Нефритове місто

РОЗДІЛ 50
ЗЕЛЕНЕ БРАТСТВО

Відрубану голову Лотта Пеньшуґоня надіслали до маєтку Каулів у ящику з-під овочів. Над подвір’ям відлунювали розлючені крики Хіло. Ніхто, навіть Шае, не насмілювався спробувати його заспокоїти. За останні три тижні це вже третій його Кулак потрапив у засідку, загинув і позбувся голови. За життя Лотт Пень був не дуже приємною особою, але Хіло покладався на нього як на одного з найневтомніших та найгрізніших своїх заступників. Він був людиною, яка після правильного підбадьорення зробила би все, що просить Хіло, не ставлячи запитань.

Втрата кожного хорошого Кулака (останнім часом це були Лотт, Ніку та Трін, але крім них ще й Ґовнь, Обу, Мітто, Леей, Жону та Сатто) була для Хіло наче рана, якої особисто йому завдав сам Ґоньт Аш. Цей методичний мудак поступово знекровлював Безгірний клан, вбиваючи підлеглих Хіло, перш ніж прийти по нього самого.

Лише за кілька годин тіло Лотта — позбавлене нефриту, прошите кулями та ножовими ранами — знайшли та возз’єднали з головою. Особисті відвідини родини, щоб висловити шану та передати гроші на похорон, були роботою Майка Кеня, але це — той єдиний обов’язок Рога, поступитися яким Хіло відмовлявся. Щойно вони приїхали, дружина Лотта з гучним схлипуванням впала додолу. Чесно кажучи, Хіло не мав цілковитої певності, чого в тих риданнях більше — горя чи полегші, — бо ж не думав, що з Лоттом жилося приємно. Кень сунув їй до рук білий конверт, запевнив жінку в тому, що її чоловік віддав свою кров за клан, тож клан завжди наглядатиме за родиною та її потребами. Вона може не боятися, що її діти голодуватимуть чи опиняться на вулиці.

Хіло помітив четверо дітлахів: крихітку, що ледь ходить, шестирічного хлопчика, дівчинку років десяти та Лоттового сина-підлітка, Аньденевого однокласника з академії, що стояв з відсутнім обличчям, обступлений молодшими. Він досі мав на собі шкільну форму — схоже, прибіг додому, щойно почув про батькову смерть. Хіло опустився навколішки перед малими.

— Знаєте, хто я такий? — спитав він.

— Ви — Стовп, — сказала дівчинка.

— Правильно, — мовив Хіло. — І я прийшов розповісти, що ваш батько помер. Він загинув, бо присягнувся мені, що захищатиме клан від ворогів. Такі, як ми, часто отак гинемо. Я втратив батька, коли ще й ходити не вмів, а кілька місяців тому — старшого брата. Сумувати чи сердитись — цілковито нормально, але також ви маєте відчувати й гордість. Коли ви станете дорослі та здобудете власний нефрит, то зможете казати: «Я син чи дочка Лотта Пеньшуґоня», й інші шанобливо схилятимуться перед вами — саме через те, що сталося сьогодні.

Відтак він підвівся і звернувся до Лоттового сина:

— В академії вже завершились іспити?

Юнак повільно перемкнув увагу на Хіло, немов спав на ходу, а тепер прокинувся.

— Так, — промовив він нарешті. — Учора завершились.

Хіло кивнув. Церемонія випуску відбудеться тільки після тижневого святкування Нового року, по тому, як остаточно визначать ранги, а випускники оголосять, що за клятви вони збираються дати, але навіть без церемонії цей хлопчина уже став чоловіком, головою своєї зеленокостої родини.

— Мені дуже прикро, що ти не зможеш відсвяткувати кінець іспитів чи Новий рік, — у голосі Хіло можна було розчути нотку співчуття, але загалом він говорив тим грубуватим тоном, яким спілкувався з усіма своїми людьми за схожих офіційних обставин. — Невдовзі сюди під’їде хтось із клану й допоможе організувати похорон. Якщо тобі щось потрібно, Лотте-дзень, хай що то є, можеш телефонувати Рогові напряму, а якщо до нього не додзвонишся, набери маєток і залиш повідомлення для мене.

