Нефритове місто

РОЗДІЛ 30
ХРАМ НЕБЕСНОГО ПОВЕРНЕННЯ

Аромат скошеної трави та солодкуватий запах смаженого інжиру ширилися понад стукотом та пихтінням, що супроводжували рілейбольну гру, і над поодинокими придушеними вигуками та схвальним гомоном глядачів. Шае пройшла до секції на трибуні, де сиділи фанати Академії Каула Ду, й зайняла вільне місце. Вона зиркнула на табло і побачила, що гра скоро скінчиться. Академія — школа бойових мистецтв, спортивні досягнення там глибоко шанували, але у професійному спорті носіння нефриту було під забороною. Інша команда була з великої муніципальної школи, випускники якої раз за разом ставали гравцями національної ліги, й вони явно хотіли задати жару майбутнім Зеленокостим.

Шае пошукала свого кузена й не одразу його впізнала. Він уже не був тим незграбним малим, якого вона пам’ятала. Аньдень мав статуру дорослого Зеленокостого. Вдягнений у темні шорти хлопець грав на позиції першого захисника, щільно блокуючи противника, щойно м’яч опинився в їхній зоні. Інший гравець кинувся, щоб, копнувши, переслати м’яч товаришу по команді, та Аньдень, і вищий, і спритніший, вибив м’яча вгору. Двоє підлітків зіткнулися і звалились на землю однією купою, а м’яч залетів до сітки. Свисток оголосив, що той має повернутися на поле.

Поле для рілейболу складається із семи зон, розділених сітками по пояс заввишки: п’ять прямокутних пасових зон та дві трикутні прикінцеві. У кожній зоні перебувають двоє гравців, кожен — на своєму боці, їм заборонено покидати цей обмежений простір, поки вони намагаються жбурнути, вибити, копнути чи викинути власним тілом м’яч до товаришів зі своєї команди вздовж всього поля, від зони до зони, через кожну сітку до прикінцевої зони суперника, аж до забивача, завдання якого — провести м’яч між фінальними мітками захисту. Оскільки гра фактично складається із серії жорстких зіткнень сам на сам, вона багата на можливості проявити не лише міжкомандну ворожнечу, а й суперництво поміж гравцями. Коли Аньдень звівся на ноги, противник, що був у його зоні, сердито глипнув на нього й кинув у спину якісь образи. Аньдень не зволив озирнутися й відреагувати. Він присів напоготові, мружачись у помаранчевому світлі призахідного сонця.

М’яч полетів із рук рефері прямо вгору. Аньдень стрибнув, врізаючись плечем в іншого гравця, схопив однією рукою м’яча та жбурнув його понад сіткою до товариша по команді за мить до того, як його штовхнули на землю. Шае разом з усією юрмою привітально тупала ногами. Кузенова грація й агресивна гра на полі, його атлетизм неабияк вразили жінку. Складалося враження, що до рілейболу він ставився як до обов’язку, а не як до гри; після вдалих митей стримано радів, після програшних — ледь помітно хмурився. Вона вже могла уявити його Зеленокостим, одним із Кулаків Безгірного клану.

І самотньою вона в цьому не була. Хтось у ряду позаду неї сказав:

— Отой перший захисник академії — це ж син Скаженої Відьми, той, якого Каули до себе забрали. Можна закластися, Ріг уже дні лічить, коли цей малий отримає свій нефрит.

— Він та весь випуск восьмикласників, — докинув хтось інший.

Забивач академії здобув очко, і спостерігачі схвально затупали ногами по трибуні. Оплески тривали недовго й хутко стишились. На Кеконі спортивні події минали інакше, ніж в Еспенії. Шае приголомшило те, наскільки жваво й галасливо там поводились глядачі. Еспенці постійно співали і скандували, схвально гукали й ображали гравців, розмахували прапорами й викрикували дурнуваті поради спортсменам і тренерам. Кеконьці були віддані командам з не меншою пристрастю, та нікому й на гадку не спадало кричати до поля чи відволікати гравців. Еспенці, виснувала Шае, вважали, що спортсмени мають розважати публіку, а кеконьці радше думали, що повинні триматися осторонь від конфлікту, що вони просто спостерігають за ворожнечею, яка точиться в них перед очима.

