Нефритове місто

РОЗДІЛ 21
СІМЕЙНА РОЗМОВА

Шае сиділа поруч із дідусем, накривши долонею його вузлувату руку. Після сум’яття, що супроводжувало від’їзд братів, у домі було неприродно тихо. Вона замислилась, куди це подівся Дожу: чи він ще в будинку, чи пішов, щоб зателефонувати або робити те, що він там ще робить. Подумала, чи не варто піти й перевірити, та не хотіла лишати дідуся. Вона ще ніколи не бачила його таким зіщуленим та кволим. І досі відчувала, як з-під вкритої пігментними плямами шкіри лине потужне гудіння, ваговита нефритова аура, що тримається на залізній волі. Та те, як він зараз сидів, яку покору виказувала його млява поза, гірко підтверджувало, що він більше не був справжнім серцем клану. Він уже не Світоч Кеконю.

Кяньла принесла тацю з мисочкою нарізаних для Каула Сеня фруктів і заметушилася з ковдрою та подушками, зручніше влаштовуючи його у кріслі біля вікна. Він відмахнувся від неї і перевів ясний, але втомлений погляд на Шае:

— Чому ти не переїдеш додому? Чим ти там постійно займаєшся?

Шае напружилась, але дідові запитання звучали радше розгублено, не сердито.

— Хочеш жити у Дзаньлуні, але подалі від родини? У тебе новий чоловік? Ще один іноземець, якого ти не хочеш приводити додому?

— Ні, дідуню, — тепер уже роздратовано відповіла Шае.

— Ти потрібна своєму братові, — наполягав він. — Мусиш йому допомогти.

— Їм не потрібна моя допомога, — сказала вона дідусеві.

— Та що з тобою? Ти вже не знаєш, хто ти така, — мовив він. — Колись я казав, що це ти — мій найкращий онук. Пригадуєш?

Шае не відповіла.

Вона щосили старалася не дивитися на під’їзну доріжку, — це все одно, що дивитися на каструлю з водою, яка стоїть на вогні й має ось-ось закипіти. І з невиразним відчаєм зрозуміла, що перетворилася на ту, ким присягалася ніколи не ставати: на жінку, схожу на її матір, ту, що сидить вдома та хвилюється, доки її чоловіки вирушають назустріч небезпеці й сіють жорстокість. В юності така поведінка викликала б у Шае огиду. Вона ж бо дочка Каула Ду, онучка Каула Сеня — і дійсно його улюблениця. Дорослішаючи, вона піддавала анафемі саму думку про те, щоб поступитися братам.

Десь там, на дні шухляди в її дитячій спальні, зберігався щоденник, який вона вела підліткою в академії. Якби Шае взяла зошит у руки, він розкрився би на сторінці, поділеній надвоє вертикальною лінією. Над однією колонкою було надписане її ім’я, над другою — Хіло. Вона роками записувала кожну оцінку, кожен ранг, здобутий під час вишколу. І те саме робила для Хіло, хоча він того не знав. У дечому він був талановитішим за неї, та вона послідовніше тренувалася, наполегливіше вчилася й жадала більшого. Шае завершила навчання найкращою ученицею, хоча й була наймолодшою серед однокласників. Хіло посів шосте місце.

Як зеленокоста войовниця, вона сягнула вищого за Хіло рангу й пишалася цим. Та за кілька років зрозуміла, наскільки мало це важило. Те, що тягнуло оцінки Хіло донизу: покарання за пропущені заняття, за втечі потайки, за провокування вуличних бійок, — забезпечило йому захват оточення й завоювало прихильників. Незліченні години, які Шае проводила наодинці, затято навчаючись чи тренуючись, ізолювали її від інших учнів і особливо — від учениць. А Хіло ліниво гаяв час з юрбою друзів, що перетворилися на його найвідданіших Кулаків і Пальців. Коли Шае озиралась назад, та її юнацька наївність, безнадійна серйозність і неминуче розчарування майже смішили.

Одного дня Хіло знайшов її щоденник з тими двома колонками скрупульозних порівнянь їхніх рангів. Реготав до сліз. Розповів друзям, і ті її безжально дражнили. Шае лютилася, її страшенно принижувало те, як його все це веселило, наскільки байдуже він поставився до її місії — перевершити його. Та він геть не розумів її гніву, це його тільки ще більше розважало.

— Нащо ти це зберігаєш? — розмахував він перед нею щоденником. — Ясна річ, вчилася ти краще за мене. Що, думаєш, за десять років ти мені наказуватимеш?

Він кинув їй щоденник, посміхнувшись, і це її ще дужче розлютило — брат навіть не став напружуватись, щоб забрати його собі чи вирвати ту сторінку.