Обличчя юнака на мить скривилося. Він помітив, що Хіло звернувся до нього як до товариша-Зеленокостого, як до представника клану. Хлопець кинув погляд на матір, що лежала на землі, опустив очі на малих, які тулилися до нього. Хіло дивився хлопцеві в очі, які під час їхньої першої зустрічі повнились зневагою й образою. Тепер погляд Лотта поступово яснішав, і приголомшене збентеження перетворювалось на похмуре прийняття, на непроглядну цілеспрямованість.

— Спасибі за вашу щедрість, Кауле-дзень, — промовив він по-дорослому, підвів складені долоні до чола та схилився в низькому поклоні.

І коли вони йшли, Хіло сказав до Кеня:

— Тепер цей юнак — наш брат. Маємо подбати про нього й одразу ж прийняти до клану, цього і його батько хотів би. Подумай, як це найкраще зробити. Може, віддай його до Вуая — він хороший наставник.

Особисті переконання Хіло про те, якими рисами має володіти ватажок Зеленокостих, можна простежити до певного дня тринадцять років тому, коли брати Майки потрапили в засідку й мусили битися проти шістьох учнів академії. Кеневі тоді дуже невдало зламали вилицю.

До того Хіло не звертав на Майків особливої уваги. Хоч вони з Тажем вчилися в одному четвертому класі, та друзями не були. Друзів брати Майки мали небагато — якщо мали взагалі. Вони постійно трималися разом, бо всі навколо знали, що ці двоє походять із родини, яка зганьбила себе. Якось дошкульна репліка спровокувала Тажа напасти на одного хлопця й побити його, і нехай вчителі покарали Тажа, та друзі того хлопця (а серед них — і Хіло) вирішили зачекати нагоди й зловити Майків за територією академії. Захищались брати люто. Хіло особливо не висовувався; Уто, хлопець, за якого вони мстилися, згодом долучився до його Кулаків, але на той момент вони не були близькими друзями, тож, на думку Хіло, було чесно поступитися вирішальною роллю в помсті іншим. І от якоїсь миті він вирішив, що з Майків уже досить. Бійка тривала лише тому, що Таж у ній ще не дуже постраждав. Кень, який був дужчим та старшим на два роки, прийняв основний удар на себе й дав гідну відсіч.

Кеневе небажання здаватися коштувало йому дорого: врешті йому зацідили так сильно, що він зі стогоном упав навколішки, затуляючи руками розбите обличчя. Тажеві очі затуманила лють, і він наче з нізвідки витягнув ножа-кігтя. Тут усі хлопці зупинилися. До цього моменту всі дотримувалися неписаних правил: задіювати можна тільки кулаки й ноги, валити на землю й добивати заборонено. Поява ножа сповіщала про те, що бійка перетворюється на потенційно смертельну небезпеку, а для них це ризик виключення з академії. Непевна, але загрозлива перспектива змусила хлопців завагатися.

Хіло не подобалось, куди все повернуло, тому він гукнув:

— Досить!

На той час він уже мав на тих хлопців вплив, але не аж такий, щоб вони підкорились йому в напружену мить.

— Ні, не досить, — відказав Асей. — Мусимо провчити отих двох. Їм не можна довіряти.

— І чого це? — зацікавлено спитав Хіло, бо сам відчув захоплення братами Майками, коли побачив, як добре вони б’ються і як люто захищають один одного.

Він заздрив цьому зв’язку між ними, його аж штрикнула думка про те, як йому бракує ближчого за віком брата. Лань закінчив академію наступного року після того, як Хіло до неї вступив.

— Про це всі знають, — наполегливо оголосив Асей.

— Мені теж не досить, — вишкірив зуби Таж.

