Нефритове місто

РОЗДІЛ 28
ПОСИЛКИ Й ТАЄМНИЦІ

Завдання, яке Аньденеві доручив Стовп, викликáло у хлопця нехороші передчуття. Складним воно не було: Лань зателефонував йому спитати, коли в нього найближчий вільний від навчання день. Він хотів, аби Аньдень його навідав. Але чи може він, будь ласка, дорогою зайти за певною адресою, забрати пакунок і принести його кузенові?

Аньдень, звісно, погодився, але Лань уже вдруге просив його про таке, й це було дивно. Стовп мав просто-таки купу підлеглих, яких можна відправляти по посилки. Якби він попросив один раз — ну, може, йому так зручніше. Але двічі — й Аньдень запідозрив, що його для цього завдання обрали невипадково.

Адреса вказувала на квартиру в старому будинку без ліфта, що стояв прямо під пагорбом, де розмістилась академія, — на самому краю Роздоріжного кварталу. Коли Аньдень подзвонив у двері, відчинив йому чоловік у мішкуватих камуфляжних штанах і пожовклій майці.

— Знову ти?

Він мав зелені очі й міг виявитися еспенцем, але кеконською розмовляв без акценту. Аньденеві не вдавалося ні впізнати схожі на графіті татуювання в нього на руках, ні розібрати брязкітливу музику, що долинала з квартири. Побачити в Дзаньлуні іноземця не було чимось аж таким надзвичайним, та й траплялося це дедалі частіше, але зустрічі з ними завжди викликали в Аньденя деяку незручність: він знав, що справляє на інших приблизно таке саме враження. Тому привітався з чоловіком лише ввічливим кивком.

— Зажди тут.

Незнайомець зачинив двері, залишивши зніяковілого Аньденя чекати на сходовому майданчику. За кілька хвилин двері знову прочинилися, й чоловік віддав пухкий білий конверт без підпису. Аньдень узяв пакунок та сховав до шкільного рюкзака. Лань казав, щоб він тримав конверт подалі від чужих очей, не відкривав його й нікому про це не розповідав.

Він під’їхав на велосипеді до транзитної станції і сів на автобус, що їхав повз маєток Каулів. І от знову: є й швидші за учня без автівки способи доставити посилку. Єдиний висновок, якого дійшов Аньдень, — Стовп довірив йому конфіденційне завдання й не хоче, щоб будь-хто інший у клані про це дізнався. Це мало б йому полестити, але натомість трохи непокоїло. Лань ніколи раніше ні про що його не просив — окрім як добре вчитися в академії. І хлопець не думав, що Стовп залучить його до якихось таємних справ клану, хіба що тому не було кому довіритись.

В автобусі він запхав руку до рюкзака й обмацав конверт, метикуючи, що ж там може бути. Той був м’який на дотик, та, натискаючи на поліетиленові бульбашки, Аньдень вирішив, що всередині лежать невеличкі тверді предмети.

Він вийшов з автобуса і пройшовся десять хвилин до воріт маєтку Каулів. Охоронець помахав йому, а хлопець просто попрямував крізь браму до будинку.

— Агов? — гукнув він у фоє.

З кухні озвалася Кяньла, яка бряжчала посудом:

— Аньденю-се, то ти? Лань-дзень у тренувальній залі.

Аньдень проминув кабінет Стовпа, перейшов охайне подвір’я й постукав у двері до тренувальної зали. Лань розсунув двері. Він мав на собі вільну чорну сорочку-туніку та штани, але стояв босоніж. Дивно було бачити його отак, по-простому. Він здавався молодшим, таким, яким Аньдень пам’ятав його з тих часів, коли Лань іще не став Стовпом.

— Аньденю, — Лань з усмішкою ступив убік, — заходь.

Аньдень скинув взуття й увійшов до видовженого приміщення з дощатою підлогою. Лань зачинив двері.

— Ти приніс те, що я просив тебе забрати?

Аньдень скинув рюкзак із плеча й витягнув звідти пухкий конверт. Коли він віддавав пакунок, то майже торкнувся Ланевих пальців і сахнувся. Він і досі не звик до того, як змінилася кузенова аура. Аньдень знав, що є чутливішим за звичайну людину, більшість людей не здатні відчути нефритову ауру, хіба що вони вишколені Зеленокості, які носять власний нефрит. Та для Аньденя через той новий нефрит, що Лань виграв у двобої, кузенова аура здавалася незвично гострою та пронизливою, немов повищала на кілька психічних октав. Вона йому не пасувала.