Академія Каула Ду перемогла у грі завдяки одному-єдиному очку. Після завершення гравці відсалютували противникам, а тоді безладно кинулись до лавок зібрати свої речі. Шае спустилась і стала на краю маленького поля, чекаючи, доки Аньдень її помітить. Він примружився в її бік. Розплився в широкій усмішці, коли впізнав, перекинув сумку через плече й вистрибом кинувся до неї.

— Шае-дзень, — промовив він й одразу ж зашарівся, присоромлений через свою зрозумілу, але дошкульну помилку. Він швиденько її обійняв — обійми були приязними, але й повними поваги, а тоді дістав з футляра окуляри і примостив на спітніле перенісся. — Вибач. Треба ще звикнути називати тебе Шае.

— Ти сьогодні грав просто фантастично, — сказала вона. — Вони точно виграли б, якби не той твій перехват в останній чверті.

— Сонце світило тому хлопцю в очі, — сказав він, як завше чемно.

— Підемо поїмо десь? Або, може, іншим разом, якщо сьогодні ти хочеш піти кудись із друзями.

Інші гравці з академії якраз ішли. Шае помітила, що нехай Аньдень був членом команди, від своїх однокласників він тримався трохи осторонь. З нею в академії було так само, і вона не хотіла позбавити його шансу відчути себе сьогодні частиною компанії.

— Ні, я краще з тобою поговорю, — швидко мовив Аньдень, тільки на секунду зиркнувши на свою команду. — Якщо в тебе час є. То ти як?

Шае запевнила його, що час вона має, й вони разом полишили поле. Вечори стали прохолодні (за дзаньлунською міркою), й Шае накинула на себе светр, поки вони йшли Старим містом до трохи сонного нічного базару, де крамарі продавали барвистих повітряних зміїв та дерев’яні дзиґи поруч із фальшивими золотими годинниками й магнітофонними касетами, а над ятками з їжею здіймалися аромати смажених зі спеціями горіхів та зацукрованих бурячків. Вони теревенили про гру, а коли вичерпали цю тему, Шае взялася розпитувати кузена про академію, а він питав її про навчання за кордоном і чи подобається їй нова квартира у Північному Сотто. Аньденя не можна було назвати мовчазним, але й надто балакучим він не був, власне, як і Шае, тож їхня розмова точилася доволі незграбно, бо кожен намагався вигадати запитання, що змусило б іншого говорити довше, й ніхто не квапився заповнювати паузи.

Над дверима гриль-ресторанчика на розі вулиці висів ліхтарик з білого паперу, та вони зачекали у черзі разом з іншими відвідувачами. Їх всадовили за невеличкий вініловий столик жовтого кольору на освітленому ліхтарями внутрішньому подвір’ї під брезентовим навісом, і вони взялися їсти глазуровану солодку свинину й кислу капусту з масних паперових коробочок. Аньдень радісно накинувся на їжу, але подужати величеньку порцію смаженого м’яса не зміг — надто щедрі пропозиції ресторанчика не пасували шлунку, що звик до скромних порцій та простої їжі, якою годували в академії.

— Аньденю, вибач, що я так довго зволікала й не приходила тебе навідати, — сказала Шае нарешті. — У мене навіть годящої відмовки нема, я збиралася зробити це раніше, але так і не змогла перебороти неприємні почуття, які викликали б відвідини академії. Я була заклопотана пошуками роботи, а перед тим — подорожувала й робила дещо для Ланя. На впорядкування життя пішло більше часу, ніж я очікувала.

Шае спинила цей потік пояснень. Слова Хіло, який звинуватив її в тому, що вона не спішить виказувати люб’язність до своєї родини, відколи повернулася до Дзаньлуня, були правдиві, й це її глибоко зачепило.

Аньдень витріщався на власні руки, вередливо вичищаючи соус з-під нігтів квадратною вологою серветочкою, яку витягнув з невеличкого паперового пакета. Він низько нахилив голову й насупився.

— А ти бачила Ланя останнім часом?

Здається, він не почув нічого з того, що вона торочила.

— Кілька тижнів тому. Я певна, що він зайнятий, — Шае вже давно не намагалася навідати маєток.

— А коли збираєшся з ним наступного разу побачитись?

Це Шае здивувало. Аньдень завжди був дуже ґречним, а зараз його тон звучав майже вимогливо.

— За кілька днів я поїду до маєтку на вечерю. Скоріш за все, там його й побачу, — сказала вона. — А що таке?

Аньдень шматував рештки своєї серветки і прямо на Шае не дивився.

