Нефритове місто

РОЗДІЛ 19
ВІЙСЬКОВА НАРАДА

Перевалило за північ, і в Кеконській скарбниці лишились хіба двійко нічних охоронців у вестибюлі та дві прибиральниці, що пересувалися відділом записів від відсіку до відсіку, спорожнюючи сміттєві кошики, пилососячи підлогу та перемовляючись наспівним і протяжним абукейським діалектом. А втім, поруч із Шае вони старанно стишували голоси, щоб не заважати їй працювати. Будівлю зачинили ще кілька годин тому, й лише ім’я Каул, а ще лист у кишені Шае — той самий, написаний рукою Ланя та проштампований гербом клану, — дозволили їй залишатися за вільним столом скільки треба, а впродовж кількох останніх днів треба було до глупої ночі.

Шае відклала ручку й калькулятор та відкинулась назад, потираючи очі, що боліли від багатогодинного вивчення цифр під неприємним сяйвом ламп денного світла. Вона раптом усвідомила, що лишилась практично наодинці з найбільшою кількістю зібраного в одному місці нефриту на світі. Кількома поверхами нижче, під товстелезними шарами бетону — вкриті свинцем сховища видобутого нефриту, обробленого шматками найрізноманітнішого розміру від коштовних камінчиків на один грам і до брил вагою з тонну. Хоча в підвалах будівлі ховалися запаси нефриту, що складали солідну частину національного багатства, Кеконську скарбницю охороняли не аж так старанно, як можна було б очікувати. Але не лише тому, що той, хто насмілиться вкрасти щось звідси, отримає смертний вирок від кожного клану Зеленої Кістки. А ще й через те, що по-справжньому вигадливі системи безпеки стежили, щоб того, хто вломиться до сховищ, зачинило всередині. Опинившись у повному нефриту сховищі, людина спочатку повільно й болісно божеволіла, а потім помирала. Якщо тільки не мала абсолютного імунітету до цього каменю.

І все ж таки хтось крав із Кеконської скарбниці. Шае вже багато разів пройшлася розрахунками, порівнюючи записи з копалень, з офіційних фінансових звітів Нефритового альянсу Кеконю, а тепер — і записи самої скарбниці. Вона й забула, як добре їй це вдається — старанно відстежувати шматочки й дрібки інформації, доки ті не складуться в чітку картину. І коли вона вдивлялася у цифри, що вкривали сторінки її блокнота, навіть втома о цій пізній годині не затьмарювала її подиву й люті. Шае бачила, як її підозри нарешті підтвердила холодна і невблаганна математика. Копальні видобували нефрит, який ні Нефритовий альянс Кеконю не обліковував, ні у сховищах скарбниці не приймали на зберігання. До національного резерву він так і не потрапив.

Попри те, що Шае не збиралася мати стосунку до кланових справ, коли вона зібрала свої речі й попрямувала до виходу, її аж потрушувало від тріумфу й обурення. Кроки відлунювали порожніми коридорами, поки вона спускалася сходами на долішній поверх і просила нічного охоронця випустити її крізь зачинені двері. Охоронцем був знуджений Зеленокостий середнього віку, що мав на собі церемоніальну пласку зелену шапочку й характерну стрічку через плече, яка виказувала його як представника «Щита Хаєдо», одного з менших кланів, члени якого були повністю віддані одному завданню — безпеці князя Йоана III та правлячої родини разом із охороною урядових будівель, зокрема Зали мудрості та Кеконської скарбниці. Знаючи, що завтра вона не повернеться, на виході Шае подякувала нічному охоронцеві. Вона не переймалася тим, що чоловік розкаже комусь про її роботу тут. Члени «Щита Хаєдо» давали залізну присягу нейтралітету і з повагою ставилися до інших кланів. Вони навіть не голосували в Нефритовому альянсі Кеконю.

