Нефритове місто

РОЗДІЛ 10
ДІМ НА ГОРІ

Вони повезли його до маєтку родини Айт.

Коли Стовпом Гірського клану був Айт Юґоньтінь, він — у повній відповідності до назви клану — обрав найвищу точку в місті й збудував там свою резиденцію, а ще доклав зусиль, щоб створити атмосферу святилища для навчання Зеленокостих (на взір Храмової школи В’є Лонь) просто у своєму маєтку. Під’їзд до садиби був схожий на браму лісової фортеці, та коли Ґоньт опустив вікно й кивнув двом охоронцям — поза всяким сумнівом, його Пальцям, — масивні ворота тихо розчахнула автоматика.

Аньдень ніколи не бачив будинку, що вражав би більше за резиденцію родини Каул, та маєток Айтів був такий само пишний, але по-іншому. Будинок Каулів — величний і сучасний, на його архітектурі позначились як кеконські, так і іноземні тренди, а от резиденція Айтів була збудована у традиційному стилі. Перед хлопцем постала одноповерхова будівля з кам’яним фасадом та балками з темного дерева, гострокутними дахами, зеленою черепицею й широкими галереями. Цей дім міг би бути маєтком кеконського поміщика, що жив сотні років тому, якби не камери, детектори руху й дорогі іномарки на під’їзній доріжці.

«ЗТ-валор» спинився перед будинком. Ґоньт вийшов з автівки. Коли водій відчинив задні дверцята, Аньдень знервовано покинув машину й пішов за Ґоньтом. Обабіч входу в будинок стояли два Пальці. Вони відсалютували своєму Рогу, а на Аньденя хіба що цікаві погляди кинули — Чуття підказувало їм, що нефриту на ньому нема.

Ґоньт вказав на м’яку лавку, що стояла попід стіною біля парадного входу.

— Чекай тут і не ворушися, доки тебе не покличуть, — наказав він Аньденю.

І більше нічого не пояснюючи, перейшов вистелене паркетом фоє та зник у коридорі.

Аньдень сів де сказали. Він витріщався навкруги й спіймав себе на тому, що йому важко не захоплюватися пейзажами та старовинними клинками на стінах, навіть коли пітніють долоні й кишки зав’язуються у вузли.

Ясна річ, його сюди привезли як заручника, щоб використати проти родини Каул, бо між Безгірним та Гірським кланами щось відбувалося — минулого тижня Хіло розповідав про проблеми. Він має чинити опір чи спробувати втекти? Аньдень сумнівався, що з того вийде щось корисне. Що робитиме Лань, коли про це дізнається? А Хіло? Якщо «горяни» погрожуватимуть завдати Аньденеві шкоди чи утримуватимуть його як в’язня, це може спричинити жорстоку колотнечу між кланами. Саме цього «горяни» і прагнуть? Він роззирнувся, міркуючи, чи вийде звідси втекти, й помітив, що біля дверей, поруч із вартовими, стоїть Ґам і не зводить з нього очей. Усіх основних представників Гірського клану хлопець не знав, та був у курсі, що Ґам — Ґоньтів Другий Кулак і має репутацію нездоланного бійця. Тож смикатись Аньдень не став.

Минуло чимало часу — може, навіть година. Достатньо, щоб стривоженість Аньденя встигла перетворитися на нудьгу, а потім і нетерплячку. Нарешті Ґоньт повернувся.

— Ходімо зі мною, — сказав він, нічого не пояснюючи, й повів хлопця вглиб коридору. Аньдень пришвидшився, щоб встигати за його довгими рішучими кроками.

Прямуючи далі, вони розминулися з двома чоловіками в костюмах. Аньдень глипнув на них і припустив, що один — це Рі Тужахво, Синоптик Гірського клану, бо чув, що той — коротун. Інший, либонь, був кимось із його підлеглих або високопоставленим Ліхтарником. Ґоньт і Рі не звернули один на одного уваги. Цікаво. Виявляється, Безгірний клан був не єдиним, де між Синоптиком та Рогом встановилися прохолодні стосунки.

