Нефритове місто

РОЗДІЛ 24
ПІСЛЯ ТАЙФУНУ

Тайфун Локко атакував Кеконь за два дні до Свята осені — немов Йофо Невблаганний прокинувся якраз вчасно, щоб встигнути до самого кінця сезону. По всьому Дзаньлуню позачинялися школи й заклади, мешканці міста сиділи вдома, підтикаючи рушники під двері та вікна, поки люті вітри і рясні зливи гатили по східному узбережжю острова. Червоні ліхтарики, плетені з трави прапорці та інші прикраси, що ними вшановували плідний шлюб між Таною-Місяцем та царем гір Ґвейїнем, позривало з карнизів і ганяло підтопленими вулицями.

В Академії Каула Душужоня поскасовували заняття, але роботу ніхто не відмінив. Центральна зала зібрань повнилась палетами з консервованою й сушеною їжею, пляшками чистої води та стосами пластикових наметів і ковдр. За всі припаси заплатив Безгірний клан. Учні академії сортували речі й пакували їх у менші коробки, готуючи до відправки людям, що потребуватимуть допомоги після тайфуну. Зеленокості захищали простолюд та простягали йому руку помочі в годину потреби — так воно завжди було, відколи існують Зеленокості.

Аньдень якраз зрізав поліетиленову упаковку з пакунка консервів, як замиготіло світло, а вода порснула в темні вікна, немов на автомийці.

На кампусі був генератор, що міг стати за джерело резервного живлення, та якщо він не подужає, доведеться працювати з налобними й ручними ліхтариками. І попри те, що надворі вирувала стихія, в залі точилась жвава розмова.

— Моя родина тримає дві крамниці в Соґені, — палко казав Хейке, — а він перетвориться на кляту зону бойових дій. Якщо «горяни» не зможуть отримати Пахву — вони прийдуть по Соґень. Я їм уже казав: якщо справи будуть кепські — краще навіть не ризикувати, бо доведеться або зачинятися, або платити подвійні внески, доки все не владнається.

— Піти на «горян» війною, — бурмотів Лотт, розриваючи пачку батарейок. — Каули геть здуріли.

Його руки завмерли посеред руху, і він глипнув на Аньденя, але так коротко, що ніхто й не помітив. На якусь мить його обличчям промайнув викличний вираз. Та він відвів погляд і відкинув волосся з очей.

— Але ж Зеленокості завжди прагнуть крові. Як же ми доведемо, хто з нас «зеленіший», якщо не шукатимемо причин побитися одне з одним. Ми ж саме тому тут, правильно? Щоби стати воїнами.

На мить поміж усіма запанувала незручна мовчанка. Якби Лотт промовив це звичайним жартівливим тоном, то вони могли б не зважати на його репліку чи буркотливо-стримано погодитися, але це прозвучало мстиво та ядучо. Аньдень опустив погляд додолу й зашарівся.

— Це надто вузьколобо, — не без притиску відповіла Пау Ноні.

Пау походила з досить багатої й сучасної родини, яка відправляла до академії не лише синів, а й дочок — тепер на Кеконі це була більш звична справа, ніж тоді, коли Айт Ю захотів, щоб його названу дочку вишколили так само, як її братів.

— Зеленокоста освіта відкриває багато шляхів, — уточнила Пау. — Ми — частина шанованої традиції. Навіть якщо ти ніколи не береш участі у двобоях, але випустився з академії — уже довів, що чогось вартий. І ніхто цього в тебе не відбере.

— Хіба що тебе вб’ють, — відповів Лотт. — За війни між кланами від нас чекатимуть, що ми будемо битися. Щойно отримаємо свій нефрит — і перетворимося на свіже м’ясо для «горян».

— А ще можна сказати, що війна дає більше шансів просунутися клановою драбиною вгору, — виклично промовила Пау. — Якщо ти — підхожа для цього людина.

— А якщо ти не хочеш бути підхожою людиною? — парирував Лотт.

