Нефритове місто

РОЗДІЛ 38
ЛІХТАРНИЦЬКА ДИЛЕМА

Упродовж останніх місяців справи в «Подвійному талані» йшли прекрасно. Ресторан розташовувався біля в’їзду на шосе поблизу з міжклановим кордоном, тож пан Уне стривожився, але не дуже здивувався, коли двоє серйозно озброєних Зеленокостих з Безгірного клану з’явилися вранці, засіли у зачиненому барі й узялися грати за стійкою в карти, позиркуючи на передні двері. Ресторатор підійшов спитати, чи може він запропонувати їм щось з’їсти чи випити.

— Очікуєте на якийсь клопіт, дзень? — запитав він.

— Може буть, — сказав один із Зеленокостих, чоловік з короткою борідкою, якого звали Сатто. А другим був значно молодший юнак на ім’я Цаунь. — Ріг гадає, що може й таке статися. Нам потрібен телефон, щоб подзвонити йому, якщо на те вийде.

Пан Уне лише за мить згадав, що чоловіки мають на увазі не Каула Хіло, а Майка Кеня. Приніс телефонний апарат зі свого кабінету й підключив його до розетки за стійкою.

— Мені варто зачинитися на день? — спитав він, нервуючись з кожною хвилиною все дужче.

— Та як собі хочете, — сказав Сатто. — Просто зараз у тому потреби нема.

У цьому й справді не було якоїсь нагальної потреби, адже справи ледь ворушилися. Зазвичай в обідню пору п’ятидня тут було напхом напхано, але вчора ховали Каула Ланя — вбитого Стовпа, нехай боги його признають. І всі очікували, що сьогодні клани мстиво повернуться до бойових дій, тому дзаньлунці розважливо вирішили лишитися вдома, коли вже мають таку можливість. Пан Уне чув, що деякі заклади у спірних районах скоротили робочі години, а, скажімо, «Танцівниця», що в Пахві, взагалі на весь день зачинилася. От батько пана Уне відчиняв «Подвійний талан» мало не кожного дня, навіть за часів Війни багатьох народів, коли шотарські солдати та еспенські бомби загрожували закладу остаточним закриттям, тож ресторатор з принципу не дозволяв будь-якій загрозі завадити його справі.

Та все ж він засумнівався у своїй позиції, коли по обіді пролунав телефонний дзвінок і голос по той бік лінії попросив покликати Сатто. На той момент знуджені Зеленокості вже перейшли до буфету з обідніми стравами. Кілька відвідувачів, що обідали в «Талані», трималися подалі від тих двох й раз у раз знервовано глипали на них. Повісивши слухавку, Сатто мовив панові Уне:

— Скажіть клієнтам, щоб ішли. «Горяни» напали на Доки. Вони наближаються.

Цаунь узяв на себе завдання позачиняти й позамикати дерев’яні віконниці.

— А… к-коли вони будуть тут? — затинався пан Уне.

— Може, хвилин за п’ятнадцять, — знизав плечима Сатто.

Пан Уне особисто обійшов кожен столик. Ніхто з відвідувачів не заперечував, вони вмент полишили «Подвійний талан»: деякі забрали недоїдену їжу в судочках, багато хто залишив щедрі чайові, припускаючи, що невдовзі панові Уне знадобляться кошти на відбудову. А ще пан Уне відіслав додому наймолодших зі своїх працівників. Інші робітники поприбирали геть каструлі та сковорідки, посуд, келихи — убезпечували все, що можна розбити. Вони зачекали, доки підуть усі клієнти, як передбачувано за таких обставин, а тоді перейшли до кухні й кімнати для відпочинку і сіли на підлозі. Пан Уне лишався в самому ресторані, він поперемінно то витирав чоло рушником, то заламував руки.

— А вас тут тільки двоє? — спитав він. — Ні-ні, дзень, я не сумніваюся у ваших талантах, але ж, певно…

І якраз тієї миті крізь двері увійшло ще троє Зеленокостих із клану — двоє чоловіків та жінка, — захекані, вкриті потом, немов вони звідкись прибігли. Полегша, яку пан Уне відчув, щойно побачив підкріплення, швидко розвіялась, коли жінка засапано промовила:

— Вони захопили майже всю територію на південь від Генеральського проїзду. Напад очолює сам Ґоньт, — жінка тримала в руці закривавлений меч-місяць. Шлунок пана Уне налякано стиснувся. — Вони тут будь-якої хвилини з’являться.

Цаунь, що стояв біля дверей, смикнув головою в бік вулиці, наче раптом почув звук, недоступний слуху пана Уне:

— Вони вже тут.

Зеленокості повитягували зброю й вибігли крізь двері, наготувавшись захищати заклад. Пан Уне коротко пискнув і кинувся у протилежному напрямку. Він пірнув за шинквас рівно тієї миті, коли завищали шини, загриміли двері й у передній частині ресторану здійнялась стрілянина.

