Нефритове місто

РОЗДІЛ 5
РОГОВА КИЦЮНЯ

Коли Каул Хіло повернувся за кермо «дукеси», Таж, спершись на лікті, глянув у відчинене пасажирське вікно.

— То що він сказав?

— Можемо підсобити в Пахві, — відказав Хіло. — убивати не можна, — додав він. — Просто прикриватимемо своє. Наших Ліхтарників, наш бізнес.

— А якщо вони підуть проти нас? Ти зможеш відступитися? — скептично запитав Таж.

З його тону було чутно, що він знає: його бос здатен на більше. Хіло проковтнув зітхання. Кень нечасто ставив під сумнів його рішення, а от Таж був його однокласником в Академії Каула Ду й часом з ним заїдався. Молодший з братів Майків ніколи не приховував, що вважає Ланя надто консервативним, а Хіло — сильнішим з двох братів. Хіло, ясна річ, теж було приємно так думати, але не настільки, як, напевно, хотілось би Тажу.

— Убивати не можна, — твердо промовив він. — Поговоримо вранці.

Завів «дукесу», розвернувся просто перед будинком і виїхав на довгу під’їзну доріжку.

Він не став повертати перед ворітьми до вужчого проїзду, що вів до будинку позаду братового — того самого, який призначався Рогові клану. Попереднім Рогом був старий генерал його діда, і його смаки в декорі бажали кращого. Коли Хіло заїхав до будинку, там смерділо псиною та риб’ячою юшкою. Зелений килим, пістряві шпалери. Уже півтора року минуло, а він так і не зробив ремонту. Наче й збирався, але досі не змусив себе цим зайнятися. Та в будь-якому разі не так і багато часу він там проводив. Хіло не з тих Рогів, що виголошують накази з-за високих стін, зачиняють двері й лишають усю роботу на своїх Кулаків. Тож будинок був місцем для ночівлі — та й по всьому.

Від’їжджаючи від маєтку Каулів, Хіло сперся ліктем на відчинене вікно й затарабанив пальцями, вистукуючи ритм мелодії, що лунала по радіо. Музика шотарських клубів. Якщо то були не ритмічні еспенські пісні (чи ще гірше — класична кеконська музика), то завше грало щось таке клубне шотарське. Багацько людей старшого покоління й досі відмовлялися купувати шотарські товари, слухати шотарську музику чи дивитися шотарські телепередачі, та, коли скінчилась війна, Хіло й року не було, і він до цих людей не належав.

Настрій у нього піднявся. Він отримав далеко не все, про що просив, зате висловив усе, що мав на думці, і знав, що робити далі. Таж не розумів, що Хіло аніскільки не заздрив братовому положенню. Мати справу зі сварливим дідом, з тим придуркуватим Дожу, розбиратися з політикою НАК, з Князівською Радою… Може, Ланеві й не бракує на все це терплячості, але Хіло точно на таке не ладен. Він розумів і цінував простоту своєї ролі: веди вперед та керуй Кулаками, пильнуй фамільну територію, захищай Безгірний клан від ворогів. І потіш себе в процесі.

Хіло їхав уже тридцять хвилин, позаду лишилися грошовиті околиці Палацового пагорба, що оточували маєток Каулів. Спочатку швидко проминув широкий бульвар Генеральського шляху, потім повернув на двосмугову дорогу, вирулив до дедалі вужчих вуличок й нарешті опинився в Папаї — старому робітничому районі, що повнився дрібними крамничками, торговцями вуличною їжею сумнівної якості та звивистими провулками, де блукали необережні рикші, мопеди та бродячі пси. Папаї війна майже не торкнулася, і відтоді район не сильно змінився — цікаві іноземці та хід прогресу його здебільшого уникали. Уночі тутешні вулички перетворювалися на справжній лабіринт. Бічні дзеркала «дукеси» ледь проминали дедалі менші та поіржавіліші автівки, припарковані обабіч дороги, на якій стояли цегляні багатоквартирні будинки, натикані так тісно, що можна було висунутися з вікна й торкнутися стіни сусідньої будівлі.

Хіло припаркувався за п’ять кварталів від місця, куди збирався попрямувати. Він не дуже переймався безпекою — все ж перебував у самому серці території клану. Але йому не хотілося, щоб його впізнавану автівку кожної ночі помічали в одному й тому ж місці. Через це його маршрути ставали б надто рутинними, а для нього багато важить справляти враження непередбачуваної людини. Та й прогулятися пішки йому було до вподоби. Температура повітря нарешті впала, і ніч була цілком приємною. Піджак Хіло залишив у автівці й ліниво простував уперед, насолоджуючись оцією мирною часиною, що примостилась між годинами, які всі вважають за пізні, і тими, що вважаються ранніми.

