Нефритове місто

РОЗДІЛ 44
ПОВЕРНЕННЯ ДО «КРАМУ І ХЛАМУ»

Беро думав про той тунель під «Крамом і хламом». Думав багато, і коли б це не траплялося, його охоплювала гірка лють. Після смерті Каула Ланя — від його, Беро, руки! — у Дзаньлуні точилась війна й кожного дня на вулицях міста втрачали та здобували нефрит, але повз Беро навіть одненький камінчик не пробігав. Натомість йому доводилось утікати й ховатися, наче таргану при ввімкненому світлі.

Далеко він не втік. Шкандибав ото собі в темряві цілу вічність, міркуючи на кожному кроці, коли ж сядуть батарейки в ліхтарику і йому доведеться бродити навпомацки, допоки він не впаде на землю й не помре, — аж нарешті відчув подув вітру на лиці. Слабенький потік повітря просякнув різкими запахами гавані: сіль морської води та вихлопи моторних човнів, риба й підмокле сміття. Зачувши вітерець, Беро побачив далеке коло надвечірнього світла й побіг до нього, наче до матусі-небіжчиці. Як Мудт і обіцяв, тунель вивів його на схил поряд із корабельнями поблизу Літнього парку. За рясних дощів навесні чи коли приходили літні тайфуни тунель затоплювало, але в сухий зимовий сезон це був прекрасний маршрут для контрабанди. Брудний і виснажений Беро заплатив за проїзд на маленькому приватному поромі, але дотримуватися поради Мудта — вшитися із Дзаньлуня — не став.

На кілька тижнів він заліг на дно на Ґудзичку. Від Дзаньлуня на цей острівець треба хвилин сорок п’ять плисти поромом, й офіційно частиною міста він не був. Та погожої днини Беро ясно бачив Дзаньлунь через протоку. Ґудзичок вважався окремим населеним пунктом. Упродовж багатьох століть тут був монастир божистів, та потім шотарці перетворили його на трудовий табір, а нині ця місцина стала туристичною атракцією — з відновленим храмом, природним заповідником та старовинним містечком, що повнилось крамничками, де правили грубі гроші за всілякі дрібнички й крам ручної роботи. Беро від цього всього просто вернуло.

А втім, це було непогане місце, де його ніхто не впізнавав. У містечку, переповненому відвідувачами, що приїздили сюди на день із Дзаньлуня, й іноземними туристами, було доволі просто зняти номер у мотелі та похмуро й самотньо зализувати тілесні рани й уражену гордість, дивлячись телевізор, поглинаючи їжу на виніс і снуючи плани повернення до міста. Ґудзичком керував невеличкий сімейний клан, що підпорядковувався «горянам», та, наскільки Беро дізнався, від кланів Дзаньлуня місцеві трималися переважно осторонь. Про всяк випадок він щотижня міняв мотелі, щоб ніхто не почав звертати на нього увагу.

З новин Беро довідався, що в місті подекуди точилися вуличні бої і тепер у Дзаньлуні були такі райони, де не ясно, який саме клан порядкує — якщо якийсь узагалі тримав їх під контролем. «Горяни» відкусили добрячий шмат Доків, але «безгірники» й досі утримували Пахву і захопили помітну частину Соґеню. З Рибгородом узагалі нічого не зрозуміло. Від зникнення Беро минуло вже більше місяця. У місті вирував такий хаос, що його явно ніхто не розшукував. Тож одного ясного ранку він спустився до причалів і сів на пором, що прямував через протоку.

У тому, що він опинився в такій ситуації, Беро винуватив Мудта й цапобородого Зеленокостого. Це вони його підставили. Пообіцяли нефрит, а потім взяли й увімкнули задню. Вони явно не збиралися приймати його до клану. І що більше Беро про це міркував, то дужче гнівався. А ще він і далі думав про тунель під Мудтовою крамницею та всі ті сховані коробки, які він не став перевіряти чи красти, бо надто вже поспішав і перелякався. Ну от знову, дорікав він собі. Усі його біди від того, що він надто квапливий. Що ж там було в тих коробках?