— Шае, навіщо ти постійно так сильно стараєшся? Одного дня Лань стане Стовпом, я буду Рогом, а ти — Синоптикинею. І кого тоді обходитимуть наші оцінки?

Майже так воно й вийшло. Тепер Лань — Стовп, а Хіло — Ріг. Це вона зруйнувала їхній тріумвірат. Це вона — зламана деталька. Хіло аж так розлютився, коли вона поїхала, не тому, що ненавидів еспенців, чи Джеральда, чи те, що вона робила, і таємниці, які приховувала. По-справжньому його вибісило, що вона відмовилась посісти належне місце в його картині світу. Там, у готелі, він оголосив, що пробачив їй, але в це важко повірити.

Шае спробувала зацікавити дідуся мисочкою фруктів, але він не схотів, тому взялася їсти сама.

— За війни було найпростіше, — зненацька пробурмотів Каул Сень. — Шотарці — жорстокі вороги, але ми знали, як їм опиратися. А зараз? Еспенці скуповують усе на корені — наш нефрит, наших онуків. Зеленокості собачаться на вулицях, як останні пси! — обличчя його зболено скривилося. — Я більше не хочу жити в такому світі.

Шае стиснула дідусеву руку. Може, він і старий тиран, але їй тяжко слухати, коли він таке каже. Вона потягнула себе за мочку правого вуха і згадала, як Джеральд завжди дражнив її за цей кеконський забобон.

— Не кажіть такого, дідуню.

Вона зиркнула у вікно й підвелася так різко, що ледь не перевернула дідусеву тацю. Ворота прочинилися. Крізь них заїхали автівки й припаркувалися на майданчику.

Шае покликала Каньлу й кинулася сходами вниз. Брати увійшли крізь парадні двері разом. Шае обійняла полегша, що послабила коліна: щоб утриматися на ногах, вона схопилась за перила. Лань не дуже впевнено їй усміхнувся.

— І не треба так на нас дивитися. Я ж казав, що ми повернемося.

— Шае, ти всю забаву пропустила, — Хіло гордовито охопив Ланя за плечі й гукнув своєму Першому Кулаку: — Кеню, розберися з хлопцями. Мені треба поговорити із сім’єю. Не впускай нікого.

Вони пішли до кабінету Ланя й зачинили за собою двері.

— А дідусь? — спитала Шае. — І Дожу?

— Зачекають, — сказав Лань.

Шае це неабияк вразило. Наскільки вона пригадувала, Лань завжди ухвалював важливі для клану рішення разом із Каулом Сенем та Дожу. Посунути вбік патріарха й Синоптика — пряма образа. І це безпомилково свідчило про те, що вітри у клані різко задули в інший бік.

Та ще більше тривожило, що тут була вона. Брати покликали її, хоча вона й не носила нефриту. Люди можуть вирішити, що Шае заступить Дожу. Вона цього аж ніяк не хотіла, але піти зараз не могла. Казала собі, що не мусить тут бути, та однаково сіла у шкіряне крісло. Лань обережно опустився в інше, навпроти неї, і вона зрозуміла, що брат поранений. Кров’ю він не стікав, але був блідий і змучений, а ще такий вразливий, що Шае навіть не уявляла колись побачити старшого брата таким.

— Ланю, — промовила вона, — тобі треба до лікаря.

— Пізніше, — сказав він.

Шае помітила, що його ліва рука ворухнулась — він перебирав у долоні нефритові намистини. Новий нефрит — збагнула вона Він його виграв.

— Що сталося? — спитала Шае.

— Відправили двох їхніх до могил, — Хіло й досі стояв. Досі лишався озброєним до зубів і не розпружувався. — Лань поклав одного з їхніх найкращих Кулаків у бою до чистого клинка, а іншого ми стратили. Пахва тепер наша.

— Але ти не усміхаєшся, — промовила Шае.

Коли Хіло пройшов крізь двері на чолі своїх підлеглих — він тріумфально шкірився. А наодинці з Ланем та Шае на його обличчі зринув похмурий вираз.

— Це тільки перший крок, — сказав Лань. — Вони спробують ще раз.

Хіло ходив туди-сюди перед Ланевими охайно впорядкованими книжковими полицями.

— Учора вночі Айт відправила людей, щоб влаштувати на мене засідку. Сьогодні Ґоньт послав одного зі своїх Кулаків, щоб кинути виклик Ланеві. «Горяни» демонструють, що можуть атакувати нашу верхівку, а самі навіть на виду не з’являються. Може, зараз і здається, що в рахунку ведемо ми, але вони вже підібралися надто близько. Вони нас дістали. Люди почнуть пліткувати, а нам це не на користь.

— Але ти вбив четверо їхніх людей, — сказала Шае.