Він проігнорував парадні двері й піднявся на п’ятий поверх рипучою пожежною драбиною. У квартирі горіло світло. Через спеку вікно було не просто не замкнене, а ще й широко прочинене. Хіло заліз досередини, перекинувши ноги через пощерблене підвіконня, й, тихенько ступаючи килимом, попрямував до освітленої спальні.

Вона заснула, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Приліжкова лампа огортала один бік обличчя помаранчевим сяйвом. Хіло стояв в одвірку, спостерігаючи, як її груди мірно здіймав спокійний подих. Простирадла вкривали її до колін, не вище. Вона була вбрана у бавовняну маєчку з тонкими шлейками та блакитні трусики, оторочені білим мереживом. Темне волосся розметалось по білій подушці; деякі пасма, перекрутившись, торкалися гладкої блідої шкіри відкритих бездоганних плечей.

Хіло захоплено спостерігав за нею, поки ще лишалися сили терпіти. А тоді перейшов кімнату, витягнув книжку з її пальців, загорнув сторінку і поклав на приліжкову тумбочку. Дівчина не ворухнулася, і це його зачудувало — така цілковита нечутливість до потенційної небезпеки. Вона настільки відрізнялася від Зеленокостих, що могла належати до геть іншого виду, ніж він сам.

Хіло вимкнув світло, й кімната занурилась у темряву. Відтак ліг на неї, притискаючи тіло до ліжка та затуляючи вуста рукою. Вона сполохано прокинулась, очі широко розплющились, а тіло сіпнулось під його вагою. Встигла видати притлумлений крик, а Хіло тихо засміявся й шепнув їй на вухо:

— Вень, треба бути обережнішою. Якщо лишаєш вікно прочиненим на ніч, крізь нього можуть залізти чоловіки з нехорошими намірами.

Вона припинила борюкатись. Серце досі калатало у грудях, викликаючи у нього захват, проте тіло її розпружилось. Вона відкинула його руку від рота.

— Це ти в усьому винен, — різко промовила Вень. — Я заснула, поки чекала на тебе, а натомість ти мене до всирачки налякав. Де ти був?

Йому було приємно почути, що це через нього вона засиділась.

— У «Подвійному талані», мав трохи клопоту.

— І цей клопіт якось стосувався азартних ігор чи стриптизерок? — вигнула вона брови.

— Нічого такого веселого, — запевнив Хіло. — Можеш братів спитати, якщо мені не віриш.

Вень виклично засовалась під вагою його тіла, її оголені плечі та стегна потерлися об його одяг.

— Кень з Тажем мені нічогісінько не розкажуть. Надто вже тобі віддані.

— Чого ж ти їм так не довіряєш? — Хіло прихопив губами мочку її вуха, засмоктуючи до рота, розстібаючи тим часом ремінь і скидаючи штани. — Я певен, що вони снують змову, аби мене прибити. Щойно побачили, як я на тебе дивлюся, то одразу зрозуміли, що я збираюсь підкотити до їхньої молодшої сестрички, — він стягнув із неї трусики, погладив між ніг й одразу занурив у неї два пальці. — Довелося зробити їх найдовіренішими Кулаками, бо вони з мене уже кишки випустили б.

— Хіба їх можна в цьому винуватити, — промовила вона, заохочувально рухаючи стегнами.

Його слизькі й теплі пальці занурювались глибше, випірнали назовні. Вень розстібнула ще три ґудзики на його сорочці й стягнула одежину йому через голову.

— Чого ще сину могутнього роду Каул треба від кам’яноокої — особливо з такої збезчещеної родини, як ото моя, — окрім швидкого перепихону?

— Багато швидких перепихонів?

Він поцілував її — наполегливо, нетерпляче, атакуючи її рот губами і язиком. Болісно настовбурчений член притискався до внутрішнього боку її стегна. Вень занурила руки у волосся Хіло, пробіглась пальцями по шиї, грудях, торкаючись шматочків нефриту, занурених уздовж ключиць та засиляних крізь соски. Вона торкалась їх, лизала — геть без страху, заздрощів чи жадоби, просто сприймаючи їх як прикраси на його тілі, не більше. Він ще ніколи не дозволяв іншій жінці торкнутися його нефриту, і його неймовірно збуджувала оця їхня спільна безстрашна близькість.

