Нефритове місто

РОЗДІЛ 20
ДВОБІЙ НА ФАБРИЦІ

Фабрикою називали старий виробничий комплекс якраз по той бік кордону між територіями, у контрольованому «горянами» районі Гострий Спис. На зовнішній стіні будівлі досі можна було роздивитися великі побляклі літери «КЕКОНЬ СПЕЦТЕКСТИЛЬ Ко», але її вже багато років тому перетворили на місце зібрань і тренувань для Зеленокостих Гірського клану. Пальці «безгірників» та Ліхтарники, що озивалися впродовж ночі та рано-вранці, повідомляли, що бачили, як двоє нападників, які вижили, Ґам Обень та Чонь Даал, утекли з Пахви на своїх двох і прийшли сюди.

Уся група — шість автівок, напакованих бійцями «безгірників», — під’їхала до Фабрики опівдні. Вони припаркувались перед будівлею й вискочили з машин справжнім ураганом, грюкаючи дверцятами і виблискуючи зброєю. Лань і Хіло стояли попереду та радилися. Цегляна будівля була високою, вікна — затулені, й неможливо сказати, скільки ж зеленокостих «горян» чекали на них усередині. Хіло вказав на вартових, що спостерігали за ними з даху. Наразі ще ніхто з будівлі не виходив.

— Відправляй повідомлення, — сказав Лань.

Хіло змахнув рукою до одного з Пальців — юнака, що мав дві нефритові сережки в нижній губі, а волосся з одного боку довше, ніж з другого. Боєць упав навколішки й торкнувся чолом землі.

— Я готовий померти за клан, Кауле-дзень і Кауле-дзень.

Хіло його проінструктував, і неозброєного Пальця відправили до парадного входу Фабрики. Вимога була проста видати голови тих двох, що брали участь у нападі на Хіло, й відмовитись від претензій на контроль над Пахвою, бо інакше Безгірний клан вийде з лісу. «Вийти з лісу» — давня примовка Зеленокостих, що означала повномасштабну війну, яка може поширюватися на всі території, на всіх людей та всі ділові оборудки «горян». Каули спостерігали, як посланця зустріли двоє вартових. Обмінялися кількома словами, і їхню людину запустили до будівлі.

Хіло, чекаючи, присів на капот «дукеси». Лань сперся на дверцята свого спортивного «ройвольфа» й з натягнутими, як струни, нервами та сухістю в роті дивився на Фабрику. Був такий день, коли сонце та хмари змагалися в небі, і людей, що чекали, заливали то спека, то тінь, немов сама погода не знала, що з цього вийде. Відколи пані Суґо постукала до кімнати Ланя в «Райському бузку», його немов цунамі підхопило. Він практично не контролював, куди саме його несе, й борсався заради того, аби принаймні втриматися ближче до поверхні води.

Лань не хотів війни між кланами. Це всім нашкодить — Зеленокостим, діловому клімату, людям, усій країні. Йому все здавалося, що доки він поводиться обережно — вдасться уникнути прямого конфлікту з Гірським кланом. Він не зважав на нешанобливе ставлення Айт, чемно відмовився від її наполегливих пропозицій утворити альянс, зробив кілька розважливих кроків, щоб убезпечити НАК і вберегти позиції свого клану. Але тепер розумів, що всі його дії були спробами тупуватого бичка ухилитися від нападу леопарда. Ворога це тільки заохотило, створило враження, що Стовп Безгірного клану — людина м’якотіла, його не варто боятися.

Він повівся як дурень. Адже знав, що «горяни» прагнуть прибрати Хіло зі свого шляху, та не очікував, що Стовп ворожого клану діятиме так швидко й так жорстоко. Чи лише тому, що його противницею була жінка, Лань припустив, що вона завагається проливати кров першою? Якщо й так, то це тягнуло на майже фатальний недогляд з його боку. І тепер Айт шепнула ім’я другого сина Безгірного клану. Тепер всі бізнесові й територіальні питання між кланами ваги не мали — про таке торгуватись не випадає. Самé ім’я родини Каул перестануть поважати й шанувати, якщо вони не зможуть недвозначно відповісти на таку образу.

