айтом Юґоньтінем. Але… — Каул Сень тицьнув пальцем у повітря, — такими, як вони, ми ніколи не станемо. Ми інші. Ми — кеконьці. Ми — люди Зеленої Кістки. Ніколи про це не забувай.

Дідусь узяв її руки у свої, перевернув долонями догори та скрушно й несхвально похитав головою.

— Навіть якщо ти знімеш увесь свій нефрит, однаково не станеш такою, як вони. Вони ніколи тебе не приймуть, бо відчуватимуть, що ти інакша, отак, як собаки знають, що вони важать менше за вовків. Нефрит — то наш спадок, наша кров не повинна лишатися з чужою, — він стиснув її руки долонями з тонкою, як папір, шкірою, і цей жест мав її втішити.

Шае схилила голову з мовчазною згодою, ховаючи роздратування, яке в неї викликало неприховане задоволення діда через те, що Джеральд лишився в минулому. Вона познайомилася з Джеральдом на Кеконі. На той час він служив на острові Еумань, до кінця служби йому лишалося п’ятнадцять місяців, а потім він збирався вступити до університету. Щойно Каул Сень дізнався, що Шае зустрічається з моряком-іноземцем, то гнівно провістив, що ці стосунки приречені. І нехай причини він мав переважно расистського характеру — Джеральд був шотарцем (хоча й народився в Еспенії), слабаком рідкокровим, який її не вартий, вилупком пустопорожнім, — Шае дошкуляло, що передбачення старого цілковито справдилося. І, якщо подумати, з тією частиною про «вилупка пустопорожнього» він теж не помилився.

— Дідусю, мене дуже тішить, що ви маєте здоровий вигляд, — м’яко промовила Шае, намагаючись урвати його монолог. Та він лише відмахнувся від спроби спрямувати розмову в інше русло:

— Я у твоїй кімнаті нічого не торкався. Знав, що ти повернешся, щойно ця фаза мине. Та кімната й досі твоя.

Шае швиденько пометикувала.

— Дідусю, я вас так розчарувала. Думала, що вже не маю права на місце в цьому домі. Тому винайняла собі квартиру неподалік і відправила свої речі туди.

Це було неправдою: ніяких домовленостей щодо житла вона не мала і речей, щоб кудись їх відправити, також. Та її аж ніяк не приваблювала ця думка — повернутися до своєї дитячої кімнати в домі Каулів, так наче за ці два роки нічого не змінилося й вона нічого не досягла. Якщо вона оселиться тут, доведеться терпіти нефритові аури Зеленокостих, що вештаються туди-сюди, і дідусеве зневажливе прощення.

— Та й мені знадобиться трохи часу, щоб влаштуватися, — додала вона. — Вирішити, що робити далі.

— А що тут вирішувати? Я поговорю з Дожу про те, що за бізнес тобі вділити.

— Дідусю, — урвав його Лань. Він спостерігав за розмовою з порога. — Шае дуже довго сюди летіла. Дозвольте їй розпакувати речі й перепочити. Час поговорити про справи ще настане.

— Ха, — промовив Каул Сень, але руки Шае випустив. — Гадаю, ти маєш рацію.

— Я скоро повернуся, щоб знову з вами побачитись, — вона нахилилась і поцілувала старого в чоло. — Люблю вас, дідусю.

Старий гмикнув, але обличчя його просяяло любов’ю, якої — Шае це раптом зрозуміла — їй страшенно бракувало. На відміну від Ланя, вона не знала батька, і, коли була зовсім малою, Каул Сень був для неї всім. Він обожнював її, а вона — його. Та коли Шае виходила з кімнати, дідусь пробуркотів їй услід:

— Заради божої любові, надінь свій нефрит. На тебе боляче дивитися.

На вулицю вони вийшли разом із Ланем. Більше там нікого не було. Сонце зайшло, лишивши по собі туманний відблиск, що окреслював дахи будівель навколо центрального подвір’я. Шае впала на кам’яну лаву поряд з розкидистим кленом і тяжко зітхнула. Лань сів поруч. Якусь мить вони мовчали. А тоді перезирнулися й тихенько засміялись.

— Могло й гірше вийти, — озвалася вона.

— Я ж казав, він сьогодні в непоганому гуморі. Лікар запевняє, що йому вже треба носити менше нефриту, але цю битву я наразі відкладаю.

Лань швидко відвів погляд, але Шае встигла помітити, як він на мить скривився.

— Як там ма? — спитала вона.

— У неї все гаразд. Їй подобається. Життя там мирне.

Багато років тому їхня мати вимушено присвятила себе самотньому материнству й обслуговуванню вимогливого свекра в обмін на безпечне та зручне життя поважної вдовиці з Безгірного клану. Та щойно Шае виповнилося вісімнадцять, Каул Вань Жя переїхала до фамільного будиночка, що в Маренії, на березі моря, за три години їзди від Дзаньлуня. Наскільки Шае знала, відтоді мати жодного разу до міста не поверталася.