— Тоді займися медициною чи йди викладай, — сказав Хейке. — Або до покаяльників.

Лотт гучно й насмішкувато форкнув і похитав головою, розриваючи пачку так, що важкенькі батарейки висипалися з пакунка й покотилися столом.

Дудо здійняв руки догори:

— А що ще лишається — стати Йомо Восьмикласником?

Усі знічено реготнули, й атмосфера в залі трохи розпружилась. Кожного року з академії вилітали кілька учнів — довічна ганьба для їхніх родин, — але зазвичай таке траплялося на початку навчання. І тільки одна людина (сталося це більше десяти років тому) полишила академію випускного року, так і не ставши Зеленокостим. Учителі й досі згадували ім’я того учня, наче то був міфічний герой, що перетворився на жорстоку засторогу: завжди можна епічно провалитися і зганьбитися просто останньої миті.

Обличчя Лотта вкрилося рум’янцем, і хлопець швидкими скутими рухами позбирав батарейки.

— Ясно, що ні, — буркнув він, не підводячи очей, але в тоні його й досі чулася зневага.

Тонь демонстративно кахикнув і повернув обговорення до міжкланових справ.

— Особисто я вважаю, що то Ріг прагне війни. На Каула Ланя це не схоже.

— Бач, от саме через такі розмови Стовп має це зробити, — вигукнув Дудо. — І зараз, бляха, слушна мить. «Горяни» прийшли по його брата, то чого вони чекали? Добре, що він показав усім, що має таку ж густу кров, що й старий Каул.

Дудо був типовим учнем академії. Другий син із родини впливового Ліхтарника: його старший брат успадкує родинний бізнес, а сам Дудо надіне нефрит та присягне клану, і це забезпечить родині міцні позиції й подальшу підтримку «безгірників». Схоже, Дудо це цілковито влаштовувало, бо йому бракувало й інтересу до виробництва запчастин, і такту.

— Відколи Світоч постарів та відійшов від справ, інші клани вважають, що Безгірний клан занепав. Вони нас не поважатимуть, якщо не проливати час від часу трохи крові.

Упродовж останніх двох тижнів в академії постійно теревенили про спробу вбити Каула Хіло та про двобій перед Фабрикою, до якого та спроба призвела. Складалося враження, що кожен учень мав родича або друга, а чи родича друга — Пальця Безгірного клану, який був там і бачив, як Каул Лань убив Ґама Обеня. І те, що Ґама — отого темношкірого й спортивного з вигляду Другого Кулака, який порятував його від хлопців із В’є Лонь під «Пекучою пекарнею», чоловіка, що носив чимало нефриту, — убив саме Лань, викликало в Аньденя дуже химерні відчуття.

Аньдень складав бляшанки зі спаржевою квасолею до коробок і тримався осторонь від розмови. Може, це через нещасливо успадковані від батька світлу шкіру й очі чужоземця, та якщо він не згадував про кланові справи, інші учні забували, хто він такий, і відверто обговорювали такі речі в його присутності. Що ж, він був нешлюбною дитиною мішаного походження, дивним сином сумнозвісної матері і, як усі вони підозрювали, геєм (от лише знічений Аньдень і досі уявлення не мав, якими такими шляхами про це дізнався Хіло). Хай як, а він не був схильний відкрито розводитись про те, як його підтримує родина Каул, щоб не давати однокласникам ще одного приводу триматися поруч із ним обережно.

І все ж, коли він прислухався до розмови зараз, йому доводилося ковтати роздратування. Цього разу йому вже кортіло похизуватись своїм місцем у клані й висловитися від душі, пояснити однокласникам, що вони нічогісінько не знають про Каулів. Лань і Хіло, як і всі інші, були людьми, зі своїми тривогами й хибами, і вони щосили старалися робити те, що піде клану на користь, — не учням-безнефритникам їх засуджувати. І вже точно не Лотту Джіну — що він узагалі знає?