— Дякую, що змінив заради мене плани, — сказав Лань.

— Без проблем.

Аньденеві кортіло спитати, що там у конверті, але з того, як швидко Лань сховав пакунок до шухляди й засунув її, він вирішив, що на таке запитання Стовп не відповість. Лань зняв з гака на стіні рушник і витер блискуче від поту обличчя.

— Як навчання?

— Добре. Лишилось усього кілька місяців.

— Як гадаєш, ти готовий до іспитів?

— Думаю, так.

Лань відвернувся й кинув рушник до кошика біля дверей.

— Яка в тебе найсильніша дисципліна?

— Та, мабуть, Направлення.

Лань кивнув.

— А найслабша?

— М-м-м… Гадаю, Відхилення.

— А з предметами як? З математикою, мовами, отим усім?

— Усе здам нормально, — коли йшлося про наукову складову зеленокостої освіти, Аньдень ледь-ледь виринав над середнім рівнем. — Ланю-дзень, не хвилюйся, ці оцінки не дуже вплинуть на моє остаточне місце в рейтингу.

— Аньденю, я не рейтингом переймаюся, уже суворіше промовив Лань. — Я розпитую про навчання, бо певен, що останнім часом у кампусі чимало балачок про клани. Тобі доведеться зіткнутися з багатьма чутками й чужими думками, якщо цього ще не сталося. Не хочу, щоб тебе це засмучувало чи відволікало, просто зосередься на своєму навчанні.

— Так і зроблю, — пообіцяв Аньдень.

Лань схвально поплескав його по плечу і вказав на порожню тренувальну залу.

— Ну, раз ми вже тут, не хочеш трохи попрактикуватись у Відхиленні?

Аньдень спробував придумати годящу відмовку. Його не надто вабила думка про те, щоб осоромитися просто перед очима Стовпа Безгірного клану, та Лань уже перейшов на інший бік кімнати і взяв з полиці жмуток дротиків.

— Маєш тренувальний браслет із собою? — спитав Лань.

Аньдень поклав рюкзак попід стіною. «Це просто Лань. Він хоче допомогти, він робить це не для того, щоб зіпсувати мені настрій». Хіло й Шае були для нього наче справжні кузени, але Лань — значно старший і завжди здавався радше дядечком. Аньдень поліз до переднього відділення свого рюкзака й витягнув звідти пластикову коробочку з тренувальним браслетом. Він був восьмикласником, тож мав дозвіл постійно носити браслет при собі й використовувати — під наглядом дорослих Зеленокостих. То була проста шкіряна пов’язка на кнопках, із трьома нефритовими камінцями. Якщо його результати покращуватимуться, навесні він отримає четвертий.

Аньдень застібнув браслет на лівому зап’ястку, заплющив очі та глибоко вдихнув. Кожного разу, коли він надівав нефрит, на якусь секунду відчував оцю мить спротиву — немов перед тим, як пірнути з високої вишки чи відірвати пластир. Таке миттєве: «Ой, буде боляче!» — і от воно вже минуло. Він переборов першу хвилю звикання, розплющив очі й став навпроти Ланя на іншому краю кімнати.

А Лань уже завершував заряджати спеціальну рушницю дротиками.

— Простий розігрів, — сказав він.

Він стріляв у Аньденя дротиками — по одному за раз. Аньдень відхилив кожен, і вони встромлювалися в оббиту корком стіну в нього за спиною. Дротики легкі й рухаються повільно. Принципово складніше застосовувати Відхилення, коли йдеться про вищі швидкості, важчі предмети та більшу їхню кількість. Лань перейшов до пневматики, та це Аньденеві великого клопоту не завдало: скеровувати Відхилення швидше й ширшим флангом — не проблема. А от з метальними ножами вийшло складніше, особливо якщо два чи більше летіли з різних напрямків.

— Бери їх під контроль, — казав Лань. — Перехоплюй у повітрі й перетворюй на власну зброю.

Аньдень кивнув; хай навіть цю пораду він чув від свого вчителя Відхилення разів сто, але й досі не був ладен зробити щось бодай близько схоже. Коли він відхиляв ножі, ті втрачали імпульс і падали додолу в нього за спиною. А в ідеалі він мав би акуратно застромлювати їх кудись у стіну або навіть — як Лань і казав — обводити навколо свого тіла бумерангом та відсилати назад з іще більшою швидкістю. Аньдень похитався на пальцях ніг, струсив руки, намагаючись лишатися розслабленим і зібраним, а ще — не думати про те, як він розчаровує свого кузена.