— Та я подумав, може, ти з ним поговориш. Глянеш, як йому ведеться, чи якась допомога не потрібна. Після того двобою на Фабриці він наче… змінився. Такий застресований. Може, ти… не знаю. Можливо, допоможеш йому трохи розслабитись.

Шае вигнула брови. Вона пам’ятала, що Аньдень завжди обожнював Ланя й радів тій особливій увазі, яку приділяв йому кузен.

— Лань — Стовп, розслаблятись — не його діло, — сказала вона. — Якщо він здається тобі заклопотаним чи стриманим, це, мабуть, через те, що зараз у нього справді багато проблем. — Аньдень дослухáвся, але не припиняв рвати серветку, тому Шае промовила підбадьорливим тоном: — Не треба надто хвилюватися.

Аньдень зіжмакав пошматовану серветку, кинув на недоїдки своєї вечері й нерішуче сказав:

— Шае, мені здається… Здається, що Лань у деяких питаннях ухвалює не дуже правильні рішення. Я знаю, що я ще не Зеленокостий і не маю такого казати. Але ж я скоро отримаю свій нефрит і хочу допомогти. — Слова полились тихим потоком. — Я думав, що треба поговорити з Хіло, та в нього теж чимало клопоту і він просто скаже мені сидіти рівно, й зосередитися на навчанні, й не сумніватися у Стовпі. То я подумав, може, ти зможеш…

— Мені неприємно це визнавати, але Хіло має рацію, — урвала його Шае. Їй було трохи боляче бачити, що Аньдень уже настільки переймається кланом та його негараздами. — У восьмому класі я була геть як ти: не могла дочекатися випускного й того, як отримаю свій нефрит і стану повноправною представницею клану. Але не треба було аж так поспішати. Наступні чотири місяці ти залишатимешся просто школярем — то й будь школярем. Не влипай у кланові справи раніше, ніж мусиш, — вона спробувала перехопити кузенів погляд. — Та, власне, ти й не зобов’язаний, якщо не хочеш. Жити як Зеленокостий — лише один із варіантів. Ти не мусиш його обирати.

— А що мені ще обрати? — неочікувано палко й сердито спитав хлопець. — Я не аж такий наївний. Чому дідусь прийняв мене до родини, навіщо відправив до академії, якщо не передбачалося, що одного дня я стану членом клану? І цей «день» настав.

— Дідусь не завжди має рацію, — колись вона не ладна була визнати це вголос ні перед ким. — То Лань узяв тебе до нас, і він це зробив, бо так було правильно, а не тому, що вважав, що з тебе вийде корисний Кулак, — Шае зітхнула. — Я бачу, як ти переживаєш через війну, але…

— А ти не переживаєш? — вигукнув Аньдень; власний шал змусив його зашарітися, але він наче вже не зважав на те, що може поводитись нечемно.

Шае нагадала собі, що на День човнів «горяни» схопили Аньденя просто на вулиці. Не дивина, що він досі сердитий і наляканий. І вона мала визнати: те, як «горяни» впритул наблизились до порушення кодексу айшо, її теж розтривожило. Відколи вона відіслала Цауня, то ретельніше стежила, аби лишатися на території Безгірного клану. Вона постаралася прогнати зі свого тону виправдальні нотки:

— Переживаю, ясна річ. Але я до цього стосунку не маю. Я більше не Зеленокоста. Вирішила від цього відмовитись.

— Чому?

Таке тихе запитання. І це він уперше його поставив.

Шае раптом зрозуміла, що не дуже добре знає Аньденя. Розмовляючи з дідусем чи з братами, вона постійно поверталася на торовані стежки і часом почувалася так, наче ніколи не полишала острова. З Аньденем такого не було. Їм непогано велося разом, коли вони були молодшими, та вона повністю пропустила останні кілька років його життя, упродовж яких він виріс із серйозного й трохи переляканого з вигляду хлопчика в цього юнака — протеже її братів.

— Аньденю, клан вимагає всього — або нічого. Я вчинила щось таке, що не відповідало очікуванням. І дуже скоро дізналася, що так не можна, — її вустами ковзнула безрадісна усмішка. — Насправді усе було трішки складніше, але ти зрозумів, у чому суть.

