Нефритове місто

РОЗДІЛ 36
НЕХАЙ БОГИ ЙОГО ПРИЗНАЮТЬ

«Ну хоч не дощить», — подумав Хіло.

Ланів поховальний почет довго й повільно тягнувся вулицями аж до фамільної ділянки на кладовищі, що лежало на схилі Вдовиного пагорба, неподалік від Академії Каула Душужоня. Колотнеча здійнятись не могла (урвати останню урочисту путь зеленокостого воїна означало накликати на себе біду), але напругу можна було помацати руками, вона низько ширяла над церемоніальною ходою, немов щільні хмари пізньої осені. На чотири дні, поки клани ховали своїх небіжчиків, над Дзаньлунем зависла ілюзія спокою. «Безгірники» повернули тіла Зеленокостих, які загинули у гральних домах, тож «горяни» могли провести всі потрібні ритуали. У підпорядкованих Безгірному клану частинах міста у вікнах осель та установ висіли церемоніальні ліхтарі, що скеровують духів, — аби вшанувати Каула Ланя, онука Світоча, Стовпа свого клану, й допомогти богам його признати.

Хіло ішов за катафалком уже не одну годину. Одразу за ним, пліч-о-пліч, крокували Шае та Майк Кень — новопризначений Ріг клану. Потім простували голови інших впливових родин, що входили до клану: Кулаки, Таланники чи Ліхтарники, — а ще далі тягнувся довгий натовп решти прихильників клану, що долучилися до ходи, аби віддати шану. Десь там, позаду, разом із Тажем була Вень. Хіло хотів би, щоб вона йшла попереду, поруч із ним, але вони ще не одружилися — весілля відклали на невизначений строк. Замість того щоб планувати власне весілля, Хіло ішов на похорон брата.

Зазвичай перед похороном члени родини два дні та дві ночі чували біля вкритої білою тканиною труни, зберігаючи мовчання, тож останніми днями Хіло спав не більше чотирьох годин поспіль і дійшов до межі пекельного виснаження. Щокілька хвилин поперед катафалком лунали поховальні гонги й барабани, які мали привернути увагу богів, щоб ті спостерігали за тим, як Лань долає путь до царства духів, і ці звуки підштовхували Хіло переставляти ногу за ногою. Вважалося, що під час чування не можна розмовляти чи спати, бо якщо дух померлого хотів залишити якусь звістку, то мав би передати її саме в цей час. А якщо такого не траплялося, це означало, що близька людина покинула земну юдоль і спізнала спокій.

І, на думку Хіло, то ще один доказ, що вся ця духовна маячня — повна фігня. Привид Ланя, якщо він і був десь поблизу, запевно не спізнав спокою, й Хіло був упевнений, що якби брат міг щось розповісти — він це обов’язково зробив би. «Ти — не Стовп, — сказав би він. — Я для цього народився, мене цього вивчили, і глянь-но — мене це вбило. Гадаєш, у тебе краще вийде? Дідо завжди казав, що весь толк із тебе — стусани».

— Стули пельку, — пробурмотів Хіло, хай навіть і знав, що насправді розмовляє не з Ланем, а зі своїми страхами, які промовляли братовим голосом.

Минулої ночі, у мить слабкості, спричиненої безсонням та забобонами, він поклав руки на руків’я Ланевого меча-місяця й так розсунув межі свого Чуття, що у свідомості злилися в один хоровий білий шум десятки аур та сотні серцебиттів. Однак він не відчув ані найменшого натяку на присутність Ланя. Під час чування перед ним не проявився жоден дух, не звернувся до нього, навіть не сказав: «Брате, не переймайся, ти скоро до мене доєднаєшся».

Нарешті вони дійшли до кладовища. Катафалк повільно здіймався до поховальної ділянки, де вже викопали нову яму поряд з фамільним пам’ятником із зеленого мармуру, де поховали батька Хіло та їхніх предків. Троє покаяльників-божистів у білих похоронних рясах очікували, щоб розпочати останні ритуали.

Мати Хіло стояла поруч із Каулом Сенем, який сидів у візку біля могили; Кяньла тримала над ним парасольку від сонця, хоча й погода була хмарна. Вони під’їхали сюди ще до процесії. Каул Вань Жя, яку висмикнули з будиночка в Маренії, стояла, похиливши плечі, наче людина, яка вже давно припинила боротися зі світом чи питати, чому так сталося; її зболений погляд був тьмяним, як очі старої ляльки. Патріарх не ворушився, вузлуваті руки вчепилися в поруччя візка, немов корені дерева, що загрузли у глині.