— Тобі варто з’їздити до неї, — сказав Лань. — Але не поспішай, насамперед влаштуйся.

— А ти як? — спитала Шае. — Як у тебе справи?

Лань обернувся до неї і примружив очі. Усі казали, що він схожий на батька, але Шае цього не помічала. Брат був статечним та сентиментальним і нічим не нагадував того лютого з вигляду партизана зі старих світлин, що висіли на стіні в дідусевій кімнаті. Він наче хотів щось їй сказати, але змінив думку і промовив інше:

— Шае, зі мною все добре. Заклопотаний клановими справами.

Шае заполонило почуття провини. В Еспенії вона не дуже старанно відповідала на його листи, тож не варто очікувати, що зараз він їй звірятиметься. Вона навіть не була певна, що потребує його довіри. В усякому разі не тоді, коли йдеться про якісь там територіальні суперечки, чи про Ліхтарників, які роблять щось не те, чи про Кулаків, яких повбивали у двобоях, — це ті самі кланові справи, від яких вона пообіцяла собі триматися подалі. І все ж вона замислювалась, як її брат несе на плечах тягар посади Стовпа, одночасно справляючись із тим, що його покинула Ейні, та й із дідовим різким занепадом, коли всієї допомоги в нього — Хіло і той противний старий Дожу.

— Мене не було поруч, — сказала вона. — Мені дуже прикро.

— Шае, ти маєш жити власним життям.

У його голосі не було й натяку на догану, й Шае подякувала богам, що саме Лань був першим членом родини, кого вона зустріла після повернення. Він не змушував її соромитись ані того, що вона поїхала, ані того, що повернулася. Це було більше, ніж вона заслуговувала, — і більше, ніж варто очікувати від інших членів сім’ї.

Її наздогнав ефект різкої зміни часових поясів, і тепер Шае почувалася виснаженою. У будинку спалахнуло та згасло світло, у горішніх вікнах промайнула постать Кяньли, яка зачиняла віконниці. У темряві недвижні обриси лав та дерев, поміж яких Шае гралася в дитинстві, мали трохи докірливий вигляд — немов родичі, з якими давно не бачились. Вона усвідомила, що Кеконь має особливий запах, якийсь невимовний гострий аромат із ноткою поту. Невже всі її еспенські однокурсники відчували такий запах від неї? Вона уявила, як запах просотується крізь пори. Поклала долоню на Ланеву руку. Його нефритова аура огортала її, як низькі басові вібрації, й Шае нахилилася ближче, але не занадто.

Шае зняла номер у готелі й наступні три дні провела у пошуках квартири. Вона не хотіла жити надто близько до маєтку Каулів, але й оселитися де заманеться також не могла. Хай вона позбавилася свого нефриту, але ж не обличчя чи імені — у цьому місті були райони, які їй краще оминати. Та навіть за таких обмежень: шукати тільки в районах, що перебувають під прямим контролем Безгірного клану, — вона все одно проводила весь час від світанку до заходу сонця, переїжджаючи від станції до станції у смердючому й залюдненому метро, шалено обливаючись потом від літньої спеки й відвідуючи один будинок за одним.

«А могло б вийти набагато простіше», — бідкалась вона сама собі не раз і не два. Одне лиш Ланеве слівце Ліхтарнику, власникові будинку, — й вона одразу ж дістане чудово устатковану квартиру. У такому разі орендна платня складатиме половину від справжньої ціни, а домовласник зможе спати спокійно, бо знатиме, що дозвіл на будівництво чи контракт, на який він так чекав, буде схвалено тієї ж миті. Та Шае міцно трималася за обіцянку давати собі раду без допомоги родини. У студентські роки вона жила скромно, а якщо обміняти еспенські гроші, зароблені під час літнього стажування торік, то цього цілком вистачить, щоби платити за житло в Дзаньлуні впродовж пів року — за умови, що вона поводитиметься розважливо. Під кінець третього дня пошуків Шае стерла ноги та зморилася, але підписала угоду на скромний, проте цілком пристойний лофт з однією спальнею в Північному Сотто й була дуже собою задоволена.

Коли вона повернулась до готелю, у фоє на неї чекав Хіло. Він зсутулився в надто пухкому шкіряному кріслі, та щойно побачив Шае — випростався. Кулак, що був із ним, — один з братів Майків, Шае не згадала, котрий саме, — підхопився із сусіднього крісла й перейшов на інший бік кімнати, щоб вони могли поговорити наодинці.

За ці два роки, що вони не бачились, брат узагалі не змінився, і Шае з раптовим зніяковінням замислилась, чи не здається вона йому інакшою, чи одяг або зачіска не додає їй віку, чи не робить її чужою. Хіло старший за неї на якісь одинадцять місяців, і коли Шае поїхала, вони були одне одному рівня. А тепер вона безробітна, безнефритна й самотня. А він став однією з наймогутніших осіб у Дзаньлуні, йому корилися сотні Зеленокостих.