Він знав, де взяти нефрит, що належить йому за правом, — у Мудта. «Фуллертона» в нього більше нема (і це кепсько), але грошей йому не бракувало. І хоча формально, за законом, цивільні особи в Дзаньлуні не мали права на короткоствол, уся ця колотнеча з війною між кланами призвела до того, що на вулицях спалахнула торгівля зброєю. Беро варто було згаяти одне пообіддя в тій частині Доків, яку контролювали «горяни», — і ось уже в нього цілком пристойний револьвер. Він собі запланував тримати на мушці Мудтового сина, поки сам Мудт не віддасть його нефрит. А якщо не спрацює, тоді він пристрелить Мудта й забере нефрит сам.

Та коли того вечора він підійшов до «Краму і хламу», вигляд будівля мала незвичний. Неосвітлена, вікна й двері позабивали дошками. Велику вивіску зірвали, і ні в самій крамниці, ні поблизу не було видно жодної душі. Беро обережно підкрався до вікна й зазирнув досередини. А там панував безлад. Крамницю просто розграбували. Полиці спорожніли, меблі валялися на підлозі. Майже всі товари зникли, а те, що лишилося, розсипалося по підлозі, й видно було, що хтось цей крам уже поперебирав — залишився тільки непотріб на взір старих журналів і панамок.

Беро копнув двері й сердито смикнув навісний замок. Роззирнувся навкруги. На вулиці нікого не було. Ця частина міста була настільки близько до кордону між Сміттярнею та Гострим Списом, що, очевидно, жодна притомна людина не мала бажання тут вештатися. Він потарабанив по вікнах, що визирали у провулок, і шибки в них затрусились. Єдиною людиною, яку він побачив на колись велелюдному перехресті, був безхатько, що примостився на розі. Той гукнув:

— Ти шо, не чув? Мудт помер, кеке.

— Помер? — рвучко озирнувся Беро. — Хто його вбив?

Чолов’яга беззубо вишкірився з-під своїх ковдр. Він знизав плечима й захихотів:

— Ото взяв і помер! Коли тиняєшся всюди з нефритом, сам себе, вважай, вбиваєш!

Беро підібрав важку каменюку і жбурнув у вікно. Гуркіт здійнявся страшенний, та поруч сидів лише отой волоцюга — більше нема кому було звертати увагу. Беро висадив скло й обережно проліз до понищеної крамнички, його аж розпирало від дуже дивної суміші розчарування й надії. Отже, Мудта більше нема, і його нефриту — також. Хтось Беро випередив. Але ж цього й треба було очікувати, правильно? Таке завжди ставалося: удача йому всміхалася, підманювала на щось, чого він прагнув, а потім просто висмикувала бажане з рук. Талан і неталан водночас — така його доля. Та, може, зараз недоля нарешті обернеться удачею? Хтозна. Хтозна.

Комірчина на задвірках крамниці стояла прочинена. Зі стелажа на коліщатках повисмикували шухляди, їхній вміст повикидали й позвалювали купами в шаленому пошуку грошей та інших цінностей, але самої шафи з місця не зрушили. У Беро серце аж в горлі застрягло, він усією вагою навалився на стелаж і посунув його вбік. Обмацав підлогу наосліп, шукаючи прогалину в килимі. Й коли відкотив килим убік — знайшов люк, крізь який втік п’ять тижнів тому.

Беро зачинив двері до комори й підпер їх стелажем. Потягнув за ланцюжок єдиної лампи, що висіла попід стелею, й маленьке приміщення залило жовтаве світло. Беро смикнув за металеве кільце на ляді — вона піддалася, видавши металевий скрегіт та здійнявши хмарку пилу. Беро мало не нудило від очікувань, поки він обережно спускався до тунелю.

Вони й досі були там — оті коробки та ящики; мародери, що розграбували крамницю, сюди не дісталися. Беро зняв одну з верхніх коробок і примостив її на сходинку. Розрізав липку стрічку кишеньковим ножиком та отетеріло витріщився на свою знахідку.