Неподалік промайнув вантажний потяг завдовжки з півтора кілометра — наближаючись, він засурмив і з гуркотом пробіг рейками, везучи товари через увесь острів до припортових станцій у Літньому парку й Доках. Бриз, що подув на захід, ковзнув над поверхнею води. Минуло вже пів години. Фабрика стояла тихо і непроникно. «Безгірники» сердито буркотіли, тинялися туди й сюди, курили. Підійшов Майк Кень.

— Вони не відповідають. Певно, уже його вбили, — обличчя Майка аж зморщилося від нетерплячки і войовничого запалу. — Що будемо робити, якщо вони так і не дадуть відповіді?

— Штурмувати будівлю нахер. Витягнемо звідти Ґоньта Аша за його дрібненькі яйця, — сказав Хіло.

Його заступника така відповідь цілком задовольнила — той буркнув на знак згоди, але Хіло вже себе накрутив. Він зістрибнув з капота «дукеси» й повільно здолав пів шляху до входу в будівлю.

— Ґоньте, ти це бачиш? — заволав він, широко розкидаючи руки й самовпевнено розвертаючись навкруги. — Я ще живий! Не треба щенят своїх посилати, щоб мене вбити. Виходь і зроби це сам, боягузливий собакойоб!

За його спиною Кулаки ствердно заревіли й затарабанили по автівках.

І цієї самої миті Ланя осяяло — ясно та неприємно. «Горяни» відправили своїх людей убити Хіло, а не його — не Ланя, не старшого сина, не Стовпа. Це Хіло їхні вороги вважали за загрозу, це запальний і лютий Хіло міг очолити Кулаків у війні. А тепер він пережив спробу його вбити — і це тільки збільшило його вплив.

Лань знав, щó можна сказати про нього самого: він став Стовпом за правом народження, за розпорядженням Каула Сеня та завдяки тому, що лицем нагадував свого батька. Він докладав зусиль, щоб бути сильним та мудрим очільником, щоб підтримувати мир, гідно шанувати спадок свого дідуся, і все це забезпечувало йому пошану та довіру членів клану, але ж не лякало й не віднаджувало суперників. Ворог завдав першого удару — і цілив не в політичного лідера клану, а в найкращого воїна, тим самим відмітаючи будь-які сумніви в тому, що «горяни» планують напасти на Безгірний клан і завоювати його силою.

За натурою він був людиною незлостивою, але зараз руки Каула Ланя стиснулись у кулаки, і вир сорому та гніву здійнявся всередині, немов ураган.

Двері до Фабрики прочинилися, і крізь них пройшли троє. Лань та Майк Кень підійшли до Хіло, що завмер на місці й дивився на чоловіків, які наближалися. Першим ішов юний посланець «безгірників». Він кинувся вперед та знову впав навколішки, наче готовий був перепросити, що лишився в живих.

— Кауле-дзень і Кауле-дзень, мені дуже прикро, що ці пси не дали мені загинути за Безгірний клан. Але разом зі мною вони відправили оцих двох.

За ним стояли воїни-«горяни».

— Це вони, — сказав Хіло до Ланя. — Кульгавий — це Чонь. А смаглявий — то Ґам.

Обидві сторони міряли одна одну поглядами, що повнились напівприхованою взаємною ненавистю. Чонь — Палець середньої руки — був поранений і переляканий. На вкритому синцями обличчі блищав піт, і Чонь насмілився кинути на бійців-«безгірників» тільки короткий, на кілька секунд, погляд, а потім відвів очі. Ґам був «зеленішим» і тілом, і духом — нефрит висів у нього на шиї, прохромлював ніс, охоплював зап’ястки. Він дивився просто на Ланя й заговорив першим.

— Мій Стовп погоджується на ваші вимоги, — сказав він. — Вона схвалила напад на вашого Рога через велику образу, викликану численними проявами агресії проти нашого клану, та тепер розуміє, що діяла надто поспішно й під впливом гніву. Тому, щоб продемонструвати готовність до перемовин, ми відступимо з Пахви, окрім тієї невеличкої ділянки на південь від Патріотичної вулиці, яку ми завжди контролювали.

— Як щедро, — глузливо промовив Хіло. — Але це ще не всі наші вимоги.