Від Монументального кварталу до Північного Сотто на метро їхати недалеко, але о такій пізній годині поїзди ходили нечасто, тому, коли Шае здолала ті кілька кварталів, що відділяли її будинок від станції, минуло вже сорок хвилин. Її настільки поглинули думки, те, щó вона має розповісти Ланеві вранці, що лише за сто метрів від дому зрозуміла: за нею йдуть.

Її це настільки приголомшило й викликало таке сильне обурення на саму себе, що вона просто спинилася на місці й озирнулася. Якби вона носила нефрит, то вже давно відчула б цього чоловіка. Та й навіть без нефриту — якби звертала увагу, то мала би почути, що її переслідують кроки.

Шае безцеремонно кинула сумку на тротуар і витягнула ніж-кіготь з піхов, почеплених до талії. То був не той ніж з нефритовим руків’ям, який вона носила із собою впродовж багатьох років та лишила в минулому. Це була простенька повсякденна вулична зброя, але гарно зроблена й доста смертельна в умілих руках. Шае була вихована в культурі, де вважалося немислимим не відповісти на виклик; їй навіть на гадку не спало, що вона може втекти й менш як за тридцять секунд опиниться в безпеці власного дому.

Чоловік, який ішов за нею, не спинився й не кинувся до Шае. Він крокував далі, але витягнув руки з кишень та розкрив долоні, показуючи, що не збирається її кривдити. І вже за мить Шае побачила, що це Цаунь Ю — її сусід. Він привітно і з повагою їй кивнув, ковзнув поглядом до ножа, звернув увагу, що вона тримає зброю впевнено та вміло й інстинктивно прибрала зібрану й добре збалансовану позу.

— Ви прямо як Зеленокоста, — кривувато посміхнувся він.

— Ви йшли за мною, — промовила Шае на своє виправдання.

— Я живу в тому самому будинку.

— Чим ви таким займаєтесь, що так пізно повертаєтеся додому?

Цаунь скептично глянув на неї:

— Працюю вечорами. А ви чого?

У Шае аж пальці на ногах підтиснулися. Звісно ж, її взагалі не обходить, куди й коли ходить Цаунь. Вона була незадоволена собою й зірвалася на людині, яка не заслуговувала на її гнів. Шае сховала ніж-кіготь і підняла із землі сумку.

— Я перепрошую, це було дуже нечемно. Ви захопили мене зненацька. Пройдемося разом?

Він кивнув і пішов поруч, стежачи, щоб між ними була певна відстань.

— А мені здалося, що вас, панночко Шае, зненацька не заскочиш. Якби в мене були лихі наміри, я не хотів би зустрітися з вами, коли у ваших руках той ніж.

Шае кортіло змінити тему розмови.

— То ким ви працюєте, пане Цаунь?

— Сторожем, — сказав він. — Але це не дуже небезпечно, навіть нуднувато, якщо чесно. Сподіваюся, невдовзі мені дадуть нову роботу, цікавішу.

Цаунь прочинив перед Шае двері, й вони піднялися сходами на третій поверх, до своїх квартир. Він не став розпитувати її навзаєм, та коли вони підійшли до дверей Шае, Цаунь спинився і з дражливим вогником в очах сказав:

— Добраніч. Від сьогодні я буду вітатися з вами з такої відстані, щоб ножем не дістати.

Коли Цаунь рушив далі коридором, Шае страшенно пошкодувала за власним Чуттям, яке підказало би, про що цей чоловік думає.

Вона викинула Цауня з голови, лягла спати, а щойно прокинулась вранці — ще сонце ледь зійшло, — одразу зателефонувала до будинку Каулів. На дзвінок відповів Дожу.

— Шае-се, — промовив він із удавано-манірним здивуванням. — А чого це я вас не бачив? Я думав, ви частіше додому приходитимете.

Шае скривилась.

— Дуже зайнята була, Дожу-дзень. Облаштовувалась. Самі знаєте, купі дрібниць треба дати раду.

— Треба було прийти до мене. Та й узагалі, чого ви там живете? Я вам щось симпатичніше підшукав би, значно симпатичніше.