— Готовий?

Лань метнув у нього ще один ніж — прямо й рівно, — й Аньдень змахнув рукою, формуючи щільну дугу Відхилення. Він відчув, як вона спіймала ніж та збила клинок з курсу. Напружився і, продовжуючи утримувати Відхилення, обережно розвернув ніж, а тоді з певним зусиллям обвів його навколо себе та швиргонув назад до Ланя.

Далеко той не полетів і почав падати на землю, та Лань застосував Відхилення сам і виправив політ ножа. Кузен потягнувся і спіймав клинок.

— Молодець! — Ланеве обличчя просяяло гордістю, й Аньденя обійняло тепло. — Більшість новачків-Зеленокостих на таке не здатні. Тренуйся далі — й іспити здолаєш завиграшки.

— Сподіваюся, — мляво промовив Аньдень.

Він сперся долонями об коліна й нахилився вперед, намагаючись віддихатись. Лань наповнив склянку водою з кулера, що стояв у кутку, і приніс кузенові. Аньдень вдячно взяв воду, та його знову заскочила ота шорсткість аури Стовпа. Застібнутий навколо зап’ястка нефрит тільки все погіршив, зробив набагато гучнішим. Він ледь не сахнувся.

Та кузен, на щастя, уже перейшов кімнату й відчинив шафку. Повитягував звідти з пів десятка великих пластикових пляшок з піском, кришечки на яких позаклеювали сріблястою липкою стрічкою. Лань розставив їх, немов кеглі.

— Не можна зневажати наступом, — сказав кузен.

Аньдень напружився. Наступальне Відхилення було його найслабшим місцем, а Лань з незвично вичікувальним виразом обличчя спостерігав за ним з іншого краю кімнати. Він завжди цікавився Аньденевим поступом у навчанні, але ніколи не тиснув на нього, нічого не вимагав. Зате тепер промовив:

— Ну ж бо, чого ти чекаєш?

Аньдень повільно вдихнув. Він зосередився на важких пляшках, зібрав енергію і швиргонув низьку хвилю Відхилення через усю кімнату. Перша пляшка похитнулася і впала, штовхаючи наступну, але інші й не ворухнулися.

— Непогано, — сказав Лань, розставляючи пляшки наново. — Ще раз.

Пляшки були важкі, тренувальна зала — довгою, й Аньдень уже видихнувся. Друга спроба збила рядочок із трьох пляшок, але на цьому сили в нього скінчилися. Третя хвиля Відхилення ледь перевернула одну пляшку, а четверта — хіба що зрушила ту пляшку з місця.

— Та ну, Аньденю, — мовив Лань. — Ти вже не стараєшся.

— Вибач, — сказав Аньдень. — Я просто втомився.

Уранці він уже встиг відвідати поглиблене заняття із Сили, а ті уроки його завжди виснажували.

І він не думав, що відвідини маєтку Каулів перетворяться на імпровізований іспит.

— А які відмовки шукатимеш, коли від того залежатиме твоє життя? — різко спитав Лань. — Ще раз.

Аньдень постарався зібрати енергію. Став надійніше, здійняв обидві руки, відчув поколювання і тремтіння від напруги, а тоді різко ворухнув руками вперед та вниз, виштовхуючи із себе стільки повітря й енергії, скільки вдалося зібрати. Хвиля Відхилення промчала кімнатою та збочила, дверцята шафки задеренчали, наче почався землетрус. А пляшки й не похитнулися.

Лань потер рукою очі.

— Якщо ти не можеш зрушити пляшку з піском, як ти збираєшся збивати людину з ніг? Або захищатися, коли хтось спробує зробити це з тобою?

— Я ж іще не Зеленокостий, — запротестував Аньдень, незграбно осідаючи на землю. — Я старанніше тренуватимусь, у мене ще є час.

— Тобі в учнях ходити якісь кілька місяців, — обличчя Ланя посуворішало, а голос зненацька погучнішав. — Аньденю, «горяни» вже показали, що мають до тебе інтерес. Вони спробували вбити і Хіло, і мене, а коли тебе більше не захищатиме кодекс айшо, то можуть прийти й по твоє життя — і це вороги, які мають більше нефриту й досвіду. Ти не можеш бути надто втомленим чи слабким, щоб захищатися!