У Ґама смикнувся м’яз на щоці, але він і далі не зводив погляду з Ланя.

— Мій Ріг пропонує наші життя — покарання за те, що ми схибили. Отой, — він вказав кивком на Чоня, — не заслуговує на воїнську смерть, але мій клан і моя честь вимагають, щоб моя загибель відповідала моєму рангу, тому, як належиться померти Кулаку Гірського клану. Кауле Ланьшиньваню, Стовпе Безгірного клану, я пропоную вам двобій до чистого клинка.

Ланя це щиро заскочило. Але він примружився і сказав:

— Згода.

«Безгірники» зібралися довкруж них, щоб почути, про що мова, й тепер усі вони, як один, відступили крок назад, звільняючи велике коло. Усі, крім Хіло. Він нахилився до Ланя та стишив голос:

— Ґам заслуговує на страту, а не на двобій, — промовив Ріг. — Тут якийсь підступ.

— Ти спостерігатимеш і помітиш, якщо щось піде не так, — сказав Лань. — Але я не думаю, що в цьому річ.

Він не став уточнювати, що був певен: отак, запізніло, Айт хоче з’ясувати, з чого його зроблено. Про Хіло вона вже дещо знала. Вона спробувала його вбити, спроба провалилася. Тепер їй кортіло дізнатися, чи Лань насправді такий слабак, за якого вона його має. Це знання визначить її наступний крок — вочевидь, воно вартувало того, щоб відмовитися від контролю над більшою частиною Пахви. А якщо Стовп Безгірного клану відмовиться, то втратить обличчя перед ворогами та своїми Зеленокостими.

— Ну тоді хай бійка до неминучої смерті, — запропонував Хіло. — Ми з Кенем це влаштуємо.

Лань кинув на нього пекучий погляд, і Хіло принишкнув. Це ж який із Ланя буде Зеленокостий, якщо він відправить пораненого молодшого брата вдруге битися з Ґамом, замість того щоб відповісти на прямо адресований виклик? Тепер він не мав жодних сумнівів: подобається це йому чи ні, а доведеться перетворитися на Стовпа воєнного часу. Буде дуже немудро й надалі підносити звитягу Хіло понад свою власну, і то на очах у ворогів та Кулаків свого клану.

Отже, все вирішиться отак — як заведено між Зеленокостими. Якщо єдина мова, яку розуміє Айт, — це сила, доведеться розмовляти нею ясно і зрозуміло.

Ґам відступив на кілька кроків.

— Ніж чи меч?

Обирати зброю — право того, кого викликали на двобій. Хіло найдужче любив ножі-кігті — компактні, небезпечні, завжди напохваті. Але Лань не був вуличним бійцем, і урочистість та елегантність меча-місяця, як на нього, пасувала більше.

— Меч, — промовив він.

Хіло й досі ставився до цього скептично:

— І ти чекаєш, що я відреагую на це з повагою?

Виклик на бій до чистого клинка зобов’язував до непорушних умов. Переможець без усяких наслідків для себе забирав життя й нефрит переможеного — і жоден родич чи союзник не міг шукати відплати. Запитання Хіло було риторичним, і Лань запитально глянув на нього:

— Ти непокоїшся, що я програю?

Хіло ледь помітно озирнувся на Ґама. Знову перевів погляд на Ланя й тихо сказав:

— Він — нетривіальний противник.

— Як і я, — відповідь Ланя прозвучала гостріше, ніж він розраховував.

— У мене тут з десяток Кулаків, які битимуться з Ґамом від твого імені. Ти ж Стовп.

— Якщо я не зможу цього зробити, то й Стовпом не можу бути.

Ланева відповідь була короткою і неголосною, й почути її міг лише Хіло. Хай там як, а він уголос підтвердив те, про що інші явно думали, але не поспішали казати: що син великого Каула Ду має довести, наскільки ж він «зелений».

Лань витягнув із піхов свій клинок «да-танорі» та простягнув братові. Той плюнув на білий метал на удачу, але так і не всміхнувся.

— Він непогано застосовує Відхилення в наступі, — сказав Хіло. — Краще битися з ним з малої відстані.