Не схоже, що Аньденя така відповідь задовольнила, але наполягати він не став. Хлопець задивився на нічну комашню, що роїлася навколо тьмяної лампи, а тоді перевів погляд на Шае:

— То що ти тепер плануєш робити?

— Я отримала пропозицію, яку схиляюсь прийняти, — Шае сіла пряміше, радіючи можливості поділитися з кимось свіжими новинами, хоча вона й сумнівалася, що сім’я оцінить, як багато це для неї означає. — Ідеться про посаду з регіонального розвитку в еспенській компанії, яка займається електронікою. Я на кілька місяців повернуся до Еспенії на навчання, а потім частину часу працюватиму там, а частину — тут, а ще подорожуватиму до інших країн. Думаю, буде цікаво.

На Аньденевому обличчі зринула тривога. Помітно було, як він намагається її приховати й начепити на лице більш-менш нейтральний вираз.

— Ти що, знову поїдеш?

Шае зніяковіла:

— Лише ненадовго. Я ж казала: навчання триватиме всього кілька місяців. А після того я проводитиму на Кеконі щонайменше половину часу. Я й не хотіла б жити в Еспенії весь рік, то й вирішила, що ця робота… — вона замовкла, горло стиснулося від почуття провини й образи.

Аньдень щойно спитав її, чи не зможе вона заради нього переконати Ланя. Хлопець сподівався, що хай вона не обіймає офіційної посади у клані й більше не є Зеленокостою, але все одно лишається тут і має певний вплив, певний стосунок до того, як родина готує клан до війни, і що він може на неї покластися.

Хіба вона щойно не казала йому, що клан вимагає або всього, або нічого?

— Вибач, це було грубо з мого боку, — Аньдень немов раптом отямився і зрозумів, що його реакція була егоїстичною й неприйнятною. Він швидко промовив: — Просто я радів, що ти повернулася, і сподівався, що ми частіше бачитимемось, доки ти знову нікуди не поїхала. Але я за тебе дуже тішуся. Схоже, що робота справді хороша, ти будеш бізнес-леді міжнародного рівня. Вітаю, Шае. Серйозно.

І хай його розчарування й досі було цілком очевидним, він усміхнувся з таким щирим бажанням налагодити стосунки, що Шае мимоволі зм’якла і подумала, як би їй хотілося, щоб і вона могла так невимушено оговтуватися.

— Аньденю, все гаразд, — запевнила вона хлопця. — І я думаю, що ми проведемо разом трохи часу. Це я винна, що раніше не виходило. Я тільки нещодавно почула про те, що сталося з тобою на День човнів. Якби я знала, я б…

Аньдень різко, майже сердито, затрусив головою.

— То пусте, — сказав він. — Вони мені не погрожували, не скривдили. Я ж іще не Зеленокостий.

Шае помовчала хвильку. За їхніми спинами касири гукали замовлення до тісної кухні, люди, що стояли в черзі, теревенили й сміялися, під зеленим брезентовим навісом пурхали нічні метелики. Надворі було геть темно, та над невиразними хмарами висів обважнілий місяць.

— Мабуть, нам треба йти, — сказав Аньдень.

— Про що ти хотів, щоб я поговорила з Ланем? — спитала Шае. — Якщо тебе щось справді хвилює, я згадаю про це в розмові, коли побачуся з ним наступного разу. Ти щось в академії почув?

— Усе гаразд, — сказав Аньдень, знову потрусивши головою. — Ти мала слушність: це не той випадок, коли він потребує моєї думки. Не переймайся цим, — він відсунув стілець і з удаваною веселістю сказав: — Це дуже хороше місце, я багато місяців так смачно не їв. Ти ж пам’ятаєш, як в академії годують?

— На жаль, так.

Хай там що його гризло, хай що він хотів сказати, а Шае більше не могла на нього тиснути. І поки вони вставали та збиралися, Шае дозволила йому перевести розмову на нейтральніші теми. До найближчої станції метро вони підійшли, скупо перемовляючись, — Аньдень став трохи тихішим. Коли вони опинилися на платформі й підійшов поїзд, що прямував на захід, хлопець рвучко її обійняв.

— Приємно було зустрітися, Шае. Ще побачимось.

А потім двері за ним зачинилися, й довгий скреготливий потяг повіз його геть. Шае дивилася, як вогні потяга зникають у зяючому тунелі, і її охопила вперта підозра, що вона підвела свого кузена, впустила життєво важливий шанс налагодити стосунки.

