Нефритове місто

РОЗДІЛ 37
ВИПРАВДАННЯ СИНОПТИКА

Шае прямувала до будинку Синоптика, де двоє чоловіків постійно стерегли Юня Дожупоня. Ці двоє були з молодших Пальців і не могли протистояти досвідченому Зеленокостому, але вони й не мусили, бо ж їхній бранець нефриту на собі більше не мав. Один із чоловіків стояв перед дверима, щоб ніхто не увійшов, а інший лишався всередині, не даючи Дожу вийти звідти. При собі вони мали тільки пістолети, навіть ножів-кігтів не тримали, щоб у в’язня не було жодного шансу накласти руки на зброю з інкрустованими нефритом руків’ями.

З наближенням Шае вартовий промовив:

— Хіло-дзень казав, що сюди нікому не можна.

Навіть оці молодші Пальці згадували про Хіло у такій фамільярній манері, немов вони були його особистими друзями.

— Це — будинок Синоптика, — сказала Шае. — Я тут Синоптикиня, тож це — моя резиденція. Той чоловік усередині — тимчасовий гість, і я збираюся з ним поговорити. — Палець досі вагався, й Шае додала: — Краще тобі доповісти про мене братові, ніж ставати в мене на дорозі.

Палець порівняв свій статус та її й пропустив Шае. Навіть у розпал ранку в будинку було темно. Усі жалюзі опустили, вентилятор на стелі ганяв тепле й вологе повітря, що тхнуло гвоздикою та старим одягом. Дожу нічого не викидав. Будинок переповнювали різномасті меблі, рослини у вазонках та різноманітні подарунки, зібрані за ті десятиліття, що він прослужив Синоптиком: статуетки та візерунчасті скриньки, барвисті вази та різьблені преспап’є, килимки й підставки під чашки з чорного дерева. У кутку вітальні, під вікном, на стільці сидів другий вартовий зі знудженим виглядом. Дожу витягнувся на повен зріст на дивані, прикривши очі вологим рушничком, складеним у кілька разів.

— Це ви, Шае-се?

— Дожу-дзе… — Шае урвала себе. — Привіт, дядечку Дожу.

До колишнього Синоптика вже не зверталися за допомогою суфікса, який належав йому більшу частину життя.

Дожу прибрав рушничок з очей і поворушив довгими кінцівками, повільно й обережно сідаючи, немов не впізнавав свого тіла й підозрював, що те може зламатися. Без нефриту він мав виснажений і розбитий вигляд. Колишній Синоптик облизав пересохлі тонкі губи і примружено глянув на Шае, наче хотів переконатися, чи це точно вона.

— Ах, — видихнув він, відкинувши голову назад, немов навіть цей простий рух його виснажив. — І як ви з цим впорались, Шае-се? Пройти через таке наодинці, ще й так далеко від дому?

Шае була молодою та здоровою, краще пристосованою до того, аби терпіти головний біль, всепереможну слабкість і панічні атаки, що до них призводила відмова від нефриту. А Дожу — майже одноліток її дідусеві. Вона мимоволі задумалась, чи не була б швидка смерть милосерднішою долею, ніж таке принизливе випробування.

— По перших двох тижнях стає легше, — пояснила вона.

— Знаю, Шае-се, — зітхнув Дожу. — Це з мене не вперше зривають нефрит та саджають мене під замок. Зрештою, зараз я зручно влаштувався у власному домі, а не опинився в катівні шотарців, — він відмахнувся, наче показуючи, що все це не має значення. — Але я не чекаю, що це довго триватиме. Підійдіть ближче, я вже не дуже добре вас чую. Сідайте й розкажіть мені, чому я досі живий.

Шае підійшла до крісла й сіла навпроти старого.

— Похорон Ланя, дядечку, — сказала вона. — Він вчора відбувся.

Під тонкими, як папір, повіками Дожу зібралися сльози й поточилися з куточків очей, лишаючи тонкі сліди на щоках, немов протоки, що шукали собі шлях поміж зморщок.

— Чому саме він? Він завжди був таким хорошим і розважливим чоловіком, таким відданим сином. Ох, Ланю-се, що ж ти повівся так нерозумно? Так правильно й так по-дурному? — а тоді додав звинувачувальним тоном: — Ви мали дозволити мені піти на його похорон. Хіло міг би зробити мені таку люб’язність.

— Ви ж знаєте, що не міг.

— А що сталося? Бідолашний Лань-се, як саме він помер?

— Він потрапив у засідку, коли повертався додому з «Райського бузку». Утонув у гавані.

Шае сама здивувалася, що вже ладна це вимовити.

Дожу категорично похитав головою:

— Не може такого бути. Сталась якась жахлива помилка. Ніхто такого не планував, нізащо.

Жилами Шае ринула холодна лють:

— Дожу, чому ви нас зрадили? Після всіх цих років. Чому?

— Я завжди чинив тільки те, що вважав за краще. Те, чого хотів би сам Каул-дзень. Я ніколи його не зрадив би, ніхто й ніщо мене не змусило б, — його обличчя витягнулося від розкаяння. — Навіть його власні онуки.

