Нефритове місто

РОЗДІЛ 27
КОЛИ ПОМИЛКИ СТАЮТЬ ОЧЕВИДНИМИ

Шае тихо сиділа на задньому сидінні автобуса, що повільно прямував до Маренії. Вона дивилась у вікно й уникала розмов, а туристи тим часом теревенили та фотографували крізь відчинені вікна, поки вони долали мальовниче прибережне шосе. По приїзді до міста Шае зустріла матір, яка гуляла пляжем за сімейним будиночком. Скидалося на те, що мати і не здивувалася, і не дуже зраділа. Може, це Лань уже зателефонував, щоб попередити про приїзд Шае? Каул Вань Жя тепло, але коротко обійняла дочку — немов лише місяць минув, хоча насправді вони не бачились більше двох років.

— Можемо прогулятися пляжем, а тоді поп’ємо чаю, — запропонувала мати. — Якщо пройтись годинку в отому напрямку, дійдемо до дуже милої чайної. Її власники — дуже приємні люди.

Останнім часом, розповіла мати Шае, вона гуляє подовгу, порається в саду, дивиться телевізор і відвідує курси з акварельного пейзажу в місцевому центрі дозвілля. Шае теж треба якось спробувати — це вмиротворює.

У прибережному містечку Маренія мешкало десять тисяч людей, і тут мало що нагадувало про одвічно бурхливе міське життя. Шае зрозуміла, що саме цього вона й потребувала, аби знову заспокоїтися, втекти від зніяковіння, яке відчувала поруч із братами, що, як вона тепер знала, без неї пірнули в міжкланову війну.

Вечорами Шае на самоті тренувалася за будиночком із мечем-місяцем: довга смуга вологого піску розгорталась під її босими ногами, наче чорний мат, а гуркіт океану заступав гомін дорожнього руху, який було чутно з її балкона у Дзаньлуні. Вранці з рибних яток продавали світанковий улов, серфери сідлали теплі хвилі, й люди віталися одне з одним на вулицях. І навколо — жодного Зеленокостого.

Це нагадувало їй Еспенію. Жити там, де все прекрасно обходилось без нефриту та кланів, було й бентежно, й дивовижно. Це ж дві речі, яким поклонялися всі чоловіки її родини, дві речі, які Шае все життя вчили ставити понад усе, — а інші місця не мали в них потреби. Кланове покровительство й вирішення суперечок через двобої тримали за відсталі практики. Зеленокостих вважали чимось таким екзотичним і магічним, але й украй архаїчним і диким. Власне, це Джеральд відкрив їй очі на те, що світ довкола ширший; часом Шае навіть не знала, дякувати йому за це чи його винуватити. Після двох років за кордоном вона дивилася на рідну країну, сумніваючись, що більшість Зеленокостих поділяє її точку зору. Її університетські друзі з Еспенії ніколи не змогли б зрозуміти Кеконь, їх ошелешили б тутешні очевидні суперечності, це поєднання сучасності й повсякденної жорстокості.

Маренія здавалась Шае чарівливою, а от материне товариство — гнітючим. Каул Вань Жя була схожа на предмет мистецтва чи меблів, що ідеально пасував до інтер’єру будиночка й нічим поміж інших оздоб не виділявся. До заміжжя вона отримала базову освіту й такий-сякий бойовий вишкіл, щоби витримувати контакт з нефритом, але недостатній, аби носити чи використовувати камінь самій. Після смерті чоловіка вона покладалася на свекра, а потім — на старшого сина. Навіть якщо їй не подобався такий стан речей, вона ніколи не подавала виду. А якщо і вважала своє нинішнє життя нудним чи самотнім — то й цього не виказувала. Шае спостерігала, як вона помішує суп у каструлі, що стояла на плиті: мати трохи обважніла, й волосся в неї почало сивіти.

