Нефритове місто

РОЗДІЛ 52
ВІДНИНІ Й ДОВІКУ

По обіді того дня Хіло повернувся до будинку й одягнув свій найкращий костюм. Прямуючи до виходу, він призупинився перед зачиненими дверима до кімнати Каула Сеня. Ом вклонився й ступив убік, щоб Хіло міг зайти, але той не став. Він витріщався на двері, відчуваючи з-за них повільне, але рівне дідове серцебиття, його уривчасте дихання, слабкі переливи аури — тепер ледь помітні, бо ж його позбавили майже всього нефриту. Старий куняв у своєму візку. «А уві сні він навіть стерпний», — подумав Хіло.

Хай який Хіло був розлючений і шокований, він визнавав: віддати Дожу свій нефрит, аби зрадник мав змогу втекти, — це вчинок, який дійсно вартий Світоча, на відміну від звичної дідової поведінки впродовж багатьох місяців. Він завжди був підступним, спритним до руйнівних дій, непохитним та вкрай упевненим у праведності свого гніву. І просто зараз Хіло не здивувався би, якби патріарх вважав за свою останню перемогу й нещастя те, що він переживе всіх своїх онуків. Хіло сперся рукою на двері, але так і не придумав, чого досягне, якщо зайде. Він розвернувся й спустився сходами, вийшов з будинку та здолав коротку стежку до резиденції Рога.

Щойно Вень відчинила двері й побачила його в такому урочистому вбранні, одразу позадкувала, притискаючи руки до грудей і нахиляючись, наче її охопив біль. Коли він зайшов до будинку й обійняв її, дівчина затремтіла.

— Ти вирішив піти, — сказала вона.

— Так, — мовив Хіло. — Мусимо побратися сьогодні.

Хоч він морально і готував її до такого повороту подій, вона розпачливо зойкнула та обм’якла в його обіймах.

— Я собі це геть не так уявляла.

— Я теж, — він торкнувся щокою її шовковистої маківки й заплющив очі. — Я уявляв величезний бенкет та найкращу їжу. Живу музику. І тебе: ти така гарна, волосся зачесане вгору, на тобі довга зелена сукня, й ти ідеш уперед, спираючись на мою руку. А може, сукня червона, червоне я теж люблю. Мені особливо сподобалось би, якби в сукні був отакий традиційний високий комірець — це елегантно та скромно, але щоб і розріз до стегна, аби показати, яка ти в мене сексуальна.

— Я вже обрала сукню, — попередила вона.

— То сховай, — сказав він. — Поки що мені не показуй. Усе ще може скластися так, як ми напланували, — з бенкетом, гостями, музикою, всім-всім-всім. Але пізніше.

— Так і буде, — мовила Вень. — Бо ти повернешся, коли зробиш усе, що мусиш.

Хіло усміхнувся й поцілував її в чоло — його дуже зворушила впевненість її тону.

— Я повернуся, — відказав він. — Але хай що станеться, тобі нічого не загрожує. Шае має еспенські зв’язки — не знаю, як їй це вдалося, але вона роздобула візи для тебе, твоїх братів, дідуся й Аньденя. Вона вивезе вас туди, де «горяни» не дістануть.

— Кень і Таж не поїдуть.

— Я їм наказав. Їм нестерпно думати про втечу, але якщо вони залишаться — точно помруть. Краще вже лишитись живими, щоби потім зрівняти рахунок. Якщо до цього дійде, мусиш їм про це нагадати та простежити, щоб вони виконали мої накази.

— Якщо до цього дійде, — сказала Вень. — Але не думаю, що таке станеться.

— І я не думаю, — запевнив він. — Але все одно дуже важливо, щоб ми одружилися сьогодні, просто про всяк випадок.

— Про всяк випадок, — погодилась вона. Вень витерла сльози, що вже затремтіли на очах, і випручалась з його обіймів. — Піду перевдягнуся. Зачекай кілька хвилин.

Хіло всівся у вітальні зачекати й, роззирнувшись навкруги, подумав, що це ж справді милий дім і він радо жив би в ньому разом із Вень. Вона повернулася за кілька хвилин — зробила макіяж, вдягнула симпатичну блакитну сукню з м’якої тканини та перлове намисто й сережки до нього. Хіло з усмішкою підвівся, простягнув їй руку, і вони вийшли на подвір’я, щоб одружитися.