За піднятим ножем виднілися дикі, як у звіра, очі. Хіло запідозрив, що тому хлопцеві байдуже, чи виженуть його з академії за вбивство.

— Якщо ми тут, щоби помститися за Уто, тоді досить, — Хіло й далі звертався до Асея. — А як у тебе з Майками ще якісь діла — треба було раніше сказати. У мене до них питань нема, а у вас що?

— Тобі легко казати, — заперечив інший хлопець, що затуляв долонею розквашений ніс. — Щось я не бачив, щоб ти сильно бився, Кауле, то ми за тебе билися, й у нас до них питань ще вистачає.

І лише за мить усі присутні зрозуміли, що цей хлопчина, Єв, бовкнув щось не те. В очах Хіло спалахнув небезпечний вогник.

— Гаразд, — сказав він нарешті, і хай промовив це негучно, серед тиші, що зненацька запала, чутно його було дуже добре.

— Не можу сперечатися з Євом — не слід мені пропонувати, що нам треба робити, коли я не постраждав так само сильно, як ви. Та з іншого боку, це ж нечесно, що Кень і Таж мають битися вдвох проти шістьох, коли їх уже покарано й вони не можуть нічого вдіяти з тим, що всі ненавидять їхню родину. Я буду битися з Майками. Якщо вони зможуть мене побити — тоді й Таж, і Єв мають вже заспокоїтись, — Хіло скинув піджак та віддав його Євові. — І хай ніхто поперед мене не вистрибує, бо доведеться з цим іншого разу розбиратися.

Вигляд усі мали скептичний, але й неприховано зацікавлений — оце вийде прикольне змагання. Брати Майки були грізними противниками, а Кень — ще той бугай, та вони вже втомлені й побиті. А Хіло — зі свіжими силами, до того ж Каул: жодна людина, яка не хоче зіпсувати стосунки з його родиною, нізащо не завдасть йому серйозної шкоди, але Майки не мали репутації, яку прикро втрачати.

Хіло глянув на потовчене обличчя Кеня й шалене лице Тажа.

— Прибери ніж, — сказав він так спокійно, наче просив Тажа зачинити вікно. — Щоб зрівняти рахунок — даю вам три спроби. Я не відповідатиму на перші три удари. А далі вже почну.

Майки не сперечалися. Після трьох перших ударів (Кень двічі зацідив здоровезними кулаками Хіло в живіт, а втретє — в обличчя) Хіло ледь не зомлів. Він зіп’явся на ноги, з присвистом вдихнув крізь сльози болю і став до бійки. Якийсь час спостерігачі підбадьорливо гукали та злісно фукали, але невдовзі запала тиша. Усім трьом бійцям було непросто: дуже швидко вони почали погойдуватися від виснаження, наче п’яні, та й жодна сторона по-справжньому не злилася — але вони билися далі просто через вперте підліткове уявлення про честь. Якби це було змагання нефритових сил — Хіло переміг би, та коли йшлося про суто фізичне суперництво — у нього не було шансів. Надто часто брати Майки билися в парі, а Кень був занадто сильним.

Урешті-решт, побачивши, як Таж хапає ротом повітря й ледь тримається на ногах, та однаково мітить врізати йому по губах, Хіло розплився у скривавленій посмішці. Він зігнувся, аж закашлявшись від сміху, що сильно віддавав у вкритих синцями ребрах, а Таж, який десь із секунду отетеріло витріщався на нього, й собі розреготався так, що довелося спертися на цегляну стіну. Кень сердито насупився. Половина його обличчя була така побита, що аж не рухалася, й вигляд він мав, що той ходячий мрець. А все ж підійшов — спочатку не до молодшого брата, а до Хіло — та простягнув супротивникові руку, допомагаючи підвестися. Трійця пішла, підтримуючи один одного, а інші п’ятеро хлопців здивовано рушили за ними, зберігаючи поважну відстань. Коли вони повернулися до академії, Хіло й Майкам призначили за покарання щодня чистити туалети — впродовж наступних трьох місяців.

