Нефритове місто

РОЗДІЛ 11 НА ЧОМУ СТОВП СТОЇТЬ

«ЗТ-валор» пригальмував на узбіччі звивистого бульвару, й Аньденя випустили перед широкою зеленою зоною поряд із ремісницьким ринком у Храмовому кварталі. Щойно Аньдень вийшов з автівки, то побачив, що на нього чекає кузен Хіло, а за ним — загрозлива юрба. На обличчі Хіло спалахнули полегша та бажання убивати, й на якусь химерну мить Аньдень злякався за Ґоньтового водія. Він швиденько зачинив дверцята автівки, й «ЗТ-валор» одразу ж від’їхав і загубився серед інших машин, стрімко прямуючи до кордону, що розділяв території кланів.

Хіло підійшов широким кроком, схопив Аньденя за карк і грубо труснув.

— Треба тебе ще раз відлупити. Що ти, бляха, забув у Літньому парку? Ти отримаєш свою «зелень» менше ніж за рік, мусиш бути уважним кожну довбану секунду, бо я ж не завжди буду поруч, якщо здійметься колотнеча, тобі ясно?

Аньдень присоромлено кивнув. Хіло схопив підборіддя юнака, й очі його недобре примружились, коли він звернув увагу на набряклий синець на Аньденевій щоці, що залишився як сувенір на пам’ять про необачну прогулянку від трійці хлопців із В’є Лонь.

— Це вони зробили? — спитав Хіло. — Ґоньт чи його люди тебе ще й відлупцювали?

— Ні-ні, то не вони, — поспіхом відповів Аньдень. — То дурниця, це я ще раніше зчепився з якимись пацанами із В’є Лонь. Люди Ґоньта мене не чіпали.

Хіло уважно роздивився обличчя підлітка, сумніваючись у його щирості, а тоді нарешті розслабився й обійняв Аньденя з теплотою, що розтопила залишки напруги.

— Завжди радий тебе бачити, кузене.

Він поклав руку Аньденеві на спину, немов намагаючись захистити, і повів його до «дукеси», нахабно припаркованої просто посеред ринкової зони завантаження — разом із двома іншими автівками Безгірного клану. На авто напружено спирався Майк Таж, та він одразу випростався, щоб відчинити для них дверцята.

— Мені треба поговорити з Ланем, — дещо кволо сказав Аньдень, щойно опинився всередині.

Тепер, коли він був у безпеці, фоновий адреналін, що постійно курсував його жилами впродовж останніх годин, ринув, як з ринви після зливи, і хлопця затрусило.

— Лань у конторі Синоптика, — сказав Хіло.

До Корабельної вулиці вони дісталися за якихось десять хвилин.

І коли під’їхали, Хіло коротко проінструктував підлеглих:

— Скажіть хлопцям, що в Молотку, відступити.

Вони з Майком Тажем і Аньденем пройшли крізь фоє, не відволікаючись на те, щоб зареєструватися на рецепції.

Аньдень ще ніколи не був у будівлі Синоптика. Про цю частину кланового життя він знав небагато, і його трохи настрашили оті всі Таланники у випрасуваних костюмах та з портфелями й теками в руках. Хіло й Таж — з розхристаними комірцями і закоченими манжетами, вкриті потом після довгого очікування на сонці, з мечами-місяцями за плечима, з ножами-кігтями, піхви яких вони почепили на паски, — тут здавалися цілковито недоречними. Коли вони проходили повз, люди зупинялися й задивлялися на них, деякі здіймали руки у неглибокому поклоні.

На горішній поверх вони піднялися ліфтом. Лань уже чекав: обличчя таке ж спокійне, як і завше, коли Аньдень його бачив, але він радісно обійняв хлопця.

— Заходь і сідай, — Стовп повів Аньденя до свого кабінету.

— Вони відвезли мене на зустріч до Айт Мади, — сказав Аньдень. — Ланю-дзень… вона хотіла, щоб я одразу з тобою поговорив.

На словах «з тобою» він особливо наголосив.

Лань усе зрозумів. Коли вони підійшли до його кабінету, Стовп повернувся до Хіло і промовив:

— Спочатку я хочу поговорити з Аньденем наодинці. Розшукай Дожу, й зачекайте на мене тут.

Вигляд Хіло мав роздратований, але не здивований. Він підсміхнувся до Аньденя, щоб показати — насправді він зла не тримає, подав знак Тажеві, й вони удвох пішли, щойно Лань зачинив двері кабінету.

Аньдень сів на найближчий стілець та з вдячністю узяв пляшку з лимонною газованкою, яку Стовп дістав для нього з невеличкого холодильника.

