ЕПІЛОГ
МОЖЛИВОСТІ Є ЗАВЖДИ



Коли Беро вперше прийшов на кладовище, там був якийсь юнак (і то ще надовго застряг), а от коли він прослизнув на цвинтар удруге, тепер із Мудтом, запала ніч, і на моторошному схилі вже нікого не лишилося. Потрібне місце він знайшов доволі легко. Обмежений простір вимагав, щоб більшість кеконьців кремували й ховали попіл. Мало яка родина могла собі дозволити повнорозмірні ділянки під могили й величезні мармурові пам’ятники.

Каул Ланьшиньвань спочивав поруч зі своїм батьком — героєм війни. Попід його надгробком вірні клану залишали букети весняних квітів, миски яскравих фруктів, зроблених з воску, та обгорілі палички пахощів, що стирчали з невеличких чаш, наповнених піском. Під викарбуваними у мармурі іменем та датами розмістились тільки два рядки:


ЛЮБИЙ СИН ТА БРАТ

СТОВП СВОГО КЛАНУ


Мудт різко смикнувся, плюнув на могилу й націлився копнути підношення, що стояли на землі. Беро смикнув його назад і просичав:

— Ти шо, дурний? Хочеш, щоб вони поставили тут охорону?

Хлопчина викрутився із хвату Беро, та шкодити припинив. Він запхав руки в кишені і з тривогою роззирнувся залитим місячним світлом цвинтарем. Зрештою, покаранням за пограбування могил була смерть.

Беро нахилився і провів руками навколо підніжжя пам’ятника. Він притиснув долоні до зарослого травою ґрунту й так притулився до землі щокою, що розчув гострий запах вологої землі під шаром дерну. За кілька метрів завглибшки лежало тіло вбитого Беро чоловіка, й він мав цілковиту певність, що поховали його з нефритом. З тим нефритом, що за правом належав Беро. Тепер, коли він переховав до безпечного місця весь запас «сяйва», а війна між кланами згасла, Дзаньлунь, здається, майже повернувся до нормального життя, й хлопець міг помізкувати, як повернути собі свій талан.

Можливості в цьому місті є завжди.



ПОДЯКИ


«Нефритове місто» із самого початку було настільки амбітним проєктом, що часом я зневірювалася, чи зможу віддати йому належне. Я сподівалася, що, попри все, моїх здібностей вистачить, аби впоратись із цим завданням — оживити на сторінках те, що настільки яскраво жило в моїй уяві. І якщо з книжкою, яку ви тримаєте в руках, мені все вдалося, то це передусім завдяки тій підтримці, яку я отримувала впродовж усього шляху.

Коли мій агент Джим Мак-Карті прочитав чернетку цього роману, він не просто наполіг, аби я продовжувала роботу. Його відгук був таким глибоким та корисним, що я написала до нього: «Чорт, ти маєш таку слушність стосовно геть усього. Сподіваюся, я все це витягну». І ми змогли. Джиме, дякую ще раз.

Я не змогла б знайти для «Нефритового міста» кращої захисниці інтересів за Сару Ґвань із Orbit. Я зрозуміла, що потрапила в хороші руки, коли дізналася, що Сара не просто негайно ж «прийняла» книжку, але й разом зі мною пірнула в таке захопливе заняття, як уявляти для персонажів кастинг мрії. Мені неймовірно пощастило, що мою роботу скеровувала та поліпшувала настільки прониклива й завзята редакторка.

Також хочу подякувати Тімові Голману та Енн Кларк за те, що вони прийняли цю серію до родини Orbit; моїй британській редакторці Дженні Гілл — за те, що супроводила «Нефритове місто» в подорожі через океан, та за все інше; Алексу Ленсікі, Еллен Райт та Лорі Фіцджеральд — за те, що здійняли маркетингово-піарну бурю; Лорен Панепінто та Лізі Марі Помпільйо — за фантастичний вигляд цієї книги; Ґлені Бартелз — за увагу до кожної деталі друку; а Келлі Фродел — за соколине око коректорки. Тім Пол перетворив мої незграбні скетчі Кеконю й Дзаньлуня на прекрасні мапи. Не сумніваюся, що я пропустила інших людей, яких мусила згадати, — спасибі всім вам.

Ніщо не може замінити надійних бета-ридерів. Кертіс Чень, Ванесса Мак-Леллан, Керолін О’Доерті та Соня Томас забезпечили мені вибух мозку, після якого книжка змінилася і стала такою, якою мусила бути. Товариші за творчою резиденцією Viable Paradise XVIII, дякую вам усім за підтримку та співчуття у Slack, а окреме гучне вітання тим, хто читав і допомагав удосконалити перші розділи рукопису на самому початку, а це Аманда Гелмс, Аннака Келтон, Рене Мелтон, Бенджамін Кінні, Стів Роджерс, Швета Такрар, а особливо Джессі Стюарт — дякую за неодноразові й дуже категоричні накази завершити цю книгу.

Я дуже вдячна Елізабет Бер, Тіні Конноллі, Кейт Елліот, Мері Робінетт Коваль, Кену Лю, Скоттові Лінчу та Френ Вайлд за всі можливі поради та підтримку. Друзі-письменники, з якими ми разом обідали, бачилися на конвентах чи підтримували онлайн-зв’язок, — ви й далі мене надихаєте і мотивуєте. Я й досі відчуваю захват від того, що бачу свої книжки на полицях книгарень, і я особливо вдячна «Павеллз» у Портленді та «Університетській книгарні» в Сіетлі, де проходять мої презентації.

У «Нефритовому місті» поєдналися відголоски історії і Сходу, й Заходу — і я вдячна своєму батькові за те, що познайомив мене з ними обома. Я не пригадую, коли саме перетворилася на палку фанатку гангстерських саг чи фільмів про кунгфу, але певна, що він доклав до цього руку. Подальші подяки мають долинути до мого чоловіка Нейтана, який добровільно (й ризиковано) погодився бути для мене і жорстким критиком, і співчутливим слухачем, коли я того потребувала. І насамкінець цю книгу присвячено моєму братові Ардену — найкращому брату, про якого можна лише мріяти. Стосунки між нами значно кращі за ті, що мають Хіло та Шае.

І величезне спасибі вам — моїм читачам.


Загрузка...