Нефритове місто

РОЗДІЛ 34
БОРГИ ПЕРЕД МЕРЦЯМИ

Прокинувшись, Шае розгубилася. Стояла глупа ніч, а вона спала у своїй дитячій кімнаті. Останнім часом вона заходила туди хіба що забрати старий одяг чи інші речі. Коли Шае розплющила очі, то побачила у тьмяному місячному сяйві, що поруч з її старою лампою-глобусом та стосом книжок у м’яких обкладинках громадиться купа заплямованого кров’ю одягу та зброї. І зрозуміла, що заповзла під ковдру, маючи на собі саму білизну — і нефрит.

І тут усе їй згадалося. Смерть Ланя, те, як вона наділа нефрит, взяла зброю й пішла разом із Хіло жорстоко мститися на Бідняцькому шляху. Її розпирало, розпирало, і зрештою напруга вибухнула, як повітряна кулька в коробці, — з грудей Шае вирвалося гучне схлипування. Вона скрутилась калачиком, лежачи на боку, втиснулась обличчям у подушку й заридала — довго, тяжко, доки ставало сліз і сил. А тоді просто лежала, уривчасто дихаючи й обдумуючи цю нову й жахливу реальність.

Її спіткала одержимість. Це було єдине пояснення — а може, просто відмовка. Загата, що поволі розтріскувалася, вчора вибухнула, і замість того щоб злякатися, Шае привітала остаточне знищення бар’єру, насолоджувалася тим знищенням, солодкою владою нефриту й шалом жорстокої відплати.

Та зараз, на холодну голову, від усвідомлення скоєного Шае наче заціпеніла. Учора ввечері вона вчинила щось незворотне — боягузливе й хоробре водночас, і тепер міркувала, чи саме цю суміш суму, химерного піднесення та спокійного прийняття відчуває людина в мить падіння з високого мосту. Після такого рішення долі вже не змінити, можна тільки змиритися зі своїм вибором і чекати на неминучі наслідки. Ця думка чомусь заспокоїла, й поступово її тіло розпружилось.

Чуття підказало, що не спить не лише вона. Тепер, коли Шае знову могла відчувати нефритові аури так само автоматично, як розпізнавати кольори, здавалося просто немислимим, що вона вже ніколи не відчує заспокійливої й ваговитої присутності Ланя. Отакою була істина, непохитніша й невблаганніша за силу тяжіння, що тягне тіло донизу.

Шае підвелася з ліжка й увімкнула лампу. Відшукала в шафі стару футболку та спортивні штани — одяг, який навіть не стала забирати. Повільно вдягнулася. Боліли й тіло, й розум. Регулярні тренування — це не те саме, що носити нефрит і битися за його допомогою. Побачила темні синці й неглибокі порізи, яких учора не помітила, й запідозрила, що рухатись чи застосовувати будь-які нефритові здібності без болю вона зможе у кращому разі за тиждень. У дзеркалі, що висіло над комодом, вона мала побитий та змучений вигляд і більше скидалася на жертву домашнього насильства, ніж на зеленокосту войовницю, — звісно, як не рахувати нефриту на руках, у вухах, на шиї.

Шае вийшла з кімнати й попрямувала темним коридором на сяйво єдиного джерела світла, що точилося з долішнього поверху. На вулиці було ще темно. У моторошно-тихому будинку чулося тільки цокотіння годинника та подзвякування ложки по кераміці. І ці звуки оглушували. Вона спустилась сходами, зайшла до кухні й побачила, що за столом сидить самотній Хіло і їсть з миски гарячу кашу. Він досі мав на собі вчорашній одяг. Піхви з мечем-місяцем висіли на іншому стільці, а заплямований ніж-кіготь лежав на гранітній поверхні робочого стола. Хіло не поголився і вочевидь не лягав спати, та попри це так спокійно снідав, що можна було подумати, наче нічого надзвичайного не відбулося.

Шае мовчки сіла на стілець навпроти.

— Каструля у пічці, якщо теж хочеш, — промовив він не одразу. — Кяньла її вчора зварила, та ніхто не їв. Але й досі смачно, лиш треба трохи води додати.

— Де всі? — голос Шае прозвучав сухо. — Де дідусь?

Хіло вказав на стелю держаком ложки:

— У себе в кімнаті. Либонь, ще під дією заспокійливого. Поки нас вчора не було, Кяньла мусила викликати лікаря. Схоже, він старому щось дуже потужне дав, аби вгамувати.

— А що з ним? — прохрипіла Шае.

— Він старий і божевільний, — Хіло глянув на неї потемнілими очима. — Коли почув про Ланя, з ним стався нервовий зрив. Він вирішив, що знову на війні і що це Ду щойно вбили. Шаленів і волав про шотарців. Мене не впізнавав. А як нарешті впізнав — звинуватив у тому, що трапилось. Сказав, що це через мене Лань загинув.

Хіло говорив байдужим тоном, але Шае це не обмануло. Їй кортіло побігти нагору, до дідуся, та якщо вона піде — Хіло образиться, а просто зараз ображати Хіло здавалось небезпечним, їхній дідусь завжди ставився до Шае привітніше, ніж до її братів, а Хіло він любив найменше.