Перша злива куль прошила фасад біля входу й порозбивала три з парадних вікон «Талану» — пан Уне аж застогнав, коли уявив собі збитки, — та одразу по тому стрілянина стихла. Коли точились сутички за територію, трощити власність, з якої можна отримувати данину, чи вбивати випадкових перехожих не мало сенсу для жодної зі сторін — ані для нападників, ані для захисників. Знадвору лунали крики, ляскіт сталі проти сталі, зболені вигуки, скрегіт, з яким під’їхала ще одна автівка, і знову приглушені звуки бійки. Панові Уне здалося, що хтось зарепетував: «Назад!» — але крик заглушили ще два постріли.

А тоді запала тиша. Пан Уне навіть дихати не насмілювався.

І щойно він відшукав у собі сміливість підвестися й глянути, що ж там відбувається, парадні двері рвучко прочинилися, й крізь них увірвався велетень-Зеленокостий, який не міг бути кимось іншим, окрім як Ґоньтом Ашем — Рогом Гірського клану. Позаду нього трималися ще троє його бійців: шалені очі яскраво палали, обличчя й одяг були заляпані кров’ю. Ґоньт став посеред фоє й обдивився порожній обідній поверх.

— Дуже миле місце, — сказав він і повернув голову до бару. Пан Уне знову пірнув за шинквас і спробував приглушити схлипування рукавом. — Друже, виходьте, — покликав його Ґоньт.

Пан Уне повагався, але підвівся. Ґоньт змахнув рукою, прикликаючи його ближче. Ресторатор глитнув, спромігся прибрати свого найпрофесійнішого та найзібранішого вигляду й підійшов до чоловіків. Наближаючись, він глипнув на парадні двері й із жахом побачив залите кров’ю скло та нижню половину тіла Цауня. Чоловік підстрибнув, як та білка, коли Ґоньт спитав:

— А де ваш персонал?

Пан Уне спробував заговорити, зрозумів, що не виходить, і просто вказав у бік кухні й задньої кімнати.

— Виводь їх сюди, — сказав Ґоньт одному зі своїх людей.

Пан Уне знову намагався щось сказати, коли парадні двері прочинилися і до ресторану увійшли ще двоє зеленокостих «горян», підтримуючи між собою Сатто, що ледь тримався на ногах. Вони примостили його перед Ґоньтом, наче коти, які принесли придушеного пацюка.

— Нефрит для нашого Рога, — сказав один із воїнів-«горян», салютуючи Ґоньтові. — Ваговита перемога. «Подвійний талан» — одна з перлин Безгірного клану.

Сатто спромігся підвестися на коліна і плюнув Ґоньтові на черевики.

— Кров моя належить клану. Хіло-дзень зірве нефрит з твого охололого трупа…

Ґоньт опустив меч-місяць з такою силою та швидкістю, що пан Уне й звуку видати не встиг, а голова Сатто вже покотилася килимом і спинилася біля стійки гостеси.

— Ви всі добре билися, розділіть його нефрит між собою, — сказав Ґоньт своїм людям. — Підіть скажіть Оро, щоб не випускав персонал, доки тіла не поприбирають, — не варто їх лякати.

Ріг сховав клинок у піхви й підсів до найближчого столика, роззирнувся навкруги й кивнув. Він придивився до дошки, де крейдою виписали страви дня.

— А обідній буфет ще працює? — спитав він.

Запитання висмикнуло пана Уне з шокового стану.

— Т-так, Ґоньте-дзень. Щоправда, страви поприбирали, тож вони могли вистигнути і вже не такі свіжі, як були, якби ви прийшли дві години тому… — він затнувся, розуміючи, наскільки сміховинно це прозвучало.

— Мені казали, що це місце, де полюбляє вечеряти мій ворог Каул Хіло, — сказав Ґоньт. — І що тут особливо вдало готують смаженого кальмара. На жаль, мені ще ніколи не випадало тут попоїсти. Отак-от не щастить Зеленокостим у цьому місті.

Повз них пройшли двоє його людей, що несли обезголовлене тіло Сатто.

— Мені дуже лестить, що ви чули про репутацію «Подвійного талану», дзень, — квапливо промовив пан Уне, рясно обливаючись потом. — Прошу, дозвольте мені принести вам порцію смаженого кальмара, щоб ви нарешті його скуштували.

— З превеликим задоволенням, — сказав Ґоньт. — А ще захопіть свої облікові книги.