Хіло обійняв матір, але та на обійми відповіла мляво і, здавалося, навіть на нього не глянула. Серед її дітей Лань був найвідданішим сином, він приділяв їй уваги більше за інших двох разом.

— Люблю тебе, ма, — сказав Хіло.

Вона не відповіла. Сивина в її волоссі впадала у вічі більше, ніж зазвичай, а мішкуваті білі похоронні шати додавали поставі опецькуватості. З усіх членів родини її, либонь, спіткав найбільший шок. Хіло сумнівався, що Лань якось особливо звірявся матері про те, яка ситуація між кланами склалася в місті. І тепер жінка, яка занурилась у невідання, переживала найстрашніший біль, тому Хіло постарався зробити зарубку в пам’яті, що вона мусить переїхати ближче до родини або ж треба буде найняти когось, хто краще дбатиме про неї в Маренії.

Він підійшов до діда й шанобливо опустився навколішки, приклавши складені долоні до чола.

— Дідусю.

Хіло звівся на ноги й нахилився, щоб поцілувати набридливого старого в чоло. Він майже очікував, що його дід скине вгору руку-лапу й роздушить йому трахею просто перед очима глядачів. Пальці Каула Сеня ворухнулись, та він просто хмуро подивився на свого останнього онука з невиразною огидою. Хіло ступив убік, пропускаючи вперед Шае, яка стала поруч з візком та взяла дідуся за руку.

— Де Дожу? — почув Хіло адресоване сестрі буркотливе запитання.

Присутність дідуся на кладовищі непокоїла Хіло. Нині Каул Сень поводився ще непередбачуваніше. Що він може сказати? Чи не розжалує він Хіло просто перед публікою, чи не почне розводитись про те, яким прекрасним сином був його Ду? Та зараз Хіло трохи розпружився. Добре, що дідусь був тут, — у тому візку він мав розгублений та кволий вигляд. Ясно було, що він просто немічний старий, а не Світоч Кеконю. Хіло знав, що стара гвардія серед членів клану могла агітувати за те, щоб Каул Сень повернувся до головування. Та тепер вони побачать, що це неможливо.

Хіло став коло труни. І поки збиралися інші члени клану, він зауважував, чи вони спочатку підходять до нього, щоб віддати шану новому Стовпу, а чи пошепки висловлюють співчуття Каулові Сеню. Багато з них підходили до нього, як і передбачав звичай. А деякі — ні. І їх було достатньо, щоб Хіло зрозумів: його позицію як Стовпа підтримують далеко не всі.

Коли разом із Тажем до нього наблизилась Вень, він скромно поцілував її в щічки. Вона мала чудовий вигляд — навіть незважаючи на те, що біла пудра, яка символізувала жалобу, приховувала притаманну її шкірі осяйність. Коли його губи на мить торкнулися її обличчя, долоня Вень ковзнула в його руку.

— Не звертай уваги на тих стариганів, — шепнула Вень, немов прочитала його думки чи — і це ймовірніше — побачила, як він зиркає на групку гостей, які ще не підійшли до нього й не привітали як Стовпа. — Вони ще не змирилися з реальністю.

— Деякі з них мають вплив, — тихо відповів Хіло. — Серед них є радники.

— На війні від радників нема користі, — сказала Вень. — Зараз Ліхтарники потребують не податкових канікул чи постанов, а захисту. Їм потрібен сильний клан. Подивись на всіх цих Кулаків, як вони гуртуються навколо тебе. Увесь клан це бачить, — вона стиснула його пальці й відійшла до братів.

Хіло роззирнувся юрмою й нарешті побачив Аньденя, що стояв осторонь. Він перехопив кузенів погляд і жестом покликав його стати разом з родиною. Аньдень повагався, але підійшов. Судячи з вигляду, бідного малого горе просто розчавило, очі він мав червоні, а обличчя таке ж бліде і змучене, як у Ланя, щойно витягнутого з води.

— Енді, чому ти стояв там на самоті? — м’яко промовив Хіло. — Ти один із нас, маєш бути поряд.

