Нефритове місто

РОЗДІЛ 41
НАЙКРАЩИЙ УЧЕНЬ

В Академії Каула Душужоня пробні іспити відбувались за два місяці до підсумкових, що припадали на кінець навчального року, — якраз перед тим, як настане весняний сезон дощів. Офіційні іспити тривали два тижні, були закритим заходом і складалися з низки таємних випробувань, якими керували шкільні вчителі. А от пробні минали за один день, і це була публічна подія, дуже подібна до спортивних змагань. Родзинка дня — шість нефритових дисциплін, але, як то на Кеконі заведено, крім усього іншого, відбувалися змагання з декламування поезії, математична олімпіада й ігри на логіку, що приваблювали своїх відданих шанувальників та азартних гравців.

Ще місяць тому Аньдень із захватом чекав на пробні, але тепер вони перетворилися для нього просто на перепону перед випуском і радували лише з однієї точки зору давали привід зосередитися. Цього ранку він мовчки й механічно жував свій сніданок у їдальні, не маючи сил і бажання долучитися до знервовано-веселих балачок інших восьмикласників. Він звірився з розкладом і зробив усе можливе, щоб успішно виступити в усіх ранкових змаганнях, але не став затримуватися після кожного з них, аби дізнатися, скільки балів набрав. Та й до дошки оголошень у коридорі, навколо якої юрмилися його однокласники, щоб подивитися, як після кожного змагання змінюється турнірна таблиця, він теж не підходив. Вважалося, що пробні іспити мають на меті швидко й без зайвої напруги підготувати випускників до значно суворіших випробувань, що чекали на них попереду. Та чимало восьмикласників — принаймні ті, що розраховували на місце у клані, тобто більшість із випуску — хвилювалися так, наче йшлося про справжні іспити наприкінці навчального року. Подивитися на пробні приходили члени їхніх родин. А ще — керівництво клану. Ріг та його основні Кулаки зазвичай відвідували пробні, щоб придивитися до випускників, яких вони схочуть взяти в Пальці. Старші Таланники спостерігали за науковими конкурсами. І залежно від того, як учні покажуть себе сьогодні, наступні два місяці вчителі могли поводитись або притомно суворо, або перетворитися на мучителів, що не знають міри.

Та Аньдень так і не знайшов у собі сили перейматися цим бодай на дрібочку. За обідом він майже ні з ким не розмовляв, а щойно доїв — пішов з їдальні і трохи зарано з’явився на випробуванні вежею. Погода стояла похмура й прохолодна — учасникам змагань довелося піддягти футболки під формені туніки, і їхнє дихання клубочилося в повітрі. Здійнявся вітерець, але не настільки сильний, щоб Аньденя це хвилювало. Він витягнув шию, намагаючись роздивитися найвищу платформу, що увінчувала ті кілька ярусів, які оперізували міцний дерев’яний стовп п’ятнадцять метрів заввишки. Коли назвали його ім’я, він звичним жестом затягнув тренувальний браслет навколо зап’ястка та провів великим пальцем по нефритових камінцях. Пролунав дзвін.

Він розбігся, а тоді стрибнув, застосовуючи Легкість. Хлопець перестрибував з платформи на платформу, чіпляючись руками й ногами, штовхав себе вище, з кожним рухом накопичуючи й вивільняючи нефритову енергію, що допомагала здіймати тіло вгору попри силу тяжіння. Земля стрімко віддалялася, секунди розтягувалися, й коли він перестрибував з однієї вузької планки на іншу, здавалося, він так надовго зависає в повітрі, аж ось-ось втратить контроль над Легкістю й гепнеться на землю, переламавши всі кістки. Серце в нього калатало, але дихання лишалося спокійним та впевненим, і хвилювання він не відчував. Йому було байдуже, переможе він чи програє. Байдуже, чи раптом не впаде. Він не зводив погляду з горішньої платформи, й коли дістався до неї, десь далеко внизу пролунав дзвін, а тоді — оплески, такі гучні, що Аньдень зрозумів: наразі він показав найкращий результат дня.