Провести офіційну церемонію покликали суддю Ледо — чоловіка, якому в клані дуже довіряли (і приплачували). За свідків були Кень та Шае. Укладення цивільного шлюбу тривало лише кілька хвилин, це не година, а то й більше молитов, якби йшлося про церемонію за традиціями божистів, та офіційні шлюбні клятви однаково спиралися на небесні чесноти.

Я вправлятимусь у смиренності: ставитиму кохану мою поперед себе, не чекаючи ні славослов’я, ні винагороди, бо нині ми єдині в усьому.

Я вправлятимусь у співчутті: дякуватиму моїй коханій за все, страждатиму, коли кохана страждає, бо нині ми єдині в усьому.

Я вправлятимусь у хоробрості: заступатиму мою кохану від будь-якої прикрості, стоятиму проти всіх страхів, і зовнішніх, і внутрішніх, бо нині ми єдині в усьому.

Я вправлятимусь у доброті: з власної волі віддаватиму себе коханій, і ми шануватимемо тіла й душі одне одного та дбатимемо про них, бо нині ми єдині в усьому.

Клянуся в цьому тобі й тільки тобі, перед очима богів на небесах — від цієї миті й допоки не прийде до мене остання.

Коли Хіло, повторюючи слова судді Ледо, промовив: «Від цієї миті й допоки не прийде до мене остання», обличчя Вень витягнулося, бо вона намагалася перебороти сльози. Коли ж настане та остання мить? Хіло відчував, як його оперізують нові клятви, підкоряючи іншій владі. І це відрізнялось від присяги клану, що керувала ним усе його доросле життя. Він уже відчував дивний потяг спробувати примирити ці дві клятви між собою, розуміючи, які перешкоди зустріне на цьому шляху. Дивлячись у гарненьке й сповнене довіри обличчя Вень, він відчув напад каяття через те, що не зможе, хай як безоглядно її кохає, пообіцяти, що не розіб’є їй серце. Бо настають часи, коли чоловік не може бути водночас і відданим своєму братові, і співчутливим до своєї дружини. Воїн Зеленої Кістки не ладен уповні з’єднатися зі своєю коханою, не тоді, коли він пообіцяв віддати свою кров клану.

Вень глибоко вдихнула і промовила свої клятви з упевненістю, яка змусила його ще більше цінувати кохану й захоплюватися нею. Кень ступив уперед, щоби зв’язати їм руки стрічками, — ліву до правої, праву до лівої, — поки вони стояли лицем до лиця, а Шае вклала у їхні з’єднані руки чашечку з ходзі. Вони обоє відпили з чашечки, а тоді виплеснули те, що лишилося, на землю, прикликаючи удачу. Суддя Ледо оголосив їх чоловіком та дружиною.

Хіло знав, що таке весілля для Стовпа клану — не варіант. Він страшенно засмучувався, бо позбавив Вень отого пишного й веселого бенкету, на який вона заслуговувала. Та зараз важило те, що вона стала його дружиною, бо якщо завтра вона перетвориться на його вдову — отримає все, що він пообіцяв їй залишити. «Горяни» не могли накласти лапу на майно, яке відписують родичам через заповіт. Вень матиме достатньо грошей, щоб розпочати нове, безпечніше, життя в Еспенії. А він тепер став її чоловіком, вперше за довгий час відчувши себе по-справжньому щасливим.

Хіло завів Вень до головного будинку, нагору, до своєї кімнати, зачинив за собою двері, роздягнув її, і вони кохалися. Вони залишили притлумлене світло і раз по раз скеровували одне одного, не перемовляючись, а мовчки торкаючись шкіра до шкіри, зустрічаючись вустами й кінчиками пальців, єднаючись подихами. Хіло до болю прагнув розтягнути цю оазу часу, і кожного разу, наближаючись до оргазму, він опановував себе й повертав увагу до Вень, доки вона, діставши насолоду, солодко шепнула, щоб він спинився. І нарешті, з палким відчаєм, з тремтливою нехіттю, Хіло підкорився, а тоді намагався не заснути деякий час, щоб навіки зберегти цю милостиву мить у пам’яті і мати певність: це буде останнє, що він пригадає у своєму житті.