Хіло знову взявся до їди, а Шае не могла втямити: як він узагалі зараз може їсти? Учора вона ріски в роті не мала, але апетиту й досі не було, і Шае не дуже вірила, що той колись повернеться.

— А де всі інші?

— Шае, вони мають справи, — сказав Хіло. — Нам дуже бракує людей. Я залишив Кеня за старшого в тому бардаку. А Тажа відправив проїхатись містом і перевірити, чи точно ми захищені з усіх боків.

Шае випросталась — її раптом осяяло:

— А Дожу де?

Губи Хіло скривились.

— Де зрадник? А знаєш, ми ж його тої ночі схопили, і Лань мав зустрітися з нами, щоб з цим розібратися. Я зателефонував йому, але не додзвонився — ніхто не знав, де він. І тоді я зрозумів, що щось сталося.

— Ти вбив Дожу?

Хіло похитав головою.

— Це ж була Ланева справа. То що я мав робити з тим старим тхором? Хай як, а нефрит я з нього позривав і замкнув у власному домі під охороною. Відтоді він там і залишається. Жодного зв’язку, жодних відвідувачів.

Зірвати нефрит. Найпринизливіше, що могло статися з немолодим Зеленокостим, який був найдовіренішою людиною поруч зі Світочем Кеконю. І хай як Шае ненавиділа Дожу, вона уявила, як того охоплюють жорстокі судоми нефритової ломки просто перед очима людей Хіло, які не мають до нього ні крихти співчуття, й пожаліла старого — зрадник він там чи ні.

— Просто зараз я його стратити не можу, — мовив Хіло. — Не хочу зіпсувати похорон Ланя. Та Синоптиком він більше не є, це я клану дуже добре пояснив.

І тільки цієї миті її нарешті приголомшило усвідомлення: Хіло став Стовпом.

Вона витріщилась на брата. Стовпом ще ніколи не ставала людина, якій нема й тридцяти років. Хіло заледве старший за неї, він був наймолодшим Рогом в історії. І от він — сидить, заляпаний кров’ю, пропахлий димом пожежі, і їсть собі кашу після того, як очолив криваву різанину. В його аурі вчувалася гострота нового нефриту. У Шае поплило перед очима. «Це кінець, — думала вона. — Отак Безгірному клану настане кінець».

Ложка Хіло дзвякнула об порожню миску. Він зі скреготом відсунув стілець і встав з-за стола. Скоріш за все, йому навіть не треба було застосовувати Чуття, щоби вловити її емоції, — вони в неї на лиці були написані, — та він нічого не сказав. Новий Стовп поклав посуд до мийки, помив і витер руки. Схопився за стілець, поставив його просто перед Шае, знову сів так, щоб вони торкнулися колінами, й узяв сестру під лікті.

— Тепер вони прийдуть по нас, — сказав він. — Зібравши всі сили.

— Так, — погодилась вона.

Може, з Ланем Айт Мада й готова була домовлятися. Та після того, що сталося цього вечора, після того, що зробили Шае та Хіло, пощади не буде. «Горяни» вийдуть з лісу й не спиняться, допоки хтось із Каулів лишатиметься в живих. Їхніх найближчих соратників стратять, цей будинок — спалять дощенту. А рештки «безгірників» поглине Гірський клан.

— Шае, ти мені потрібна, — втома Хіло нарешті стала очевидною, всі риси його обличчя загострились. — Я знаю, що ми не в усьому погоджувались. Знаю, що казав те, чого не варто було казати, що часом надто далеко заходив, але це тільки тому, що ти моя сестра і я тебе люблю. І нехай ти досі сердишся на мене, я знаю, що доля клану тобі не байдужа. Дідусь розбудував цей клан, Лань віддав за нього своє життя, і тепер я потребую твоєї допомоги. Я не зможу впоратися без тебе, — хватка Хіло поміцнішала, він нахилив голову, щоб зазирнути в її похилене обличчя, і в його прямому погляді читалося справжнє благання: — Шае, мені потрібно, щоб ти стала мені за Синоптика.

Усього лиш кілька днів тому вона запевняла Аньденя, що залишила всі кланові турботи та життя Зеленокостої позаду. «Не бери до голови, не треба надто хвилюватися, Ланеві не потрібна допомога, цей клопіт — то не твій клопіт». Егоїзм. Пиха. Байдужість. Повна протилежність тих небесних чеснот, про які вона міркувала, коли опустилась навколішки у Храмі Небесного Повернення й молилася, аби їй дали знак. Недвозначну звістку. І вона отримала те, про що просила.

Усі знають, що боги часто чинять жорстоко.

Якщо Безгірний клан має бодай якусь надію вижити, Стовп потребує такого Синоптика, якому зможе довіряти. А хто ще в клані може підтримати Хіло? Хто ще зможе стримувати його, не дозволяти йому ризикувати своїм життям і потягнути клан за собою на дно? Дух Ланя ніколи не знатиме спокою, якщо з кланом таке трапиться. «Це неправда, що мерцям байдуже, — думала Шае. — Ми маємо борги перед своїми мертвими».

Вона неквапно зіслизнула зі стільця й опустилася навколішки на холодні кухонні кахлі. Приклала стиснуті долоні до чола:

— Клан — кров моя, і Стовп — її володар. Клянуся честю своєю, життям своїм і своїм нефритом.