Нефритове місто

ІНТЕРЛЮДІЯ ДРУГА
ТОЙ, ХТО ПОВЕРНУВСЯ

Найвідомішим священним текстом божизму є «Угода про Повернення» — історія про благочестивого чоловіка на ім’я Дзеньшу, який дуже-дуже давно виступив проти злодіянь царя-тирана й був вигнаний з рідного краю. Він зібрав усю свою велику родину, разом із молодшими братами й сестрами та їхніми сім’ями, на великому кораблі й рушив на пошуки легендарних руїн того самого нефритового палацу на землі.

Сорок років мандрували вони, зупинялися, та ніколи не пускали коріння, отримували допомогу одних богів та перешкоди від рук інших, переживали пригоди, що лягли в основу багатьох міфів кеконської культури, і зрештою Дзеньшу та його клан побачили пишний і нічим не зіпсутий острів. Відданість та благочестивість Дзеньшу так вразили Всеотця Ятто, що він заговорив з героєм, який устиг постарішати, та скерував його путь у гори, де той відшукав нефритові брили — рештки божественного дому, створеного колись для людства. Рештки дару богів.

І поки його родина облаштовувала поселення на березі, Дзеньшу оселився в горах та присвятив самітницьке життя медитації. Оточений нефритом Дзеньшу розвинув і вдосконалив богоподібні мудрість та здібності, дедалі наближаючись до небесних чеснот. Його внуки та правнуки розшукували його, аби попросити про допомогу, і він ненадовго уривав самітництво, щоб залагоджувати суперечки, стишувати землетруси, відганяти шторми та відбивати напади варварів. Коли йому виповнилося триста років, боги погодились, що серед усіх їхніх земних нащадків тільки Дзеньшу заслуговує на те, аби повернутись на небо.

Святобливі божисти Кеконю вважають себе нащадками Дзеньшу й найближчими серед людей до божої благодаті. Сучасні Зеленокості, що сповідують цю релігію, вважають за взірець спосіб життя Байдзеня — улюбленого племінника Дзеньшу, який пішов у гори, щоб навчитися в дядька мудрості, а коли Дзеньшу покинув землю — став захисником острів’ян, першим і найлютішим нефритовим воїном з легенд. «Той, хто повернувся» — так шанобливо називають Дзеньшу всі кеконьці, і лише Зеленокості вважають себе достатньо близькими до його спадку, щоб звертатися до нього просто «Старий дядечку».

Після піднесення Дзеньшу боги оголосили: якщо решта людства дотримуватиметься прикладу Дзеньшу й сягне чотирьох небесних чеснот — смиренності, співчутливості, хоробрості та доброти, їх теж привітають на небі як богорівних. Усі божисти вірять, що зрештою обіцяне станеться, і звуть його Поверненням.

РОЗДІЛ 32
ІНШЕ ПОВЕРНЕННЯ

Телефон задзвонив перед світанком, розбудивши Шае вранці того самого дня, коли вона збиралася поїхати до родинного маєтку й повечеряти з дідусем і братами. Вона підняла слухавку й щиро здивувалася, зачувши голос Хіло.

— Залишайся на місці, — сказав він. — Я надішлю по тебе машину.

— Хіло? — на якусь мить вона засумнівалася, що це він.

— Шае, тобі треба приїхати додому.

— Чому? Що сталося? — сонливість як рукою зняло. Вона ніколи не чула, щоб Хіло говорив майже панічним тоном. — Щось із дідусем? — на тому кінці лінії запала така тиша, що Шае мало не чула власного голосу, який гуляв луною, наче в колодязі. Шае стиснула слухавку: — Хіло? Якщо ти не хочеш мені сказати, передай слухавку Ланю.

І щось у тій паузі підказало їй правду за мить до того, як вона почула слова.

— Лань загинув.

Шае сіла. Телефонний провід натягнувся, і слова Хіло витончилися ниточкою, ледь сягаючи по інший бік неосяжної прірви.

— Вони дібралися до нього минулої ночі. У Доках. Робітники знайшли його тіло у воді. Він утонув.

Шае приголомшила глибина власного горя, раптовість, з якою воно її настигло.

— Надсилай машину. Я буду готова, — сказала вона.

Шае поклала слухавку й чекала. Щойно велика біла «дукеса пріза», що належала Хіло, спинилася перед її будинком, Шае вийшла на вулицю, не зачинивши за собою дверей і не вимкнувши світла. Вона сіла на заднє сидіння.

Майк Кень озирнувся через плече і глянув на неї з таким щирим співчуттям, що вона розплакалась би, якби зараз для цього не було зарано.

— Треба зупинитися біля банку, — сказала Шае.

— А мені сказали відвезти вас прямо додому, — промовив Майк.