Коли Хіло тепер згадував про це, тупість п’ятнадцятирічок змушувала його хитати головою, та після того випадку ніхто і кривого слова в обличчя Майкам не мовив — принаймні якщо не хотів кинути виклик Каулові Хіло. Ясна річ, ніхто не хотів.

Після загибелі Лотта-старшого Хіло оцінював шанси втримати Соґень без особливого оптимізму. Більшу частину району вони вже втратили, і хвиля колотнечі дісталася Старого міста, яке ще кілька тижнів тому він вважав за твердиню Безгірного клану.

Вони з Кенем похмуро обговорювали стратегію в автівці, прямуючи до «Нефритової пані». Казино перетворилося для клану на одне з основних місць зібрань, і там завжди юрмилися Рогові люди. Самому Хіло більше подобалось, як годують у «Двічі зверху», але пожежа пошкодила тамтешню кухню й не було жодного сенсу робити ремонт, поки точиться вулична війна, а вони цей заклад можуть узагалі втратити. Та по приїзді на них чекала шокуюча звістка. Один із Пальців вибіг крізь вхідні двері й кинувся вниз сходами, щойно вони вийшли з «дукеси».

— Ейтень, — з позеленілим обличчям видихнув молодик.

Він аж тремтів, коли вів їх до грального дому й униз сходинками.

Мовчазна юрба Пальців, що зібралась у коридорі, розступилася, притуляючись до стін і даючи дорогу Хіло й Кеневі. Ейтень, стогнучи, лежав на шкіряній канапі у зоні відпочинку в підвалі. Йому відрубали обидві руки, припаливши культі біля плеча. Хтось покликав доктора Трува. Огрядний лікар-Зеленокостий схилився над Ейтенем, направляючи Енергію в чоловікові груди.

Ейтень плакав:

— Ні, зупиніться, не чіпайте мене, — і звивався безруким тулубом, намагаючись відштовхнути лікаря.

Коли приголомшений видовищем Хіло завмер, вдивляючись у те, що відбувається, доктор Трув підвівся й витер спітніле чоло.

— Це триматиме його живим, доки він не опиниться в лікарні. Швидка вже їде.

— Хіло-дзень, — схлипнув Ейтень, і Хіло нахилився до нього. — Допоможіть мені, прошу. Він не дозволив мені померти чистою смертю, навіть тієї дрібки поваги, що проявив до Лотта й Сатто, до мене не мав. Відправив назад живим, щоб я переказав вам повідомлення.

Хіло схилився до обличчя Ейтеня:

— То яке повідомлення відправив Ґоньт?

Сірі очі Ейтеня спалахнули люттю. Вигляд він мав такий, наче плюнув би, якби тільки зміг сісти.

— Я не хочу таке повторювати, Хіло-дзень. Це образи, вам таке не варто навіть слухати.

— Цей ганебний козел-сечопій заради цього повідомлення тебе скалічив, — мовив Хіло. — Кажи, що там було, Ейтеню. На могилі брата свого клянуся, що я зірву для тебе Ґоньтів нефрит.

Та чоловік і далі вагався; лице, в якому не лишилося ні кровинки, блищало від поту.

— Ґоньт сказав, що дає вам час здатися самому — до кінця новорічного дня. Якщо ви це зробите, він гарантуватиме вам неминучу смерть — чесну, на мечах, і дозволить вашій родині поховати вас із усім нефритом. Решті Безгірного клану збережуть життя, якщо вони увійдуть до Гірського клану або поїдуть у вигнання, — Ейтень важко втягнув повітря. — А якщо ви відмовитеся, Ґоньт обіцяє посилати вам голови Кулаків, а з Аньденем та Шае-дзень вчинить гірше, ніж зі мною. Він збирається спалити будинок Світоча й винищити клан під корінь.