Вертатися додому вона не стала, а натомість сіла на східну лінію й вийшла на станції майже перед дзаньлунським Храмом Небесного Повернення. Вулицю, якою вона піднімалася, нещодавно розширили — Шае запевно не пригадувала, щоб колись бачила, аби вхід до храму огинали стільки смуг дорожнього руху. Навпроти поближньої площі вигулькнула шестиповерхова офісна будівля, на стіні нової парковки висів щит, що рекламував їґутанськии ель. Зате храм мав такий самий вигляд, як Шае пам’ятала. Уночі, коли на різьблених кам’яних стовпах і важкому черепичному даху у світлі фар вигравали глибокі тіні, він здавався ще древнішим та урочистішим, ніж удень. До самого храму Шае не заходила, відколи була підліткою, але сьогодні вона почувалася такою стривоженою, що змусила себе пройти крізь гостроверхі зелені двері.

У Храмовому кварталі стояв не лише Храм небесного повернення, найстарший храм божистів у місті; за два квартали звідси — святилище Німуми, а ще трохи на захід — дзаньлунська Перша церква єдиної істини. Приємно було думати, що кеконьці, абукейці й іноземці могли поклонятися своїм божествам на очах одне одних, розділяючи свої молитви. Статут НАК передбачав, що нефрит насамперед розподіляється між храмами божистів, а релігійні будівлі утримувались за благодійні внески кланів, але клятви покаяльників передбачали, що ті уникатимуть будь-яких земних зв’язків та забезпечуватимуть прихисток для всіх вірян. Як і район навколо Зали мудрості та Тріумфального палацу, Храмовий квартал був нейтральною територією. Тут клани не мали влади.

Шае проминула тихе подвір’я, де рядами виструнчились священні дерева, підсвічені м’яким сяйвом місяця, й зайшла до тьмяно освітленого внутрішнього святилища, де місцеві покаяльники заступали одне одного у тригодинних змінах молитовної медитації. Завбачивши коло вбраних у зелені ряси нерухомих постатей, що розмістилися на низькій платформі у передній частині приміщення, Шае сповільнила крок. Вона замислилась, наскільки глибоко покаяльники можуть її відчути. Чи можливо, маючи достатньо нефритової сили, піти далі, ніж відчувати присутність людини й тонкі особливості її фізичного стану, чи можна зазирати до її думок, у саму її душу?

Шае обрала собі подушку для колінопреклоніння й опустилася на неї. Як заведено, торкнулася тричі головою землі, тоді випросталась, сперши руки на стегна, і знову перевела погляд на покаяльників — трьох жінок та трьох чоловіків з виголеними головами і бровами. Усі вони сиділи, заплющивши очі, схрестивши ноги та тримаючи руки на верхівці оправленої нефритової сфери завбільшки з невеличку кулю для кеглів. Контактувати з такою кількістю нефриту… Шае пригадала брили в кар’єрі й ту шалену спокусу доторкнутися до котроїсь із них. Покаяльники мусять пройти неабиякий вишкіл і мати неймовірний рівень контролю. Вони, либонь, могли почути, як муха сідає на подушку в дальньому краю приміщення, чи відчути людей на вулиці, а все ж лишалися нерухомими, дихали розмірено й повільно, обличчя мали розслаблені. Під кінець тригодинної зміни вони знімуть руки зі сфери, зіпнуться на ноги й ковзнуть убік, а їхні місця посядуть інші. І кожного разу вони страждатимуть від нефритових припливів, а тоді відходитимуть від них. Шае знала, як воно — відходити, і їй було страшно навіть уявити, як можна терпіти таке позмінно, вдень і вночі, знову і знову. Покаяльники вважали, що це наблизить їх (та й усе людство) до божественності.

Шае дозволила собі роззирнутися приміщенням. Над колом медитації височів славетний розпис «Вигнання й Повернення». Оригінальну роботу, написану сотні років тому, було знищено під час шотарської окупації. Те, що нині бачили прихожани, було майстерною копією, яка спиралася на спогади та старі фотографії. У присвячених усім основним божествам альковах у кам’яних стінах святилища горіли ароматичні свічки. Тихе жебоніння води у двох настінних фонтанах впліталося у гамір довколишніх доріг, що долинав крізь високі прочинені вікна. О такій пізній порі святилище було майже порожнє — на зелених молитовних подушках стояли навколішках тільки троє відвідувачів: старший чоловік у дальшому куті, а за три ряди перед Шае — жінка середнього віку з дорослою дочкою, й обидві плакали та спиралися одна на одну, шукаючи розради. Шае перевела погляд на підлогу перед власною подушкою — їй стало трохи соромно, що вона підглянула за приватними стражданнями цієї сім’ї. Та й загалом через те, що прийшла до цього святого місця, почувалася жахливою лицеміркою. Вона не сповідувала віри вже багато років. І навіть не була певна, що й досі може вважати себе божисткою.