Пан Уне поспіхом виконав обидва накази. За десять хвилин Ріг Гірського клану відкусив шматочок кальмара й заповзявся жувати. Його підлеглі терпляче чекали. Тих працівників «Талану», що ще лишалися на місці, вивели наперед і зібрали в ресторанній зоні. Вони вишикувались позаду пана Уне мовчазним та настрашеним півколом. Густі брови Ґоньта насупились, він ковтнув, здійняв руку й кілька разів ляснув долонею по столу, немов аплодуючи:

— А й дійсно: «Подвійний талан» уповні заслуговує на свою репутацію, — сказав він. — Хрусткість ідеальна, поєднання приправ просто унікальне… і гостринка якраз така, як треба. Я б із задоволенням їв таке щодня.

Пан Уне мимоволі аж просяяв від такої похвали. А персонал кухні, що зібрався в нього за спиною, полегшено видихнув.

Ґоньт, не відриваючись від їди, повернувся до чорної облікової книги, яку поклав перед ним пан Уне, й відкрив її.

— Скільки внесків ви платите «безгірникам»? — спитав він.

Пан Уне пояснив, і Ґоньт повільно кивнув, вивчаючи рахунки.

— Останнім часом справи у вас ідуть краще, а це ж війна надворі. Гірському клану ви платитимете в півтора рази більше, — він махнув своїм Кулакам, щоб і ті взяли палички та скуштували кальмара, і вони із задоволенням так і зробили. — А тепер, мій друже, присягніться у відданості й готовності сплачувати данину — і завтра можете відчинятися, як зазвичай.

Рот пана Уне кілька разів розтулився і стулився, доки чоловік спромігся витерти чоло й промовити:

— Ґоньте-дзень, я був Ліхтарником Безгірного клану більш як двадцять років. Мій брат, мій небіж — теж віддані Каулам Ліхтарники, моя братова — Таланниця, мій кузен — Палець у клані. Хіба ви не дозволите мені просто піти з честю?

Давній добрий звичай передбачав, що, коли один клан переймає територію іншого, безнефритні працівники та власники бізнесів можуть або присягнути іншому клану, або спокійно піти — саме це сталося з гральними будинками на Бідняцькому шляху, захопленими Каулами кілька днів тому.

— У цьому випадку це неприйнятний варіант, — сказав Ґоньт. — Родина Уне керує «Подвійним таланом», відколи його заснували. Це ж просто цирк вийде, якщо закладом керуватимуть без вашого вправного нагляду й кулінарного генія.

І ці слова полестили панові Уне. Гуркітливий і добре поставлений баритон Рога «горян» додавав їм неабиякої переконливості. Може, не так уже й погано стати Ліхтарником під «горянами»: ну справді, яка різниця, одному клану платити данину чи іншому? І все ж за всі ці роки пан Уне ніколи всерйоз не розмірковував над тим, що «Подвійний талан» може захопити інший клан. Позиції «безгірників» у цьому районі завжди були міцні, а підтримка Хіло — непорушною. Та у війні може настати новий поворот, і ресторан повернеться до «безгірників». Безпечніше нікого не зраджувати.

— Даруйте, Ґоньте-дзень, — промовив пан Уне, стиснувши долоні й раз за разом схиляючись у шанобливих жестах, — «Подвійний талан» — це фамільна спадщина, але мушу відхилити вашу пропозицію.

Ґоньт зважив його слова. Витер губи тканинною серветкою, підвівся.

— Дуже добре. Я розумію вашу позицію, — він розвернувся до своїх підлеглих: двоє з них уже пішли — мабуть, рушили вглиб Доків чи затіяли бійку деінде в місті, але троє лишалися в ресторані. — Переконайтеся, що весь персонал вивели з будівлі, — сказав він. — А тоді спаліть її дощенту.

Обличчя пана Уне застигло від жаху. Щойно Ґоньтові Зеленокості рушили виконувати наказ, ресторатор закричав:

— Ні, Ґоньте-дзень, благаю вас! — старий упав перед Рогом навколішки. — Я-я присягаюся у відданості Гірському клану й готовий сплачувати внески. Я засвічу свій ліхтар, щоб направити шлях його воїнів, та прохатиму їх про захист, — він так поспішав, що його голос тремтів. — Заради божої любові, будь ласка.

Ґоньт здійняв долоню, щоб спинити чоловіка.

— Радо приймаю вашу присягу, пане Уне. Мене б дуже сприкрило, якби оце виявилася перша й остання нагода поласувати вашим смаженим кальмаром, — він обійшов ресторатора, якого бив трем, і попрямував до дверей, лишивши своїх Кулаків за старших. — «Подвійний талан» тільки перший з того, що ми заберемо в Безгірного клану. А те, що не зможемо забрати, — знищимо. Коли ця війна скінчиться й переможуть у ній «горяни», в Дзаньлуні залишиться тільки один клан, як це й було раніше, і тоді таким хорошим Ліхтарникам, як оце ви, не буде причин непокоїтися.