Там, нагорі, вітер дув сильніше — аж свистів у вухах. Звідти відкривався широкий краєвид: він бачив не тільки всю територію академії та Вдовиний парк, а й блискучий шир водоймища і лісистий Палацовий пагорб, де розташувався маєток Каулів, на півночі, та клаптикову ковдру середмістя Дзаньлуня на сході — мішанину черепичних дахів, бетонних будівель і сталевих хмарочосів. Йому кортіло сісти, почеберяти хвилинку ногами й поуявляти собі це місто таким мирним і спокійним, яким воно здавалося з височини.

Він спустився донизу — для цього знадобилась лише дрібка Легкості. Біля підніжжя вежі погойдувався на п’ятах Дудо, готовий підніматися наступним.

— Чотко в тебе вийшло, — сказав він Аньденеві. — Ніхто з нас твій час не переб’є.

— Я просто мало їв, — чемно, але правдиво відповів Аньдень.

Насправді це не мало жодного значення, та й не пробні іспити були причиною, через яку він втратив апетит. Він пройшов повз Дудо, взяв у волонтера-шестикласника рушник і витер піт з обличчя. Щойно Аньдень підвів погляд — помітив у першому ряду глядачів Майка Кеня й заозирався, бо на якусь мить подумав, що й Хіло міг прийти. А тоді згадав, що це Майк Кень тепер став Рогом й ніхто навіть не чекає, що новий Стовп цього року матиме час на відвідування пробних. Майк перехопив погляд Аньденя й кивнув хлопцеві.

Торік Аньдень був одним із тих семикласників, що спостерігали за змаганнями із задніх рядів. Той день був холодним і вологим — Аньдень пригадував, як потирав долоні та дмухав на них, а ще тупцяв ногами, аби зігрітися. Тоді тут був Хіло, сидів просто попереду поруч із Майком Тажем. Аньдень чув відголоски розмови кузена з Майком: він звертав увагу то на одного учня, то на іншого, всміхався, аплодував і, схоже, непогано гаяв час. У перервах він підводився, потягувався і проходжав полем, розмовляючи з восьмикласниками. Вони сприймали його як бога, що спустився поміж люди, низько схилялися в поклонах, ловили кожне його слово, та Ріг поводився привітно й дуже по-простому. Поплескував їх по спинах, хвалив за зусилля, жартував про вчителів та розповідав байки про часи свого навчання й халепи, у які він вляпувався. А Аньдень тримався позаду й спостерігав.

— Наступного року там і ти будеш, — Лань підійшов до нього з-за спини й наполохав хлопця.

— Ланю-дзень, — промовив Аньдень. — А я й не знав, що Стовп відвідує пробні іспити.

— Мені подобається приходити, якщо випадає шанс, — сказав Лань. — Бодай щоб встигнути роздати нагороди й оголосити прикінцеву промову. Та коли настане твоя черга — я прийду на весь день.

Аньдень відвів погляд, його трохи присоромило те, що Стовп готовий докласти задля нього особливих зусиль.

— А коли ти тут вчився, пробні вже були? — спитав Аньдень.

Лань похитав головою.

— Я з найпершого випуску. Дідусь та двоє його вчителів заснували академію через рік після завершення Війни багатьох народів. Думаю, вона й раніше існувала, але то була не справжня школа, а Зеленокості просто тренувалися по підвалах та в таємних таборах. Того першого року нас було тільки п’ять десятків. Тут тоді були лише одна будівля й одне тренувальне поле — оце, — він обвів рукою територію академії. — А коли я сюди зараз приходжу, все здається новим. Але ж я шістнадцять років тому випустився. Час минає швидко, й усе навколо змінюється.

У голосі Стовпа промайнула нотка смутку, й Аньдень замислився, за чим саме сумував кузен. Та він так ніколи про це й не дізнався: люди помітили Стовпа, й кілька викладачів академії підійшли до них, щоб висловити Ланеві пошану. Аньдень відійшов убік, заздрісно спостерігав за восьмикласниками й міркував собі, який же з нього вийде Каул, якщо йому бракує і харизми Хіло, і тієї поваги, яку викликав у людей Лань.