Ґоньт зупинився під масивними зачиненими дверима й завмер, повернувшись широчезними плечима до Аньденя.

— Постарайся не мати настільки знервований вигляд, — порадив він. — Їй нервові чоловіки не до вподоби.

Ріг штовхнув двері та змахнув Аньденеві «заходь».

Айт Юґоньтінь пішов із життя, не залишивши спадкоємця. Його дружина та маленький син загинули під час війни. Їх поховали безжальні завали багна та землі, коли шотарські бомбардування спричинили зсув ґрунту, що знищив маленьке село, де народився Айт.

За війни люди кликали Айта Списом Кеконю. Він був лютим і безстрашним зеленокостим воїном-месником, якого шотарці й боялися, й ненавиділи; небагатослівним чоловіком, що сіяв поміж окупантами смерть і руйнування, але завжди встигав розчинитися в тінях і втекти в гори.

Його найближчий товариш Каул Сень був старшим та загартованішим повстанцем, розумним і вправним тактиком, який (разом зі своїм сином Ду) поширював потайки надруковані листівки та виходив в ефір з підривними радіопередачами, що надихнули на організацію підпільної мережі Ліхтарників, яка стала ключем до успіху Товариства одної гори.

Спис та Світоч.

Через рік по війні Айт Юґоньтінь усиновив трьох дітей — сиріт з його рідного села. Він був великим прихильником ідеї, що таланти та традиції Зеленокостих треба зберегти й передати наступним поколінням, тому дав своїм прийомним дітям — дівчинці-підлітці та двом молодшим хлопчикам — освіту в Храмовій школі В’є Лонь, де вчили єдиноборствам. Дівчинка мала незаперечний вроджений талант, хай навіть почала свій вишкіл пізнувато. Старший із хлопців, Айт Ім, его мав більше за власні вміння й загинув у двобої до чистого клинка у двадцять три роки. Молодший — Айт Еодо — був наділений достатнім хистом, але став метушливим чоловіком, який прагнув бути плейбоєм та колекціонером мистецьких творів, а не воїном на службі клану. Його сестра, Айт Мадаші, стала Синоптикинею «горян».

Щойно по батьковій смерті минула година — і Мада вбила давнього Рога клану. За цим негайно ж послідувало вбивство трьох інших суперників — усі належали до найближчих друзів та радників Списа. Усю спільноту Зеленокостих це просто приголомшило: не те, власне, що Мада так вчинила, а те, як швидко й відкрито це зробила, навіть не дочекалася батькового похорону. Ніхто й не думав, що Синоптикиня зможе перевершити Рога в битві. Противники Мади серед членів клану здійняли гамір і звернулися до Айта Еодо, сподіваючись, що він повернеться зі свого будиночка для відпочинку в мальовничому куточку на півдні острова й виступить проти несамовитої сестри.

Кеконський вислів «шепнути чиєсь ім’я» походив з часів окупації, коли відомості про іноземних чиновників, яких збиралися вбити, потайки переказували повстанською мережею. Айт Мада шепнула ім’я названого брата — і вже за день коханка Еодо вийшла з душу й побачила його розпростертим на ліжку, з перерізаним горлом, а від його нефриту й сліду не лишилося.

Коли кривава бійня завершилась, Айт Мада надіслала звісточку Каулові Сеню — колишньому товаришу свого батька. Вона висловила глибоку пошану і співчуття з приводу нещодавньої кончини його дружини, зажуреність через неуникненну жорстокість, що супроводила зміну влади у Гірському клані, та непереборне бажання зберегти мир між кланами. Каул Сень проінструктував Дожу, щоб на похорон давнього друга відправили щедрий букет білого серцецвіту та зірчастих лілій (які, відповідно, символізували співчуття та дружбу), адресований його дочці, Стовпу клану.

За ті два з половиною роки, що минули по тому, два менші клани злилися з Гірським. Клан Зелених вітрів зробив це добровільно: їхній патріарх переїхав на пенсію на південь острова, й ті очільники, що лишилися, отримали пости у Гірському клані. А «Трьох Жунів» вдалося переконати, щойно Ґоньт Аш відрізав голову їхньому Стовпу.