Лань однією рукою жбурнув через кімнату трикутну хвилю Відхилення, і пляшки злетіли вгору. Вони врізались у задню стіну, зі стукотом попадали додолу й покотилися підлогою. А він у той бік навіть не глянув. Стрімко наблизився до Аньденя, схопив його за руку і смикнув угору.

— Аньденю, після випуску ти опинишся на війні, — прогарчав Стовп. — Мусиш готуватися до того, що це таке — бути Каулом, або не виживеш. Ясно?

В Аньденя перехопило подих. Пальці Стовпа уп’ялися в його біцепс, але біль оточив хлопця звідусіль, пронизуючи самий центр черепа. За цим непритаманним для Ланя гнівом стояло стільки нефриту — він аж вибивав дух із Аньденевих грудей.

— Кауле-дзень, — замолив хлопець.

Він пильно вдивлявся в очі, які ледь упізнавав. Райдужки були яскраві й осклянілі, немов блискучі крем’яшки, у них бурхливо нуртувала енергія. І можна було легко роздивитися павутиння тонких червоних судин, що їх оточувало. Аньдень глитнув:

— Ланю?

Стовп його різко відпустив — майже штовхнув. Лань витріщався на хлопця якусь секунду, а тоді потрусив головою, немов намагався прочистити думки. Його нефритова аура вирувала, й Аньдень мимоволі відчув, як безкомпромісний гнів Стовпа перетворився на безладну мішанину незрозумілих емоцій. Лань притиснув долоні до очей, а тоді опустив руки і промовив уже спокійніше:

— Вибач, Аньденю. Ти на таке не заслужив.

— Усе гаразд, — невиразно і приголомшено прошепотів Аньдень.

— Я останнім часом дратівливий, — відвернувся від нього Лань. — Стільки всього навалилося, а скільки ледь на краю тримається. Треба дбати, щоб Князівська Рада та Ліхтарники лишалися на нашому боці, а ще зважати на те, що еспенці можуть втрутитися… — Лань глипнув на нього зненацька, очікуючи на розуміння. Він і досі був сам на себе не схожий, але явно намагався опанувати себе. — Та все одно. Оце зараз я на тебе надто сильно тиснув.

— Та ні, — розгубився Аньдень, якого й досі хитало. — Ти ж правду казав.

— Аньденю, я тобою пишаюся, оцього я казав замало, — Лань знову наблизився до нього. — Хіло вже бачить тебе Кулаком. З таким талантом ти будеш для нього справжньою знахідкою. Але я хочу знати, що це — твій вибір. Враховуючи, яка зараз ситуація, ти можеш обрати собі іншу роль у Безгірному клані чи навіть шлях за його межами.

Спочатку Аньдень навіть не відреагував. А тоді його подив різко поступився бажанню захистити себе, й обличчя в нього запалало.

— Я не боягуз.

Він знав, що не настільки тямить у науках, аби стати Таланником. Не всі Зеленокості входили до кланів — були і вчителі, і лікарі, і покаяльники, — але як він може розглядати інші професії, коли такі часи надворі?

— Хіло-дзень казав, що ви потребуєте стількох зеленокостих випускників, скількох вдасться залучити. Я всім зобов’язаний клану, тобі й дідусеві. І ким я буду, якщо не дам клятви?

Та не встиг Лань відповісти, як у двері тренувальної зали різко постукали. З-за них пролунав голос Вуня:

— Ланю-дзень, телефонує мер Дзаньлуня.

Лань глянув на двері, а тоді — знову на Аньденя. Він відступив убік із непроникним виразом обличчя. На якусь мить Аньденя закололо неприємним Чуттям настирливого відчаю.

— Вибач, Аньденю, поговорімо про це пізніше, — Стовп почав був розвертатися до дверей. — Якщо зачекаєш надворі кілька хвилин, я знайду когось, щоб тебе відвезли до академії.

— Та ні, все гаразд, — сказав Аньдень. — Я й сам доберусь. Мені треба повернутися на транзитну станцію по велосипед, і я не проти поїхати на автобусі.

Лань спинився, уже торкаючись рукою дверей, і промовив через плече серйозним тоном:

— Аньденю, я й ніколи не припускав, що ти боягуз. Просто хотів пояснити, що в тебе є вибір. І хай там що обереш — ти назавжди лишатимешся Каулом, як-от Шае.