— Не буду брехати — ти сьогодні змусив нас похвилюватися, — сказав Лань. Він поспостерігав за тим, як Аньдень хлебче газованку, і промовив: — Не поспішай. А тоді розкажеш, чого хочуть «горяни».

Коли кузен завершив розповідь, Лань трохи помовчав. А потім підсумував:

— Ти молодець, Аньденю. Поводився спокійно і вчинив точнісінько так, як і мав. Мені прикро, що тобі зіпсували День човнів, але в майбутньому маєш бути обачнішим. Та я певен, що Хіло тобі це вже сказав. І, зрештою, ти повівся дуже хоробро заради свого клану.

— Мені шкода, що я спричинив клопіт, Ланю-дзень.

Лань усміхнувся. Хлопець (ні, молодий чоловік, нагадав собі він) завжди таким був: трішки занервовим, трішки заґречним. У будинку Каулів він і досі поводився як гість: очікував ледь помітного дозволу сісти, поїсти чи висловити свою думку, хай навіть жив у тому домі з дитинства й досі повертався туди на канікули.

— Ти ніколи не спричиняв нам клопоту, Аньденю, — сказав йому Лань. — Гадаю, «горяни» планували нас якось розворохобити. Просто так вийшло, що на шляху в Ґоньта трапився ти.

Він підвівся, й Аньдень встав слідом за ним.

— Що ти будеш робити? — спитав хлопець. — З пропозицією Айт?

— Обговорю її зі своїми Рогом та Синоптиком, — відповів Лань. — Тобі цим перейматися не треба. Просто зосередься на навчанні й готуйся до цьогорічних іспитів. Ти й далі наближаєшся до того, аби стати першоранговим випускником?

— Гадаю, так. Щосили постараюся, — пообіцяв Аньдень.

На Ланя нахлинула гордість. Аньдень був хорошим хлопчиною: у минулому в нього лишилась сімейна трагедія, але дорослішання він долав цілком успішно. Лань щодня відчував вдячність за те, що йому вдалося переконати діда взяти Аньденя до себе як члена родини Каул.

Лань провів кузена до крісел у фоє перед ліфтами, де чекали Дожу, Хіло та Майк Таж. Таж повіз Аньденя до академії, а Лань із Рогом та Синоптиком повернулися до кабінету. Лань налив по щедрій порції ходзі з льодом і сказав:

— Беріть, нам це знадобиться.

Свій напій він вихилив одним махом і уважно придивився до інших чоловіків: Дожу сидів на стільці, схрестивши довгі ноги, з виразом терплячої цікавості на лиці; Хіло сперся на стіну, погляд мав гострий і вичікувальний. Лань відчував, як гомонять їхні нефритові аури: в одного — тьмяна й прохолодна, в іншого — гаряча і гладка.

— «Горяни» збираються виробляти СВ-1 та продавати його до Їґутану, — сказав Лань. — Вони зароблять на цьому купу грошей, і Айт запропонувала, щоб ми до них приєдналися.

Після того як Лань розказав усе, що дізнався від Аньденя, Хіло випростався.

— За кого Айт нас має? — вираз обличчя він мав сердитий, але голос видавав його збентеження. — «Горяни» копали під нас кілька місяців, а сьогодні Ґоньт схопив Енді просто на вулиці. З такого війни починаються. І вони думають, що після цього ми з ними ляжемо в одне ліжко? Якби Айт справді хотіла поговорити про діло, то прийшла б до тебе як годиться, з усією повагою. Це не серйозна пропозиція. Це зневага.

Хіло мав слушність: те, що «горяни» відправили повідомлення Безгірному клану в такій завуальовано-загрозливій манері, було прямою образою, та принаймні Лань дізнався від Аньденя, чому Айт вчинила саме так: «Я б із задоволенням подискутувала з Каулом Ланем, але як таке станеться, якщо його Ріг знову й знову нас ображає?». Стовп іншого клану проголосила, що вона не зглянеться на прямі перемовини з Каулом Ланем, доки він не осадить свого брата — або й не позбавить його посади Рога.

Така вимога була просто обурливою. Як можна взагалі вести якісь дискусії за настільки відверто непоштивих умов, коли один Стовп підважує вибір іншого там, де йдеться про власного Рога? Лань анітрохи не сумнівався, що Хіло та його люди ускладнили «горянам» життя, але його брат запевняв, що завжди йшлося про реакцію на дедалі більший підступ з боку «горян». Чи справді Хіло був агресором, що стояв на заваді миру, чи він просто надто добре виконував свою роботу і Айт хотіла б викинути з гри таку людину, щоб їй легше було домінувати над Безгірним кланом, а то й поглинути його повністю?