Обличчя Аньденя так скривилось, немов він ледь тримався купи, та хлопець мовчки кивнув і став поруч із Шае.

Гонги й барабани видали останній гуркіт, від якого Хіло заболіла голова, а тоді стихли — і разом із музикою затихла юрма. Старший серед покаяльників, Знавець, ковзнув уперед і завів низьким голосом довгий речитатив, що мав супроводити дух Ланя в посмертя, де він перебуватиме в мирі та спокої, допоки не настане довгоочікувана мить Повернення, коли всьому людству дозволять повернутися на небо й відновити втрачену близькість до богів.

За кілька хвилин Хіло вже відволікся. В усіх належних місцях його губи ворушились у такт декламуванню, та він ніколи не вірив у те, чого не міг побачити чи відчути своїми непересічними чуттями. Релігія божизму сплела заплутану історію з простих істин, які людям складно прийняти.

Нефрит був речовиною таємничою, але цілком природною, а не якимсь там даром богів чи уламками небесного палацу. Кеконьці просто виграли в генетичну лотерею, як ті перші мавпи з протиставленим великим пальцем, — ось і все. Люди не були нащадками богів і не повернуться до божественного стану. Люди — це люди. Сила нефриту не робила їх кращими, не наближувала до божественності, вона просто додавала їм могутності.

Хіло роздивлявся похмуру юрбу. Вона складалася зі впливових Ліхтарників — власників фірм, керівників корпорацій, суддів, політиків. Вони тримали білі конверти зі спеціальними внесками, які мали оплатити похорон Ланя й публічно засвідчити, що вони залишаються відданими клану. Наразі це був радше жест, не обіцянка, Справжня сила їхньої вірності проявить себе в наступні тижні та місяці. І то залежно від того, що станеться згодом, куди саме поверне кланова війна.

Хіло зиркнув праворуч, ліворуч, на членів родини, що вишикувались навколо нього попереду інших жалобників. Сьогодні він влаштував для клану оглядини: Шае-Синоптикиня, суворі брати Майки — Ріг та Перший Кулак, його наречена, обдарований юний кузен — усі тримались разом. Упевнена публічна декларація того, що молодше покоління Безгірного клану досі потужне, й це запевне означає, що клан має майбутнє. Він сподівався, що поки цього вистачить.

Відправа завершувалася, ще кілька разів промурмотіли рефрен: «Нехай боги його признають», і всі розвернулися до труни, яку опустили в землю. Хіло мусив ще деякий час лишатися на місці та приймати співчуття від вервечки доброзичливців. Хоча насправді йому кортіло лягти на землю й від’їхати. Шае, що витримала чування разом із ним, стояла прямо, дивилася поперед себе й підтримувала матір під руку. Каул Сень у своєму візку мав вигляд незграбний та розгублений. Юрма змішалася, заточилися приглушені розмови. І все це гнітило вкрай.

— Он голова Сонь іде, — шепнула йому Шае.

Тлустий і рум’яний політик підійшов ближче й тактовно поклав білий конверт на спеціальну тацю біля могили.

— Кауле-дзень, — статечно промовив він і підвів руки у традиційному привітанні. Хоча Хіло помітив, що надовго його руки біля чола не затримались і схилятися в подобі поклону той не став. — Словами не передати, який тягар маю на серці через вашу втрату.

— Дякую, що прийшли розділити нашу жалобу, пане голово, — сказав Хіло.

— Ваш брат заслуговував бути Стовпом значно довше. Він був розважливим і мудрим лідером, який дбав про потреби країни й ніколи не забував про друзів клану. Я завжди відчував до Каула Ланя якнайглибшу повагу. Це така величезна втрата.

— Так і є, — погодився Хіло, старанно утримуючи на обличчі нейтральний вираз, хоча було більш ніж зрозуміло, що голова Ради наполегливо передає йому послання і, судячи за хитруватим поглядом, уже порівняв колишнього Стовпа з новим не на його користь.

Сонь висловлювався гладенько, по-дипломатичному, та Хіло не треба було застосовувати Чуття, щоб відчути обачливу невпевненість цього чоловіка, якою пашіла вся черга Ліхтарників, що зібралися тут сьогодні. Вони покладалися на те, що клан їх захистить і підтримає, а дивлячись на Хіло — звертали увагу на його молодість і репутацію прихильника насильницьких методів.