— Хлопці завжди такі заклопотані, — казала Жя через плече. — Лань іноді приїздить мене навідати, Хіло тільки раз був. Показати свою дівчину. Дуже мила й чемна, але ж кам’яноока, — мати Шае смикнула себе за мочку правого вуха. — Хай там як, а це його вибір, раз він щасливий, та й брат на це погодився, — вона вимкнула плиту й перенесла каструлю на стіл. — Вони в бійках побували, ти про це чула? І то обидва! З Хіло все ясно — він завжди бився, але Лань сказав, що теж мусив брати участь у двобої, бо до родини поставилися без поваги. Як недобре вийшло, — вона так клацнула язиком, немов Стовп та Ріг Безгірного клану були малими хлоп’ятами, що встрягли у штовханину на шкільному дворі.

Шае не сумнівалась у тому, що Лань розповідає матері підкореговану версію подій, але їй усе одно було цікаво: та сама віддає перевагу добровільному незнанню про те, що відбувається з кланом, а чи просто давно сприймає це за нормальний рівень насильства, притаманний життю кожного чоловіка, як старша жінка, яка виросла під час війни?

— Я зготувала суп гострішим, як тобі подобається, — сказала мати, розливаючи юшку. — Я чула, що в Еспенії їжа не дуже смачна, Що ти там їла?

Мати слухала, як Шае розповідає про Еспенію. Вони обговорювали легковажні теми: їжу, погоду, одяг. Про Джеральда Каул Вань Жя не питала. Вона не розпитувала, чому Шае повернулася, що збирається робити. Вона навіть нічого аж такого не сказала про те, що Шае не носить свого нефриту, просто зітхнула:

— Ой, а ти ж заради нього раніше так важко працювала. Геть як хлопці! Я рада, що тепер ти до цього ставишся простіше. Воно й для здоров’я краще — коли не завжди отак важко працюєш. Принаймні доки твій брат не вважає, що це виставляє сім’ю в негарному світлі.

Вона уникала настирливих запитань і не висловлювала категоричних думок. У дитинстві Шае зверталася до матері по втіху, а не по поради. І, ясна річ, не знаходила між собою та нею багато спільного — хіба що очі й дещо чоловічі за обрисами руки.

— Мам, тобі тут подобається? — спитала Шае. — Ти щаслива?

— Ой, так, — сказала мати. — Ти й твої брати виросли. І мені більше не треба лишатися поруч із тим зеленокостим клопотом. Чоловіки, звісно, цього уникнути не можуть — така в них природа, але ж ти зняла свій нефрит і поїхала ген далеко, тож усе розумієш.

У цьому Шае певності не мала. Навіть нині вона не могла сказати, чи не втекла до Джеральда та спокусливого сучасного світу за межами Дзаньлуня тільки тому, аби уникнути гострого незадоволення дідуся. Це було страшенно принизливо: уперше в житті побачити, як він відкрито виступає на боці Хіло — і проти неї.

Окрім страшної люті, яку в нього викликав Джеральд, Каул Сень розсердився ще й тому, що дізнався про її справи з еспенцями. «Хвойди продають бодай те, що їм належить!» — лютував він. Дідусь ніколи з нею так не розмовляв, завжди ставився до неї по-доброму й підтримував, навіть коли поводився жорстко. Тоді Шае лише кілька років як випустилась із академії, була молодою, зарозумілою та схильною до бунту й не розуміла, що її вчинки можуть завдати шкоди. Коли Джеральд збагнув, хто вона і звідки, то познайомив її з іншими еспенськими військовими, які охоче її розпитували.

Спочатку то були прості запитання. Шае знала на них відповіді або могла з легкістю з’ясувати, застосувавши кланові зв’язки. Еспенці прагнули розширити свій політичний та економічний вплив, але мали погане уявлення про те, як воно все на Кеконі влаштоване. Вони бажали знати: голови яких кланів входять до НАК? Коли вони зустрічаються і хто сильніше впливає на рішення про експорт нефриту? Хто у Князівській Раді відповідає за військовий бюджет? Як їм організувати зустріч із цією людиною і який подарунок їй доречніше надіслати?