Про те, щоб позбутися головного бійця клану, не йшлося, та, може, Рогові варто нагадати, що він теж несе відповідальність за зіпсуті стосунки між кланами. Лань пильно глянув на брата і промовив:

— Айт каже, що поговорить зі мною особисто, якщо ми покладемо край перепалкам на вулицях і покажемо, що зацікавлені в ділових перемовинах.

Він краєм ока помітив, як кивнув Дожу, й запідозрив, що літній радник здогадався, чого саме насправді вимагала Айт.

— То вона з нами поговорить, якщо Безгірний клан впаде навзнак і дозволить «горянам» по нас потоптатися? — в Хіло роздувалися ніздрі. — Я в курсі: ти вважаєш, що я часом дуже запальний, що легко серджуся й сприймаю все навколо надто особисто, але, Ланю, повір, я знаю, що тут і до чого. Ґоньт з виду тупак, але він — мужик головастий. Кожного разу, як я відвернуся, він відкушує від нас шматочок. Потрошку, потрошку, ніколи аж так багато, щоб спровокувати відкриту війну. То я з’ясовую, що двоє наших Ліхтарників платять данину його Кулакам. Чи що умови оренди в будинку, де розміщено наші фірми, погіршилися й домовласник продав будівлю своєму кузену-«горянину». Проковтнути нас одним махом, як вчинили з «Трьома Жунями», вони не здатні, тому натомість постійно дошкуляють у дрібничках.

Лань розвернувся до свого Синоптика:

— А ти, Дожу, як вважаєш?

Дожу відповів не одразу. Лань вирішив, що той аж занадто забарився з відповіддю, немов свідомо приховував, що вже мав її напоготові:

— Я вважаю, що пропозиція Айт-дзень має свої плюси. Кулаки обох кланів бачать лише на відстань, куди сягають їхні клинки. І хай які вони там мають дрібні суперечки щодо території, це не так багато важить, коли йдеться про ширшу картину, і не мусить впливати на наші рішення, коли мова заходить про великі оборудки.

У хрипкуватому голосі було легко розчути критику на адресу Рога клану.

— Айт-дзень має рацію. Усі іноземці прагнуть дістати СВ-1, і ми, Зеленокості, можемо отримати гарні прибутки, якщо запровадимо надійне постачання і контролюватимемо його. Оскільки справи вестимуться по той бік моря, в Їґутані, це позбавить нас ризику отруїти свою країну. Зеленокості завжди були найсильнішими, коли об’єднувались: замість намагатися поділити Кеконь ми можемо укласти з «горянами» альянс, що дозволить заробити нам усім.

Хіло вишкірив зуби:

— З «горянами» неможливо укласти альянс. «Троє Жунів» дізналися про це в дуже поганий спосіб. Ідеться про те, чи будемо ми двома кланами з двома Стовпами, чи одним кланом з одним Стовпом.

Хіло вицмулив зі склянки кубик льоду та з хрускотом розжував, обличчя в нього відверто спохмурніло.

— Якщо ми викажемо зацікавленість, якщо погодимося з ними працювати, вони просто скористаються нагодою і спробують перехопити контроль над нами. Я й на секунду не повірю, що Айт всерйоз збирається поділитися владою. Не така вона людина. Вона навіть не сказала відверто, чого від нас хоче. Фінансування? Підтримки людьми?

— Схоже, для початку вона хоче гарантій бодай того, що ми проти них не виступатимемо, — сказав Дожу. — І це цілковито логічно, бо навіщо інакше затівати ці ігри з Аньденем? Коли хлопець випуститься, ми зможемо відправити його попрацювати на «горян» у тому їхньому їґутанському представництві. Як Айт-дзень і казала, це хороша робота, що вимагає неабиякої відповідальності. Через нього ми дізнаємося все про те, як «горяни» там працюють, а вони, зі свого боку, можуть бути певні, що ми вкладатимемося у збереження миру, а не копатимемо під них чи підемо до еспенців. Отак обидві сторони зможуть довіряти одна одній.

— Відправити Енді до наших ворогів? — Хіло вибалушив очі, не ймучи віри Синоптиковим словам, і аура його стала надто неприємною для Чуття.

— За епохи Трьох корон, — сказав Дожу, — царські двори часто обмінювались дітьми, щоб обидві сторони були зацікавлені у збереженні хороших стосунків.

— Ти пропонуєш віддати Енді як заручника? — Хіло з вишкіром розвернувся до Ланя. — Нізащо. Тільки через мій, блядь, труп!