Він стиснув Ланя за плече — високо, майже біля самої шиї — і відступив, щоб стати поруч з Кенем. Ланя кольнуло в груди почуття, назвати яке він не вмів: він мусив іще щось сказати Хіло, просто про всяк випадок, але вважалося, що це могло прикликати недолю.

Лань не був особливо релігійним, але мовчки помолився Ченцю Дзеньшу, Тому, хто повернувся, святому покровителю нефритових воїнів: «Дядечку Небесний, обери мене сьогодні найзеленішим, і хай буде так». А тоді повернувся до Ґама і на знак вітання торкнувся чола лезом свого меча. Противник відповів таким самим жестом. Вони обійшли один одного. У небі зненацька розвиднилось, і сонячне світло зливою ринуло на тротуар. Інкрустовані в руків’я нефритові камінці немов пульсували в Ланя під долонею, скеровуючи в нього додаткову енергію, розширюючи межі зору, змінюючи самий плин часу та простору. Секунди довшали, відстані зменшувалися. Його Чуття зосередилось на пульсі Ґама. Він відчував, як міниться нефритова аура противника, як вона приміряється, розтягується, скорочується, обережно оцінюючи, як і коли атакувати.

На якусь жахливу мить його охопили сумніви. Свого часу Лань був найкращим учнем академії й виграв чимало жорстких змагань, але від останнього виклику на двобій минуло вже багато років. Ґама Обеня вишколив Ґоньт Аш, його бойовий досвід був і ширшим, і свіжішим. Цілком імовірно, що Айт зробила дуже розважливу ставку. Він міг програти цьому чоловікові, міг приректи свій клан до загибелі.

Відчувши Ланеві вагання, Ґам обрав для атаки саме цю мить. Почав він з класичного відкритого замаху, аж тут вправно змінив напрямок удару й рубонув низько. Лань це вчасно помітив і відбив удар меча, а тоді крутнув своїм клинком, завдаючи разючого удару, спрямованого знизу вгору. Ґам відхилився й різко підвів руку, затуляючи голову збоку, — меч Ланя полоснув його по пройнятій Гартом руці.

Лань кинувся в наступ, спрямовуючи на противника шквал швидких ударів. Клинки співали смертоносним дуетом. Блокуючи й відхиляючись, Ґам відступив, а тоді різко розвернувся і вгатив Ланеві у бік копняка. Лань відчув, як ребра аж стискаються й прогинаються під натиском чоловікової Сили, прикликав Легкість і відлетів назад, приземляючись на ноги. Спостерігачі швиденько розступилися, звільняючи для них більше місця.

Тепер, опинившись на такій відстані від противника, що дістати його мечем уже не міг, Лань згадав про попередження Хіло. І рівно цієї ж миті Ґам зі скриком виставив перед собою ліву руку й послав уперед вибухову хвилю нефритової енергії. Натиск Відхилення, що розітнув повітря, був настільки сильним, аж міг кинути на землю дорослого чоловіка. Лань міцно став у бойову стійку й вивільнив власне Відхилення, створивши з нього вертикальний щит, що розітнув атаку іншого Зеленокостого, як ніс корабля розтинає хвилі. Він відчув, як через усе його тіло пройшов заряд енергії, змушуючи зацокотіти зціпленими зубами, й ковзнув назад, переміщуючи вагу тіла на міцно втиснуті у землю п’яти.

Те, як Ґам відтягує ауру назад, щоб наготувати наступний спис Відхилення, він відчув, немов то схлинув відплив. Лань кинувся на супротивника, Легкість та Сила перетворили його на неясну, але дуже швидку пляму. Меч-місяць мітив у шию Ґама смертоносною дугою. Інший Зеленокостий вивернувся з-під цього удару й ляснув Ланя по грудині.

Енергію, яку Кулак збирав для Відхилення, тепер він направив в удар. Лань усією душею вклався в Гарт, розуміючи, що його життя цієї миті залежить від того, чи стане противнику сили, щоб його зламати.

Усе навколо потьмяніло, він відчував, як його таранить, тисне потік Ґамової енергії. Той потік прохромив Ланеві ребра і стиснув серце. Лань відчував, як смерть підбирається ближче. Його Гарт дав тріщину, але не зламався. Ще якусь мить утримувалась патова ситуація, а тоді енергія Ланя з ревом ринула вперед, розсіюючи міць вбивчого удару. Зрештою, він-бо був Каулом.