Стовп відсунув двері й пішов за Вунем до головного будинку, і його надто гостра аура слабшала мірою того, як зникала з виду виструнчена спина.

Аньдень уривчасто видихнув — а він навіть не помітив, що зачаїв подих. Що це було? Він ніколи не бачив, щоб у Ланя так стрімко мінявся настрій, від теплоти — до гніву, а потім до сумнівів і каяття. Це стрес і новий нефрит посприяли такій мінливості? Невже Лань справді гадає, що Аньдень не готовий долучитися до клану? Одна річ, коли Аньдень сам тихенько сумнівається чи ліниво розмірковує, чим він міг би займатися, якби його вже не забронювали як майбутнього Кулака. І геть інша — коли Стовп клану кидає отакі-от нехороші припущення йому в обличчя. Це все через його сьогоднішнє кепське Відхилення чи тут ідеться про щось інше?

Аньдень розвернувся, зняв тренувальний браслет і сперся чолом об стіну. Від натиску нефриту його слабкий шлунок скрутило ще гірше, ніж зазвичай. Він втягнув повітря, заспокоюючись, і постарався притлумити це відчуття, поки ховав браслет до пластикової коробочки й запихав ту до рюкзака.

Перш ніж піти з тренувальної зали, Аньдень позбирав розкидані пляшки з піском і сховав їх назад до шафи. Зібрав метальні ножі, повитягував дротики зі стіни й теж розклав по місцях. Відхилення, яким жбурлялися Лань із Аньденем, змусило прочинитися дверцята шафки. Аньдень обережно зачинив їх і вже збирався був засунути на місце шухляду, що виїхала, аж тут спинився: його пальці завмерли над вузькою щілиною, крізь яку виднівся пухкий білий конверт, той самий, що його Аньдень приніс, а Лань забрав і сховав, нічого не пояснюючи.

Аньдень відсунув шухляду і взяв пакунок. І поки він отак на нього дивився, страшна спокуса перетворилася на ще страшніші підозри. Серце Аньденя закалатало. Він роззирнувся порожньою й охайною тренувальною залою. Якщо він відкриє конверт, Лань про це дізнається. Та між печаткою і куточком клапана була невеличка щілина. Аньдень потягнув, аби щілина ще трішки збільшилася. Перевернув конверт догори дриґом та струснув, шарячи двома пальцями під клапаном, доки не намацав щось гладке й тверде, схоже на скло. Тремтливими руками хлопець витягнув з конверта крихітний циліндричний флакончик з каламутно-білою рідиною.

Він знав, що це таке. Що ще це може бути? В Аньденя серце впало у п’яти. Він різко прорвав конверт і взявся витягувати з нього флакон за флаконом.

Думки хлопця плутались. Це було те, чого він боявся, та все одно не міг у це повірити.

Двері прочинилися. В одвірку стояв Лань. В Аньденя розтиснулись руки — він впустив конверт і його вміст до відсунутої шухляди, але провина його була очевидна. Як і Ланева — обличчя Стовпа налилось присоромленим гнівом. Аньдень не сумнівався: якби він і досі мав на собі тренувальний браслет, то не зміг би встояти перед лютим полум’ям кузенової аури.

Лань зайшов і зачинив за собою двері. Ті зсунулися зі скреготом, що нагадав звук, з яким клинок торкається точила.

— Аньденю, що ти робиш? — оманливо монотонним тоном спитав Лань.

— Ти сказав принести це тобі. Це ж СВ-1, — Аньденеві слова звучали здушено. Він відчув, що йому треба за щось ухопитися, аби лишитись на ногах. — Чому… чому тобі потрібне «сяйво»?

Лань наблизився, і Аньдень мимоволі позадкував, доки не торкнувся плечами стіни.

— Ти не мав права відкривати цей пакунок.

Лань його ніколи не бив, жодного стусана не дав, але зараз він мав настільки кровожерливий вигляд, що вперше за все своє життя Аньдень відчув поруч із кузеном спалах страху. Та хай краще його Хіло десяток разів відлупцює, ніж розлютити Ланя настільки, щоб той його вдарив лише раз. Звісно, зараз він заслуговував на побиття і навіть не думав про те, щоб сказати щось на свій захист, тож просто бовкнув:

— Ти ж не хворий, ні? На… на свербець?