Кабінет Айт Мади був просторим, світлим і дуже захаращеним. Купи книжок та документів громадилися на полицях, на столі й на підлозі. Крізь великі вікна лилось сонячне світло. Увесь простір було поділено надвоє: власне робочий кабінет та свого роду приймальня з канапою і брунатними шкіряними кріслами. Айт сиділа в одному з крісел, на колінах у неї балансував стосик тек. То була жінка під сорок, вбрана у вільні лляні штани, зелену блузку без рукавів та сандалі. Мала такий вигляд, немов щойно прийшла з тренування чи з обіду. Макіяжу на обличчі не було, а довге волосся вона зібрала у практичний хвостик.

Аньдень не знав, на що саме він очікував. Можна було уявити, що Стовп Гірського клану — гламурна та смертельно небезпечна рокова жінка. Або ж сувора чоловікоподібна начальниця, від якої аж віє жорсткістю й непохитним авторитетом. А натомість вона виявилась цілковито звичайною, якщо не зважати на захмарну кількість нефриту, який вкривав її руки. Камінці були оправлені у спіральні срібні браслети, що зміїлися передпліччями й біцепсами. На кожній руці — щонайменше з десяток. Коли вже Зеленокості носять стільки нефриту (ще й отак без претензій) — підкреслювати статус в інший спосіб у них нема потреби.

Айт Мада, не підводячи погляду, промовила:

— Ти зателефонував?

Ґоньт стверджувально гмикнув:

— Він зрозумів. Розважливий чоловік, як ви й казали. Його брат зібрав у Молотку невеличку армію, але наразі вони просто чекають.

Айт закрила теку, яку уважно вивчала, й зіштовхнула весь стос на журнальний столик з полірованого дерева. Вона безцеремонно вказала Аньденеві на канапу, що стояла навпроти неї. Навіть невеличка відстань, яка їх розділяла, не заважала Аньденю відчувати нефритову ауру Айт — упевнений та зосереджений червоний натиск. Посеред столика стояли миска з помаранчами й візерунчастий залізний чайник.

— Чаю? — спитала Айт.

Захоплений зненацька Аньдень відповів не одразу. І тільки коли Айт підвела на нього погляд — так само грізний, як її аура, — він спромігся вимовити:

— Так, дякую, Айт-дзень.

Айт відчинила шафку під столиком і дістала звідти дві глиняні чашечки. Одну поставила перед Аньденем, іншу — перед собою.

— Свіжозаварений, — пояснила вона, немов це багато важило — аби заручникам подавали гарячий чай, а не якісь там несвіжі рештки.

Спочатку вона налила чаю собі, потім йому. Почесного гостя, особливо іншого Зеленокостого, належалось пригостити вперед господаря, та Аньдень не був ні тим, ні тим. Хлопець глипнув на Ґоньта, що примостив масивну постать у крісло поруч із Айт. Вона не запропонувала йому чаю, та й сам він не став собі наливати. Очевидно, не мав брати участі в розмові й залишався тут, щоб бути мовчазним (і загрозливим) спостерігачем.

— Я певна, що ти дивуєшся, чому ж тебе сюди привезли, — Айт більше не марнувала часу на чемність. — Ми пішли на великий ризик, коли вирішили скористатися цією можливістю поговорити з тобою. Зрештою, цілком можливо, що твоя прийомна сім’я приписуватиме нашим діям безчесні мотиви, тоді як насправді ми робимо це заради тебе.

Аньдень відсьорбнув чаю — рівно стільки, щоб зволожити пересохлий рот. Він ще ніколи не почувався таким спантеличеним, але занепокоєно зрозумів: те, що відбувається зараз, відрізняється від того, що він собі науявляв. Ідеться про складніші хитрощі, ніж проста спроба його ув’язнити, щоб спровокувати насильство чи змусити Безгірний клан поступитися в якійсь суперечці.