Після похорону Шае підрахує грошові внески, й тоді він краще уявлятиме ситуацію, знатиме, наскільки сильно йому варто непокоїтись. І хай як йому кортіло знайти втіху у словах Вень, Хіло розумів: не важить, скільки в нього відданих Кулаків; якщо він втратить підтримку Ліхтарників, якщо вони почнуть перебігати до «горян», він може втратити клан. Хіло не без зусилля розвернувся, щоб ґречно привітати наступну людину, яка стояла за Сонем, аби віддати конверт і висловити шану.

Коли потік гостей нарешті вщух і юрма почала розходитись, до нього підійшов Аньдень.

— Хіло-дзень, — промовив він, вагаючись, — нам треба поговорити.

Юнак скривився, немов страждав від фізичного болю. І коли заговорив, слова ринули потоком, а на обличчі застиг вираз, як у людини, що молить пробачити їй жахливий злочин.

— Є дещо, про що я тобі не розповів, коли слід було. Якби ж… якби ж я тільки…

Хіло відвів засмученого кузена вбік.

— Енді, що сталося?

— Перед смертю Лань просив мене виконувати його прохання. Відправляв мене туди, щоб я забирав для нього посилки і приносив, не кажучи нікому ні слова, — у зболеному шепоті Аньденя відчувалася напруга. — Коли ми востаннє бачились, Лань поводився дуже дивно. Сердитий, сам на себе не схожий, і аура його теж по-іншому відчувалася, надто гострою була. А ті посилки… Хіло, там були флакони. Флакони з…

Хіло схопив Аньденя за вилоги костюма й притягнув до себе. Він труснув головою — один раз, але різко.

— Не кажи цього, — промовив він низьким та сердитим тоном.

Аньдень завмер і мовчки витріщився на нього.

Обличчя Хіло наче викресали з каменю. Він нахилився вперед і сказав Аньденеві майже на вухо:

— Лань був головою нашої родини, Стовпом нашого клану. Його вбили «горяни», і я зроблю все, щоб вони за це заплатили. І хай що, я нікому не дозволю заплямувати пам’ять про мого брата чи дозволити засумніватися в могутності нашої сім’ї. У жодному разі, — він ще міцніше схопив Аньденя за вилоги й відсунув хлопця трохи далі, щоб зустрітися з ним поглядом. — Те, що ти мені зараз сказав… ти з кимось іншим про це говорив, у академії?

— Ні, — відповів Аньдень, широко розплющивши очі. — Ні з ким.

— Ніколи більше про це не згадуй.

Аньдень мовчки кивнув, проковтнувши клубок у горлі.

Хіло розтиснув пальці, й лютий вираз лиця пом’якшився. Він розгладив Аньденів піджак і опустив долоні на хлопцеві плечі:

— Енді, мене це теж поїдом їсть — те, що ще я міг зробити. Я міг звертати на все більше уваги. Мав тієї ночі відправити з ним охоронців. Але тепер усе це не має значення — що сталося, те сталося, і нам цього не змінити. Нема в цьому твоєї провини, ані на крихточку.

Аньдень не дивився на нього, він провів по очах зворотним боком долоні. Хіло нестерпно було бачити, що хлопця отак опосіли горе й почуття провини. Він тихо спитав:

— Тобі треба відпочити? Хочеш, щоб я поговорив із кимось в академії?

Аньдень одразу ж похитав головою:

— Ні, я хочу випуститися вчасно.

— Добре. Лань теж цього хотів би, — Хіло спробував підбадьорливо всміхнутися кузенові, та Аньдень і далі не підводив погляду.

Хлопець кивнув і відійшов, приєднуючись до товаришів за навчанням, що стояли неподалік разом зі своїми родинами.

Хіло втомлено зітхнув, спостерігаючи, як іде кузен. Він не збирався отак суворо з ним говорити, та невдовзі Аньдень складе обітниці й стане членом клану під час війни — тому дуже важливо, щоб він зрозумів. У клані Зеленокостих спадщина важить найбільше. Авторитет Ланя ґрунтувався на спадку, який залишили його дід та батько, а авторитет Хіло залежатиме від братового. Клан — усе одно, що тіло: Ліхтарники — це шкіра і м’язи, Кулаки й Таланники — серце й легені, а от Стовп був хребтом. У хребті не може бути слабини, бо інакше тіло не матиме змоги стояти чи битися. Лань потрапив у засідку ворогів та поліг як воїн — і ніхто й ніколи не має в цьому засумніватися.