— Часом за давніми методами стоїть певна мудрість, — пирхнув Дожу.

Лань здійняв руку, щоб завадити Дожу сказати ще щось, подивився в розпашіле обличчя Хіло і промовив:

— Заспокойся. Аньдень — не пішак, і нікуди ми його не відправимо, якщо він того не захоче.

Дослухаючись і розмірковуючи, Лань погойдував келихом, змушуючи постукувати підталі кубики льоду, та тепер він відставив келих на стіл, бо вже дійшов неминучого висновку, якою має бути відповідь на пропозицію «горян». Хіло схильний усе сприймати особисто, тоді як Дожу зважував варіанти з холодним прагматизмом стратега, але тут ішлося й про третій погляд на ситуацію — не озвучений жодним з них, а для Ланя це був вирішальний фактор.

Він озирнувся на Дожу:

— Я підготую відповідь «горянам» і хочу, щоб ти надіслав її через контору їхнього Синоптика, як це й повинно бути, коли йдеться про ділові питання. Ми не мусимо діяти негожим чином лише тому, що вони так зробили. Я планую відмовитися від будь-якого альянсу чи партнерства з Гірським кланом у тому, що стосується виробництва «сяйва». Тим не менш, ми не станемо в них на заваді. Вони можуть і далі вільно втілювати свої плани в життя, поки це не зачіпає ділових інтересів чи територій Безгірного клану, — Лань зупинився, а тоді додав: — І про Аньденя не згадуй, він тут ні до чого. Якщо Айт потрібні гарантії нашого нейтралітету, доведеться їй задовольнитися нашим словом.

Дожу нахилив голову, але його роздратування можна було помітити і через те, яким непроникним стало обличчя, і завдяки різким перемінам в аурі.

— Насмілюсь спитати, який саме розрахунок посприяв такому швидкому рішенню, коли йдеться про настільки важливе питання?

Насправді Ланеві не дуже хотілось почути контраргументи, які напевне озвучить Дожу, але принаймні пояснення він своїм найближчим радникам завинив:

— Бо це поведе нас небезпечним шляхом. Якщо більше іноземців матимуть доступ до «сяйва», то збільшиться й попит на нефрит. Нефритовий альянс Кеконю будуть спонукати до збільшення видобутку й перерахунку експортних квот, аби продавати не тільки еспенцям, а і їґутанцям та іншим, бо інакше виникне ризик, що цей попит задовольнить нелегальний нефрит з чорного ринку.

Цьому Лань потурати не збирався — на останньому засіданні НАК він щойно проголосував проти збільшення експорту нефриту. Нефрит був найціннішим природним ресурсом Кеконю. Він належав кеконському народу, на ньому ґрунтувалася культура Зеленої Кістки та відповідний спосіб життя. Продавати його як речовину військового призначення іноземцям, людям, серед яких немає нефритових воїнів за вишколом і вихованням, які не розуміють айшо й не здатні збагнути, як це — бути «зеленим»… йому таке не до вподоби. Так, звісно, експорт нефриту забезпечив союз із еспенцями та поповнював державну скарбницю, але його треба суворо обмежувати. Саме тому клани Зеленої Кістки від самого початку воліли контролювати дії Нефритового альянсу Кеконю. А тепер один із провідних кланів пропонує план, який рано чи пізно зруйнує владу НАК, і Ланя це неабияк тривожило.

— Перепрошую, Ланю-се, — цього разу Дожу сперечався з ним наполегливіше, ніж зазвичай, — але ж саме НАК є прикладом того, що наші клани здатні на партнерські взаємини. У майбутньому питання видобутку та експорту будуть ухвалюватися спільно — нами й «горянами». По-моєму, хвилюватися з цього приводу зараз дещо передчасно.

Лань не без здивування глипнув на Синоптика. Сам він не став би наводити Нефритовий альянс Кеконю як блискучий приклад міжкланового партнерства. Складна підзвітність та вимоги до спільного голосування ключових гравців призвели до того, що жодне рішення НАК не ухвалювали швидше як за шість місяців.

— Ти, очевидно, маєш значно оптимістичніший погляд на НАК, ніж я, — відповів Лань. — Але є й інші причини з цим не зв’язуватися.

— Наприклад, те, що пропозиція Айт — то одна велика пастка, — наполягав Хіло. — «Горяни» спробують вдати, що з ними можна домовитися, а тим часом отримають над нами перевагу.

Лань був схильний погодитися з підозрами Хіло, але казати це вголос не став.