— Мені розповідали, що ти — найкращий учень в Академії Каула Ду, — продовжила Айт. — За моєї юності мій батько ніколи не дозволяв проходити вишкіл у В’є Лонь тим, що мають у жилах чужоземну кров, але часи змінилися. Я не така, як мій батько. Я ламаю традиції, коли бачу в тому сенс і зиск. Я впевнена, що протиріччя можна подолати, а розбрат минулих часів у тому минулому й залишити. Твоє походження неабияк вражає, і навіть якщо ти не Каул за кров’ю або іменем, то однаково — представник цієї родини. Я пропоную тобі приєднатися до Гірського клану.

Серце закалатало в Аньденевих грудях. Він знав, що й Айт, і Ґоньт здатні відчути його страх, але в жодного з них вираз обличчя не перемінився. Його реакція означала він розуміє, що тут відбувається, розуміє, що саме було сказано. Зрадити свого покровителя та названу родину й перейти на бік «горян» — це самогубство, він нізащо б не прийняв такої пропозиції, й вони про це знали. Ні, це була трохи завуальована пропозиція не йому, а самій родині Каул, Безгірному клану. Початок торгів.

Коли Аньдень зрозумів, що його привезли сюди, аби перетворити на вісника найвищого рангу, і Айт чекає на те, що він оцінить масштаб її слів та перекаже їх безпосередньо Ланеві, хлопець відчув певну полегшу. Його не будуть кривдити чи тримати в полоні. А слідом за полегшею прийшли замішання та злість — навіщо було до такого вдаватися? Навіщо пхати його силоміць до машини, а не поговорити десь у нейтральному місці? Навіщо провокувати Ланя і Хіло на напад? Навіщо взагалі залучати до справи його, Аньденя?

Аньдень уявив, як він встає, виплескує чай Айт Маді в обличчя та холодно і з відразою мовить: «Каул Лань ніколи б не викрав безнефритного учня школи В’є Лонь. Стовп Безгірного клану вищий за такі ігри».

Та Лань, ясна річ, не хотів би, щоб він учинив щось настільки дурне. Він хотів би, щоб Аньдень залишався стриманим, звертав на все увагу й повернувся додому живим-здоровим. Тож Аньдень не ворухнувся і, намагаючись зберегти й вираз обличчя, й тон якомога спокійнішими, обережно відповів:

— Мені лестить така пропозиція, Айт-дзень.

Айт на його незручне становище відреагувала посмішкою.

— Я рада, що ти розумієш значення цієї безпрецедентної пропозиції. Ти можеш стати Кулаком, якому підпорядковується чимало Пальців, матимеш поважний статус та свою зону відповідальності. Але не тут, на Кеконі. А в Їґутані.

— В Їґутані? — кліпнув Аньдень.

— Ми розгортаємо там важливі операції. Я маю потребу в підприємливому й обдарованому Зеленокостому, що відповідатиме за нашу експансію в цій країні. Ти працюватимеш під керівництвом Рога, але звітуватимеш мені напряму.

Їґутан — край віддалений та безлюдний, їжа там жахлива, і на всю величезну країну не було жодного нефритового камінчика. Заради всього на світі, навіщо «горянам» поширювати свою діяльність на Їґутан? Айт, либонь, відчула його розгубленість, бо вигнула вуста в тонкій усмішці:

— Світ відкриває кордони. Міжнародна торгівля буяє. То чому ж ми, Зеленокості, маємо цікавитись лише Кеконем, малим шматком землі, якщо за кордоном — безмежжя можливостей?

— Але… що такого в Їґутані?

Айт трохи не донесла чашечки до губ.

— Виробництво СВ-1, — вона відсьорбнула чаю й відставила чашку. — Ми плануємо продавати їґутанцям «сяйво».

Аньденеві відібрало мову. На Кеконі «сяйво» було заборонене, і його застосування активно критикували. Цей наркотик створили іноземці, то був простий спосіб, що дозволяв носити нефрит некеконьцям — тобто тим, хто не володів тяжко здобутою стійкістю до нефриту, якою так пишалися Зеленокості. Саму їхню цивілізацію та культуру було збудовано на непохитній істині: нефрит знищить кожного, хто його вдягає, окрім найдостойніших воїнів Кеконю.

