Нефритове місто

РОЗДІЛ 22
ЧЕСТЬ, ЖИТТЯ Й НЕФРИТ

Щойно за Шае зачинилися двері, як Лань промовив до Хіло:

— Відправ когось, кому довіряєш, наглядати за Дожу. Когось, хто носить так мало нефриту, що Дожу на нього й уваги не зверне. У тебе є свої люди в конторі Синоптика?

Коли Хіло кивнув, Лань додав:

— Я хочу знати, чи зустрічався він з кимось із «горян». Чи він справді зрадник.

— Але ж ми можемо викликати його сюди і дізнатись усе на місці, й то дуже швидко.

Лань похитав головою:

— А може, ми помиляємось? З іншого боку, а якщо думаємо правильно? Дожу дідусеві як брат. Він — єдина людина з тих славних днів, що лишилася поруч. Ти ж цих двох щоранку разом не бачиш. А я бачу: вони досі п’ють чай та грають у круглі шахи під вишнею надворі, наче давнє подружжя. Якщо старому стане відомо, що Дожу звинувачують у зраді, — це його вб’є.

Лань на мить заплющив очі й розплющив їх знов.

— Ні, — сказав він. — Мусимо дізнатись напевно, і якщо це правда — розберемося тихцем, щоб дідусь ніколи про це не дізнався.

— Дожу запідозрить, що ми сіли йому на хвіст, — сказав Хіло, — та й усі інші ставитимуть запитання. Як ти збираєшся пояснити, чому ми не покликали його на розмову оце зараз?

— Придумаю, як це викрутити, — мовив Лань. — Скажу, що ми приватно розмовляли з Шае, по-братському, й намагалися переконати її повернутись до клану.

Хіло нарешті сів — у крісло, що звільнила Шае. Ланеві довелося відсунутись у своєму кріслі трохи далі. З цим новим нефритом у руці та в кишені аура Хіло занадто яскраво сяяла у нього в голові.

— То що там з Шае? — спитав Хіло.

— А що з нею?

— Ти казав не тиснути на неї. Казав, що треба дати їй спокій, хай оце ходить собі без нефриту й ганьбиться, якщо це те, чого вона хоче.

— Так і є, — сказав Лань.

— А тоді береш і відправляєш її покопирсатися у кланових справах. І мені про це навіть не кажеш. Якби я знав, що вона працює на тебе, то ставився би до неї приязніше, — Хіло нахилив голову набік. — Ти тільки не зрозумій мене неправильно — я без претензій. Але чого ти хочеш? Щоб вона повернулась чи щоб пішла?

Лань повільно видихнув через ніс.

— Я не збирався просити її робити щось для клану, але, щоб перевірити підозри, мені була потрібна людина, в якої мізки правильно стоять до цифр, і щоб цю людину не контролював Дожу. Зважаючи на те, що вона розкопала, я про це не шкодую, але це не означає, що я змінив свою думку.

— Скоро нам знадобиться новий Синоптик, — зауважив Хіло.

— Ні, — тепер Лань відповів уже різко. — Якщо вона вирішить повернутися — то одне. Та я не збираюся повертати її наказами, погрозами чи маніпулюючи почуттям провини. І чого їй точно не треба — то це тиску з твого боку. Від дідуся вона такого вже багацько дістала. Тепер у Шае є еспенська освіта — те, чого нема ні в мене, ні в тебе, — і перед нею відкриваються інші варіанти, які нам не доступні. Дзаньлунь не лише для Зеленокостих. Можна вибрати жити й без нефриту, звичайним життям звичайної людини, як мільйони інших.

Хіло підняв руки:

— Гаразд, гаразд.

— Ви ж більше не діти. Можете діяти на свій розсуд. А мені не треба витирати заюшені кров’ю носи й казати, щоб ви ставилися одне до одного з більшою повагою.

— Я ж сказав — гаразд. — На мить запала тиша, а тоді Хіло промовив: — Ланю. Я не помічав, доки не підсів ближче, але з твоєю аурою щось не те. Вона… — він примружився й відвернув обличчя, концентруючись на Чутті: — Вона спалахує, пульсує — щось такого плану. Таке дивне відчуття. На тебе не схоже.