Аньдень стиснув зуби й відійшов від групки учнів — розвантажити наступну коробку. Чому він нічого не відповів Лоттові ще до того, як це зробили Пау та Дудо? Це ж про його родину йдеться, це ж його кузенів — але для нього вони майже як рідні брати — Лотт ганить отак відкрито. Якби Аньдень був Каулом за кров’ю та іменем — ці слова спровокували би двобій. Йому варто було вимагати вибачення, та тепер уже запізно. Звичка до скромності, якої він дотримувався все життя, й почуття до Лотта Джіна скували йому язик, і слушна мить проминула.

Вітер завивав за стінами зали зібрань, немов змучений звір. Аньдень намагався переконати себе, що це на краще — те, що він промовчав. Немає ж причин брати це на свій рахунок. Для більшості мешканців Дзаньлуня кланові війни — однаково, що тайфун за вікном: сила природи, стихія, від якої треба ховатися, яку треба перетерпіти, на яку треба жалітися, яку треба обговорити, — неминуча смертельна данина, яка може дорого обійтися. І серед усіх учнів, що обговорювали зараз війну, тільки Аньденя вона стосувалася безпосередньо.

Про те, що сталося, він почув одночасно з усіма. Спочатку за сніданком їдальнею поширились чутки: «Ви чули? Рога застрелили». Аньдень ледь не вронив миску з рук. З голови до ніг його окутали крижаний шок і невіра. Та не встиг він навіть озирнутися й пошукати поглядом мовця, як заговорив хтось інший: «Неправда. Його намагалися вбити, та влучили в одного з його Кулаків. Ріг живий, але кілька убивць утекли, і тепер Каули пішли по душі “горян”».

— Звідки ти про це знаєш? — вимогливо спитав Аньдень, в якого затрусилися руки.

Шестикласники, що сиділи за столом, заскочено подивились на нього.

— Мій брат — Палець, він патрулював Пахву, — промовив хлопець. — Я розмовляв з ним годину тому. Він сказав, що вони всю ніч провели на ногах, а тепер їх викликали до будинку Каулів.

До середини дня новини встигли перетворитися на дикі припущення й суперечливі оповіді. Стовп та Ріг рушили на Фабрику. Кров пролилась. Власних телефонів учні академії в кімнатах не мали. І вже надвечір Аньдень, який просто божеволів від того, що усі начебто знали про ці події більше за нього, спромігся дістатися до телефона в коридорі гуртожитку й подзвонити до будинку Каулів. Кяньла дала йому номер, за яким Хіло можна зателефонувати у квартиру його дівчини.

— Енді, не переймайся, — судячи з голосу, Хіло був у доброму гуморі.

— Я можу чимось допомогти? — спитав Аньдень.

— Завтра завершити навчання зможеш? Ні? Тоді не переймайся, як я і казав.

— А що із Ланем-дзень? — Аньденеві досі важко було уявити, що Лань убив чоловіка на двобої. Не те щоб Стовп не був одним із найпотужніших Зеленокостих серед усіх його знайомих, просто складалося враження, що він не має потреби застосовувати силу. Лань навіть голос дуже рідко підвищував. — Кяньла сказала, що його нема вдома, бо він поїхав до лікаря. З ним усе гаразд?

На якусь мить лінія затихла, а тоді Хіло промовив:

— Енді, він — Стовп. Він розбереться з усім, у що нас «горяни» втягнули, — як це і зробив сьогодні. Хіба я тобі не казав, що щось таке станеться? То й не треба дивуватися. Витримай іспити, ось і все.

— Витримаю, — пообіцяв Аньдень. — Ще пів року — і я зможу допомогти.

— Знаю, Енді, знаю, розслабся. Я на тебе розраховую.

Повісивши слухавку, Аньдень і далі почувався стривожено й напружено, і тієї ночі йому було важко заснути. Усе своє життя Аньдень вважав, що Каули — майже невразливі. До батька-іноземця він відчував образу та зневагу (усі еспенці однакові — пустопорожні, зарозуміли й не варті довіри), а трагічна доля матері, до якої призвели нерозважливі вчинки та безум, викликала у нього суміш горя, відрази та жаху. Це в родині Каул він хотів би народитися.