Хіло звернувся до Тажа:

— Прибери звідси всіх, хто лишився. Я хочу побути на самоті.

Таж із Кенем м’яко, але наполегливо скерували останніх гостей до цвинтарних воріт. Шае на довгу мить похилила голову. Губи її ворухнулись, немов вона мовчки зверталася до Ланевої труни. А тоді вона розвернулася й рушила геть, скеровуючи материні повільні кроки в потрібному напрямку. Вень підійшла до Хіло й поклала долоню на його руку.

— Іди з братами, — сказав він їй. — Я до вас приєднаюся.

Вона так і зробила.

Біля розверстої могили лишився Каул Сень, Кяньла терпляче стояла біля його візка.

— Він був хорошим хлопчиком, — зрештою промовив старий. — Хорошим сином.

І тут раптом Каул Сень схлипнув. Він плакав мовчки, з перекошеним обличчям людини, яка соромиться плакати, яка вважає, що через сльози стає слабкою. Кяньла спробувала його заспокоїти, витягнула серветки із сумочки.

— Ось, Кауле-дзень. Плакати — це нормально. Усі ми люди, всім нам треба виплакатись, щоб почуватися краще, навіть Стовпу.

Та Каул Сень не звертав на неї уваги.

Хіло відвів погляд від цього видовища: старий чоловік у сльозах, — груди його обважніли, наче від свинцю. Його дід був нестерпним тираном, та його життя було значно трагічнішим, ніж будь-хто заслуговує. Усі військові та громадські звитяги, вся та народна пошана, кілька десятиліть головування над родиною та кланом не могли зарадити тому, що він поховав свого єдиного сина, а тепер — і старшого з онуків.

Коли кілька днів тому його діда спіткав напад деменції і йому почали давати заспокійливі, Хіло проінструктував доктора Трува, щоб той зняв та сховав частину нефриту, який належав старому. Спочатку — кілька камінців з паска. Лікар сказав, що це допоможе, що за таких обставин Каул Сень з меншою ймовірністю нашкодить собі чи іншим, що це пригнітить його почуття, сповільнить обмін речовин, зробить його спокійнішим. Коли Каул Сень отямився, він, схоже, навіть не помітив зникнення нефриту — і це було дуже сумною ознакою. А от Хіло — помітив. Та сама неприборкана аура Світоча тепер перетворилась на тінь себе колишньої, через брак нефриту це просто стало очевиднішим. І коли Хіло побачив його зараз, отаким, він зненацька, але з цілковитою певністю зрозумів, що дідусь довго не протягне. Невдовзі родину Каул спіткає ще один похорон — хоча ставити на те, чий саме, він не збирався.

Хіло знав, що серед усіх своїх нащадків дід любив його найменше, але змусив себе підійти до Каула Сеня.

— Дідусю, все гаразд, — тихо мовив він. — Ви створили клан міцнішим, ніж будь-хто з нас, — Хіло схилився поруч із візком. — Не хвилюйтесь, я про все подбаю. Я — не Ду й не Лань, але ж однаково Каул. Усе буде як слід, обіцяю.

Він не знав, чи почув його дід, чи було йому до цього діло, а проте старий припинив плакати й, заплющивши очі, вронив підборіддя на груди. Хіло сказав Кяньлі доправити візок до автівки.

І от нарешті Хіло стояв біля могили Ланя на самоті. І хай він не вірив ані в небеса, ані в привидів, дещо таки треба було сказати.

— Твій нефрит, брате. Я наказав сховати його під обшивку труни. Ніхто не забере його в тебе, ніхто інший його не носитиме. Він належить тобі, — він помовчав хвилинку. — Знаю, ти вважав, що я на таке не здатний, але ж ти не лишив мені вибору, правда? То я збираюсь довести, що ти був не правий. Я цього не дозволю, я не дозволю знищити Безгірний клан. Якщо посмертя існує, то, коли ми знову зустрінемось, ти мені скажеш, чи вдалося зробити те, в чому я перед тобою присягнув.