Та попри обіцянку, сьогодні Ланя тут не було. І для Аньденя один тільки цей факт позбавив усю розвагу будь-якого сенсу. Тепер пробні іспити перетворилися для нього на щось таке порожнє й малозначуще, на пантоміму, яку треба перетерпіти, доки діло не дійде до справжніх здобутків: випускного, нефриту, місця у клані, помсти за те, що зробили з його родиною.

Наступним змаганням, в якому брав участь Аньдень, було метання ножів, і він посів друге місце після Лотта, а всі ж знали, що цього хлопця нікому не перемогти. Останнім змаганням було Направлення, чи, як його звали поміж учнів, «мишача масакра». Енергію можна направляти лише від однієї живої істоти до іншої, та напад за допомогою Направлення був надто небезпечним, щоб учні практикувались одне на одному, коли йшлося про такі публічні виступи. Тож під час пробних іспитів восьмикласники ставали перед столом у переповненій залі зібрань. Кожному виділяли клітку з п’ятьма білими лабораторними мишами. Торкатися мишей дозволялося тільки одним пальцем, і судді дискваліфікували всіх, хто застосовував до звіряток Силу чи Відхилення. Упродовж багатьох років це популярне змагання намагалися всіляко урізноманітнити: хто ж проти побачити, як людина направляє енергію в бика? Але з практичних (а ще — фінансових) міркувань усі пропозиції такого штабу завжди відхилялися.

Направлення давалося Аньденеві найкраще, й він намагався не брати до голови те, що саме хистом до цієї дисципліни прославилась його мати. Коли пролунав дзвін, він не став обтяжувати себе тим, аби торкнутися мишей пальцем. Надто вже верткі ті тваринки. Він накрив клітку обома долонями, нашвидкуруч застосував Чуття, щоб засікти всі п’ять крихітних життів, які пульсували світлом, наче маленькі свічки-«таблетки». Він навмання обрав одну з мишей, сфокусувався на ній, трішечки припідняв долоню й опустив її, направляючи короткий та акуратний спалах енергії. Відчув, як дрібне сердечко миші стиснулось і зупинилось. Його руку лоскотнуло коротким струменем тепла — це тільце тваринки полишило життя. Ще чотири короткі й потужні спалахи направленої енергії — і Аньдень ступив крок назад, склавши руки за спиною на знак того, що завершив випробування. Коли пролунав фінальний дзвін, ще двоє учнів з восьми, які оточили стіл, убили всіх своїх мишей, але Аньденів час не перебив ніхто.

Коли суддя підняв його клітку під оплески глядачів, хлопцю стало трохи сумно. Кілька хвилин тому п’ять маленьких тілець повнились життям, а тепер вони отак зненацька його втратили. Таким був порядок речей: жити й помирати з примхи могутніших істот; та Аньдень не настільки переймався пробними іспитами, щоби вважати, що він насправді мусив убити тварин. Відчувати провину було якось по-дурному, він запевно здобуде нагороду «Найкращий учень» — то чого ж просто не порадіти, бодай хвилиночку?

— Вітаю, — промовив Тонь, коли вони виходили із зали.

— Таке враження, що ти навіть не напружувався, — докинув Хейке.

Інші однокласники теж підходили до нього, аби похвалити, поки вся група виснажених, а все ж піднесених учнів вишиковувалася на центральному майданчику позаду зали зібрань, очікуючи на роздачу нагород та прикінцеве слово від грандмайстра Ле. До випуску лишалось кілька тижнів, і всі зацікавились Аньденем, бо раптом зрозуміли, що невдовзі він стане найвисокоранговішим Зеленокостим поміж них усіх, скоріш за все, — провідним учнем, та й зі всього видно було, що йому благоволить їхній невгамовний молодий Стовп.