— Але ж у цьому нема жодного сенсу. Ви кажете, що дідусь хотів би, щоб ви змовилися з «горянами» проти нас?

— Хороший Синоптик, — проказав Дожу, — читає думки свого Стовпа, наче власні. Каул-дзень ніколи не мусив казати мені зробити те чи се, він ніколи не казав: «Дожу-дзень, що мені слід робити?». Я завжди знав, чого він прагнув, навіть до того, як він сам міг це ясно побачити. Якщо Каул-дзень казав: «Нам треба захопити це місто», я знав, що він мав на увазі перервати сполучення. Якщо він казав: «Нам треба поговорити з тим-то й тим-то», я знав, йому йшлося про те, щоб їх підкупити, і починав до цього готуватися. Я все передбачав і робив те, про що Каул-дзень не просив. Розумієте, Шае-се?

— Ні.

— За все життя Каул-дзень припустився лише кількох помилок, про які потім шкодував. Коли вони з Айтом були партнерами, Товариство одної гори було потужним — таким потужним, що змогло звільнити весь народ! Шае-се, ви народились, коли вже скінчилась війна, ви не можете оцінити чи зрозуміти, що це означає. Це мир, а не війна, розділив нас на клани, перетворив на суперників, що борються за території, бізнес та нефрит. Маю сказати: те, що вони з Айтом залишили у спадок отакий розбрат, розбило вашому дідусеві серце. Я спробував це полагодити, бо він сам хотів би цього. Я намагався знову поєднати клани.

— Прикриваючи «горян», поки вони видобували нефрит за нашими спинами? Потайки змовляючись із їхнім Синоптиком, щоб нас продати? Я вивчила записи НАК та скарбниці. Ви набивали власні кишені.

— Ну і навіщо мені, в моєму віці, більше грошей? — довге обличчя Дожу зневажливо скривилось. — Дочка Айта мала на меті об’єднати клани. Мирним шляхом або ж силою. Вона сильніший, амбітніший та значно здібніший за Ланя Стовп — хай простять мене боги за те, що я таке кажу. Я багато разів переконував його обговорити умови об’єднання, але він відмовлявся про таке думати. На одному його плечі примостилася гордість, а на другому — голос того вовченяти Хіло.

Голос Дожу затих, немов йому вже бракувало енергії.

— Я погодився приховати видобуток, що його затіяли «горяни», в обмін на гроші — і ці гроші я вкладав у клан. Я зміцнив наші позиції в тому бізнесі, що вже був нашим сильним боком: нерухомість, будівництво, готельна справа, — та почав позбавлятися активів, де перевага була за Гірським кланом, а це гральний бізнес, виробництво, торгівля і таке інше. Вони від того ставали багатшими й потужнішими, але й ми були б не менш сильними — ідеальне поєднання, дві частинки однієї головоломки, і Лань побачив би, що в цьому є сенс, та зрозумів би, що об’єднання — єдине мирне й розсудливе рішення.

Шае на довгу мить заплющила очі.

— А ви знали, що вони намагалися вбити Хіло? Що вони, радше за все, намірялися вбити Ланя?

Голова Дожу совалася взад-вперед на диванних подушках.

— Не Ланя, ні — хай боги його признають. А з Хіло що поробиш. Він усе псував, захоплював назад ті заклади, якими я поступився «горянам», порушував кордони й підвищував градус вуличних бійок. Самі знаєте, Кулаки — що акули: варто краплі крові потрапити у воду — й вони вже завелися. Ворожнеча на вулицях спалахувала, як пожежа, й «горяни» втрачали терпець. Я розумів, що вони собі вирішать, що Хіло має померти. Я це знав, але нічого не сказав і не зробив. То я й не дуже переймаюся, що це саме Хіло підпише мені смертний вирок.

Коли Шае дивилась на Дожу, на рябу пергаментну шкіру на його руках та шиї, то згадувала свою подругу Паю, з якою вона вже багато років не розмовляла. Шае пригадувала не те, що Пая любила музику, не те, як їй добре давалася математика, і не те, які здібності вона мала до Легкості. У її пам’яті хробаками ворушились спогади, як із жовтуватого конверта висипався десяток непристойних фотографій. Шае не хотілося думати, що ще вона може знайти, якщо обшукає цей захаращений будинок. Дожу був частиною звичного життя родини Каул, скільки Шае себе пам’ятала, для онуків Світоча він був наче рідним дядечком; і він у такі різні способи зловживав своєю посадою Синоптика задовго до того, як почав потайки підсиджувати Ланя. І хай як вона могла нині пожаліти Дожу — сперечатися з тим, що запевно скаже Хіло, вона не ладна: «Він пішов проти клану. Синоптик не може протистояти Стовпу. Він мусить померти, і нема тут іншої ради».