Еспенці, з чиєю зарозумілістю й вигадливістю не міг зрівнятися ніхто на світі, обійшли цей закон. Щойно вони розгорнули на Кеконі військові бази (начебто допомогти своїм союзникам захиститися та відновитися після Війни багатьох народів), як узялися поратись у таємних лабораторіях, шукаючи спосіб, що дозволить їхнім солдатам набути отих самих легендарних нефритових здібностей, притаманних Зеленокостим. Десять років по тому вони досягли успіху, хоча й неповного, — винайшли СВ-1.

Формула експериментальної сироватки просочилася з військових баз на Кеконі назовні, й незаконна торгівля «сяйвом» просто розквітла. З’ясувалося, що чимало людей (і на острові, і за його межами) були не проти поступитися роками життя, вживаючи небезпечний наркотик, якщо той дозволить їм, некеконьцям, носити нефрит, не витративши багато років на виснажливий вишкіл, й не померти страшною смертю від свербцю. Менш відомим (і зазвичай нехтуваним) був той факт, що «сяйво» потайки застосовували й деякі Зеленокості, щоб штучно підвищити власну вроджену опірність нефриту.

Поміж Зеленокостими СВ-1 був темою дискусійною. Аньдень час від часу чув суперечки в академії, а одного разу — навіть дискусію в домі Каулів, де одні учасники твердо дотримувались думки, що наркотик є справдешньою суспільною недугою, а інші схилялись до того, що можна поставитись із розумінням до обмеженого застосування, коли йдеться про дозвіл на вживання певними добре вишколеними особами. Скажімо, Зеленокостими, які страждають від хвороб чи поранень і могли б скористатися «сяйвом» з медичних міркувань — щоб тимчасово підняти рівень стійкості.

Аньдень не мав певності, до якої зі сторін схилявся він сам, особливо зважаючи на історію його родини. Але знав напевне, що в одному сходились усі: нелегальне поширення «сяйва» шкодить інтересам та цінностям Зеленокостих і має бути викоренене. І те, що Айт Мада, Стовп найбільшого клану Зеленої Кістки в Кеконі, збирається «сяйвом» торгувати, Аньденя настільки приголомшило, що він геть забув про обачливість та обрану роль і просто ляпнув:

— Ви збираєтесь дати ще більшому числу іноземців можливість носити нефрит? Хіба ми не прагнемо геть протилежного?

Він одразу зрозумів, що така нестриманість може бути сприйнята як прояв неповаги, але Айт, схоже, це тільки розважило.

— Чого ми запевно не хочемо — це втратити контроль. Еспенці вже застосовують СВ-1, коли йдеться про їхніх солдатів. Інші країни можуть надихнутися їхнім прикладом. Невдовзі кількість іноземців, що носять нефрит, суттєво збільшиться.

Айт нахилилася вперед. Аньдень мимоволі відсахнувся. Її нефритова аура та прямий погляд створювали таке враження, наче на нього невпинно насувається щось велике й тверде.

— Це може стати найбільшою загрозою серед усього, чого ми зазнавали, або ж — нечуваним шансом. Що швидше Кеконь модернізується, то важливішим стає жорсткий контроль Зеленокостих над власними ресурсами. Нас можуть позбавити нашого законного місця — або ж ми можемо встояти й отримати з цього величезний зиск. Мій батько силкувався тримати чужоземців подалі, але треба визнати очевидне: вони тут залишаться. Кеконь більше не є загадковою околицею цивілізації. Люди по всьому світу знають про існування нефриту, а тепер, завдячуючи винайденню СВ-1, ще й можуть його носити. І замість того щоб боротися з неминучим, їм можна дати те, чого вони прагнуть. За нашу ціну, на наших умовах. Торгівля «сяйвом» у Кеконі дозволила нам зрозуміти, як виробляти СВ-1 краще за будь-кого, окрім еспенців, і ми зможемо убезпечити потужності, які плануємо запровадити. Якщо ми постачатимемо СВ-1, то ми й вирішуватимемо, наскільки широко чужинці користуватимуться нефритом.