— Не хотіла вас турбувати, — те, що він знає, де вона живе, змусило її ще більше насупитись. Вона похапцем спитала: — А Лань удома?

— Ох, — сказав Дожу. Пауза тривала довго, настільки, що в голові у Шае задзеленчали тривожні дзвіночки. — Боюся, у нас тут клопіт. Можливо, вам варто приїхати.

Шае зупинила таксі, й те повезло її прямо до маєтку Каулів. Через щільний вранішній рух повзло воно до люті повільно, змагаючись із навалою автівок, що гуділи клаксонами, мотоциклів та завантажених пакунками велосипедів, і всі на перехрестях керувалися принципом «виживає найспритніший» та не спішили зважати на дорожні знаки. Шае всю дорогу невидючим поглядом витріщалась у вікно. Серце в неї було не на місці. І не тому, що хтось намагався вбити Хіло. Це вже давно не шокувало — якщо чесно, вона дивувалась, чому цього не трапляється частіше. Але ж ніхто не зателефонував їй, аби про все розповісти. Навіть Лань. Якби вона не подзвонила сьогодні вранці до маєтку, то й не знала б. Може, в сум’ятті минулої ночі їм просто не спало на гадку з нею зв’язатися. Її кілька років не було в країні, вийти з нею на зв’язок було неможливо. Може, й не варто так засмучуватися, що їй одразу про таке не повідомили.

Коли вона приїхала, брати вже зібралися на військову нараду. Усюди озброєні й суворі з вигляду Кулаки, що охороняли ворота і вхід до будинку: патрулювали територію маєтку, стояли в коридорах. У кабінеті Стовпа Лань із Хіло похмуро курили та снували плани. Був там і Дожу. Коли Шае зайшла до кімнати, то все зрозуміла за їхнім позами: Лань сперся на свій письмовий стіл і з напружено-втомленим виразом обличчя струшував попіл у попільничку; Хіло сидів перед ним на краю крісла, спершись ліктями на коліна, й задивився в порожнечу, а в його пальцях повисла сигарета; Дожу, схрестивши ноги, відкинувся на спинку іншого крісла — він тримався трохи осторонь і спостерігав. У кімнаті царювала така напруга, що Шае розгубила свій гнів — його заступили невблаганні погані передчуття.

Коли вона увійшла до кабінету, Хіло підвів погляд. Обличчя його вкривали зморшки, що перетворювали брата на іншу людину, якій геть не властива його звична безтурботність. Шае звернула увагу на підсохлу кров під його нігтями, на те, що з-під білої сорочки (яка, запідозрила Шае, найімовірніше належала Ланю) визирали бинти, що охоплювали торс.

— Таж у шпиталі, — сказав він так, немов Шае там завжди стояла.

Шае навіть не знала напевно, хто з тих двох Таж і чи це був той чоловік, що приходив разом із Хіло до готелю.

— З ним усе буде гаразд? — спитала вона, бо це здалося доречним.

— Житиме. З ним лишилася Вень.

Хіло звівся на ноги і взявся ходити туди-сюди, наче пес, що не знає, де примоститися. Двері прочинилися, й до кімнати зазирнув Майк Кень. Не той чоловік, якого вона бачила в готелі. Виходить, тоді то був Таж, який тепер у лікарні.

— Усі зібрались, — сказав Кень. — Ми готові.

— Ланю-се, — озвався Дожу. — Я ще раз прошу вас переглянути це рішення. Для нас це може погано закінчитись. Ми й досі можемо виторговувати перемир’я на території Пахви.

— Ні, Дожу, — відповів Лань, роздушуючи сигарету в попільничці й підходячи до дверей разом із Хіло. — Більше не можемо.

З того, як чоловіки рухались і стояли, Шае зрозуміла: Дожу впав у немилість. Лань йому більше не довіряв. Замах на Хіло надто далеко штовхнув Стовпа в один із боків — тепер він підтримує брата. Дожу це теж, схоже, розумів, бо обличчя його було оманливо спокійним і, коли брати вийшли, він не піднявся з крісла.