От тільки Хіло ще не віддавав наказу про страту Дожу. До ворогів він жалю не знав, та коли йшлося про родину — серце мав м’яке. Шае підозрювала, що він відклав страту на потім, щоб це не стало першим його рішенням у статусі Стовпа, Та після похорону Ланя довго чекати не доведеться. Можливо, це станеться навіть сьогодні чи завтра.

Шае нарешті наважилась. Вона зібралася на думці, яку вже давно хотіла висловити, й пересунулась на краєчок крісла.

— Дядечку Дожу, ви мені огидні. Мені не треба пояснювати вам, чому саме. Як на мене, ви вже зажились на цьому світі, бо хай там що чинили, вас захищала дідусева дружба. Я й сльозинки за вами не вроню, але вбережу вас від страти, якщо допоможете дідусеві, — слова звучали все хрипкіше, й вона зробила паузу. — Усе, що він робить, — просто сидить у себе в кімнаті. На похороні він був дуже кволим, а після нього — заледве говорить. А коли таки говорить, то питає про вас.

Голова Дожу відкинулась на диван, але він слухав Шае далі. Вона бачила, як під тонкими повіками ворушаться очі, як смикнулось горло, коли він глитнув.

— Він уже сам не свій, — розповідала Шае. — Лікар каже, що він потребує знайомих людей та звичного трибу життя. Якщо ви гратимете з ним у шахи й питимете вранці чай, як завше, це стане для нього розрадою, я в цьому певна. Якщо присягаєтесь більше не втручатися у справи клану, я поговорю з Хіло. Переконаю його зберегти вам життя, якщо ви погодитесь допомогти дідусеві зараз, коли йому вже небагато лишилось і він вас потребує.

Вона підозрювала, що через це вони з Хіло добряче посваряться, а вони ж тільки-но починають працювати разом. Та Шае хотіла вчинити саме так. Вона втрачала свого дідуся — і ще й так скоро по тому, як втратила Ланя. Усі ті стривожені представники клану, що зібралися вчора на похорон, аби визнати Хіло як Стовпа, ясно бачили, що Каул Сень стрімко втрачає волю до життя, навіть швидше за нефритову ауру після того, як він поволі позбавлявся каміння, яке здобував і носив десятиліттями.

Була якась гірка іронія в тому, що останні гарні дідусеві роки вона провела в далекій країні. Усе, що їй лишалося зараз, — короткі спалахи прояснення, що надходили та проминали, як швидкі тропічні зливи. Серед усіх онуків її він любив найбільше й відчайдушно прагнув її повернення до клану, а тепер, коли вона так і вчинила, він цього навіть не розумів. Шае це приймала, але не була готова відпустити його, спостерігати, як його тіло поступово в’яне, а розум розвіюється, як попіл на вітрі.

— Я хочу найкращого для свого дідуся, — сказала вона Дожу. — І це важливіше за кланове правосуддя. Згодні, дядечку?

Дожу підняв голову з дивана. Вона метлялася, наче була заважкою для шиї. Очі чоловіка запали, але й досі блищали, як темні крем’яшки.

— Я завжди робитиму те, чого від мене потребує Каул-дзень.

— Ми скажемо дідусеві, що у вас зі здоров’ям не дуже — ранні прояви свербцю. Саме тому ви не маєте на собі нефриту. Поруч з вами буде охоронець, і вам не дозволено обговорювати будь-які справи клану. Все відбуватиметься лише в такий спосіб, і якщо ви порушите правила, вдруге я вас перед Хіло захищати не стану.

— Я більше не можу присягнутися на своєму нефриті, — промовив Дожу з гіркуватим гумором, — але даю вам слово. Я розумію своє місце, Шае-се. Я робив усе, щоб скерувати усіх нас у кращому напрямку, та зазнав невдачі. Лань помер, а Стовпом став Хіло. У живих я лишаюся тільки з його милості (та й вашої, як я тепер бачу), і якщо я зможу скласти приємне товариство Каулові-дзень на той короткий час, що нам обом лишився, — цього цілковито достатньо. Вам не варто через мене непокоїтися.

Шае кивнула й підвелася. Дякувати йому здавалося недоречним, бо ж це вона пообіцяла зберегти Дожу життя, й не менш недоречним було б перепрошувати через отаку ситуацію, тому вона просто промовила:

— Тоді гаразд.

Дожу знову опустив худе й виснажене тіло на диван.

— Я тепер так швидко втомлююся. Не знаю, чому: чи тому, що це старе тіло позбулося нефриту, чи тому, що мені серце болить, — він знову затулив очі вологим рушничком і завмер, та голос його проскреготів: — Ви можете зневажати мене за мої слабкості, і я знаю, що так воно і є, але я ніколи не хотів вас скривдити, Шае-се, й ніколи цього не зроблю. Лише одне радує мене в цій моїй долі: те, що я бачу вас — таку сильну, таку розумну, таку вродливу і з усім вашим нефритом. Щоб ви повернулися, мало статись убивство, війна, але пригадуєте? Я завжди казав вашому дідусеві, що одного дня ви будете Синоптикинею замість мене.