Аньдень старанно кивав, усміхався, коли-не-коли вичавлював із себе кілька вдячних слів, але почувався на подив відсторонено, так наче його душа трималась окремо від тіла. Він мав на собі нефрит і застосовував його енергію протягом усього дня, а після того як стільки часу провів на самоті, галас такої кількості аур було просто несила терпіти. Після похорону він тримався осторонь, пірнувши у звичний триб тренувань та навчання. Решта учнів не знали, що йому казати, бо ж він горював за Каулом Ланем як за людиною, а не за Стовпом, чия загибель призвела до мстивого смертовбивства на Бідняцькому шляху й закрутила Дзаньлунь у бурі міжкланової колотнечі. Але те, що вони й не намагалися достукатися до нього, було на краще: він однаково не знав, як приймати їхнє співчуття. Усе, що він нині зрозумів, — каяття має свої межі. Минає трохи часу, воно виїдає в людині діру й завдяки якомусь алхімічному процесу перетворюється на гнів, що може виплеснутися назовні, якщо не поглине свого носія цілком і повністю.

Аньдень знав, що це він винен у смерті Ланя. Він не повірив Хіло, коли той запевняв його у протилежному. Але також у цій смерті слід винуватити й самого Ланя. А ще і Шае, і Хіло. Він не ладен був ненавидіти власну родину за всі їхні помилки, зате цілком міг ненавидіти тих, через кого ті помилки перетворилися на фатальні. Він мав право ненавидіти Ґама Обеня, чий останній удар таки мав смертоносні наслідки. Право ненавидіти Айт Маду та Ґоньта Аша й увесь Гірський клан. А ще «сяйво» — оту еспенську отруту.

Казали, що Лань втрапив у засідку, що ту засідку влаштували «горяни» з «фуллертонами», й коли їм не вдалося його застрелити, вони втопили Ланя у гавані. Це все, про що довідався Аньдень, — схоже, більше ніхто нічого не знав. Невідомо було навіть, хто саме вбив Ланя. Хай хто то був, хай що сталося тієї ночі, Аньдень мав певність: цього не відбулося б, якби Лань лишався самим собою. Якби не його поранення, не той нестабільний стан, не наркотичний морок, що його побачив був Аньдень. Якби Аньдень пішов-таки до Хіло, як слід було вчинити, або ж розповів про все Шае того вечора після матчу з рілейболу, може, вони змогли б переконати Ланя носити менше нефриту, доки його стан не поліпшиться, або ж забрали б у нього «сяйво», яке він застосовував, наче то костур, чи принаймні були би в курсі того, що відбувається, й переконалися б, що тієї ночі він не лишиться сам…

— Емері, — хтось легенько штурхнув його у плече. — Агов!

Аньдень підвів погляд. Виявилось, що грандмайстер Ле вже виступив із промовою, оголосив переможців в окремих змаганнях, а тоді назвав ім’я Аньденя. А тепер чекав на те, щоб віддати Аньденеві нагороду найкращого учня, і з кожною секундою затримки куточки його тонких губ насуплено опускалися все нижче й нижче.

Аньдень поспіхом рушив уперед і торкнувся долонями чола, одночасно схиляючись у глибокому й вибачливому поклоні. Нагорода найкращому учневі була настільки жаданою, бо йшлося про справді вагомий приз — нефритову сережку, що спочивала в церемоніальній скриньці із зеленого оксамиту. Ту коштовність почеплять на його тренувальний браслет, і це слугуватиме гарантією: якщо на випускних іспитах він отримає прийнятні оцінки, то навчання закінчить із чотирма нефритовими камінцями — з максимумом нефриту, що його можна дістати після навчання в академії. Аньдень прийняв скриньку, знову схилився в шанобливому поклоні й повернувся на своє місце. Якогось великого тріумфу він не відчував — просто похмуре полегшення.

Грандмайстер Ле ще трішки розповів про майбутні іспити та про те, що в ці непевні часи розбрату майбутні Зеленокості мають особливо добре підготуватися, а тоді побажав усім випускникам удачі й оголосив про завершення пробних іспитів. Юрба поступово розходилася. Родини та друзі збиралися разом, щоб сфотографуватися. Аньдень розвернувся, аби йти до своєї кімнати в гуртожитку, але неподалік з’юрмилися його однокласники, й він розчув голос Лотта Джіна:

— Родина Каул дурить себе, якщо вважає, що серед випуску цього року вони знайдуть багато Пальців, — казав Лотт. — Не тоді ж, коли йти слідом за Рогом означатиме перетворитися на харч для черви.

— Ну так, ніхто ж не думає, що Майк — рівня Рогу, яким був Каул, — визнала Пау.