Хіло увійшов у неї одним рухом. Вона була дивовижна — справжній вир відчуттів. Сонячне світло й океан, літні фрукти і мускус. Хіло загарчав від насолоди й схопився за узголів’я ліжка, бажаючи більшого, ще. Загострені нефритом чуття аж гули від сили вражень: гуркіт її серцебиття, грім дихання, полум’я її шкіри проти його. Він шкодував, що вимкнув світло, бо хотів бачити її краще, впиватися кожною деталлю її тіла.

Вень здійняла стегна над матрацом, стиснула Хіло й дивилася йому у вічі, не зводячи погляду, — в тих очах відбивались дві цяточки світла від вуличних ліхтарів, наче свічки, що плавають у басейні. Її щире захоплення піднесло його ще вище. Він смоктав її соски-вишеньки. Пірнув в улоговину між її грудьми, затягуючись її незрівнянним ароматом. Вень ухопила його за стегна, наполегливо скеровуючи в потрібному напрямку, і він кінчив, радісно гублячи будь-який контроль над собою.

Хіло впав на неї, свідомість помандрувала ген далеко, а він віддихувався у м’якому вигині її шиї.

— На цьому світі для мене нема нічого важливішого за тебе.

Прокинувся він уже на світанку. Сонячне світло проштовхувалось у прогалини між будівлями, просотувалось крізь вікна. Попереду ще один спекотний день.

Хіло задивився на прекрасне створіння, що спало поруч з ним, і його зненацька охопив нестримний потяг: йому прагнулось зменшити її, згорнути й силою якоїсь незнаної магії увібрати в себе, щоб він завжди міг носити її із собою, куди б не пішов. До Вень він насолоджувався жінками і мав досвід теплих, навіть ніжних стосунків. Але це не можна було навіть порівняти з його почуттями до Вень. Бажання її ощасливити відчувалось як фізичний біль. Думка про те, що хтось може скривдити її чи забрати в нього, сповнювала гарячковим гнівом. Вень могла попросити його про будь-що, і він віддав би їй це.

Справжнє кохання, міркував Хіло, було чуттєвим та ейфорійним, але також болісним і тиранічним, воно вимагало підкорення. З усього видно було, що воно дуже відрізнялося від того бунтівного та пристрасного захоплення, яке відчувала Шае до свого еспенця, чи від розважливої прив’язаності між Ланем та Ейні.

Спогад про Ейні трохи зіпсував йому настрій. Знадобилось кілька тижнів, та Хіло все одно вистежив ту хвойду й чоловіка, який завдав такої страшної образи його братові. Вони жили в Либоні, що у Степенланді. Хіло поміркував трохи, чи не найняти когось, але з образою клану має розбиратися представник самого клану. Тому попросив Тажа забронювати квиток на літак на фальшиве ім’я й паспорт, та, коли розповів про це Ланю, Стовп повівся невдячно, навіть розсердився. «Я ніколи тобі такого не наказував, — різко промовив Лань. — Якби я хотів, щоб хтось шепнув їхні імена, то сам це влаштував би, а якщо я цього не робив, то очевидно, що мені цього не треба. Дай їм спокій і віднині не лізь до мого особистого життя». Хіло неабияк роздратувало, що його зусилля змарновано. Отаке він дістав, коли просто схотів зробити братові послугу. Лань завжди такий потаємний, коли йдеться про почуття, то звідки ж Хіло міг про таке здогадатися?

Вень ворухнулась і видала приємно-сонний звук. Хіло забув про набридливі думки й заповз під простирадла, щоб розбудити її ротом та пальцями. Він діяв терпляче й дістав свою винагороду, коли Вень здригнулася в оргазмі, а тоді знову кохався з нею — цього разу ліниво й повільно.

А після, коли вони, спітнілі, лежали в обіймах одне одного, сказав:

— Оте, про що ти вчора згадувала — про твою родину, — тобі не варто так думати. Те, що сталося з твоїми батьками, було багато років тому, й ніхто не сумнівається в Кені чи в Тажі. Нині клан не тримає зла проти імені Майк.

Вень помовчала хвильку.

— Тут не про весь клан ідеться. А що з твоєю родиною?

— А що з ними?

Вона поклала голову йому на плече.

— Шае мені нізащо не довірятиме.

Хіло засміявся.

— Шае втекла зі шмаркатим еспенським морячком, а тепер повзе назад, як присоромлене цуценя, що напудило на килим. Вона не в тому положенні, щоб когось судити. Чому тебе хвилює, що вона думає?

З того, як не по-доброму звучав його власний голос, Хіло зі здивуванням і розчаруванням зрозумів, що досі не вповні пробачив сестрі.

— Шае завжди була найближчою до вашого діда. Не думаю, що він схвалив би мене, навіть якби я не була кам’яноокою.

— Він старий маразматик, — сказав Хіло. — Тепер наш Стовп — Лань.