Шае пішла за братами. У фоє юрмилися підлеглі Хіло, озброєні до зубів мечами-місяцями, ножами-кігтями та пістолетами. Коли Хіло увійшов до їхнього натовпу, всі згуртувались навколо. Він не казав ні слова, але, схоже, вітав присутність кожного — твердим поглядом, кивком, доторком до плеча чи руки.

Шае повернулась до Ланя.

— Куди ви йдете?

— На Фабрику.

Він вдягнув шкіряний жилет, застібнув його. Хтось подав Стовпу найкращий його клинок-місяць — майже дев’яностосантиметровий «да-танорі» з півметровим лезом із загартованої білої вуглецевої сталі та п’ятьма нефритами в руків’ї. Лань почепив меча на пояс. Шае вже давно не бачила його таким войовничим і таким схожим на батька, від цього аж трохи паморочилось у голові.

— Вони там, — промовив Лань, — ті, що намагалися вбити Хіло. Ще там точно Ґоньт, а може, й сама Айт.

І раптом вона вражено усвідомила: вони йдуть на битву. Шае схопила брата за руку:

— Як я можу допомогти?

Лань глянув на неї, і вона зрозуміла, наскільки це дурнувате запитання. Шае не могла їм допомогти, не тут, не зараз, не отак — вона ж бо без нефриту.

— Ніяк, — відповів Лань. — Не дай Дожу захопити владу над кланом.

Якщо Ланя вб’ютъ.

— Я ще дещо з’ясувала, — сказала вона, майже відчайдушно бажаючи відтягнути їхній від’їзд. — У скарбниці. Не хотіла розповідати про це в одній кімнаті з Дожу, але нам треба поговорити.

— Коли повернуся, — він коротко поцілував її в чоло.

— Чому ти вчора мені не зателефонував?

— Не було потреби. Ти не мусиш мати до цього стосунку, — сказав Лань. — Я пообіцяв не втягувати тебе дужче, ніж ото попросив, бо знаю, що ти й того не хотіла.

Він глянув через плече, й обличчя в нього посуровішало.

Шае розвернулась. На сходах лиховісною мумією стояв Каул Сень. Білий халат висів на худющому тілі. Пронизливий погляд мандрував юрмою бійців і зрештою, з палючою зневагою, зупинився на Хіло. Каул Сень вказав на молодшого внука таким жестом, немов кощавий палець був зброєю.

— Це твоя провина, — різко промовив старий. — Що ти цього разу накоїв? Завжди був імпульсивним хуліганом. Ти знищиш цю родину!

— Дідусю, — застеріг його Лань.

Хіло ступив перед зграєю своїх воїнів.

— Дідуню, вони спробували мене вбити, — голос його прозвучав тихо, але ж Шае знала, що тихо Хіло говорив переважно тоді, коли злився. — Ледь не вбили одного з моїх Кулаків. Тепер це війна.

— Айт не став би зі мною воювати! — Каул Сень вчепився за балясини тремтливими руками. — Ми були братами. Мали розбіжності, але війна, між Зеленокостими! Ні, ніколи. Якщо хтось намагався тебе вбити, ти на це заслужив!

В очах Хіло спалахнули вогонь і біль. А коли він озирнувся, гнів огортав його плащем.

— Ходімо.

Бійці оточили його, й вони вийшли з будинку. Усі повантажились до автівок, припаркованих на під’їзному майданчику.

Каул Сень обм’як й опустився на сходи, його тіло склалося, наче рама старого стільця, халат накрив кощаві плечі й коліна покривалом.

— Кяньло, — покликав Лань. — Допоможи дідусеві повернутися до кімнати, — він поклав руку на спину Шае й шепнув: — Залишайся з ним.

Шае кивнула, намагаючись збагнути, що ще сказати, наприклад: «Будьте обережні», «Удачі» чи «Поверніться, будь ласочка», — але жодні слова не здавались доречними, а Лань уже пішов, спустився з ґанку та сів у машину, дверцята якої прочинив перед ним хтось із Кулаків.