В Аньденя земля геть утекла з-під ніг. Він сів пряміше, потягнувся по чашку й вихилив літеплу рідину одним ковтком. І поки він пив, близькість до нефриту Айт на якусь мить кольнула його Чуття. Стовп говорила приємним, але твердим тоном. За ним не схоже було, що вона погрожувала. Та хлопець відчув якусь загрозу. Щось таке нав’язливо-жадібне.

— Колись Зеленокості об’єдналися проти чужоземної навали. Настав час зробити це знову. Час кланам об’єднатися в новий союз. Саме тому я запропонувала тобі приєднатися до нас.

Айт відхилилася на спинку крісла, й вираз обличчя в неї перемінився — став непроникним і холодним.

— Ти можеш відкинути простягнуту тобі руку, ясна річ. Нічого не вдієш, вибір за тобою. Просто пам’ятай: ми пропонуємо з усією щирістю та з найкращих міркувань. Я наполегливо раджу поставитись до цього з належною повагою й не займати в подальшому позиції, яка може розвести нас по різні боки.

В Аньденя стрімко пришвидшився пульс, і він збентежено засовався на канапі, відчуваючи, як палає шия. Айт озвучувала свою пропозицію так відверто, немов просто зараз зверталася напряму до іншого Стовпа.

— Айт-дзень, — відкашлявся він.

Певність у тому, що його повернуть цілим і неушкодженим, аби переказати Безгірному клану офіційне повідомлення від Айт, додала йому сміливості говорити відвертіше, ніж раніше.

— Чи можу я… поставити відверте запитання?

Айт вигнула брови:

— Прошу.

— Я всього лише учень, тож пробачте, якщо чогось не розумію, але… навіщо ви завдали собі цього клопоту, ризикнули привезти мене сюди й залучити до цієї розмови? Якщо ви хочете запропонувати альянс Безгірному клану, чому не зробити це напряму?

Айт загадково й задоволено посміхнулася, тільки тепла в тій посмішці зовсім не було.

— Ти надто скромно себе оцінюєш. Висловлена тобі персональна пропозиція цілком щира. Ти маєш зіграти важливу роль у тому, щоб забезпечити в майбутньому мир між нашими кланами, якщо твій Стовп на це погодиться. А що стосується розмови з родиною Каул… — вона сплеснула руками в жесті безпорадного роздратування. — Я б із задоволенням подискутувала з Каулом Ланем, але як таке станеться, якщо його Ріг знову й знову нас ображає? Він ніколи не оминає шансу звинуватити нас у порушенні кордонів, його Пальці шпигують за нами, його Кулаки влаштовують бійки через дрібні суперечки. І як нам розраховувати на розважливий діалог з Безгірним кланом?

І вперше за всю розмову Айт Мада глянула на свого Рога. Вони з Ґоньтом перезирнулися — коротко, мовчки, і вона знову повернулась до Аньденя.

— Якби Стовп подав нам якийсь знак, що він направду прагне миру, ситуація була б інакшою.

Айт несподівано підвелася одним гнучким рухом. Ґоньт також встав, а з ним — і Аньдень. Айт виявилась вищою, ніж він очікував: їхні погляди зустрілись на одному рівні, хоча Аньдень був вищим за багатьох кеконьців. Сонячне світло торкнулось нефритових спіралей у неї на руках, і сталеві застібки зблиснули.

— Ми забрали в тебе багато часу, тепер повернемо додому, доки за тобою не скучили… надто, — уїдливість відчувалася не тільки в її голосі, а навіть у тому, як рухались її вуста.

— Ти почув пропозицію. І знаєш, що робити далі. Я чекатиму на відповідь, але не дуже довго.

Аньдень склав руки й торкнувся ними чола:

— Айт-дзень.