Нефритове місто

РОЗДІЛ 9
ЯК ОМИНУТИ АЙШО

Лань якраз зустрічався з Дожу та двома поважними Ліхтарниками, коли зібрання урвала секретарка Дожу. Вона обережно постукала й пискнула:

— Я перепрошую, Кауле-дзень, тут вас чоловік по телефону питає. Каже, що це терміново.

Стовп спохмурнів. Може, це знову з еспенського посольства, хочуть вмовити його чи підкупити, щоб він змінив позицію щодо квот на експорт нефриту. Він перепросив і вийшов за двері, які відчинила для нього секретарка. Та сором’язливо всміхнулась. Лань не знав її імені. Синоптик, судячи з усього, секретарок міняв часто. Ця була геть дівчиськом й убралася в майже прозору рожеву блузку, через яку Ланеві було видно чорний ліфчик. Вона поспіхом кинулась поперед нього до свого стола й переадресувала дзвінок до його кабінету.

Не те щоб Лань вважав це приміщення своїм кабінетом, але воно дійсно було зарезервовано для тих випадків, коли в нього виникало бажання покерувати звідти справами. Та більшу частину часу воно лишалось порожнім. Горішній поверх офісної вежі на Корабельній вулиці, що у Фінансовому кварталі Дзаньлуня, яка належала Безгірному клану, міг похвалитися незрівнянним краєвидом, але то було царство Синоптика. Ланеві більше подобався його кабінет у маєтку Каулів.

Він зняв слухавку й прийняв дзвінок.

— Кауле-дзень, — неквапно промовив звучний чоловічий голос, — у нас ваш юний друг Аньдень. Ми з ним тут зустрілися на гуляннях на честь Дня човнів. Жодного правила не порушили. Просто хочемо з ним поговорити, сердечно та вкрай цивілізовано. За три години його звільнять — у Храмовому кварталі, поряд із транспортною розв’язкою. Вам не варто перейматися його безпекою… якщо з боку Безгірного клану не буде надто гострої реакції. І це я маю на думці вашого Рога.

— Ясно, — промовив Лань.

Він знав, що розмовляє з представником Гірського клану, — нікому іншому на таке нахабства не стало б. І підозрював, що чоловіком на лінії був Ґоньт Аш. Лань сперся на письмовий стіл і промовив спокійно-залізним тоном:

— Запевняю, вам доведеться виконати свої обіцянки.

— Не хвилюйтесь за Аньденя. Він дуже шанобливо й чемно поводиться. Непокоїтись варто за вашого брата, це він може зіпсувати ситуацію, — і співрозмовник повісив слухавку.

Лань натиснув на важіль телефона і глянув на наручний годинник у нефритовій оправі, щоб зауважити точний час. Тоді відпустив важіль і негайно ж набрав номер братового будинку, знаючи, що навряд чи знайде Хіло саме там. Як і можна було очікувати, слухавки ніхто не брав. Він зателефонував до головного будинку і сказав Кяньлі, щоб та переказала Хіло подзвонити до його кабінету на Корабельній, щойно щось почує від його молодшого брата. Лань поклав слухавку й дав собі кілька секунд, аби заспокоїтись.

Таке щире нахабство «горян» його і розізлило, і змусило розгубитися. Якщо Айт Мадаші мала що сказати Ланеві, то могла б організувати зустріч через кланових Синоптиків. Або ж виявити повагу, відправивши члена власного клану, щоб переказати пропозицію. Кожен варіант був цілком прийнятним. А викрасти Аньденя, єдиного безнефритника із самої родини Каул, і використати його як посланця — то вже тривожно близько до порушення кодексу айшо. Так вона поклала тягар уникнення насильства на Ланя — й чесним це не назвеш. Той, хто телефонував, мав рацію: тепер він мусить непокоїтись через свого Рога. Якщо Хіло дізнається, що «горяни» схопили Аньденя, передбачити наслідки його гніву буде просто неможливо.

Лань витягнув телефонну книжку й відшукав номер квартири Майк Вень. Там теж не відповіли, й тоді він безуспішно зателефонував обом братам Майкам, аж тут згадав, що це ж День човнів і підлеглі Хіло мають патрулювати набережну та стежити за порядком у тамтешніх закладах. Він набрав номер «Подвійного талану» й попросив власника ресторану пана Уне з’єднати його з найвисокоранговішим Зеленокостим із тих, кого він може відшукати біля свого закладу чи просто в ньому. Минуло кілька хвилин, і в слухавці пролунав чоловічий голос.

— Хто говорить? — спитав Лань.

— Дзюень Ну.

Одних із підлеглих Майка Кеня.

— Дзюеню-дзень, — сказав Лань, — говорить Стовп. Мені потрібно негайно ж розшукати Рога. Зателефонуй будь-кому з братів Майків, якщо знаєш, де їх знайти, й розішли навкруги всіх Пальців, яких маєш із собою. Нехай мій брат зателефонує мені до контори Синоптика, тільки-но отримає звістку. Не зчиняйте паніки, але діяти треба швидко.

— Уже біжу, Кауле-дзень, — стривожено відповів Дзюень і повісив слухавку.

Лань повернувся до кабінету Дожу. Він перепросив двох Ліхтарників — забудовників, які розраховували на кланове схвалення, фінансову підтримку та допомогу з прискоренням дозволу на будівництво нового житлового комплексу, — й сів на місце, вже не звертаючи особливої уваги на розмову. Він тривожився за Аньденя. Юнак був йому як рідний небіж, і Лань відчував, що несе за нього неабияку відповідальність. Він і досі пам’ятав, як тримав, утішаючи, згорьованого хлопчика за руку, як привіз його до будинку Каулів і сказав, що тепер це його дім. Лань вірив у щирість Ґоньта, який пообіцяв не кривдити Аньденя, але ж будь-що може статися. Якщо щось піде не так, «горяни» можуть лишити хлопця в заручниках. І де в дідька подівся Хіло?