Каули, ясна річ, були вірянами — з формальної точки зору. Мали у своєму домі молитовну кімнату, використовували яку вкрай рідко, а коли Шае була маленькою, на кожне велике свято родина вдягалася в найкращі строї і вирушала до храму. Члени впливового і численного клану юрмилися надворі, доки автівка родини не зупинялася перед входом. А тоді наставав час для зливи вітань і виявів поваги. Це були зоряні моменти Каула Сеня — він з однаковою люб’язністю та шляхетністю вітав кожного, хай то був найвпливовіший Ліхтарник чи наймолодший із Пальців. Коли минало досить часу, дідусь проводжав матір Шае, її братів і саму дівчинку (а згодом — ще й Аньденя) досередини, і натовп простував за ними, сповнюючи святилище гомоном стишених голосів та пульсацією нефритової енергії.

Каул Сень ішов попереду й завжди спинявся посеред першого ряду. Його дружина опускалася навколішки ліворуч від нього. Праворуч займали місця Лань, за ним — Хіло, а тоді Шае (і Аньдень, коли став Каулом), а останньою — їхня мати. Служба тривала кілька годин. Знавці, найстарші з покаяльників, що служили все життя, вели зібрання парафіян крізь декламування текстів, що звеличують богів, а тоді провадили їх у молитовних медитаціях, скерованих на досягнення небесних чеснот. Хіло під час декламування вертівся й корчив мармизи, а Каул Сень сердито на нього зиркав. У Шае терпли ноги. Вона старанно ігнорувала Хіло.

Та коли вона постаршала, витерпіти службу вже було легше. Зрештою вона зрозуміла, що декламування величальних текстів дарує надію та спокій. Божизм був суто кеконською релігією. Існували різні секти (від націоналістично налаштованих до пацифістських), але в одному всі вони погоджувались: нефрит зійшов з Небес, це божественний, але й небезпечний дар, застосовувати який треба благочестиво і на всяке добро. Зеленокості мусять докладати зусиль, щоб бути його вартими. Бути доброчесними. Такими, вважала Шае, як її дідусь.

Та в дитинстві вона не дуже мудрувала над духовними питаннями, а думала, скільки ж іще триватимуть обряди. Коли вона осідала, нахилялася чи стогнала, мати смикала її вгору. «Сядь рівно й будь тихо, — дорікала вона — На тебе всі дивляться».

І в цьому була вся життєва філософія її матері: «Сиди рівно й будь тихо. На тебе всі дивляться». А тепер на Шае не дивився ніхто. Позбувшись нефритової аури, вона могла проминути на вулиці будь-кого зі своїх однокласників, і ніхто б її не впізнав. Коли їй зателефонував регіональний директор з компанії «Електроприлади Стандарт & Крофт», її дуже порадувало, що роботу їй запропонували, не знаючи, з якої вона родини. І все ж Шае відчувала лише невиразне полегшення. Ні щастя, ні ентузіазму. Вона мала вищу освіту, власну квартиру й отримала пропозицію працювати на міжнародну компанію, із чим її привітав би будь-хто з її товаришів за навчанням в Еспенії. Нарешті вона стала незалежною й освіченою практичною жінкою, яка здійнялася над дикунством та забобонами своєї накачаної нефритом і тестостероном родини. За логікою, вона мала б почуватися вільною й нічим не обтяженою, а не самотньою та ні в чому не впевненою.

Шае похилила голову. Вона не мала певності, чи вірить у божественних предків, у Вигнання та Повернення або навіть у саму ідею про небесне походження нефриту. Та всі Зеленокості знали, що можна відчути невидиму енергію, накопичити її та приборкати. Реальність мала глибші рівні, і, можливо, якщо Шае зосередиться, то зможе відшукати зв’язок з ними навіть без нефриту.

«Направте мене, — молилась вона. — Дайте мені знак».