А тоді зміряв поглядом невеличку вежу коробок. Як Мудт стільки накопичив? Ясна річ, не все взялося від того цапобородого Зеленокостого, який приніс із собою лише одну маленьку коробочку — отієї першої ночі, коли Беро його побачив. Мабуть, Мудт був дилером. Коли Беро витягнув з відкритої картонної коробки маленьку запечатану пляшечку, його обличчям розповзлася широчезна посмішка.

«Сяйво». Стільки «сяйва», що на все життя вистачить. І тепер усе воно належить йому.

Руки в нього трусились від нетерплячки, та Беро набив кишені стількома пляшечками, скільки влізло. А тоді поставив напівпорожню коробку на стос інших, ще раз пожадливо глянув на них і піднявся з тунелю до крамниці. Опустив ляду, знову розстелив килим і пересунув стелаж точнісінько на те саме місце, де він стояв, — просто над входом до прихованого тунелю. Беро вимкнув світло й з набитими кишенями та шаленою круговертю думок у голові вийшов до розтрощеної крамниці. Невдовзі хтось забере під себе цю будівлю. Йому треба перенести свій несподіваний скарб кудись до безпечного місця, і щоб він мав до нього легкий доступ…

Шум позаду та промінь ліхтарика, що торкнувся його плечей, змусили Беро підстрибнути й різко крутнутися в темряві. Він витягнув револьвер і націлив його в обличчя хлопчика. Тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Мудтів син.

— Що ти тут робиш? — заволав Беро.

— Я подумав, що ти — це він, що він по мене повернувся.

Голос хлопця звучав тонко й напружено. Він тримав у кулаку дешевенький складаний ніж-кіготь і так стиснув руків’я, що аж пальці побіліли. Промінь ліхтарика й досі освітлював Беро, поки вони витріщалися один на одного.

— Хто по тебе повернувся? — Беро торкнувся пальцем гачка. Йому дуже не хотілося, щоб цей малий розпатякав про повернення Беро до міста чи щоб забрав собі в голову, що запас «сяйва» його мертвого татка має належати йому, а не Беро.

Мудт-молодший затремтів, слабенький промінь ліхтарика засмикався, та в голосі хлопчика промайнула шалена ненависть, коли він сплюнув:

— Майк. Це він мого батю вбив. Майк Таж вбив мого батю, а я вб’ю його, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в цьому житті! — очі малого налилися слізьми.

Палець Беро й досі охоплював гачок, та хлопець завагався. І повільно, повільно опустив револьвер.

— Справді могутнього Зеленокостого вбити непросто, — сказав він.

— А мені пофігу, я для цього на все піду!

Хлопчина опустив обидві руки — й ту, що з ліхтариком, і ту, що з ножем, — і стояв отак, засапано й сердито дивлячись на Беро: щоки палають, очі божевільні — немов хотів, щоб йому заперечили.

— Я таке вже робив, — сказав йому Беро, і голос його затремтів від гордощів. — Я вбив Зеленокостого. Ніхто не зрозумів, що то був я, але вони помиляються, всі вони помиляються.

Очі молодшого підлітка аж покруглішали від жадібної цікавості. Беро ніколи не звертав особливої уваги на малого Мудта, коли раніше його бачив. Хлопчик завжди був слухняним та якимсь непримітним. Із себе був кощавий, волосся мав масне, а обличчям чимось нагадував щура. Але ж не був таким нюнею, як Сампа чи Щокань.

Робити все самотужки — не дуже хороша ідея, вирішив Беро. Доля — вона як тигр, якого випадково зустрічаєш на шляху; уваги такого звіра краще уникати. Коли справи Беро йшли кепсько, поруч завжди опинявся хтось менший та слабший, аби відтягнути на себе весь неталан.

— Я Зеленокостих не боюся, — сказав Беро. — Знаєш, це ж вони нас бояться. Вони вбили твого батю, бо боялися, що люди поза кланом мають свій нефрит. Але нам, кеке, треба трохи власних камінчиків.

— Ага, — палко промовив Мудт. — Точняк.

— І я знаю, де їх взяти.

Промінь Мудтового ліхтарика знову смикнувся вгору:

— Серйозно?