Ейтень побачив, як у погляді Стовпа промайнула жага вбивства, і з несподіваною наполегливістю підвів голову.

— Покладіть край моєму життю, Хіло-дзень, та заберіть мій нефрит для потреб клану. Вам від мене тепер жодної користі. Я ж воїн Зеленої Кістки, Кулак Безгірного клану. Я не можу жити отак. Будь ласка…

Кень, що стояв за спиною Стовпа, щось невиразно гмикнув, погоджуючись.

Туман люті, що застилав очі Хіло, трохи відступив, дозволивши йому нахилитися нижче й покласти долоню на чоло Ейтеня.

— Ні, Ейтеню. Просто цієї миті тебе мучать приниження та біль. Тобі не слід думати про смерть у такому стані. Ти ж тільки руки втратив. Зараз уже є хороші протези, еспенці їх виробляють. У тебе лишився твій гострий розум, вишкіл, нефритові здібності. А ще ж дружина — у тебе прекрасна дружина, і в животі у неї росте маля. Тобі не слід помирати, якщо ще зможеш знайти в собі сили.

— Їй не можна бачити мене таким, — схлипнув Ейтень. — Я їй не дозволю.

Хіло озирнувся на Пано — Пальця, який привів їх сюди.

— Іди сповісти дружину Ейтеня-дзень, що його поранили. Стеж, щоб вона залишалася вдома, доки він не буде готовий з нею зустрітися. Забезпечуй її всім, чим треба, втішай, що з чоловіком усе буде гаразд, але хай лишається вдома. Йди.

Коли Пано побіг виконувати його наказ, Хіло знову розвернувся до Ейтеня.

— Ти мусиш жити, щоб побачити народження своєї дитини. І хіба тобі не хочеться дожити до тієї миті, коли я зірву для тебе нефрит з Ґоньтового тіла? — Розгубленість пом’якшила вираз обличчя Ейтеня. Хіло промовив: — Скоро Новий рік, тому скажу тобі таке: дай собі рік, щоб побачити все хороше, що може статися з тобою за цей час. А якщо наприкінці наступного року ти й досі хотітимеш померти — прийдеш до мене поговорити. І я власноруч вшаную твоє бажання, не ставлячи жодних запитань. Простежу, щоб тебе поховали з твоїм нефритом і щоб про твою дружину й дитину добре подбали.

З куточків Ейтеневих очей покотилися сльози, збираючись на чорній шкірі канапи під головою Кулака в калюжки, що блищали в яскравому світлі казино.

— Обіцяєте, Хіло-дзень?

— На братовій могилі, я ж казав.

І помалу дихання Ейтеня сповільнилося. Нефритова аура заспокоїлась, вгамувалися пронизливі шпичаки відчаю та болю. Коли приїхала швидка, Хіло відступив убік, даючи змогу докторові Труву й парамедикам забрати чоловіка. Кень вийшов на вулицю, щоб перекинутись словом із водієм швидкої і переконатися: Кулака повезуть до центральної лікарні Дзаньлуня у Храмовому кварталі, а не до якоїсь меншої. Щойно Кень повернувся, Хіло попросив піти всіх, що залишалися в кімнаті та коридорі. Вони так і вчинили — з похмурим поспіхом.

Хіло зайшов за барну стійку, налив дві порції ходзі й поставив одну перед Кенем.

— Пий, — сказав він і вихилив свою чарку. Міцна рідина опалила горло й зігріла шлунок, заспокоюючи натягнуті нерви. Коли Кень теж випив, Хіло сказав: — Кеню, ти налажав. Добре, що я нагодився.

Кень сторопів:

— А що я такого зробив?

— Ти вбив би Ейтеня, коли він про це попросив.

— Але ж це було б милосердям. Він саме цього й хотів.