— Коли йдеться про Стовпа — і десятеро Кулаків нічого не варті, — відповів Хіло.

Лань перевів погляд на Шае. Складалося враження, що він намагається якомога менше рухатися.

— Розкажи, що ти з’ясувала Там, у скарбниці.

Шае ненароком роззирнулася кімнатою, майже очікуючи побачити, як у кутку височіє Дожу.

— Я вже казала тобі про нове обладнання, під яким підписався Ґоньт. Ну от, воно вже працює. Цьогоріч видобуток на копальнях виріс на п’ятнадцять відсотків. Це найвищий показник за останні десять років, — пояснила вона. — Та я все чудувалась: а куди дівається цей додатковий нефрит? Вивчила фінансові звіти НАК, але в них зростання не обліковане. Продажі за кордон не змінювалися, та й ти казав, що голосування за збільшення експортних квот не пройшло. Постачання для шкіл бойових мистецтв, храмів та ліцензованих користувачів зросло лише на шість відсотків. Тож маємо страх як багато нефриту, який видобули, але не продали.

— Ну, тоді він у сховищах, — сказав Хіло.

— Ні, нема його там. Я пішла до Кеконської скарбниці й перевірила записи за останні три роки. Запаси нефриту не збільшились настільки, щоб це відповідало рівню зростання видобутку. Десь там, між копальнями та сховищем, нефрит випаровується.

— Як таке може бути? — спитав Лань. — Контора Синоптика проводить аудити… — він урвав себе. Зуби в нього клацнули, щелепи напружились.

— Дожу, — виплюнув ім’я Синоптика Хіло. Голова його рвучко розвернулась до зачинених дверей. — Він до цього причетний. «Горяни» видобувають додатковий нефрит та баришують ним у нас просто під носом. Іншим кланам із НАК та Князівській Раді вони теж голови задурили. Той тхір кастрований прикривав Айт і стежив, щоб ми нічого не дізнались.

Обличчя Ланя вкрила похмура тінь.

— Дожу завжди був відданий нашій родині. Був нам за дядечка, коли ми були малими. Повірити не можу, що він зрадив нас «горянам».

— Є ймовірність, що він про розбіжності й не знає, — припустила Шае. — Хтось із його підлеглих міг підробляти ті звіти, які він бачив.

— І ти в це віриш? — спитав Хіло.

Шае повагалася з відповіддю. Хай як їй Дожу був огидний, з Ланем вона погоджувалася: важко уявити, що Синоптик-ветеран може отак копати під клан. У тому, що стосувалося війни та справ, дідусь беззастережно довіряв йому впродовж багатьох десятиліть. Як сам Світоч міг так помилитися, оцінюючи чужий характер?

— Не знаю, — сказала Шае. — Але він мусить піти. Навіть якщо він не зрадник, тоді — дуже недбалий Синоптик.

Лань перезирнувся з Хіло.

— Ми з’ясуємо, що з цього правда. Тепер ми цим самі займемося, — він знову повернувся до Шае. — І ти впевнена, що маєш докази всьому, про що розповіла?

— Так, — сказала Шае.

— Тоді оформи все й до завтра відправ три копії звіту про з’ясоване Вуню Папідоньві. Тільки Вуню й нікому іншому, — Лань на мить замовк. — Спасибі, Шае. Я дуже вдячний за те, що ти зробила, що для нас з’ясувала. Сподіваюсь, це не створило для тебе надто великих незручностей. І перепрошую, якщо таки створило.

Ось і все. Їй вказали на двері так само швидко, як і залучили до цієї справи.

— Мене це не обтяжило, — спромоглась вона на відповідь.

Тижні подорожей, сидіння в кабінетах скарбниці, прочісування тек з документами, вивчення розрахункових книг та звітів, доки в неї не починали боліти очі, а надворі не западала темрява. Шае підвелася й попрямувала до дверей, відчуваючи вагу погляду Хіло.

— Шае, — промовив Лань.

Вона призупинилась, тримаючись за дверну ручку, а він уже лагідніше сказав:

— Приходь іноді додому пообідати. Коли захочеш. Не треба домовлятися наперед.

Шае, не озираючись, кивнула й вийшла. Важкі двері клацнули за нею. Вона сперлась на них спиною й на мить заплющила очі, переборюючи той самий запаморочливий коктейль почуттів, що вже відчувала вранці в таксі. Чому її так засмутило, коли її відправили на всі чотири сторони, якщо ще кілька хвилин тому вона взагалі не хотіла бути в тій кімнаті? Почувалась так, немов зацідила сама собі в кожну щоку. «Не можеш ти отримати й те, й інше!»

Добре, що Лань сказав їй іти. І вона присоромлено визнала, що дідусь зрештою мав рацію: Шае більше не знала, хто вона.