А тепер Аньдень старанно шукав собі заняття в кутку зали зібрань, складаючи спорожнілі коробки, щоб не повертатися до розмови з Лоттом та іншими, і думав натомість про те, що з ним сталося на День човнів. Коли його запхали до машини Ґоньта й повезли на зустріч із Айт, його вважали за Каула, й він із тривогою розумів, що і є Каулом, — та однаково до нього поставились як до дитини, що не здатна чимось усерйоз допомогти. І зараз він почувався так само.

Після тайфуну Дзаньлунь мав такий вигляд, немов його вишурувала з водометів орда незграбних велетнів. Дерева й електричні стовпи повалені, автівки перевернуті, а Рибгород, Кузню та Храмовий квартал почасти затопило. Аньдень та його однокласники пропрацювали кілька днів у центрах допомоги або розносячи припаси людям, що залишились без електрики, водогону, або тим, кому бракувало їжі. У такі часи на вулицях панував мир. Клани піклувалися про мешканців своїх територій і допомагали Ліхтарникам усе розчистити та відбудувати. На спільних чи нейтральних територіях вони працювали пліч-о-пліч — наставало негласне тимчасове перемир’я.

У день самого Свята осені, по обіді, Аньдень розчищав завали у Храмовому кварталі. Тайфун поклав край решткам літньої спеки й розчистив небо, що тепер хизувалося приголомшливо-ясною блакиттю — не лишилося жодного сліду смогу. Люди з певним сарказмом гукали одне до одного: «Щасливого Свята осені!» — збираючи сміття у промислові контейнери та замітаючи тротуари. Натовпи, що юрмилися в місцях поклоніння, якими повнився квартал, цьогоріч були меншими, ніж зазвичай, але навколо все одно було чутно пісні та звуки петард.

— Треба відкотити цей контейнер на узбіччя, — сказав Лотт, вказуючи на щільну плутанину впалих гілок, що вкривали вулицю.

Аньдень пішов за Лоттом, тягнучи за собою сміттєвий контейнер. Вони примостили смітник і разом взялися до праці, збираючи й ламаючи потрощене дерево, щоб наповнити контейнер. Спочатку вони не розмовляли: Аньдень усе ще не визначився, чи досі сердиться на те, що Лотт казав у залі зібрань два дні тому. Якщо Лотт і зауважив, що Аньдень на нього часто кидає мимовільні погляди, то вигляду не подавав і навзаєм не зиркав. Його начебто повністю поглинули нинішнє заняття й далекі думки, і лінія сердитих губ трохи кривилась, поки жилаві руки, напружуючись, ламали гілку за гілкою.

Сердитий на самого себе, Аньдень відвернувся й нахилився підібрати безладно розкидані дощечки ґонту з даху. Сам він не знав нікого з такою ж орієнтацією, за винятком майстра Тео, старшого наставника в Чутті. І щодо Лотта певності не мав. Вони належали до одного й того самого кола, та Аньдень не міг назвати Лотта своїм другом — вони завжди були разом з іншими, та й Лотт мав ближчих товаришів (як-от Дудо чи Хейке), з якими гаяв вільний час. Аньдень ніколи не пробував влитися до їхнього вузького кола чи самовпевнено шукати можливості зустрітися з однокласником наодинці. Він чув, як Лотт звично висловлював цікавість до жінок, але, наскільки знав сам Аньдень, жодних серйозних стосунків не мав. Власне, в академії мати серйозні стосунки було непросто — тут дотримувались традиційно чернечого підходу до романтики між учнями, тобто, строго кажучи, стосунки були офіційно заборонені.

А все ж часом Аньденеві здавалося, що щось-таки у поведінці юнака проскакує: то надто довгий погляд, то швидкість, з якою він погоджувався грати в одній команді в рілейбол, то зацікавленість у якомусь дуже буденному занятті — наприклад, розбирати разом завали на вулиці.