— Хотів залишити дружину вдовою, а дитину — рости безбатченком? Ні, він хотів зберегти гідність. Саме це я йому й пообіцяв. І тепер нам не доведеться ховати ще одного Кулака. Ми й так втратили забагато людей, — Хіло на мить підпер чоло руками. Дев’ятьох з його найкращих Кулаків убили, ще одного — жахливо скалічили. Десятки Пальців загинули чи отримали серйозні травми. Хіло глянув на Кеня: — Я сподіваюся, що ти виконаєш мою обіцянку Ейтеневі, якщо я не виживу. А ще тобі слід розповісти про це Дзюеневі, і Вуаю теж, щоб хтось міг вшанувати обіцянку, якщо не виживеш ти.

Кень кивнув, але вигляд мав напружений. То було на нього не схоже — зазвичай він поводився дуже стійко навіть за страхітливих обставин. Це Таж виказував свої емоції, і то за них обох. Але зараз рішучість та самовладання Кеня дали помітну тріщину. Він аж надто добре зрозумів, наскільки кепські їхні справи в цій війні, ну і що провал значною мірою буде на його совісті. На втомленому обличчі старшого Майка застиг вираз тужливого відчаю, який Хіло дуже добре пригадував за їхньою пам’ятною першою сутичкою, коли вони обидва були ще підлітками.

— Мені навіть на гадку не спало сказати Ейтеневі те, що ти оце зараз сказав, — хрипко промовив Кень. — Я не можу робити те, що робиш ти, Хіло-дзень.

— Ти мусиш навчитися бути Рогом. Я розумію, що надто суворо до тебе ставлюся. Якби тут був Лань, він мене пропісочив би за всі помилки на посаді Стовпа.

— Але його тут нема, — сказав Кень, і Хіло почув у його голосі нотку образи.

Стовп зрозумів, наскільки складно Кеню успадкувати пост, допоки кожен нефритовий воїн у клані й досі бачив у Хіло справжнього Рога, щойно той входив до кімнати. А втім, нічого з цим не зробиш — не тоді, коли ставки такі високі. Хіло мав певність: діючи на власний розсуд та маючи час, Кень намацає землю під ногами і стане вправним Рогом; але його пройняло похмуре усвідомлення, що він просто не може дозволити собі розкіш дати Кеневі свободу маневру. Ріг воєнного часу потребував не лише поваги, а й любові своїх людей, мусив не тільки мати клепку в голові та сміливість, а ще й виявляти емпатію. І що загрозливішим ставав стан речей для Безгірного клану, то більшого значення набувало те, щоб Зеленокості бачили його поміж собою та не зневірювалися.

— Скоро й мене може тут не буть, — похмуро сказав Хіло.

Кень різко підняв голову і враз насупився.

— Ти ж не думаєш піддатися на Ґоньтові погрози?

Коли Хіло не відповів, на обличчі Рога зринула тривога.

— Але ж Ейтень правий — це образи, які не варто слухати. Невже Ґоньт всерйоз вважає, що ти підеш до нього, як вівця до м’ясника? Ми вже багатьох їхніх повбивали, і він намагається залякати наших Пальців тим, що зробив з Ейтенем.

— Може, й так, — сказав Хіло, та він не думав, що Ґоньт отак неглибоко копає.

Ні, цей чолов’яга в курсі того важливого факту, яким Шае поділилась із Хіло, але Кень про це не знав: якщо спиратися на кланові ресурси, «горяни» таки переможуть у цій війні. А проте це забере чимало часу, крові й дорого обійдеться обом сторонам. Зрештою «горяни» перетворяться на ослабленого й знекровленого переможця; вочевидь, їм не вдасться втримати всі свої території чи зберегти підтримку всіх Ліхтарників і Князівської Ради. Менші клани-васали можуть піти від них. А на контрабанду нефриту й виробництво «сяйва», що їх затіяла Айт, запросто накладуть лапи злочинці чи іноземці.

— Він намагається прискорити кінець, — пробурмотів Хіло.