Вона знала, що цієї миті не уникнути, та переконала себе, що можна ще трохи зачекати. Це Лань розповів, де її знайти, чи персонал готелю заклав її комусь із його Пальців? Коли Хіло підвівся для привітання, Шае зібралася із силами. Готельне фоє точно не було місцем, де, як вона уявляла, це мало статися.

— Хіло, — промовила вона.

Він дуже тепло її обійняв.

— Що ти робиш у цьому готелі? Мене уникаєш?

Тон його прозвучав по-щирому скривджено, Шае встигла забути, яким чутливим Хіло часом бував. Він узяв її обличчя у свої долоні й поцілував у кожну щоку та в чоло.

— Я забув про те, що було колись, — сказав він. — Тепер, коли ти повернулася, усе пробачено. Ти ж моя молодша сестричка, як я можу тобі не пробачити?

Оцим своїм прощенням, подумала вона, Хіло дуже скидався на дідуся. Сам він, звісно, не збирався вибачатися за те, що називав її хвойдою та зрадницею клану і просто перед нею, Ланем та дідусем визвався вбити Джеральда, якщо йому дозволять. Якби Джеральд не був офіцером еспенського флоту, а в кімнаті не було б Ланя, який всіх заспокоїв, Каул Сень цілком міг би дати йому цей дозвіл.

Якась часточка Шае прагнула й далі сердитись на Хіло. І було б набагато простіше, якби він досі лютував на неї. Та душевна щедрість Хіло нагадувала його нефритову ауру — шалена й цілком недвозначна. Шае відчувала, як її охоплює тепло, як воно розтоплює напругу, що скувала її спину та плечі, немов обладунки.

— Я тебе не уникала, — сказала вона — Просто я щойно приїхала, і мені треба трохи часу, щоб облаштуватися, ось і все.

Брат відступив від неї на крок, але й далі притримував за лікті.

— Де твій нефрит?

— Я його не ношу, — відповіла вона.

Обличчя Хіло спотворила хмурість. Він нахилився вперед і стишив голос.

— Шае, ти нам потрібна, — тепер їхні очі були на одному рівні, й він дуже пильно вдивлявся в неї. — «Горяни» збираються піти проти нас. На це вже всі знаки вказують. Вони гадають, що ми слабкі. Дід просто сидить нагорі й ніколи не виходить з будинку. Дожу і плювка не вартий, я йому не довіряю. Та твоє повернення змінює все. Дідо тебе завжди любив найбільше, і якщо ми двоє прикриємо Ланеві спину…

— Хіло, — промовила Шае. — Я не збираюсь втручатися. Те, що я повернулась до Дзаньлуня, не значить, що я матиму стосунок до кланових справ.

Він схилив голову набік.

— Але ж ти нам потрібна, — сказав по-простому.

Варто просто зараз промовити кілька жорстоких слів — і його можна віднадити. Їй аж кортіло так вчинити: завдати йому болю, відмовити, спровокувати. Та вона втомилась від їхньої давньої ворожнечі. Сваритися з Хіло — це як залежність, нав’язлива погана звичка завдовжки в усе життя. Вона постаралася лишити її позаду разом зі своїм нефритом, коли поїхала, і не хотіла до неї повертатися. Тепер вони обоє дорослі. Вона мусила нагадати собі, що нині Хіло — Ріг Безгірного клану. Якщо вона збирається тривалий час жити в Кеконі, сваритися з ним не варто.

Шае притлумила потяг атакувати у відповідь.

— Я ще не готова, — сказала вона. — Мені треба нарешті розібратися зі своїм життям самостійно. Ти ж можеш спробувати поставитися до цього з повагою?

На обличчі Хіло змагалися кілька різних виразів: схоже було, що він намагається втримати на шворці роздратування, поки оцінює її щирість. Він прийшов до неї, такий усміхнений і сповнений теплих братерських почуттів, а коли Хіло робить отак крок комусь назустріч, від інших він очікує взаємності. Не зустріти його на півшляху — ризиковано. Та коли він заговорив, тон його був розважливішим.

— Гаразд. Якщо кажеш, що тобі потрібен час, то так воно й буде. Але, Шае, нема тут із чим розбиратися. Якщо ти не хочеш бути Каул, то не треба було повертатися, — не встигла вона відповісти, як Хіло підвів палець угору. — Не сперечайся, я не хочу забувати, що пробачив тобі. Бажаєш, щоб я поки дав тобі спокій, — гаразд. Але я не такий терплячий, як Лань.

Він пішов геть, і його нефритова аура відхлинула від неї, як величезна хвиля, що повертається до моря.

— Хіло, — гукнула Шае йому вслід. — Перекажи Аньденю від мене вітання.

Брат трохи повернув голову й кинув через плече:

— Сама сходи з ним привітайся.

Його заступник кинув на неї застережливий погляд, і вони розчинились у теплій ночі, що чекала за дверима готелю.