Нефритове місто

РОЗДІЛ 13
ПРОХАННЯ ПРО ПОСЛУГУ

Шае почала подобатися нова домівка в Північному Сотто. Вона енергійно взялася за облаштування квартирки, й це створювало відчуття продуктивної праці. І хоч Шае не знала, що робитиме далі, коли з цим закінчить, те заняття заряджало її впевненістю — вона зможе. Зможе жити в Дзаньлуні поряд зі своєю родиною, але й обстоюючи власну незалежність. Вона купила симпатичні, хоча й лише базові, меблі, запаслася всіма необхідними дрібничками та знову навчилась куховарити на одну людину. Почала досліджувати околиці й із задоволенням з’ясувала, що там чимало крамничок, які торгували всім на світі — від брендових сумок до смердючих порошків із трав, — та багатий вибір забігайлівок: від устричних барів до нічних яток, з яких продавали локшину. Північний Сотто був дорожчим районом, ніж велелюдний та занехаяний Сотто-Вілледж, — це модний і благополучний квартал, де оселялися молоді працівники контор, художники й чимало іноземців. Тут Шае могла носити сміливі принти та яскраві спідниці зі свого еспенського гардеробу, й ці речі не здавались недоречними, а навпаки — робили її модною та стильною. Тут Дзаньлунь був космополітичним і відкритим світові.

А все ж, хай навіть наївні відвідувачі міста цього й не помітили б, Шае бачила, що кланові правила діяли тут так само чітко, як і будь-де. Куди б не йшла, помічала у вікнах білі ліхтарі — справжні або дешевенькі, вирізані з паперу. Не раз і не двічі проминала одного, двох, часом навіть трьох людей Хіло. Без свого нефриту відчути їхні аури вона не могла, але помітити їх було нескладно: жорсткі й суворі молодики (а іноді й жінки), гарно вбрані, озброєні ножами й короткими мечами, а нефрит носять так, аби він впадав у вічі. Здебільшого люди їх швиденько оминали, щоб не привертати небажаної уваги. Шае чинила так само, проте з іншої причини.

Сусідами її були пара трохи за двадцять, і, судячи з вигляду, працювали вони у Фінансовому кварталі (жінка тримала крихітного песика, що через розмір та шарм нагадував розгодованого щура); самотня жінка середніх літ, яку завше навідували самотні подруги середніх літ, щоб разом випити й гучно зіграти в карти; та юнак студентського віку, що в’їхав до квартири поруч із Шае десь через два тижні після її переїзду. Він часто виходив та повертався, й коли вони кілька разів кивнули одне одному, зустрічаючись у коридорах або на сходах, Шае замислилась, чи не треба представитись. Але вагалася. Щойно вона промовить ім’я «Каул» — і її приємній анонімності настане край.

Вона казала собі, що це безглуздо — щоб таке заважало їй знайомитись із новими людьми. І коли знову побачила сусіда, вони якраз удвох виходили з будинку.

— Ми постійно бачимось, а я не знаю, як вас звуть, — усміхнулась вона.

— Ой, — трохи присоромлено відповів юнак, нахилив плечі вперед і торкнувся чола в жесті неформального привітання. — Цаунь Юденьжу.

Шае відповіла таким самим жестом:

— А я — Шае.

Цаунь Ю вигнув брови. У Шае спалахнули щоки. Вона хотіла назватися повним ім’ям та прізвищем, але якось так вийшло, що з губ зістрибнуло тільки скорочене. О боги. Він, мабуть, подумав, що вона безсоромно фліртує. Цаунь був привабливим молодиком, хай навіть молодшим за неї, ще й постійно носив маленьку чорну шапочку, що робила його схожим на малолітнього злочинця. Але ж річ не в цьому. Вона не збирається вибивати клин клином.

— Приємно познайомитись, пане Цаунь, — Шае ввімкнула задню й повернулась до формальностей, потайки жахаючись, який химерний безлад вона влаштувала з простенької спроби познайомитись. — Гадаю… ми ще побачимось.

Вона якимось дивом примудрилася зберегти витримку, приязно всміхнулася й неквапом вийшла на вулицю, наче від самого початку збиралася виставити себе ідіоткою.

Шае твердо намірилась почати пошук роботи, тому пішла до міської бібліотеки і взялася вивчати каталоги підприємств Дзаньлуня, виписуючи назви й адреси компаній, що її зацікавили, до блокнота на пружинці. Минуло кілька годин, і її знову заскочило, який же це безглуздо повільний та неефективний процес — геть як пошуки квартири. Безгірний клан контролював фірми з різних галузей: часом володіючи ними безпосередньо, але здебільшого — надаючи покровительство Ліхтарникам, що сплачували кланові внески. Кілька вдалих телефонних дзвінків — і можна обійтися без усієї цієї біганини. Вона замислилась, чи дотримуватися цього шляху — не приймати допомоги від родини — насправді вагомий принцип, чи її гордість уже просто сягнула позначки «ідіотизм».

Шае знала, що з цього приводу думав Хіло. Та все одно наполегливо продовжувала ще з пів години, відтак згорнула книжки й пішла з бібліотеки, досі не впевнена: змарнувала вона час чи витратила його з користю. Дорогою додому купила друкарську машинку, щоб оновити резюме. Не минуло і двадцяти хвилин, відколи вона повернулася, як у двері постукали.

Шае відчинила й побачила в коридорі Ланя.