Мабуть, на його обличчі яснів такий відчай (бо якраз цієї миті Аньдень уявляв, як Лань помирає такою самою смертю, якою померла Аньденева мати, що різала себе й викрикувала божевільні нісенітниці), що це розвіяло гнів Стовпа. Вираз Ланевого обличчя перемінився — його скривила внутрішня напруга. Він підняв руку й отак тримав її, немов казав: «Тихо, тихо».

— Говори тихіше, — сказав він різкувато, але спокійніше, ніж Анвдень очікував; Стовп уже опанував притлумлену лють. — Ні, я не страждаю на свербець. Якщо в людини свербець проявляється на повну, зазвичай СВ-1 її не порятує, — коли Лань зрозумів, про що Аньдень подумав, у його погляді зринуло співчуття, але тон лишався твердим: — За те, що ти зробив, я мушу викинути тебе геть з цього дому. Аньденю, повірити не можу, що ти таке вчинив. Та все ж поясню, аби ти собі щось у голову не забрав. Про це й прохопитися нікому не можеш, навіть членам родини, ясно?

Аньдень і досі був надто приголомшений, щоб відповісти, та Лань із силою ляснув по стіні поруч із хлопцевим обличчям.

— Ясно тобі?

Аньдень кивнув.

— «Сяйво» — це справжня пошесть для нашого суспільства, — тихо промовив Лань. — Його застосовують люди, що не мають ні природної опірності до нефриту, ні будь-якого вишколу, — іноземці, кримінальники, наркомани з нефритовою лихоманкою. Саме тому нелегальну торгівлю «сяйвом» треба викорчовувати. Але із СВ-1 усе не так погано. Це доволі корисні ліки, що притлумлюють шкідливі побічні ефекти нефритового передозування. Часом буває так, що природна стійкість Зеленокостих потребує підтримки, — він спинився. — Ти ж це розумієш, правда?

Аньдень пригадав розмову з Хіло на території академії, а тоді — мимохіть — матір у ванні. Так, він розумів, про що Ланеві йшлося. Але ж Каули — то інша справа, вони — саме уособлення бездоганного зеленокостого походження й вишколу. Якщо Каул Лань, Стовп Безгірного клану, потребує СВ-1 — що це має означати? Особливо для когось на взір Аньденя — на що йому тоді сподіватись? У голові в нього нуртували заперечення.

— Це все твій новий нефрит, так? — промовив Аньдень схвильованим шепотом. — З ним щось не те? Він небезпечний, бо раніше належав Ґаму?

Лань спромігся на безрадісну усмішку:

— Ні. Нефрит просто виступає підсилювачем, він не зберігає пам’яті про енергію своїх попередніх власників, хай які ти чув старі забобони, — він трохи відвернувся, і голос його стишився: — Аньденю, я з того двобою вийшов не без ушкоджень, — він поплескав по грудях там, де серце. — Коли Ґам направив у мене енергію, він щось пошкодив. Відтоді я якось неправильно почуваюся. І через це носити новий нефрит стало важче, ніж мало би бути.

Аньдень занепокоївся:

— А ти до лікаря ходив? Отого з академії…

— Я бачився з доктором Трувом. Сеанси зцілення допомогли, але більше тут нічого не допоможе — тільки час і відпочинок, — він скривився, визнаючи, що й того, й іншого йому бракує.

Тепер Аньдень розумів, чому його кузен мав настільки мінливий настрій, здавався таким роздратованим. Він страждав від поранення, яке приховував, а тут іще новий нефрит і весь той тиск, що супроводжував буття Стовпа воєнного часу. А до всього ще й така ганьба, як необхідність вживати СВ-1, щоб терпіти нефрит, здобутий у публічному двобої.

— Тоді не носи його, — наполегливо промовив Аньдень. — Доки тобі не поліпшає. Це вже занадто.

Лань похитав головою:

— Зараз я просто не можу зникнути з виду. Я щодня зустрічаюся з людьми — радниками, Ліхтарниками, Таланниками, Кулаками й Пальцями, — і всі вони очікують на гарантії й докази того, що Безгірний клан зможе протистояти Гірському. А наші вороги тим часом вишукують будь-яку ознаку нашої слабкості, чекаючи на ще один шанс завдати удару. І я не можу їм поступитися, — він зі змореним обличчям відійшов від Аньденя. — Але то не твої гризоти. Я хочу, щоб ти забув про це, щойно вийдеш із цієї кімнати.