Хейке з ними погодився:

— Патрулювати вулиці та збирати внески — то одне. Навіть двобої до чистого клинка не завжди завершуються смертю, принаймні не тоді, коли хтось поступається. Але ж битися з досвідченішими Зеленокостими, які носять більше нефриту й хочуть зняти твій з мертвого тіла — це ж геть інша справа!

— За спокійних часів усі хотіли піти в Пальці — бодай на кілька років. Тебе за це поважали би, навіть якщо ти не здобудеш нефриту чи не станеш Кулаком. А коли йдеться про справжню війну? — голос Лотта зневажливо погучнішав. — Та вони швидко збагнуть, що серед нас мало таких дурних і спраглих до нефриту, як…

Завершити він не встиг, бо Аньдень різко розвернувся й попрямував до групки однокласників. Йому було невтямки, чому він зробив це саме зараз, бо вже чув такі балачки раніше й вони його не займали, але цієї миті зчепив зуби й кулаки, міцно стиснувши в руці дорогоцінну зелену коробочку, яку щойно отримав. Інші учні отетеріло спостерігали, як Аньдень накинувся на Лотта:

— Та мене вже блювати тягне від твоїх лайняних балачок, — огида у власному голосі приголомшила його більше за будь-кого іншого. — Боягузи, які трусяться за власну шкуру замість того, щоб захищати клан під час війни, на нефрит і не заслуговують.

Усі геть розгубилися. За всі вісім років вони ніколи не бачили його настільки розлюченим. Та Лань помер, і тепер усе змінилося. Кардинально змінилося, відколи вони сиділи тоді в залі зібрань під час тайфуну, коли Аньдень ще вірив, що його кузени тримають усе під контролем і немає потреби висловлюватися на їхню підтримку.

Хоч Аньденя заполонило горе, йому дошкуляло, що всі ці тижні Лотт Джін із ним майже не розмовляв і, схоже, відверто його уникав. То тепер, коли в Лотта від здивування аж рот роззявився, Аньденя охопив спалах жорстокого задоволення. Чому Лотт завжди поводиться так егоїстично? Невже вважає, що він один на всьому світі боїться за своє життя чи хотів би, щоб все склалося інакше? Та як він сміє отак зарозуміло просторікувати, немов Аньдень може кинути клан і піти собі геть?

Лотт різко стулив рота.

— Емері, я тебе чимось образив? — він тягнув склади Аньденевого прізвища з перебільшеним еспенським акцентом, підкреслюючи, наскільки по-чужинському воно звучить. — А я й не думав, що тебе так тривожить, коли хтось сумнівається в діях клану чи однесеньке слово каже проти славетної родини Каул, очі Лотта спалахнули. — Може, ти й найкращий учень, але ніхто з нас ще не присягав і рангів не отримував. Ти не маєш права казати нам, що робити чи про що говорити.

— Ми — восьмикласники, — відрізав Аньдень. — Безгірний клан покладається на нас. Молодші класи за нами спостерігатимуть. Такі балачки шкодять клану, а ви ще й торочите про це посеред майданчика, де будь-хто може вас почути, — його дедалі більше охоплювала лють, і він кинув докір співрозмовникові, бо ж знав, що сумніви — наче віруси, вони миттю поширюються з вуст у вуста: — У тебе батько — Кулак, ти мусив би знати краще.

— Не вказуй мені, що я мушу знати, і не смій нічого казати про мого старого, — огризнувся Лотт.

І тут обстава враз зазнала небезпечних змін. Сьогодні обидва вони мали на собі нефрит, і Аньдень відчув, як аура іншого юнака спалахнула, наче до неї плеснули олії. Купка восьмикласників нервово совалась на місці. Двобої на території академії були заборонені, ще й учителі трималися поблизу. Та й дехто з учнів і їхніх родичів, що юрмилися на майданчику, уже почав зиркати в їхній бік.

— Ну ж бо, — Тонь став поміж Аньденем та Лоттом. — Усім нам сьогодні нефрит трохи вдарив у голову. Може, ми й зайвого ляпнули. Не думаю, що хтось тут хотів когось образити, еге ж? — він дуже виразно глянув і на Лотта, і на Аньденя.