— Це все новий нефрит, — сказав Лань. — Має минути трохи часу, щоб до нього звикнути. Ти ж знаєш, як воно, — він сидів, не ворушачись, та серце в нього калатало дуже швидко.

Хіло розплющив очі:

— Думаю, тобі не варто його носити.

— Я цей нефрит виграв, — Ланя заскочило зненацька те, як він почав захищатися. — Він мій за правом. Ти ж увесь виграний нефрит носиш, правда?

— Ну так, — знизав плечима брат.

— Що ти вчора отримав?

Хіло відкинувся на спинку крісла й так сповз стегном нижче, щоб можна було запхати руку в кишеню й витягнути трофеї:

— Персні, браслет і медальйон. Ясно, що накажу все переробити, — він простягнув коштовності до Ланя, щоб той на них глянув. — Годинник та оці сережки-гвіздки належать Майкам. А ще у мене в машині є ремінь, то він теж їхній за правом, — Хіло поклав нефрит назад у кишеню й сів рівніше. — Але це ж менше, ніж мав Ґам.

— Ну але ж загалом ти все одно більше носиш, — Лань змигнув.

Це він таке щойно бовкнув?

У Хіло теж від здивування покруглішали очі.

— То в цьому все діло? — він облизнув губи. — Брате, я — Ріг. Від мене не чекають, щоб я розумахою був. Від мене чекають, щоб я тягав на собі до біса багато нефриту. Люди ж різні.

— Але деякі — кращі. Мають густішу кров.

Лань дивувався, що ж з ним не так, чому його слова звучать так гірко й роздратовано. Виснаження від того, що він не спав уже більше тридцяти шести годин, бійка перед Фабрикою, а тепер цей нефрит — з нього вже досить. Усього забагато, і все це відбулося надто швидко.

— Хіло, я вже багато років не брав участі у двобоях, — промовив він. — Айт убила Рога власного батька та двох його Кулаків. Сьогодні я мусив битися перед нашими людьми й перемогти. А завтра люди звертатимуть увагу, чи ношу я доказ того, що доста густокровий, аби Безгірний клан вистояв проти Гірського у війні. Ти ж краще за інших знаєш, що так воно й буде.

Хіло глянув на нього:

— Правду кажеш. Так і буде, — він стиснув губи, глипнув на килим під ногами, а тоді знову підвів погляд: — А втім, ти ж не мусиш робити це просто зараз. Після того, що Ґам тобі влаштував. Тебе поранено. Зніми його, Ланю. Дай собі відпочити, — він підвівся та простягнув руку, пропонуючи забрати нефрит.

Лань стиснув нефрит у кулаку — його обійняла хвиля гострих власницьких почуттів. Це ж його нефрит, як молодший брат сміє вважати, що може його в нього забрати? Аура Хіло була надто близькою, надто наполегливою, вона ментально засліплювала. Але він усе стояв і стояв, витягнувши отак руку, й Ланеве Чуття не помічало в ньому жадібності, тільки занепокоєння.

І тут у нього проясніло в голові. Він зрозумів, що це нефрит — нефрит на нього впливає, перекручує Ланеві почуття. Його змалку вчили помічати ранні ознаки передозування — кожен Зеленокостий мусив таке знати. Різкі зміни настрою, сенсорні викривлення, трем, потіння, лихоманка, пришвидшення пульсу, тривога й параноя. Симптоми можуть з’являтися різко або поступово. Можуть зринати та зникати місяцями чи й роками; стрес, проблеми зі здоров’ям або поранення призводять до їхнього загострення. Якщо не звертати на них уваги, все може перейти у свербець, а той майже завжди призводить до летальних наслідків.

Тепер Хіло дивився на нього дуже уважно. Лань змусив себе розтиснути руки й покласти нефритові гвіздки на стіл. Витягнув намиста з нагрудної кишені й відштовхнув подалі весь Ґамів нефрит.

Минуло кілька секунд, і от нарешті щось змінилося — і то так різко, наче раптово спала висока температура. Пульс сповільнився, болісно різкі обриси кімнати потьмяніли. Аура Хіло знову відчувалася як звичайний приємний гомін. Лань повільно та глибоко вдихнув і так само видихнув, докладаючи зусиль, щоб його полегша не була аж настільки очевидною.

— Краще?