— Але це «сяйво» — воно тобі не шкодить? Воно ж викликає залежність, хіба ні? Й…

— Це тимчасово, — різко відповів Лань, і очі в нього знову спалахнули так, що Аньдень сахнувся і стулив рота. — Я не збираюся ставати залежним. І я не можу дозволити, щоб у клані хтось подумав, що таке можливо. Я попросив Вуня організувати мені приватне постачання СВ-1, бо якби я надто часто навідував доктора Трува, це здавалося б підозрілим. Навіть дозволити, щоб мого Стовпового бачили, коли він забирає незвичайні пакунки, вже надто ризиковано. Бо люди дуже пильно придивляються. Аньденю, я тобі довіряю — і то попри те, що ти зробив. Твій дядько був одним із найближчих моїх друзів, і я завжди вважав тебе за молодшого братика. Ти більше схожий на мене, ніж Хіло. Я ніколи тебе ні про що не просив, але зараз прошу, збережи це в таємниці.

Аньдень кивнув. Проте одразу ж подумав: «Мушу порушити цю обіцянку. Мушу розповісти Хіло». Та цими днями він навіть не знав, як із Хіло зв’язатися — Ріг постійно патрулював територію Безгірного клану в супроводі Кулаків. І що Хіло скаже?

Хіло скаже, що Лань — Стовп клану, і не Аньденева справа — сумніватися в ньому. Що бувають особливі випадки, коли вживання «сяйва» цілком прийнятне; Хіло припускав, що й Аньдень є таким випадком. Доля Безгірного клану залежить від здатності Стовпа залишатися міцною опорою та зберігати контроль над кланом. Вживати малі дози СВ-1, щоб допомогти собі пристосуватися до нової порції нефриту, — це набагато краще, ніж ризикнути збожеволіти й захворіти на свербець. Оце вже точно.

Лань спостерігав за ним, примружившись:

— Аньденю, я й досі можу на тебе покластися?

Нотки осуду в голосі Стовпа були як ляпас. До сьогодні Аньдень не давав Ланеві приводу не довіряти йому, й коли побачив на обличчі кузена розчарування — цього вистачило, щоб Аньденя почало душити каяття.

— Я знаю, що вчинив неправильно. Вибач, Ланю-дзень. Я ніколи більше не зраджу твоєї довіри, клянуся на нефриті, який будь-коли носитиму, але, будь ласка… — Аньдень притиснув кулаки до боків, і в нього прохопилося: — Має ж бути краще рішення, ніж приймати цю штуку!

Суворий погляд Стовпа трохи пом’якшав. Він знову був схожий сам на себе — зібраний, спокійний, — але вираз обличчя мав непевний, майже нещасний, немов очікував на щось інше, на щось, подумав Аньдень, чого він не може дати — і це його провина.

— Аньденю, то моя справа — давати з цим раду, не твоя, — він знову кинув на Аньденя довгий сумний погляд, а відтак пішов до виходу й розсунув двері. — Мусиш повернутися до академії, доки не споночіло.

Якусь мить Аньдень не рухався. А тоді торкнувся долонями чола, ховаючи за вітальним жестом обличчя.

— Знаю. Маєш слушність, Кауле-дзень.

Хлопець хутко вийшов із тренувальної зали. І коли вже переходив подвір’я, хотів був озирнутися й подивитися, чи кузен стоїть там, де він його залишив. Та натомість опустив погляд собі під ноги й поспіхом попрямував через будинок.

— Аньденю-се? — спитала Кяньла, яка стояла біля входу до кухні, коли він обійшов сходи у фоє й рушив до дверей. — Усе добре?

— Усе гаразд. Мені треба йти. Пізніше побачимось, Кяньло.

Аньдень вилетів крізь парадні двері й спустився ґанком на під’їзну доріжку. Він сповільнив ходу — достатньо, аби дорогою уникнути цікавих поглядів Пальців, що чергували під брамою; та щойно полишив територію маєтку Каулів і зник з поля зору охоронців, одразу ж побіг. Рюкзак метлявся на плечах, ноги тупотіли по асфальту — він біг до автобусної зупинки. Коли за кілька хвилин підійшов автобус, заціпенілий Аньдень упав на заднє сидіння і притулився головою до вікна. Дихати на повні груди й досі не вдавалося, хоча він уже не біг. Йому дуже хотілося заплакати, щоб бодай почасти звільнитися від цієї напруги, — це було б те саме, що зняти кришку із закипілого чайника.