— Можна зайти? — люб’язно спитав він.

Вона так здивувалася, що просто прочинила перед ним двері. Він зайшов до квартири, лишивши двох тілоохоронців у коридорі, й зачинив за собою двері. Якусь мить з цікавістю роздивлявся вітальню. Шае штрикнув сором. Це ж яким убогим для нього є її житло, дешевим та не вартим того, щоб служити резиденцією представниці родини Каул. Вона схрестила руки на грудях і сіла на жорсткий новий диван, відчуваючи, що вже наготувалась до оборони, хоча Лань ще й слова не промовив. Якби це був не Лань, а Хіло, той пройшовся би кімнатою, торкаючись речей. «Миленько, — сказав би Хіло, знизав плечима й усміхнувся б, як людина, розвеселена через дитину, яка впала в істерику й оголосила, що спатиме на вулиці. — Шае, тобі це місце подобається? Ну, раз подобається…»

А Лань промовив:

— У тебе є щось випити? Надворі й досі спека.

Він рушив був до кухоньки, але Шае підскочила, і сказала:

— Вибач, я принесу. Мала би сама запропонувати, але ти… мене здивував.

Вона поспіхом проминула його дорогою на кухню, де, якщо чесно, могла зручно розміститись лише одна людина, й дістала з холодильника глек із охолодженим чаєм з прянощами. Налила для нього повну склянку, швиденько розклала на тарілці трохи кунжутного печива та підсмажених горіхів і принесла все до вітальні.

Лань взяв у неї склянку і всміхнувся, немовби вибачаючись, що завдав їй клопоту, а тоді жестом запропонував сісти на диван і сам сів поруч, соваючись на надміру твердих нових подушках.

— Чи… все гаразд? — спитала Шае.

Вона не могла збагнути, чому Лань приїхав до неї, а не викликав її до будинку Каулів.

Відповів Лань різко:

— Мені що, потрібна причина, щоб навідати молодшу сестру?

І щойно Шае завмерла, зачувши неприхований докір, як він підморгнув, показуючи, що просто жартує. Цей жест був настільки характерним для Ланя, коли той поводився найрозслабленіше, і водночас настільки контрастував із серйозним флером, що огортав його, коли він став Стовпом, що Шае аж розсміялася.

Лань вихилив половину склянки, а тоді повернувся до Шае з уже серйознішим виразом обличчя.

— Шае, я прийшов не просто так, — і перед тим як продовжити, він якийсь час добирав слова. — Я маю певні сумніви, чи Дожу розповідає мені все, що я мушу знати. Кращого Синоптика не знайти, і ти знаєш, які вони з дідом близькі. Але є дещо в його словах, дрібнички, які змушують думати, що я не можу покластися на нього повністю.

Шае скривилась — Дожу їй не подобався.

— Ти ж можеш призначити на його місце когось іншого.

Лань поглянув їй прямо у вічі, як це часто робив.

— Я поважаю твоє рішення триматися осторонь від кланових справ. Мені не подобається, що ти без нефриту ходиш містом, але зупиняти тебе не буду. Хай там що ти вирішиш — я тебе підтримаю. Я це вже казав, і нічого не змінилося.

— Але… — додала Шае, і плечі в неї похилилися.

Ну от, це було лише питанням часу…

— Мені потрібна людина, якій я довіряю і яка знається на справах, щоб поїхати до копалень і роздивитися довкруги. Погортати рахункові книги, перевірити, чи все в порядку, переконатися, що все чітко відповідає офіційним звітам НАК. Така собі особиста послуга.

Відповідати одразу вона не стала. Тепер Шае розуміла, чому Лань приїхав до неї під приводом відвідин, а не став говорити про це в будинку, де їх міг помітити Дожу й замислитись, що відбувається.

— І це все? — спитала вона.

Він насупився, немов запідозрив у її словах сарказм:

— Це ж кілька тижнів роботи.

— Знаю, але це все, що тобі потрібно, більше ні про що не проситимеш?

— Ні, — сказав він. — Це все. Шае, я не збираюсь тихцем, отак поступово втягувати тебе у кланові справи, якщо це маєш на увазі.

У його тоні промайнув натяк на різкість, і Шае винувато опустила очі. Засумнівавшись у Ланевих мотивах, вона образила його гордість, і це по тому, як він уже пішов на поступки, коли завітав сюди й попросив молодшу сестру про допомогу.

Кілька років тому стосунки Шае з еспенцями почалися з кількох невеличких і простих прохань, які перетворилися на дещо більші прохання, а ті згодом — на теку з її іменем і майже зруйнували її стосунки з дідусем. Шае пам’ятала, як один-єдиний крок у певному напрямку може провіщати незворотні зміни на життєвому шляху.

Але ж цього разу її просить брат, а не Джеральд чи хтось із його усміхнених командирів. Лань був Стовпом, він міг вимагати від неї відданості, попросити, щоб вона стала навколішки й повторила присягу, а якби відмовилась — міг прогнати її з родини. Але він цього не зробив. Шае не думала, що він розглядатиме таку можливість, навіть у разі її відмови. Вона завжди довіряла Ланю, і тепер їй про це нагадали.

Несподівана подорож на південь, углиб острова, змусить відкласти дещо невиразні плани пошуку роботи, але не те щоб вона себе обмежувала якимись строками.

— Ланю, я поїду, — промовила Шае. — Зроблю тобі послугу.