Хай навіть «горяни» були краще підготовлені до тривалої війни, та коли йшлося про гроші, їм варто було непокоїтись через те, що вони можуть втратити підтримку жителів своїх районів. Звичайним безнефритникам не треба боятися, що бойові дії між Зеленокостими будуть безпосередньо скеровані проти них, але часом траплялися супутні жертви, та й шкоди майну й економічним інтересам неможливо уникнути. Щойно випускники академії долучаться навесні до лав Безгірного клану — війна точитиметься далі, а місто страждатиме. А ще й суспільний осуд, до якого може привести аудит діяльності Нефритового альянсу Кеконю, та неминуче запровадження контролю над зловживаннями точно спонукали «горян» бажати швидкої й гарантованої перемоги. Щойно вони виграють — і голова Сонь позбудеться влади, а Айт Мада змусить Князівську Раду покласти цьому край.

«Гляньте-но, — іронічно подумав Хіло. — Я всерйоз обмірковую якусь політичну фігню». Либонь, він таки поступово вчився, як бути Стовпом. Але трохи запізно. Політика здійснюється повільно, а мечі рухаються шпарко.

— Ґоньту не слід погрожувати нам отак жорстко і грубо, — наполягав Кень, наливаючи їм ще по порції ходзі. — Кожен Зеленокостий до останнього Пальця віддасть своє життя за тебе, дзень. Ґоньт хоче швидкої перемоги? Цьому не бувати.

Хіло ніколи не ухилявся від жодної бійки і був готовий провадити довгу й жорстоку війну, якщо саме так можна пересилити ворога. Та якщо програш неминучий — з якого такого доброго дива він мав би спостерігати за тим, як його Кулаки та Пальці втрачають свій нефрит, а чи й руки-ноги? Для себе та своїх близьких він волів би чесної смерті. І, по правді, не така вже й погана та Ґоньтова пропозиція.

Думка про те, щоб померти заради клану, не була для Хіло чимось абстрактним. Клан був продовженням його родини — певною мірою, його члени були йому ближчими за рідню. Він ніколи не знав батька. Його мати любила Ланя, дідусь — Шае. Хіло знайшов собі місце на світі серед своїх товаришів — і вони високо цінували його щирість та сміливість. А тепер клан покладався на нього: Кень і Таж, інші Кулаки, як-от Дзюень та Вуай, бідолаха Ейтень, Сатто й Лотт, які заслуговували на відомсту, й аж до Пальців, як Пано чи той малий, Хедзо, який не змигнувши ризикнув своїм життям і пішов за наказом Хіло на Фабрику, а ще — майбутні члени клану, як-от Лоттів син та Аньдень. Він просив їх усіх віддати свої життя заради братерства, і від себе Хіло меншого ніколи не чекав.

Хіло погойдав свій келих, випив, а тоді взяв пляшку та переставив її за барну стійку, поки Кень по неї знову не потягнувся. Ріг не може дозволити собі затьмарити розум.

— Кеню, — сказав Хіло, — якщо я помру, тобі кортітиме помститися за мене й повернути мій нефрит від Ґоньта чи хто там мене вб’є. Це природне бажання, але я не хочу, щоб ти так чинив. Я хотів би, щоб ти подбав про Вень. Щоб вона точно-точно мала гарне життя, хороший дім. Це для мене важливіше, навіть якщо тобі доведеться поїхати з Кеконю чи й змінити сторону.

Кеневі аж памороки забило.

— Я ніколи не присягну «горянам». Нізащо, — і тут Хіло згадав, що Ріг такий завзятий не лише через відданість, а ще й тому, що «горяни» стратили батька Кеня й Тажа і знеславили всю їхню родину. Голос Рога аж тремтів, коли він промовив: — Чому ти таке кажеш, Хіло-дзень?

— Просто пояснював, чого конкретно я хочу, — сказав Хіло. І пішов до виходу. — Слід поговорити з хлопцями нагорі, вони на нас чекають. Тоді треба з’їздити до дружини Ейтеня, а потім поїхати до Соґеню й вирішити, хто зможе замінити там Лотта.