Хіло кивнув і знову сів у крісло. Та в його погляді лишилася непевність, яка Ланеві не сподобалась. Виходить, навіть Хіло сумнівався в тому, що йому це по силі. Каул Сень — хирний старий, Дожу — імовірний зрадник, Шае відмовляється навіть надіти нефрит. Лишилися тільки вони з Хіло. Що ж це сталося з видатною родиною Каул?

— Хіло, тобі час іти, — сказав Лань. — Нам обом треба братися за свої справи.

Та брат із крісла не зрушив.

— У мене є до тебе ще прохання, — промовив він. Лань майже ніколи не бачив, щоби брат нервувався, та цієї миті Хіло потирав руки і прочищав горло. — Я хочу одружитися з Вень.

Лань доклав зусиль, щоб не зітхнути вголос.

— Ми про це просто зараз маємо розмовляти?

— Так, — голос Хіло зненацька прозвучав дуже наполегливо. — Ланю, після того, що сталося вчора вночі, я не хочу більше марнувати часу. Не хочу лежати отак на тротуарі, стікаючи кров’ю, і в останні миті свого життя думати про те, що не зробив усього, що мусив. Що не зробив цього для неї, коли мав шанс.

Ланеві боліла голова, він страждав від зневоднення. Різкий прояв нефритової залежності й ломка після неї змушували його почуватися так, наче йому череп надто далеко відтягнули, а потім — надто тісно нап’яли назад. Він потер чоло:

— Ти її по-справжньому кохаєш.

Хіло, на його подив, прибрав щиро ображеного вигляду:

— А чому інакше я би про таке просив?

Ланеві кортіло сказати, що самого кохання замало — принаймні коли йдеться про шлюб. Що колись і він думав, що цього вистачить. І Ейні так думала. Вона знала, що одного дня він стане Стовпом, запевняла, що розуміє, що це означає, і що врешті-решт усе буде добре, бо вони кохають одне одного. Він переконав і її, і себе, що коли він очолить Безгірний клан — це його не змінить і не змінить стосунків між ними. Звісно, вони помилялися. Озираючись назад, Лань бачив, що між ними й раніше були тріщини, але потреби клану перетворили ці тріщини на нездоланні розколини.

От тільки застереження про нетривку природу кохання на Хіло не подіють. Він був не з тих людей, що здатні подивитися на важливі для них речі отак абстрактно.

— Ти знаєш, як я ставлюся до Вень, — сказав Лань. — Вона — мила дівчина, завжди виявляла до клану велику повагу, і я радо назвав би її сестрою. Та її родина тобі не рівня. Усі знають, що родина Майк збезчещена. У Безгірному клані багато хто й досі вважає, що їм не можна довіряти, і навіть якщо не кажуть цього вголос, то все одно гадають, що Вень — нешлюбна дитина.

У Хіло спалахнула шия й застигло обличчя.

— Це сталося багато років тому. Не можна винуватити Майків за те, що зробили їхні батьки. Я призначив Кеня й Тажа своїми Першим та Другим Кулаками — і не зробив би такого, якби не міг довірити їм своє життя. І мені байдуже, хто там насправді батько Вень. Хай що люди думають, а вона теж представниця Безгірного клану й людина хороша — дбайлива та віддана.

— Я в цьому певен, — сказав Лань. — Але також вона — кам’яноока. Навколо завжди будуть люди, які вважатимуть, що вона прикликає недолю, або перешіптуватимуться, що вона така, бо незаконнонароджена і це покарання для її батьків. І не треба на мене так сердито дивитися. Я просто пояснюю, що у клану довга пам’ять — і то забобонна. Ти ж Ріг і мусиш про таке думати.

— Та мені байдуже, що там хто у клані собі думає, я ж тебе питаю, — тон Хіло був дуже близьким до відчаю. — Ти готовий цілковито пробачити Шае і привітати її у клані, але опиратимешся визнанню Майків?

— Це різні речі, — сказав Лань. — Хай там як, а Шае — Каул. Ти ж бо готовий пов’язати ім’я нашої родини з безславною сім’єю й родити дітей з кам’яноокою дружиною.

Аура Хіло каламутилась від напруги.

— Що мені сказати, щоб тебе переконати? — він не зводив погляду з Ланевих очей. — Присягаюся, я більше ніколи тебе ні про що не проситиму.