А втім, найбільше їх цікавили їхні вороги. Їґутан — держава менш розвинена, але територія та населення в неї були величезні, а військова міць — дедалі вагомішою. Саме це був єдиний суперник, якого еспенці, схоже, боялися. Навіть тут, на далекому й маленькому острові, вони лишалися насторожі. І жадали дізнатися про кеконські інвестиції їґутанських компаній. Скільки нефриту, на думку кланів, перепродають через чорний ринок до Їґутану? Чи може Шае трохи порозпитувати і з’ясувати, що отой певний їґутанський ділок робить на Кеконі? Де він зупинився та з ким зустрічається?

Еспенці незмінно їй дякували. Вона не мала потреби в тих грошах, що від них отримувала, але еспенці все одно платили за послуги, щоб не опинитися в боргу, — так у них заведено. На Шае значно більше враження справила студентська віза, яку вони погодилися влаштувати, щоб вона могла повчитися за кордоном. Небагато кеконьців мали еспенську освіту — таке вражає навіть більше, ніж завершити академію першою ученицею; це й поставить її вище за братів, і відсторонить від них. А тим часом Шае допомагала нетямущим іноземцям вести справи в Кеконі й, по правді, тихцем пишалася цим. Ішлося про щось, що не мало стосунку до клану, щось цілковито, власне. То були знання та стосунки, які належали лише їй, а не дідусеві, братам чи Дожу.

— Як ти можеш називати себе Каул, дурне егоїстичне дівчисько? — вимогливо питав дідусь. — Геть усе, що ти розповіла іноземцям, може бути використане проти клану.

Світоч застосував увесь свій неабиякий вплив і кілька разів задзвонив, розсерджений, до еспенського посла, який, перепрошуючи, запевнив Каула Сеня, що його внучку більше не потривожать представники військових сил чи розвідки Еспенської Республіки. Джеральда відправили назад до Еспенії, а Шае, якій допікало приниження від того, як різко дідусь поставив її на місце, поїхала за ним. Вона вчинила по-дурному, але, хай як прикро, навіть дурні мають право на гордість.

До Дзаньлуня Шае повернулася, почуваючись спокійнішою та відпочилою, а крім того — готовою з новими силами присвятити себе пошукам роботи та якомога швидше знайти серйозну посаду. Вона з деяким подивом зрозуміла, що ніщо не мотивує її дужче за постійний страх перетворитися на власну матір. Якщо в Шае буде робота, якою можна зайнятися, вона не гаятиме часу так, як це сталося в автобусі дорогою до Дзаньлуня: вона їхала, міркуючи про те, щó Лань та Вунь робитимуть із тими триклятими фінансовими відомостями, які вона їм надала, чи коли «горяни» спробують знову вбити Хіло.

Вона повернулась до своєї квартирки і застогнала, бо тільки-но зрозуміла, що лишила ключі на кухонному столі в материному будинку. Тепер вона не могла потрапити до власного житла.

Шае залишила сумку під своїми дверима й підійшла до тих, що належали її сусідові — Цауневі Ю, сподіваючись скористатися його телефоном, аби подзвонити домовласнику. Та на стукіт ніхто не відповів. Під дверима лежала купа рекламок — схоже, Цауня вже кілька днів не було вдома. Шае знову вийшла надвір і піднялася металевою пожежною драбиною, наміряючись вломитися до власної квартири, та коли проминула вікно сусіда — зупинилась і зазирнула досередини.

Цауневе помешкання було майже порожнє. На підлозі стояв невеличкий телевізор, на якому примостився телефон. Ще там лежав спальний мішок, кілька подушок — і більше нічого: ні меблів, ні одягу, голі стіни; жодної ознаки, яка би свідчила про те, що це житло Цауня.