На Кеконі до гомосексуальності ставилися як до чогось, звично притаманного людям, — усе одно, що до кам’яноокості, й людину в цьому винуватили не більше за дитину, яка народилася глухою. А втім, як і з кам’яноокими, це вважалося неталаном, знаком, що родину незлюбили боги, які в такий спосіб хочуть покарати рід, що їх образив, й обрізати родинну гілку. Такий погляд на речі Аньденя не дивував і не особливо тривожив. Він і без того знав, що його родина проклята. Та загалом поруч із чужим неталаном люди почувалися незатишно, а у своєму зізнаватися не квапились. Він був певен, що в академії дехто в нього за спиною смикає себе за праву мочку вуха. Та знову задивившись на Лотта — як той спиняється, щоб витерти рукою піт із чола, як витягується його довга спина, коли хлопець тягнеться по наступну гілку, — Аньдень відчув, як щось болісно кольнуло у грудях, щойно він уявив, що й Лотт із таких людей.

Лотт зненацька сказав:

— Я чув, щó з тобою сталося на День човнів.

Аньденя це ошелешило. Він зупинився на мить, кинув шмат сміття до контейнера й витер запилюжені руки об штани. Про те, що сталося на День човнів, він в академії нікому не розповідав. Не тому, що хотів зберегти це в таємниці, а просто не любив привертати до себе увагу. Та й розмова з Ґоньтом і Айт була тією клановою справою, якою Лань і Хіло могли не схотіти ділитися, тому він сказав однокласникам, що загубився в юрмі й повернувся до академії сам-один.

— Почув від свого старого, — сказав Лотт.

Аньдень повільно кивнув. Він пригадав, що батько Лотта — Кулак високого рангу. Та все одно дивно було думати, що той, мабуть, прямий підлеглий Хіло.

— Він там був? — Аньдень не пригадував усіх чоловіків, що супроводжували Хіло того дня.

— Його розчарувало, що «горяни» тебе відпустили, — похмурі вуста Лотта скривились у цинічній посмішці. — Казав, що заради тебе Ріг пішов би війною. А мій старий був готовий штурмувати Молоток, збирався дістати собі ще нефриту. Казав, що вони вже той дім оточили, й таке всяке.

Аньдень відвів погляд, зняв окуляри і взявся протирати скельця від піску, аби тільки приховати зніяковіння. Тільки-но йому здавалося, що між ним і Лоттом уже готова зародитися дружба, якийсь зв’язок, хай навіть дрібненький, завжди ставалось отаке: раз — і все начебто абсолютно навпаки. Схоже, що зараз саме такий випадок. Навіщо йому Лотт таке каже?

— Тоді твій старий, певно, щасливий, що війна наближається, — монотонно промовив Аньдень, але його тон не приховував того, що він вважав зауваження Лотта образливим. — І мені навіть не довелося померти, щоб вона почалась.

Лотт гмикнув.

— Кеке, не бери на свій рахунок. Мені байдуже, що там мій старий собі думає.

Він кинув до контейнера ще одну гілку, а тоді сперся спиною на смітник і з цікавістю подивився на Аньденя темними очима. Серце Аньденя пропустило удар.

— А ти знаєш значно більше, ніж показуєш, правда? — сказав Лотт. — Маєш більший стосунок до клану, ніж усі ми, але зайвий раз не розводишся. Щось я все не збагну, хто ж ти такий насправді, — в його тоні читалася лінива зацікавленість, та в погляді була якась розгублена наполегливість, може, навіть дрібка гніву.

Аньдень почувався незручно й намагався зметикувати, що ж відповісти.

Тонь покликав їх з іншого боку перехрестя:

— Гляньте-но.