Дожу мав би взагалі не володіти Чуттям, щоб не звернути уваги на заворушення Ланевої нефритової аури. Ясна річ, Синоптик завершив зустріч так швидко, як тільки можна, щоб не поводитись відверто грубо. Він пообіцяв прохачам, що клан подбає про їхні ділові потреби, якщо, звісно, очікувані внески Ліхтарників у майбутнє благополуччя Безгірного клану відповідатимуть масштабу покровительства. Ліхтарники позбирали свої документи, вклонилися Ланеві, вдячно запевнили у своїй відданості й пішли.

— Що сталося, Ланю-се? — спитав Дожу.

— «Горяни» схопили Аньденя, — відповів Лань.

Коли він пояснив, у чому річ, Дожу змигнув і скептично прицмокнув губами:

— Вони ж не могли таке запланувати. Хлопець завжди в академії, його не дістанеш. Це агресивний крок з боку Ґоньта — і безпринципний, але якби вони хотіли завдати образи чи когось скривдити, то не стали б телефонувати. Мабуть, вони щирі у своєму бажанні, щоб ви притримали Хіло.

— Та невже? — промовив Лань, дещо пригадуючи.

Минулого року ділові стосунки між «горянами» та невеличким кланом «Троє Жунів» геть зіпсувалися і справа дійшла до насильства. У результаті Гірський клан поглинув менший. А почалося все з того, що двоє «горян» підібрали на дорозі наречену сина Стовпа «Трьох Жунів», вивезли її за дві години їзди від Дзаньлуня, висадили на узбіччі, й дівчині довелося повертатися в темряві, ще й босоніж. Розлючений спадкоємець «Трьох Жунів» повів свій клан в атаку проти Ґоньта. Скінчилось усе кепсько — і для нього самого, і для його родини.

Хіло не раз гучно скаржився на поведінку «горян» — ішлося про бійки та територіальні суперечки, які Лань переважно лишав на відповідальність брата. Але тепер він уже припускав, що викрадення Аньденя Ґоньтом схоже на випадок з «Трьома Жунями». Не пряме порушення айшо, а спроба спровокувати суперників на насильство, після чого «горяни» оголошують, яка це прикрість, і завдають удару у відповідь.

Задзвонив телефон, і Лань одразу ж підхопив слухавку.

— Це я, — озвався Хіло.

— Ти де? — спитав Лань.

— У телефонній будці поряд із будинком у Молотку, де квартира небожа Ґоньта, і зі мною двадцятеро хлопців, — говорив Хіло тихо, але Лань чув, що він ледь стримує лють. — Ґоньт схопив Енді. Інформатор у Літньому парку побачив бійку і сказав, що той собакойоб клятий поїхав звідти з моїм кузенчиком у машині.

— Заспокойся, — сказав Лань. — Я вже знаю. Ґоньт мені дзвонив. Вони звільнять Аньденя біля кругової розв’язки у Храмовому кварталі десь за дві години, — йому було майже лячно про це питати: — Ти ж нічого не зробив, що могло б цьому завадити?

Пауза. Потім Хіло промовив:

— Ні. Але мої люди оточили цей бісів будинок, і він, сука, і далі буде оточений, доки я не отримаю Енді назад, і щоб у нього кожна волосинка на своєму місці лишилася. Цього разу Ґоньт уже йобу дав. Це ж мій кузенчик!

Лань полегшено видихнув.

— Хіло, він і мій кузен також. І хай яку там гру «горяни» затіяли, ми не можемо дати їм ані найменшого приводу порушити айшо. Тримай своїх хлопців під наглядом і вирушай туди, де його мають висадити. Зараз головне — повернути Аньденя.

Хіло гучно видихнув у слухавку.

— Та знаю я, — різко промовив він і відімкнувся.

Дожу сплів тонкі пальці навколо кощавого коліна й зі скутою посмішкою сказав:

— Наскільки я зрозумів, наш Ріг, дякувати всім богам, війни ще не розпочав. Якщо «горяни» дійсно намагаються нас спровокувати, Хіло міг запросто їм підіграти. Ви цілковито праві, що тримаєте голову холодною.

Стовп не відповів. Зі словами Дожу він погоджувався, але тон, яким той їх промовив, здався йому дещо зневажливим. Холоднокровність і обережність суджень — ознаки хорошого Синоптика, та не виключено, що відданість Дожу миру між кланами його засліплює. Хіло, може, й імпульсивний, але Лань знав, що насамперед він непокоїться через Аньденеву безпеку. Ну а Дожу ніколи не мав якихось помітних стосунків із хлопцем-приймаком і, судячи з усього, сприймав сьогоднішні події як цікаву пропозицію поторгуватися, хоча Лань прекрасно знав: це не що інше, як демонстративна спроба їх залякати. «Горяни» показували, що можуть дістатися до родини Каул.

Лань задумався, чи не поїхати до Храмового кварталу і скласти Хіло компанію, але вирішив, що краще вже лишитися на місці — на той випадок, якщо «горяни» знову спробують із ним зв’язатися.

— Скасуй решту зустрічей на сьогодні. Я у своєму кабінеті, — сказав він Дожу й пішов чекати на новини від Рога наодинці.