— А мені здається, що хтось таки хотів, — злостиво промовив Лотт та його погляд зненацька ковзнув Аньденеві за плече й він примовк.

І саме тієї миті Аньденя огорнула хвиля теплої аури, за якою він безпомильно впізнав Каула Хіло.

— Енді, — Хіло поклав Аньденеві руку на плече й долучився до їхнього гурту, наче він робив це кожного дня. — Кень мені все розповів — сказав, що ти сьогодні був просто неймовірний. А я встиг тільки на вручення нагород. Усе ж таки зміг побачити, як ти став найкращим учнем. Вибач, що раніше не вирвався.

Вуста Хіло вигнулись у тій його кривуватій безжурній усмішці, та Аньдень помітив, як сильно він змінився. Завше юний вигляд затьмарили темні тіні, що запали довкруж очей та рота. Риси обличчя загострились, на руках з’явились нові шрами. Присутність Стовпа одразу ж змусила всіх принишкнути, розмова миттю змінила напрямок, немов струмок, у який кинули каменюку.

— Я… я дуже втішений, що вам вдалося прийти, Хіло-дзень, — спромігся вимовити Аньдень.

— Познайом мене зі своїми друзями, Енді, — сказав Хіло.

Аньдень роззирнувся колом. Коли черга дійшла до Лотта, Хіло з неабиякою цікавістю промовив:

— Ти — син Лотта Пеньшуґоня? Мені прикро, що твій батько не зміг прийти сюди й подивитися, як ти береш участь у пробних іспитах. Певен, що він дуже хотів би, але я покладаюся на нього, бо він може втримати для Безгірного клану Соґень, — не схоже було, що Стовп помітив Лоттові напружені плечі й застигле обличчя, і тому він ще привітніше додав: — Я розкажу йому, як добре ти виступив. Він стверджує, що в метанні ножів ти кращий навіть за нього й цілком здатний носити його нефрит — це я вже й сам бачу. Тобі варто поговорити із Майком-дзень. Будь-коли, як зручно буде, — необов’язково чекати випускної церемонії.

Обличчя й шия Лотта помаковіли.

— Спасибі вам, Кауле-дзень, — коли хлопець вклонявся Хіло, у нього смикнулось підборіддя, і тієї ж миті він кинув косий погляд на Аньденя.

— Це вас усіх стосується, — вів далі Стовп, обводячи поглядом невеличке коло восьмикласників. — Я вже Енді казав, що ви — найбільший та найпотужніший випуск академії за багато років. Проти вас я вже старигань. Ви — майбутнє клану й надія ваших родин.

— Дякуємо, Кауле-дзень, — сказав Тонь, й інші повторили слідом за ним.

— Кров наша належить клану, — запопадливо докинув Дудо, схиляючись у низькому поклоні.

— Уже скоро, друже, але ще ні, — легковажно промовив Хіло, смикнувши Дудо за комір на спині. — Ще два місяці ви залишатиметесь учнями. І не просто учнями, а восьмикласниками. Це ж, можна сказати, ваш обов’язок — зробити життя молодших якомога жалюгіднішим та змусити вчителів оголосити вас найгіршим класом в історії академії якраз тоді, як вам настане час випускатися. Таке кожен клас чудив. Ото розказав би вам трохи про мій випускний рік, але ж це вечір після пробних — чого це ви ще не повтікали з кампусу, щоб напитися?

Дехто з них засміявся, всі знову подякували Стовпу і вшилися, знервовано озираючись. Лотт кинув на Аньденя з Хіло ще один незрозумілий погляд і долучився до решти.

Хіло попрямував разом із Аньденем через уже майже спорожнілий майданчик. Тон його змінився — він розгубив усю легковажність:

— Ви з Лоттовим сином були готові вчепитися один одному в горлянки. Про що ви говорили, коли я підійшов?

— Не має значення, — пробурмотів Аньдень. Хай як він сердився на Лотта Джіна, йому не хотілося злословити про нього перед Стовпом. Та Хіло й далі чекав, і Аньдень зрозумів, що доведеться відповідати: — Він казав, що клан не отримає стільки Пальців, скільки тобі хочеться. А ті, що матимуть вибір, не захочуть настільки ризикувати, коли точиться війна.