Аньдень озирнувся, і всередині все стиснулося, коли він упізнав автівку. Вулицею повільно повз осяйно-чорний «ЗТ-валор», що тягнув причеп, на краю якого примостилися двоє Зеленокостих — чоловік та жінка. Автівка спинилась на розі й загуділа клаксоном. Зеленокості зістрибнули і взялися роздавати жовті тістечка з довгих алюмінієвих таць, закладених традиційними святковими наїдками. Одразу ж зібралася юрма, що жваво, але з повагою оточила автівку.

— Щасливого Свята осені! — казали Зеленокості. — Будь ласка, по одному кожному. Щасливого Свята осені!

Дверцята «валора» розчахнулися, і звідти вийшов Ґоньт Аш. Навіть одягнений по-святковому — у білу сорочку й темний костюм, що приховували більшу частину його нефриту. Ґоньт мав настільки приголомшливий вигляд, що юрма миттю розступилася перед ним.

— Дякуємо, Ґоньте-дзень! — гукали люди, вітаючи його. — Нехай боги осяють Гору своєю милістю.

Ріг Гірського клану привітно кивав, заговорював з деякими людьми, коментував успіхи в розчищенні завалів і роздавав жовті пундики. Аньдень повернувся до роботи, старанно ігноруючи те, що відбувалось навколо, та зуби в нього стиснулись, а обірвані гілки він ламав об коліно з усе більшою й більшою силою.

— Гей, ви, четверо! Пацани з академії, — гукнув густий голос Ґоньта. — Ходіть сюди.

Вони повагалися, перезирнулися, але не підкоритися було б відверто грубо. Тонь і Дудо підійшли ближче, минула ще одна мить вагання, і Лотт та Аньдень до них приєдналися. Ґоньт простягнув кожному по тістечку — теплі й м’які, щойно з печі, пахли маслом і мармеладом.

— Нагорода за важку працю, — сказав Ріг.

Тонь, Дудо та Лотт знервовано позирали на тістечка, не в змозі приховати здивування.

— Дякуємо, Ґоньте-дзень, — промимрив Тонь, а інші двоє повторили за ним, привіталися, приклавши до чола одну руку, й розсудливо позадкували.

Та не встиг Аньдень піти за ними, як Ґоньт з повільною ваговитістю пітонових обіймів охопив його рукою за плечі. Він тихо пророкотав Аньденеві майже на вухо, щоб інші не почули:

— Я розчарований тим, що ти не прийняв пропозиції.

Коли Аньдень побачив Ґоньта вперше — там, у Літньому парку, перед «Пекучою пекарнею», — то був наляканий і приголомшений дужою та яскравою постаттю цього чоловіка. Але тепер він думав: «Ґоньт Аш намагався вбити моїх кузенів. Він хоче, щоб усі члени родини Каул померли». Аньдень відчував увесь нефрит, який чоловік носив на руці, тягар густої енергії, що торкалася його потилиці. Змусив себе підвести погляд і подивитися Рогу у вічі.

— Ґоньте-дзень, може, я й еспенець з виду, — промовив він, — але це не значить, що мене можна підкупити, як пса.

Ґоньт — без здивування, без натяку на образу — сказав:

— Сьогодні Свято осені, й боги чекають, щоб ми виказували щедрість. Тому я дам тобі одну пораду, Аньденю Емері. Не псуй думки Стовпа про тебе можливими образами. Дуже прикро вийде, якщо ми станемо ворогами.

Ґоньт відпустив Аньденя й повернувся до «валора» та причепа з вантажем тістечок.

Аньдень підійшов до однокласників, що стояли на іншому боці вулиці, витираючи крихти з ротів.

— Що він тобі сказав? — спитав Лотт, дивлячись на Аньденя з іще дужчою невпевненою цікавістю.

— Побажав щасливого Свята осені, — Аньдень витріщився на теплий пундик у руці, але їсти йому не хотілося. Він спостерігав, як автівка Ґоньта від’їжджає вулицею. — А ще хотів пояснити, що, якщо стану Кулаком Безгірного клану, «горяни» відкриють на мене полювання.