Шае затрусило від гніву й підозр. Вона смикнула вікно й залізла до квартири сусіда. Планування було майже таке саме, як у неї. Вона зайшла до кухні й побачила, що шафки — порожні, як не рахувати пакетика арахісу та пачки крекерів. У холодильнику стояли кілька пляшок газованки — і все. Цаунь мав би жити тут стільки ж, скільки й вона у своїй квартирі, — близько чотирьох місяців, — але він так і не переїхав.

Шае увійшла до порожньої вітальні й сіла на одну з подушок. Вона підозрювала, що Цаунь невдовзі з’явиться, і, ясна річ, за якусь годину вхідні двері відчинилися й молодик увійшов, тримаючи під пахвою пошту, що накопичилась. Він заскочено спинився, щойно побачив у своїй квартирі Шае.

І не встиг він отямитись, як Шае підвелася, рушила до нього й гепнула дверима, а відтак замкнула їх. Розвернулась, витягнула ніж-кіготь та наблизилась до сусіда. Молодик позадкував, нервово облизуючи губи й не зводячи погляду з ножа. Уперся спиною у стіну.

Шае випростала вільну руку і стягнула чорну шапочку, яку Цаунь завжди мав на собі. Коротке волосся чоловіка скуйовдилося та прим’ялося, а вершечки кожного вуха прохромлювали нефритові стрижні. Нефриту було небагато — недостатньо, щоб вона помітила ауру, якщо не торкалася його.

Шае ступила крок назад і вказала на телефон.

— Дзвони йому, — сказала вона, — І кажи, щоби прийшов просто зараз.

Цаунь підняв слухавку і набрав номер, очі його настрашено бігали. Шае сумнівалася в тому, що аж так сильно його стривожив її ніж, — насправді він непокоївся через реакцію свого боса.

— Хіло-дзень, — промовив він по тому, як його кілька хвилин перемикали туди-сюди, — це Цаунь Ю. Ваша сестра… вона… е-е-е… сказала мені зателефонувати до вас. Вона приставила до мене ніж-кіготь і хоче, щоб ви приїхали.

На хвилину запала тиша, а потім Шае почула, як на тому кінці лінії брат прохопився сміхом. Вони перекинулись іще кількома словами, й Цаунь повісив слухавку.

— Він сказав, що дещо завершує, але скоро буде.

— Як ви там казали — сторож, Цауню-дзень? — мовила Шае. — Що ви працюєте сторожем. Наскільки пригадую, робота радше нуднувата. І ви сподівалися, що скоро її покинете.

— Я не те мав на увазі, — почервонівши, пояснив Цаунь. — Я не мав на увазі, що це ви нудна. Просто наглядати за вами було не надто захопливо, самі розумієте.

— Ні, не думаю, що в цьому можна знайти щось захопливе. — Раптове й дивне почуття — весело-дошкульний подив — зринуло враз холодним смішком: — А я вже почала думати, що всі ці раптові зустрічі — від того, що ви до мене нерівно дихаєте.

— Бодай пальцем торкнутися молодшої сестри Рога? — Цаунь різко й знервовано засміявся. — Ну ж бо, відкладіть той ніж. Вам не здається, що останнім часом ви ним забагато в мене тицяєте? Якось це не дуже по-доброму, враховуючи те, що я мав би вас захищати.

Цаунь, здається, був у напрочуд доброму гуморі. Тепер він широко всміхався, а звільнене з-під шапочки волосся доволі привабливо спадало на очі. Шае підозрювала, що те, як Хіло відреагував телефоном, запевнило Цауня, що він не матиме проблем, яких боявся, і тепер Цаунь чекав, що цьому небажаному завданню настане край.

Шае сховала ніж у піхви.

— То ви тут отаборилися, поки стежили за мною.

— Передбачалося, що я стежитиму, коли ви виходите і коли повертаєтесь, — він підпихнув ногою спальний мішок на підлозі. — Увечері я вислизав крізь вікно й повертався вранці, до того як ви йшли, але тепер Ріг каже, що мушу бути тут, незалежно від того, де ви є.