— Так, усі вони присягати не стануть, це правда. Може, навіть менше людей, ніж ми сподівалися. Й оце тебе так розлютило?

— Річ у тім, як саме Лотт про це казав, Хіло-дзень. Геть без поваги.

Хіло з розумінням кивнув.

— То ти поставив його на місце?

— Я… — Аньденя це заскочило зненацька. У голосі Хіло зачулася легесенька дражлива нотка, та й брову він отак вигнув, аж Аньдень перелякався, що кузен міг запідозрити дещо інше підґрунтя його нападу на Лотта. — Я мусив щось сказати.

— Енді, — суворо промовив Хіло, — багацько хлопців, що зараз є твоїми однокласниками, згодом стануть твоїми Пальцями. Тобі доведеться навчитися: є способи контролювати своїх людей так, що вони тебе довіку ненавидітимуть, а є й такі, за які вони тебе ще більше полюблять. І щоб знати, який саме спосіб застосовувати, ти мусиш цю людину пізнати. Що ти знаєш про того свого друга?

Аньдень повагався. Та що він узагалі знає про Лотта Джіна?

— Розповім те, що знаю я, — сказав Хіло. — Його старий — ще те мурло. На щастя для нас, такий відданий та «зелений», що годі іншого й бажати, але Лотт Пень простує по життю, наче постійно напрошується на бійку. Завжди сердито зирить навкруги, ніколи й нікому не скаже доброго слова. З отих людей, що псів завше копнуть. Не дивина, що його малий пащекує й ходить усюди з кислою міною. Навряд чи він знає, якою людиною може стати, з отаким-от батечком. Та й навряд чи знає, що про клан думати.

Вони пішли не до гуртожитків, а в протилежний бік, але Аньдень ні слова не мовив. Він мав відчуття, що Хіло ділиться з ним тим, що сам вважає дуже важливим, — дає цінні поради майбутньому Кулаку.

А Хіло вів далі:

— Те, що ти сказав йому, якраз коли я підійшов, змушує твого друга почуватися гіршим за його старого, і він цього вже не стерпів. Він прийматиме від тебе будь-яку прочуханку: хай словами, хай кулаками, — допоки вважатиме себе кращим за батька.

Ніхто не сумнівався в тому, що Каул Хіло мав підхід до своїх людей. Він ними щиро цікавився, і для Аньденя то був талант, значно загадковіший за всі нефритові здібності.

Вони проминули ворота й перейшли парковку до того місця, де стояла «дукеса».

— Енді, люди — вони як коні. І Пальці з Кулаками також — геть усі. Кожна шкапа поскаче, якщо її батожити, та лише з такою швидкістю, аби тільки батога більше не дали. А от на перегонах коні скачуть, бо дивляться на тих, хто ліворуч від них, потім на тих, хто праворуч, і думають собі: «Е-е-е ні, я цим придуркам себе обігнати не дозволю».

Задощило — ледь-ледь, така собі холодна зимова мжичка. Аньдень кинув стривожений погляд у небо й потер передпліччя, та Хіло стояв руки в кишенях, лікті трохи виступають уперед, бо сперся на «дукесу».

— Енді, часом люди, про яких ти думав, що можеш на них покластися, тебе підводять — і то в дуже прикрий спосіб, і з цим страшенно важко змиритися. Проте в більшості випадків ти даєш людині заради чого жити, кажеш, що вона може перевершити саму себе, що може стати кращою, ніж навколишнім на гадку спаде, і ця людина зі шкіри вистрибне, аби тільки довести, що так воно і є.

Аньденя зненацька охопило виразне відчуття, ніби його щойно м’яко вишпетили за те, що він сьогодні повівся неправильно, коли зреагував на слова Лотта та інших восьмикласників. Якби не поява кузена, то він накинувся би на тих самих учнів, що їх Хіло планував навесні прийняти до клану. Аньдень опустив погляд — він зрозумів, що теж має відповідати певним очікуванням.

— Твоя правда, Хіло-дзень.