А Ґам у цю атаку вклався цілком і повністю. Він похитнувся на мить, його нефритова аура ширяла слабко й незграбно. Лань занурив меча чоловікові в бік, немов у кавалок соєвого сиру. У нього теж майже не лишилося сил, та він рубонув, розтинаючи м’язи й артерії. Чуття спалахнуло білим, наче його затопило психоенергетичним галасом: останнім спалахом болю та страху від Ґама, енергетичною віддачею, коли життя полишило тіло чоловіка, й багатолюдним вибухом тріумфу та піднесення від «безгірників»-спостерігачів. І тут Другий Кулак Гірського клану впав на землю.

Лань опустився навколішки, хапаючи ротом повітря.

— Дякую за милість, дядечку Дзеньшу, — шепнув він. І по тому, підвищуючи голос, щоб його почули всі, звернувся до тіла свого супротивника: — Ти добре носив свій нефрит і помер смертю Кулака, Ґаме, ти був гідним суперником, і твій Ріг зазнав великої втрати.

Лань витер обидві сторони меча об внутрішній бік лівого рукава й, піднімаючись із колін, високо здійняв його вгору:

— Мій клинок чистий.

Трохи в стороні Каул Хіло коротко кивнув Майку Кеню. Кулак наблизився до Чоня Даала, який опустився навколішки, приймаючи свою долю. Майк відтягнув його голову назад та розкраяв горло від вуха до вуха одним глибоким і стрімким змахом ножа-кігтя, а тоді штовхнув «горянина» долілиць на асфальт.

— Без гір! Без гір! — хором вибухнули Зеленокості. — Каул Лань-дзень! Стовп — володар нашої крові!

Вони попадали на коліна й узялися тарабанити кулаками по землі громовими оплесками, і потужна придушена Сила трощила асфальт. Лань зрізав нефритові намиста й браслети свого противника й вирвав сережки з обличчя. Тримаючи в руках стільки нефриту, він відчув, як пересохло в роті, а шкіру голови аж поколювало, немов корені волосся зарядили електрикою. Рухався наче уві сні, його аж млоїло від полегші.

Лань спинився.

— Ми йдемо, — крикнув він. — Та нехай наші вороги знають: Безгірний клан захищає своїх і мститься за них. Скривдити одного з нас — однаково, що скривдити кожного. Якщо ви шукаєте війни, ми повернемо її сторицею. Ніхто не відніме в нас того, що нам належить!

Лань підняв над головою кулак з нефритом, і галас погучнішав. Він помітив, що Хіло схрестив руки і з посмішкою погойдується на п’ятах.

Зеленокості посідали назад в автівки. Може, їхня жадоба крові й не повністю погамувалася, але результати двобою її дещо задовольнили. Спостерігаючи за тим, що воїни клану славлять його, як вони славили Хіло, Лань дозволив собі дрібку похмурого задоволення. Коротка бійка означала дуже конкретні наслідки для всіх спостерігачів. «Горяни» не стануть мститися за своїх убитих. «Безгірники» не втратили жодного й отримали майже всю Пахву. Це перемога. Хіба ні?

Лань пройшов повз свій сріблястий «ройвольф» і відчинив задні дверцята «дукеси». Сів отак, один, на широке сидіння й випустив нарешті нефрит з рук, висипавши його поряд. Відстібнув меч-місяць та поклав на підлогу, собі під ноги. Йому боліло. Нефрит довкруж рук і талії здавався незвично важким, і Лань почувався так, немов десь глибоко всередині має роз’ятрену рану. Йому було цікаво, чи помітив хтось, що він ледь-ледь переміг.

Хіло сів на пасажирське сидіння попереду. І щойно Майк Кень вивів автівку на автостраду й помчав до міста, Хіло розвернувся, запропонував братові сигарету й підпалив її для нього. Знову сів обличчям уперед і наполовину опустив вікно.

— Сучий потрух, болить, мабуть, нестерпно, — тихо сказав він. — Ланю, приляж. Тут тебе ніхто, крім нас, не побачить.