Цаунь позадкував до кухні й повернувся звідти з пачкою крекерів та двома пляшками мангової газованки.

— Хочете? Боюся, більше в мене нічого нема. Або можемо у вас зачекати.

Шае сердито глянула на нього, і Цаунь знизав плечима, відкорковуючи свою пляшку.

Хіло з’явився хвилин за двадцять. Він постукав у двері й радісно гукнув:

— Шае, ти ж не скривдила бідолашного Цауня Ю, правда? Я його попереджав, що це ризикована робота.

Коли Шае рвучко розчахнула двері, брат із усмішкою ступив досередини та спробував її обійняти. Вона різко його відштовхнула.

— І весь цей час ти за мною стежив, та ще й сторожив, — прошипіла вона.

Ріг не відповів — просто розгладив сорочку, яку зім’яла Шае, й, похитуючи головою, повернувся до Цауня.

— Боги небесні, Цауню, це ж найпростіша робота, яку може дістати Палець, — промовив він уже жорсткішим тоном. — Де і в чому ти, курва, облажався?

Усмішка Цауня хутко зникла.

— Я… я не знаю, Хіло-дзень, — затинався він. — Консьєрж подзвонив сказати, що вона повернулася з Маренії. Я пішов просто сюди, та вона влізла до квартири й чекала тут на мене. Мені дуже прикро, що я вас підвів, — молодик схилився, перепрошуючи.

Хіло глибоко зітхнув і роззирнувся порожньою квартирою.

— Довго дурити мою сестру непросто, але ти мусив постаратися краще. Іди й відзвітуй перед Майком Кенем — я певен, він знайде тобі заняття в Доках. Може, навіть матимеш шанс захопити там трохи «зелені», якщо краще зосереджуватимешся і більше отак не лажатимеш.

Ріг прочинив двері на знак того, що відпускає підлеглого, і Цаунь хутко пішов, не піднімаючи очей. Того суворого виразу обличчя Хіло так і не позбувся, та коли Палець його проминав — разочок плеснув його по спині, і молодик кинув на нього водночас знервований і вдячний погляд. Цей прикрий випадок геть змінив враження Шае від Цауня. Люб’язний та привабливий сусід виявився всього лише ще одним підлеглим її брата. Та її стривожило, як сильно вона розлютилася, коли Цаунь тшов, так і не глянувши на неї на прощання.

Шае розвернулась до Хіло.

— Дай мені спокій!

— Шае, ти собі лестиш. Зараз мені потрібен кожен Палець. Думаєш, мені аж так кортить марнувати когось із них, аби тебе стерегти? Я казав Ланю, що це твій вибір — жити тут без нефриту і що ти, чорт забирай, можеш про себе подбати, але після випадку з Аньденем він наполягав, що тебе необхідно захистити. І не треба мене в цьому винуватити.

— Лань сказав, щоб ти мене охороняв? — це заскочило Шае зненацька.

Те, що Хіло влаштував за нею стеження, розізлило її настільки, що їй мало мову не відібрало, але вона ніколи не сумнівалася в тому, що Лань чинить розважливо та з найкращих міркувань.

— А що сталося з Аньденем?

— На День човнів Ґоньт Аш схопив Енді в Літньому парку, повіз до Айт, і вони влаштували цілу виставу, намагаючись переманити його, а разом з тим — заманити нас у якийсь хиткий альянс, щоб ми разом з ними виготовляли та продавали «сяйво» до Їґутану. Енді вони повернули, але свого досягли: добряче нас зворохобили, та й Ланю образи завдали. Він їм прямо відмовив. Тоді вони спробували прибрати мене, і от куди нас це привело.

Шае похитала головою. Їй не хотілося визнавати, що вона ставилася до братів несправедливо — особливо коли йшлося про Хіло.

— Я не знала, що таке сталося з Аньденем. Мені ніхто не розповів.