Часом Ланя просто приголомшувало, як сильно молодший брат від нього відрізняється. Так, по-своєму недалекоглядний, але ж і цілковито відданий. Він був настільки пристрасним, що для сумнівів уже не лишалося місця.

— Але ж ти вже сам вирішив, — сказав Лань. — Я пояснив, що мене тривожить, однак рішення, Хіло, за тобою. Тобі не потрібен мій дозвіл.

— Не кажи такого, — різко відповів Хіло. — Це якась херова відмазка.

Він так сильно нахилився у кріслі вперед, що вже майже підвівся з нього.

— Ти — мій старший брат. Ти — Стовп! Коли Стовпом був дідо, він навіть листочку надворі впасти без свого дозволу не давав. Наскільки я знаю, люди йшли до нього, щоб він схвалив їхні шлюби, нові проєкти, імена, якими вони називають дітей та собак, колір, бляха, шпалер. Дай своє благословення чи гани мене за це рішення, та тільки не вмивай руки. Без дозволу Стовпа наш шлюб із Вень не матиме жодного значення. Ніхто до нього не ставитиметься всерйоз.

А з іншого боку — якщо Лань схвалить цей шлюб, це означатиме публічне прощення для родини Майк. У такий спосіб він сповістить, що їхня минула зрада вже нічого не значить. Родина Майк перетвориться на правицю родини Каул. Інші роди заздритимуть і сердитимуться. Але якщо він дозволу не дасть — це засмутить Хіло, а засмучувався Хіло дуже драматично. Це зруйнує Ланеві стосунки з братом та з Рогом, а зараз він не може дозволити, щоб їхня сім’я стала ще слабшою.

Ланеві руки й ноги здавалися такими важкими, що він ледь не тонув у тому м’якому кріслі. Скидалося на те, що будь-яке рішення, яке стосувалося кланових справ, незмінно когось сприкрювало чи ображало і тим самим спричиняло новий клопіт.

А втім, коли він дивився в обличчя Хіло, то розумів, що не знайде в собі сили відмовити братові. Навіть якби він знав, як воно вийде з Ейні, хіба не ризикнув би зробити ставку і спробувати все переграти? Про себе він не міг такого сказати. А коли йшлося про Хіло й Вень, усі заперечення, що їх Лань озвучив: минулі гріхи, політика клану, забобони, — не варті тих кількох секунд, що він пережив минулої ночі в «Райському бузку», коли Майк Кень відповів на невисловлене налякане запитання Стовпа: «Він живий. З ним усе гаразд», і Лань, чіпляючись за одвірок, зрозумів, що не готовий бути Стовпом воєнного часу. Нема в нього сил переживати такі страшні втрати у власній родині.

— Хіло, ти правий. Треба жити сьогоднішнім днем, бо завтра може й не настати. Благословляю твій шлюб із Майк Вень, — промовив Лань. Він дуже постарався, щоб тон його звучав щиро й радісно, як вимагав привід. — Признач дату. На коли схочеш.

Хіло підвівся з крісла й опустився навколішки. Приклав стиснуті руки до чола:

— Клан — кров моя, а Стовп — її володар, — проказав Хіло, цитуючи церемоніальні кланові обітниці Зеленої Кістки, які вони обидва промовили багато років тому. — Якщо зраджу брата свого, хай меч принесе мені смерть. Якщо не зможу прийти на поміч братові своєму, хай меч принесе мені смерть. Якщо шукатиму вигоди коштом брата свого, хай меч принесе мені смерть, — він низько вклонився, торкаючись чолом килима. — Клянуся честю своєю, життям своїм, своїм нефритом.

Лань хотів був заперечити проти надто театральної демонстрації вдячності, та, коли Хіло випростався, на його обличчі вигравала щира й радісна усмішка — отже, він не хвилювався, і всім іншим теж не варто, все так і має бути. Він аж ніяк не був схожий на людину, яка пройшла крізь такий день, що лишився в Ланя за спиною.

Хіло звівся на ноги, забрав з письмового стола свою зброю і, виходячи з кімнати, торкнувся Ланевого плеча та вказав на купку Ґамового нефриту:

— Поспи перед тим, як пробувати його знову надіти.