— Це важливо. Хіло зрозуміє.

Майк кивнув і від’їхав від узбіччя. Вона пояснила, як доїхати до банку, і коли вони дісталися до місця, Майк припаркувався й вийшов з автівки разом із нею. Він був просто обвішаний зброєю: меч-місяць, ніж-кіготь, два пістолети.

— До банку з таким не можна, — сказала вона.

— Я зачекаю під дверима.

Банк щойно відчинився. Шае зайшла й запитала про доступ до свого депозитного сейфа.

— Звичайно ж, панно Каул, — промовив менеджер, — ходіть зі мною, — і завів Шае до задньої кімнати, стіну якої вкривали маленькі залізні дверцята, а тоді лишив там саму.

Шае не відчиняла свого сейфа вже два з половиною роки. І тільки-но вона повернула ключ і прочинила дверцята, як її охопив ірраціональний страх. А що, як його там нема? Та він був там — її нефрит. Увесь. Вона ще навіть не торкнулася його, а вже відчула, як натиск його сили діє на її кров, наче приплив: так само, як тяжіння місяця притягує до себе океан. Шае порахувала кожен камінчик, дістаючи із сейфа сережки, браслети для обох передпліч, браслети на щиколотки, намисто-чокер. А тоді зачинила дверцята сейфа й сіла на підлогу, притиснувшись спиною до стіни і притягнувши коліна до грудей.

Вона так давно не надівала нефриту, що відчула приплив сили, немов цунамі: воно забовваніло високо-високо й лише потім проковтнуло узбережжя. Шае не напружувалася й не сахалася. Просто рушила в той самий бік і дозволила цій безжальній течії нести себе. Осідлала високу хвилю, дозволяючи одночасно здійняти її над власним тілом і пірнути в нього глибше. Вона була посеред шторму, вона була самим штормом. Думки метались у радісній дезорієнтації — так буває, коли повертаєшся до свого колишнього дому, відсуваєш шухляди, торкаєшся стін, сідаєш на меблі — і згадуєш те, що колись забулося. Провина й сумніви здійнялися, зчепились, а тоді розвіялись, хутко віднесені тим потоком.

Шае підвелася. Вона вийшла з банку й підійшла до «дукеси», де сидів Майк Кень. Сіла на переднє пасажирське сидіння, і коли Майк запитав: «Хочете, щоб я відвіз вас додому, Каул-дзень?» — Шае кивнула.

Під час поїздки вони не розмовляли. Свідомість Шае розкололась, тому ні обличчя її, ні тіло не знали, як реагувати. Сторонній спостерігач, як-от Майк Кень, що час від часу кидав на неї короткі погляди, подумав би, що вона застигла, що геть нічого не відчуває.

Смерть Ланя залишила в душі Шае таку неосяжну безодню відчаю, що вона не бачила, де ж у тієї прірви інший край. Її старший брат був скелею, на якій трималася родина, тим, на кого Шае могла завжди покластися. Він ставився до неї по-доброму, ніколи не засуджував, завше приділяв увагу та поважав, хоча вона й була значно молодша за нього. Їй кортіло залишитися наодинці з болем утрати, але вона не могла не тішитись відновленню своїх нефритових чуттів. Почуття ейфорії, що супроводжувало повернення сили, було неминучим — і це сповнювало її жахливими докорами сумління. А ще весь цей час її не полишали ясні, хоч і гарячкові, думки про помсту.

Коли вони під’їхали до маєтку, Шае пройшла повз вартових та відшукала Хіло на кухні. Він стояв, важко спираючись на стіл руками, так що лопатки випнулись вгору, а голова немов повисла між плечей. Як і Майк, він був обвішаний зброєю. Здавалося, що Хіло себе контролює, він навіть справляв враження майже задумливого, та його нефритова аура здіймалася і клекотіла з полум’яною наполегливістю готової пролитися лави. Праворуч і ліворуч від нього купчилися Кулаки, тож родинна кухня повнилась розлюченими людьми, які завмерли в очікуванні, й галас спільної аури розцяцькованих нефритом тіл атакував щойно пробуджене Чуття Шае з такою силою, що їй довелося спинитися перед входом і зосередитися.

Десь там, у будинку, було чутно тихе схлипування Кяньли.

Хіло підвів голову, щоб глянути на неї, але не зрушив з місця.

— Я піду з тобою, — сказала вона. — Я знаю, куди нам треба йти.

Хіло виструнчився й обійшов стіл, щоб стати перед нею. Шае зазирнула йому в очі, але ті були такі ж чорні й холодні, як і її почуття. Ріг поклав руки їй на плечі, пригорнув до себе і притиснувся щокою до її щоки.

— Хай мені небеса допоможуть, Шае, — шепнув він їй на вухо. — Я їх усіх повбиваю.