Хіло зневажливо форкнув:

— Шае, а чого ти чекала? Ти повернулась до Дзаньлуня, але живеш отут, без нефриту, наче не хочеш мати з нами нічого спільного. Змусила мене розшукувати тебе в готелі, а тоді повелася зі мною як з незнайомцем. Ти не навідувала Енді, не бачилась із друзями з академії. Ти навіть не стала напружуватися, щоб піти і проявити трохи поваги, навідавши Тажа, поки він лежав у шпиталі. Ти жодного разу не запрошувала мене до свого дому, та й зараз ми стоїмо у сусідній квартирі. То що все це має означати, га? — судячи з його голосу, він дійсно був розгублений і ображений. — Та й чим ти взагалі останнім часом займаєшся?

Шае відчула, як у ній знову здіймається злість.

— Я витратила кілька тижнів на оте завдання Ланя, пригадуєш? І я шукаю собі роботу. У мене скоро співбесіди.

— Співбесіди, — повторив Хіло просякнутим зневагою голосом. — Які саме? Клерком у банку збираєшся працювати? Чому? Шае, я тебе не розумію.

Обличчя Шае спалахнуло:

— Хіло, мені не потрібні твої поради. Чи твоя підтримка.

— Ні, ясно, що ні, й ніколи не були. Але тепер у нас війна з «горянами», а ти й досі поводишся так, наче це тебе аж ніяк не стосується. Ігноруєш те, що ти — Каул, — Хіло наблизився до неї, обличчя в нього напружилось, а в голосі бриніли тривога і відчай. — У мене є новини для моєї впертої молодшої сестрички, яка вважає себе занадто хорошою для її сім’ї. Лань не буде приходити й казати це, а от я — буду. Шае, ти не можеш стати звичайною людиною. Не в цьому місті. Не в цій країні. Тобі не подобається, що тобі нічого не розповідають, що тебе нишком охороняють і поводяться як з безпорадною жінкою? Ну, то ти сама створила таку ситуацію.

Шае пригадала один день, майже десять років тому, коли вони з Хіло посварилися й кидалися одне на одного, як це вже не раз бувало, але якоїсь миті вона зрозуміла, що тепер вони обоє носять нефрит і можуть непоправно одне одного скалічити. Тоді вони стрималися, й, либонь, саме спогад про той день та розуміння, що Хіло носить чимало нефриту, а вона — жодного камінчика на собі не має, цієї миті утримали Шае від того, щоб кинутись на брата.

— Ланеві кажи що хочеш, — промовила вона холодно, аби приховати всі емоції, — але щоб я більше жодного разу не бачила, як хтось із твоїх людей вештається навколо мого дому чи ходить за мною назирці. Хіло, своїм життям ризикуй як заманеться, але облиш мене у спокої, щоб я жила своїм.

Вона встигла помітити заскочений вираз на братовому обличчі, поки проштовхувалась повз нього до дверей. І лише останньої миті згадала, що до квартири увійти не зможе. Гордість заважала їй спробувати потрапити досередини, тому Шае вийшла з будинку й дотемна просиділа набурмосена в чайній далі по вулиці.

Коли вона повернулася, Хіло вже не було, але на неї чекав домовласник — з її сумкою та запасним ключем у руках.

— Панно, Каул-дзень сказав, щоб я простежив, чи ви безпечно повернулися додому, — промовив він, заклопотано прикладаючи руки до чола. — Мушу щиро перепросити, що не впізнав вас. Будь ласка, віднині, якщо вам щось знадобиться, телефонуйте одразу мені, — він відімкнув двері Шае, озирнувся через плече і спитав: — Ви певні, що вам тут цілковито зручно? У мене є ще будинок, новий, до нього тільки десять хвилин ходу, ним мій зять керує, і там квартири значно більші. Звичайно ж, орендна плата буде така сама. Ні? Гаразд але якщо зміните думку — кажіть мені про це, не вагаючись. Моя родина і я сам завжди були друзями клану.