Він підбадьорливо поцілував її в скроню, та настрій у нього перемінився. Хіло перекотився на спину й задумливо витріщився на жовтий настельний вентилятор, що невтомно крутився над ними.

Вень лягла на бік і занепокоєно глянула на Хіло.

— Щось сталося?

— Нічого, — відповів він.

— Розкажи.

Коли Хіло розповів про вчорашні події у «Подвійному талані» й розмову на під’їзній доріжці до маєтку Каулів, Вень припіднялася, спершись на лікоть, і стривожено підібгала губи.

— Чому Лань відпустив того хлопця? Красти нефрит у такому віці — його вже не виправиш. Пізніше він тільки завдасть вам більше клопоту.

Хіло знизав плечима.

— Знаю, але що я можу сказати? Лань — оптиміст. І як він таким м’якотілим став? Це ж мій суворий старший братик, який завжди ставив мене на місце. Так, йому не бракує «зелені», але він не думає як убивця, а саме так мислить Айт. Ясна річ, що насувається війна з Гірським кланом, — невже він цього не бачить? Той самовдоволений старий тхір Дожу спрямовує його в хибному напрямку.

— Певно ж, Лань мусить послухати насамперед тебе, а не Дожу.

— Дожу в цьому клані наче давній бур’ян, без нього нічого не обходиться.

Вень сіла. Блискуче чорне волосся вкрило спину, а вранішнє сонце підсвітило бездоганний вигин щоки.

— Тоді тобі треба готуватися до захисту Безгірного клану самотужки, — сказала вона. — Дожу має зв’язки, інформаторів, оті свої підступні прийомчики. Але всі Кулаки та Пальці, що під кланом, — твої. Зеленокості насамперед воїни і тільки потім — ділки. Якщо почнеться війна, вона відбуватиметься на вулицях. А вулиці належать Рогам.

— Кицюню моя, — Хіло обійняв рукою Вень за плечі й поцілував її шию трохи нижче потилиці. Вона могла присоромити декого з його Кулаків. — У тебе серце нефритової воїтельки.

— Лиш потрапило воно до тіла кам’яноокої, — зітхання її звучало приємно і тоді, коли вона говорила з гіркотою. — Якби ж тільки я була Зеленокостою, я тобі допомогла б. Я стала б найвідданішою серед твоїх Кулаків.

— Не потрібен мені ще один Кулак, — сказав він. — Ти і так ідеальна. Облиш зеленокості тривоги мені.

Хіло обхопив долонями її груди, оцінив приємну вагу й витягнув шию для ще одного поцілунку.

Та вона відвернула обличчя, не бажаючи звертати зі шляху розмови.

— А скільки Кулаків ти маєш — хороших Кулаків, тих, на кого можна покластися? Кень казав, що деякі з них слабаки, вони звикли до миру, до підтримування порядку та збору кланових внесків, а не до бійок. Хто з них перемагав у двобоях? Хто з них носить більше за кілька камінців?

Хіло зітхнув.

— Є в нас і щирі «зелені» воїни, є й мертвий тягар, але в «горян» така сама ситуація.

Вень розвернулась і зазирнула йому в лице. Привабливі риси її обличчя не можна було назвати класичною вродою, та Хіло її зовнішність здавалась нескінченно цікавою: широкі котячі очі й вигнуті брови, лукаво-чуттєвий рот і майже чоловіча лінія підборіддя. Коли Вень мала по-справжньому серйозний вираз обличчя, як-от зараз, Хіло думав, що вона мусить стати моделлю для фотохудожника. Її погляд був таким загадковим та незворушно наполегливим, що жоден глядач не здогадався би, про що вона думає: про вбивство, секс чи про список для закупів.

— Ти давно заходив до академії? — спитала Вень. — Тобі варто побачитися з кузеном, глянути на восьмий клас. Придивитися, кого можеш взяти до себе наступного року, коли вони завершать навчання.

Хіло аж просяяв.

— Твоя правда, я вже давно не навідував Аньденя. Треба буде піти.

Він обережно ущипнув її за соски, поцілував востаннє, а тоді підвівся й потягнувся по одяг. І, вдягаючи штани й защіпаючи піхви ножа-кігтя, мугикав собі під носа.

— З того хлопця вийде справді щось цікаве, — проголосив Хіло, застібаючи сорочку перед вбудованим у шафу дзеркалом. — Щойно отримає свій нефрит, перетвориться на воїна Зеленої Кістки, наче просто з легенд.

Вень усміхнулась, підколюючи волосся.

— Геть як його Ріг.

Хіло лиш підморгнув на її лестощі.