— «Сяйво» — отрута, — твердо промовив він. — Воно роз’їдає природний порядок речей. Заохочує тих, хто взагалі не мусив би мати жодного стосунку до нефриту. Як оті малі крадії, що їх Хіло спіймав у «Подвійному талані» минулого місяця, — Лань стиснув зуби. — Якщо ми в будь-який спосіб будемо причетні до виробництва «сяйва», то посприяємо незаконному обігу й застосуванню нефриту. Я не стану наражати на сумнів переконання іншого Стовпа, але, як на мене, це — порушення айшо.

— Хіба не найвагоміший принцип айшо — той, який проголошує, що Зеленокості мають захищати свою країну? — спитав Дожу. — Якщо клани разом встановлять контроль над СВ-1, це зробить їх сильнішими. Це зробить увесь Кеконь сильнішим, менш вразливим перед іноземцями.

— І що станеться, коли еспенці дізнаються, що клани Зеленої Кістки продають їґутанцям наркотики для військового застосування? Їґутан перекладе всю відповідальність за фабрики СВ-1 на Кеконь і заперечуватиме, що має до цього будь-який офіційний стосунок. «Горяни» закладають основу для конфлікту, і я не хочу залучати до цього Безгірний клан, — Лань урвав спробу Дожу ще щось додати: — Дожу-дзень, моє рішення остаточне. Чи ти плануєш виконати обов’язки Синоптика й діяти в подальшому, як я попросив?

Старий радник знехотя опустив гостре підборіддя на знак згоди. Він спробував востаннє відстояти свою позицію і промовив з підкресленою м’якістю:

— Звичайно ж, я це зроблю, Ланю-се, та, можливо, нам варто поговорити з Каулом-дзень, а вже потім остаточно все вирішувати?

З Ланя вже було досить.

— З Каулом-дзень ти розмовляєш просто цієї миті, — мовив він настільки холодним тоном, що Дожу ошелешено принишкнув.

А Хіло всміхнувся.

І хоча Лань вважав, що ухвалив правильне рішення, на серці було тяжко. Боги на небесах, важко бути Стовпом, коли з одного боку в нього запальний молодший брат, а з другого — старий дідів друзяка-хитрун. І все ж безнадійним положення не назвеш. Хіло цього дня діяв стримано, а Дожу, хай як неохоче, знову поводився як належить. Коли важка розмова лишилась позаду, Лань заговорив примирливішим тоном:

— Гадаю, то в нас нерви трохи розхиталися. Ви двоє мусите знати, як я ціную вашу точку зору.

— І що тепер? — спитав Хіло. — Чекаємо, як Айт відреагує?

— Не зовсім. Я сказав, що ми не будемо зв’язуватися з «горянами», та тепер, коли знаємо, чого вони прагнуть, треба діяти обережніше. Дожу, організуй мені зустріч із головою Сонем.

Синоптик, якого лише хвилину тому дуже жорстко поставили на місце, кивнув, не сперечаючись.

Лань повернувся до брата.

— Хіло, те, що я тобі казав про Пахву, тепер стосується Соґеню та інших межових територій. Зміцнюй оборону там, де треба, але кров без дозволу родини більше не проливай. І за викрадення Аньденя ми мститися не будемо. Може, вони нам в очі й плюнули, але повернули його живим-здоровим, а ми відкинули пропозицію створити альянс, тому на якийсь час краще уникати подальшого погіршення стосунків.

Хіло схрестив руки на грудях і знизав плечима:

— Як скажеш.

— І ще одне, — додав Лань. — Треба переконатися, що Шае у безпеці. Квартира в неї у Північному Сотто, то ж із цим проблем не має бути, але я кажу про ті випадки, коли вона їздить Дзаньлунем. Хай один чи двійко з твоїх людей за нею наглядають.

А ось тепер Хіло мав незадоволений вигляд — він так скривився, наче йому вісім років і його щойно висварили, аби чемно поводився з молодшою сестричкою.

— Шае прекрасно здатна сама про себе подбати.

Лань роздратовано відповів:

— Ти ж знаєш, що Шае не носить нефриту. Зараз вона не має стосунку до кланових справ, та хтозна — ану ж «горянам» про це не відомо. Після того, що сьогодні сталося з Аньденем, нам треба вжити запобіжних заходів.

— Якби вона носила нефрит, то прекрасно подбала б про себе сама, — виправився Хіло.

Захвату це в нього явно не викликало, але більше він не сперечався. Лань вирішив не звертати уваги. Він радів, що Шае повернулась — з нефритом чи без, — але якщо в цьому зізнатися, Хіло тільки більше набурмоситься. Лань уже давно зрозумів: хай там що він зробить чи скаже, його молодші однаково ворогуватимуть.