Мало стати Зеленокостим, навіть бути першим учнем недостатньо — він мусить бути Каулом.

— Та припини, — сказав Хіло. — У тебе такий вигляд, наче ти впевнений, що мене розчарував, а насправді це геть не правда. Усім нам треба вчитися. Ти вийшов проти іншого чоловіка і стребував з нього поваги до клану. Ти хотів вчинити правильно, і саме це важить найбільше. А тепер покажи новеньку «зелень» за твою першість.

Аньдень простягнув кузенові зелену скриньку. Хіло відкрив її й дістав звідти круглястий камінчик завбільшки з ґудзик від сорочки, але вдвічі товщий та оправлений у простеньку металеву кліпсу. Він здійняв шматочок нефриту вище й уважно до нього придивився. Нефрит був бездоганним — яскраво-прозора зелень, що межувала з блакиттю. Навіть у тьмяному світлі хмарного надвечір’я нефрит у пальцях Хіло майже світився. Стовп схвально гмикнув, і Аньдень на мить відчув якусь незрозумілу тривогу, шалений та ірраціональний спалах власницьких почуттів, раптове бажання негайно ж повернути свою нагороду.

Кузен посміхнувся, немов зчитав це інстинктивне поривання з Аньденевого обличчя або з його аури. Він простягнув руку вперед і торкнувся лівого зап’ястка хлопця. Старанно, майже ніжно він розстібнув шкіряний тренувальний браслет та вклав четвертий камінчик у вільну виїмку поряд із трьома іншими. Замкнув кліпсу так, що вона притулилася до шкіри Аньденя, а тоді підтягнув ремінець браслета.

— Ось, — він грайливо поплескав кузена по щоці. — Тепер краще, скажи?

Аньдень на хвильку заплющив очі, насолоджуючись новим потоком енергії, що струменіла крізь його втомлені м’язи й розхитані нерви, наче світло. Навіть із заплющеними очима все навколо здавалось неймовірно ясним та до болю прекрасним: дощ торкався його шкіри приємним лоскотом, вітерець повнився сотнями тисяч розмаїтих відтінків звуків, запахів, присмаків, а аура його кузена — її форма, те, де вона майоріла, її особливості — була промовистішою за те, що він міг побачити зором. Аньдень засміявся, трохи знічений тим, що шкіриться, як дурний. Цієї миті він міг би повторити всі пробні іспити й виконати всі вправи краще, ніж до того, — оце вже точно. Кожен отриманий шматочок нефриту немов додавав світу справжності, зміцнював владу над його власним тілом та й усім навколо. Він розплющив очі й побачив, що Хіло дивиться на нього з гордістю, але й не без заздрощів.

— І отак ти почуваєшся щоразу, коли отримуєш новий нефрит? — спитав Аньдень.

— Ні, — відвів погляд Хіло. Він мимоволі торкнувся рукою грудей. — Ти ніколи не забудеш своїх перших камінців — штук шість чи десь близько того. Пам’ятатимеш день, коли здобув кожен із них, як ти його дістав, що при цьому відчував — геть усе. А наступні відчуваєш усе менше і менше. Кожен Зеленокостий зрештою сягає своєї межі. Коли ти вже носиш увесь нефрит, який здатен подужати, додавай ще, не додавай — різниці не буде. Та з деякими людьми все інакше відбувається — нефрит починає їх руйнувати.

Слова Хіло розвіяли всю ейфорію Аньденя. Руйнувати. Його мати, дядько, а тепер і Лань — думати про них так було неправильно, непоштиво, але як іще це назвати? Навіть піднесення від нового нефриту не затьмарювало занепокоєння, що зріло в серці Аньденя: тривога за себе, за інших. Попід коміром Хіло, між завжди розстібнутими двома верхніми ґудзиками, він бачив лише кілька камінців, але знав, що торс кузена вкриває значно більше нефриту й чимало небезпечних трофеїв додалося просто за останній місяць.

— Але ж з тобою такого не трапиться, Хіло-дзень? — спитав він, не спромігшись приховати тривогу.

Хіло трохи засмучено похитав головою:

— Я вже нічого не відчуваю.